51. Основні форми наукового пізнання: науковий факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність. Загалом хід наукового пізнання можна представити таким чином:

1. факти фіксуються

2. факти певним чином інтерпретуються

3. інтерпретація призводить до вироблення понять, законів, ідеалізацій

4. закони передбачаються гіпотезами

5. із гіпотез за допомогою правил дедукції, тобто рухаючись від загального до часткового, виводять наслідки

6. наслідки співставляються з фактами

7. якщо наслідки теорії узгоджуються з фактами, то признається дієвість теорії, в іншому випадку вона ставиться під сумнів.

Факти самі по-собі ще не є наукові знання і лише при створенні теорії, яка є базисом наукового знання ми отримуємо наукові дані.

У науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея – це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення.

Проблема – це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема – це суб’єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми – це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і оману. Проблема – це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з неістинним, об’єктивний зміст не відділенний від суб’єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також меж її застосування. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їхнього вирішення, а потім до постановки нових проблем та подальшого їх вирішення.

Гіпотеза – це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного, неточного до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза або претворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.

Концепція – це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обгрунтований та в основному доведений вираз активного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія – це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Від іншиї видів достовірног знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об’єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об’єкт пізнання в його внутрішніх зв’язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Дві найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення.

Усі форми наукового пізнання взаємопов’язані, і взаємнообумовлюють одна одну.

52. Наука і гуманізм. Етика вченого: проблеми та дискусії, їх розв’язок.

Наука – форма общ. сознания, изуч. объективные принципы и формы существования и движ. материи и разума; а также деятельность человека по выработке, систематизации и проверке знаний. Является одной из сфер общественного производства, входит в сферу регуляции обществ. отношениями. На совр. этапе появилась новая тенденция (эпоха НТР): наука подтягивает практику, пр-во; они тесно интегрированы, наука становится непосредств. производит. силой. Перед наукой ставятся задачи преодоление негативных тенденций в развитии общества (экологич. проблемы, техноцентризм и проблема техногенного развития общ-ва; необход. гуманизации научн. и практич. деятельности). Подходы к причинам развития науки: Развитие науки не явл. непрерывным, линейным; между наукой нового времени и средневековой нет органической связи. Мораль – один из основных способов нормативной регуляции действий человека в обществе; особая форма обществ. сознания и вид обществ. отношений. Имеет развитой категориальный аппарат: добро и зло, обязанность и совесть, достоинство, честь, счастье и др. Принципы и нормы морали постоянно изменяются с развитием общества, прежде всего призводственных отношений. Поэтому наука подлежит моральному регулированию в той же степени, что и др. сферы обществ. деятельности (пр-ва). Совр. филос. концепции различно трактуют необходимую степень контроля, в т.ч. морального, над научн. исследованиями. Еще в недавнем прошлом было принято восхвалять научно-технич. развитие как безусловный прогресс. Такова точка зрения сциентизма, т.е. представления о науке, в особенности естествознания, как о высшей, даже абсолютной социальной ценности. Главными методологическими основами сциентизма являются: уверенность, что только при помощи науки может быть достигнута рационализация жизни; абсолютизация роли науки во всех сферах общественной деятельности; рассмотрение научного знания (которое сводится к “точному” знанию, что добывается с помощью количественных методов) как единственно необходимой и достаточной основы мировоззрения; элиминация из философии мировоззренческих, а из науки “метафизических” проблем.В противоположность этому, антисциен-тисты убеждают, что вторжение науки в жизнь губительно влияет на традиционные ценности и идеалы, культивирует бездуховность, мещанство, конформизм. По их мнению, наука постепенно отвоевывает все большую часть “жизненного пространст-ва”, тем самым лишая его “аутентичности”, причастности к насущным мировоззренчес-ким проблемам человеческого бытия. Ниве-лирование человеческой личности, по мне-нию автора концепции “одномерного чело-века” Г.Маркузе

Внутрішня етика науки, яка стимулює пошук істини постійно співвідноситься з загальногуманістичними принципами і цінностями. Якщо йдеться про людиновимірні дослідження виникають проблеми етичного характеру, пов’язані зі ступенем втручання в об’єкт.

Ясперс визначив такий термін як «осьовий час». Саме в цей час сформувалися основні духовні засади сучасного людства, зникає міфологія і виникають зародки античної науки, тобто зароджується людини, яка існує і зараз. З кінця XII ст. можна визначити добу техніки. З XVI-XVII ст. - радикальний прорив у розвитку людства, починається бурхливий розвиток західної цивілізації.

Виникнення науки - це перехід від традиційного суспільства до нетрадиційного (техногенної цивілізації). Доба Просвітництва зробила з науки певний культ. В цей час виникає сциєнтизм - абсолютизація ролі науки. Але вже на початку XIX ст. виникають сумніви щодо гуманізму науки.

У ХХ ст. розвивається технократичне мислення (орієнтоване на цільову раціональність) та технократичний світогляд. Це призвело до кризи світової цивілізації:

1. проблема виживання в ядерну добу;

2. проблема подолання загрози військових конфліктів, які можуть призвести до катастрофічних наслідків;

3. екологічна проблема - необхідність радикальної зміни відношення до природи;

4. дегуманізація суспільних відносин і самої людини (стресові перевантаження, маніпулювання свідомістю людей, проблема комунікації).

Існує два аспекти етичних норм вченого;

1. внутрішньонауковий етос науки (Роберт Мертон сформулював такі 4 принципи;

• принцип універсалізму та демократичності - зміст наукового знання не залежить від того ким і коли це знання одержано, а його достовірність підтверджується експериментом; рівне право всіх на заняття наукою;

• принцип колективізму - відображає загальний характер наукової праці, продукт якої не є приватною власністю, тобто закріплюючи свій пріоритет повідомляти про свої результати інших;

• норми безкорисливості - прагнення істини має домінувати над усім;

• організований скептицизм - має бути притаменне критичне ставлення до своєї роботи та роботи колег, ніщо не приймається на віру.)

2. відношення вченого до імперативів суспільного життя (почуття відповідальності за свою працю).

Провідною рисою і тенденцією сучасного етапу розвитку наукового пізнання є його гуманізація. Мається на увазі не лише гуманістична пе­реорієнтація використання наукових досягнень, а насамперед перебу­дова методологічних основ науки, стилю мислення, архетипу науково­го пізнання. Одним з головних завдань гуманізації наукового пізнання є формування нового гуманістичного стилю мислення. Саме він є сполучною ланкою між основними методологічними принципами науко­вого пізнання і загальними ідеями, які виражають сутність того чи іншого світогляду, що є в ньому найважливішим і самоцінним. Серед найважливіших ідей, що визначають методологічні основи гуманістичної орієнтації сучасного наукового пізнання, виділяють два основоположення: по-перше, ідею культури як міри розвитку людини; по-друге, ідею єдиної науки про людину. Функціонально-ціннісна переорієнтація наукового пошуку в дусі єдиної науки як науки про людину передбачає таку якісну зміну в науці, коли її предметний зміст буде прямо зорієнтованим на гуманістичні цінності. Наука робить лише перші кроки в цьому напрямку. Але вже тепер намічаються глибинні інтегративні про­цеси, зумовлені взаємними струмами між природознавством та су­спільними і гуманітарними науками на шляху їхньої взаємної гуманізації, концентрації уваги навколо проблеми людини як найвищої цінності. Гуманістичний стиль мислення передбачає відродження на новому витку діалектичної спіралі розвитку класичної ідеї єдності Істини, Добра та Краси як основи та квінтесенції духовної культури в цілому і науково­го пізнання як її складової частини зокрема.