
- •32. Проблема буття в історії філософії. Уявлення про структуру буття (матеріальне, духовне, соціальне). Концепції монізму, дуалізму, плюралізму.
- •34. Діяльність як спосіб буття людини в світі. Структура і форми діяльності: предметно-практична, духовно-практична, духовно-теоретична. Поняття духовності.
- •Структура людської діяльності
- •35. Поняття культури. Культура як реалізація творчих сил людини (буття гуманізму). Культура і цивілізація. Масова культура та її роль в сучасному суспільстві.
- •36. Модерн і постмодерн. Основні риси філософії постмодерну (ж.Ліотар, ж.Дельоз)
- •37. Проблема свідомості. Свідоме, несвідоме, підсвідоме. Свідомість людини і психіка тварин. (Марксизм, фрейдизм, к.Юнг). Проблема ідеального.
- •38. Свідомість як суспільний феномен. Колективне несвідоме (концепція архетипіе к.Юнга). Свідомість і мова. Національна мова і національна свідомість.
- •39. Філософські категорії, їх специфіка, функції, історичний характер (системи категорій Платона, Арістотеля, Канта, Гегеля).
- •40. Категорії рух, простір, час та їх світоглядне і методологічне значення.
- •Пригожин и., Стенгерс и. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. Предисловие о. Тоффлера.
- •43. Принципи детермінізму та індетермінізму. Категорії детермінації: причина і наслідок, необхідність і випадковість, умова і обумовлене.
- •45. Проблема пізнання. Суб’єкт та об’єкт пізнання. Діалектика суб’єкта і об’єкта в процесі пізнання. Еволюційна епістемологія (ж.Піаже, к.Лоренц).
- •46. Співвідношення абстрактного і конкретного в пізнанні (г.Гегель „Кто мыслит абстрактно?”).
- •47. Істина як гносеологічна та культурологічна категорія. Концепції істини. Проблема істини в постмодерній філософії.
- •48. Чуттєве та раціональне, емпіричне та теоретичне в пізнанні. Сенсуалізм та раціоналізм. Роль емоцій у пізнанні. Проблема інтуїції.
- •49. Поняття науки. Критерії наукового знання. Ідеали та норми наукового знання.
- •Элементы структуры научного знания:
- •50. Поняття методології та наукового методу. Методи емпіричного та теоретичного рівнів пізнання.
- •51. Основні форми наукового пізнання: науковий факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.
- •53. Особливості технічного пізнання. Наука, технологія, культура: проблеми гуманізації та соціальної відповідальності. ( т.Адорно „о технике и гуманизме”).
- •54. Класична, некласична та постнекласична наука. (Збірник Totallogy-XXI. Другий і третій випуск. Постнекласичні дослідження. – к.: 1999, с. 521-523).
- •55. Філософія позитивізму. Постпозитивістське тлумачення науки. (т.Кун „Структура научных революций”).
- •Структура научных революций Томаса Куна
40. Категорії рух, простір, час та їх світоглядне і методологічне значення.
Рух, простір і час – найважливіші форми буття.
Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.
Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії (нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху класифікована: механічна форма руху, фізична, хімічна, біологічна, суспільна.
Джерело руху — сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії — це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.
Матерії притаманна також здатність до розвитку і саморозвитку. Відповідей на запитання, як світ розвивається, існує багато: міфологічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розвиток — це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей.
Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти.
Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І.Кант — як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу.
Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу.
Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріло-видної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.
Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір — це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час — це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.
Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у сучасній фізиці.
Природознавство XVIII—XIX ст., визначаючи об'єктивність простору і часу, розглядало їх, слідом за Ньютоном, як щось відірване одне від одного і від матерії і руху. Древні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із пустотою. Він вважався однаковим у всіх точках і нерухомим, а час — таким, що тече рівномірно. Сучасні науки (насамперед фізика, хімія, біологія, астрономія) відкинула старі уявлення про простір як пустоту, як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного Всесвіту. Головний висновок теорії відносності Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв'язку з нею, е сторонами єдиного і багатоманітного цілого. Загальна теорія відносності доводить, що плин часу і протяжність тіл залежать від швидкості '^, руху цих тіл і що структура чотиривимірного континууму (три просторові координати і одна часова координата) змінюються залежно від скупчення мас речовини і породжуваного ним поля тяжіння. Тепер відомо, що із наближенням швидкості руху тіла до швидкості світла її протяжність зменшується і плин часу теж уповільнюється: відбувається своєрідне стиснення простору і часу. Як бачимо, ці наукові відкриття, а також відкриття неевклідових геометрій (М.Лобачевський, Б.Ріман) спростовують як ідеалістичні, так і метафізичні уявлення про простір і час. Сьогодні у нас немає підстав суб'єктивізувати уявлення про простір і час.
Реальний простір має три виміри (З координати), час — один (від минулого через сучасне до майбутнього). Сучасна наука визнає простір і час взаємозалежними і використовує поняття чотиривимірний просторово-часовий континуум. Поняття багатовимірний простір має сенс лише як позначення формально-логічних об'єктів (наприклад, залежність між різноманітними параметрами того чи іншого тіла тощо). Філософи і науковці XX ст. багато уваги приділяють дослідженню простору і часу, їхніх властивостей, зокрема метрики, структурованості, симетрії тощо.
41. Категорії закон і хаос та їх значення в світорозумінні та сучасній науці. Основні ідеї синергетики та їх світоглядна роль. (Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. Предисловие О. Тоффлера.)
Категория "закон" выражает идею упорядоченности бытия, организованности. Закон – это выражение существенных, необходимых связей, которые присущи определнным явлениям. Закон выражает идею необходимости определенных связей или идею ограничения случайности.
Понять диалектику "закона" можно сопоставив его с противоположной категорией - "хаосом". Хаос - это беспорядок, неорганизованость, непргонозированность, непознаность, отношение нерегулярности, случайности, неустойчивости, неповторимости. В истории философии встречается ряд моделей решения проблемы закона и хаоса: 1) временная (хаос раньше порядка, закона, или периодически меняет его); 2) пространственная (хаос на периферии, ниже, выше космоса, упорядоченного мира); 3) качественно-количественная (хаос - бескачественное, количественно невыразимое состояние, космос - гармоничное, качественное бытие). Всякая вещь и ее сущность, будь-то атом или гигантская космическая система, живое или неживое, позже или раньше проходит стадию становления и существования ее порядка, организации законов и стадию старения, дезорганизации, хаоса и разрушения. Переход от одного этапа движения к другому есть скачок, в ходе которого нарушаются старый порядок и устанавливается новый, из хаоса возникает закон, простой порядок сменяется сложным. Категории "закон" и "хаос" - формы общественно-исторической практики, самосознания. Их содержание развивалось и обобщалось вместе с развитием и обобщением опыта практической деятельности.
Синергетика занимается изучением процессов самоорганизации в открытых нелинейных системах, в которых происходят необратимые процессы (самопроизвольно идут в одном направлении), в результате которых может создаваться порядок из хаоса. Хаос в условиях открытых систем перестал быть определением беспорядка. Синергетическое видение мира исходит из того, что развитие происходит через нестойкость, нестабильность, системы, далекие от равновесия способны спонтанно организовывать себя и развиваться. Стойкость, равновесие неспособны рождать эволюционные процессы. С. исследует, какие общие принципы руководят процессами самоорганизации систем. Понятие С. - параметр порядка, принцип подчинения, неравновесные фазовые переходы, бифуркация (точка, начиная с которой система переходит или в более упорядоченное или в хаотичное состояние), флуктуации. Диссипативные структуры - структуры более высокого уровня упорядочения, для которых необходимо больше энергии, чем для поддержания простых структур, на смену которым они приходят.
До развития синергетики наука рассматривала отдельно хаос и порядок, причем основное внимание уделялось именно порядку, ибо его можно описать относительно простыми математическими уравнениями.
Для классической науки характерно преобладание идеи динамических, а потом и статических законов. В то же время отрицалась идея хаоса. Неравновесная термодинамика и синергетика показали, что хаос – это состояние существования. Порядок может переходить в хаос и наоборот. Хаос в открытой самоорганизующейся среде выступает в качестве созидающего его начала, конструктивного механизма эволюции. Исходя из успехов синергетики, ученые объясняют возникновение и развитие упорядоченных систем перестройкой хаоса. Все возникает из хаоса.