9__OD

складала близько 34 тис. чоловік), а в 1927-28 навчальному році діяло вже 37 інститутів (29 тис. студентів) і 144 технікуми (26,5 тис. учнів).

Багато уваги приділялось розвитку науки. Найвищою науковою державною установою республіки була Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), заснована восени 1918 р. На неї покладалося завдання координувати й організовувати діяльність наукових установ республіки та окремих вчених, вивчати досягнення науки за кордоном, спрямовувати розвиток науки і техніки відповідно до потреб народного господарства. Спочатку ВУАН об’єднувала до 30 наукових установ, де працювало лише 140 співробітників, а у 1928 р. – вже 138, в яких було зайнято понад 3600 вчених. Крім того в Україні було відкрито і діяло ряд науково-дослідних інститутів, підпорядкованих галузевим наркоматам СРСР і УСРР.

Значних успіхів вчені республіки досягли в фізико-математичних і технічних науках. Так, активізувала свою дослідницьку діяльність відома математична школа Д.О.Граве. Вчені, які вийшли з цієї школи – М.М.Крилов та його учень М.М.Боголюбов, в своїх працях заклали основу нелінійної механіки, чим було покладено початок розвитку нової галузі математики.

Плідна робота з теоретичної фізики проводилась в Українському фізико-технічному інституті (Харків), в якому деякий час працював І.В.Курчатов. Праці Л.Д.Ландау у галузі кінетичної теорії плазми, які були написані тут стали основоположними на десятиріччя вперед в дослідженнях з термоядерного синтезу.

На рубежі 20-30-х років Є.О.Патон розпочав велику перспективну роботу з електричного зварювання металів, що стало новим словом у розвитку науки і техніки.

В галузі медицини плідно працювали М.Ф.Гамалія, Д.К.Заболотний, Ф.Г.Яновський, засновник радянської терапевтичної школи М.Д.Стриженко, відомий фізіолог В.Я.Данилевський. Поряд з вченими медиками дореволюційної генерації зростала плеяда молодої медичної інтелігенції з робітників і селян – П.І.Баранник, П.М.Буйко, В.Х.Василенко, М.С.Коломийченко, В.П.Комісаренко. С.І.Чайка та інші. Всесвітньої слави набув офтальмолог В.П.Філатов.

Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А.О.Сапегін, В.Я.Юр’єв, М.Г.Холодний та інші виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впроваджували в сільському господарстві науко-обгрунтовані сівозміни тощо.

Поступово розширювалися масштаби роботи в галузі суспільних наук. Значний вклад у розробку проблем вітчизняної історії внесли історики – академіки ВУАН Д.І.Багалій, О.І.Левицький, А.Ю.Кримсь-кий, Д.І.Яворницький, М.І.Яворський. У 1924 р. з еміграції до України повернувся видатний український історик М.С.Грушевський. Цього ж року його обрали академіком ВУАН, а через п’ять років – академіком АН СРСР. І це при тому, що його ідеї далеко не у всьому відповідали ідеологічним концепціям комуністичної ідеології. Перу М.С.Грушевського належить близько тисячі наукових праць, чимало яких свого часу були переведені і видані в багатьох країнах світу.

Замовчувана у нас протягом кількох десятиріч багатюща творча спадщина М.С.Грушевського останніми роками нарешті стала доступною найширшому громадському загалу України.

Безперечно вчені республіки досягли б значно більших успіхів у розвитку науки, якби не диктат з боку сталінської каральної машини. Чимало відомих дослідників були вже у ці роки оголошені ―шкідниками‖, носіями ворожої ідеології, ―фундаторами лженаукових теорій‖. Були репресовані й загинули академік АН УСРР Н.І.Світальський, генетик І.І.Агон, філософ С.Ю.Семківський та багато інших відданих справі служіння народу науковців. Безпідставні звинувачення висувалися на адресу В.І.Вернадського, О.О.Богомольця. З особливою невтомністю переслідувались історики, філологи, літературознавці, дослідження яких становили небезпеку для ідеологічної системи, яка ще тільки формувалась і була спрямована на утвердження національного нігілізму, ―однодумності‖, виховання безбатченків. Саме в ті роки, як відомо, було покладено початок усім наступним викривленням, замовчуванням, почали виникати всілякі ―білі плями‖, ―фігури умовчення‖, ―заборонені зони‖ в галузі історичних знань.

У розвитку української літератури, поезії і драматургії у 20-ті роки органічно поєднувались демократичні традиції дореволюційної доби і новий досвід свіжих сил, пробуджених революцією. Характерною особливістю літературного процесу в республиці в ті роки було виникнення й розпад багатьох літературних організацій (―Гарт‖, ―Плуг‖, ―Молодняк‖, ―Західна Україна‖, ―Авангард‖, ―Нова генерація‖, ―Ланка‖, ―Урбіно‖, ВУСПП та ін.), перехід письменників з однієї творчої групи до іншої. Все це об’єктивно відбивало пошуки творчою інтелігенцією шляхів і методів участі у суспільному житті. Так, сформувалась яскрава революційно-романтична течія: П.Тичина, В.Елан Блакитний (Еланський), В.Чумак, В.Сосюра. Велику активність виявляли представники інших напрямків і творчих течій в літературі: М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара. Значним внеском у літературне життя республіки стали памфлети Х.Хвильового, В.Блакитного, сонети М.Зерова, новели і оповідання Г.Ковіньки, сатира й гумор Остапа Вишні, І.Сепченка, драматургія і проза М.Куліша, М.Ірчана, І.Микитенка. З’явилися високохудожні твори Ів.Ле, Г.Епика, Ю.Яновського.

В кінці 20-х років цілком природні організаційні й світоглядні труднощі в творчій діяльності письменників і поетів України стали переростати в трагічні події і до пошуків ―українських буржуазних націоналістів‖ додалися й пошуки ―контрреволюційних організацій‖, участь в яких ―резервувалася‖ насамперед за інтелігенцією. Вже у 20-ті роки за цими абсолютно безпідставними звинуваченнями були заарештовані деякі українські письменники, поети і драматурги.

У республіці інтесивно розвивалось музичне мистецство пісенна творчість, хорова, симфонічна, оперна і балетна музика. Чимало талановитих творів композиторів республіки цього часу увійшло в скарбницю як національної, так і світової музичної культури. Великий творчий вклад в неї внесли П.Ревуцький, Б.Лятошинський, М.Вераківський та ін. Вдосконалювалася майстерність виконавчих колективів, серед яких широко відомими були Київський симфонічний оркестр, хорова капела ―Думка‖, капела бандуристів та багато інших.

Значну роль у розвитку української культури відігравало театральне мистецтво. Незважаючи на різні творчі методи й художні смаки, його представники вишукували такі шляхи розвитку сценічного

мистецтва, які б найбільше задоволняли запит суспільства. В республіці створювались десятки професійних та аматорських колективів.

Серед видатних майстрів, які у 20-ті роки зробили значний вклад у розвиток театрального мистецтва республіки, особливо виділялись такі корифеї сцени, як П.Саксаганський, М.Заньковецька, М.Садовський. Їм на зміну прийшла ціла плеяда середніх за віком і молодих талановитих режисерів та акторів: Г.Юра. Я.Мар’яненко, О.Ватуля, Г.Борисоглібська, Б.Романицький, М.Крушельницький, А.Бучма, І.Паторжинський, Ю.Шумський, Н.Ужвій, О.Сердюк, Є.Пономаренко, В.Яременко та ін.

Видатним діячем українського театру був Олесандр (Лесь) Степанович Курбас – енциклопедично освічений і високо обдарований режисер-новатор. Його творчість внесла яскраву і водночас драматичну сторінку в історію вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр із рутини і провінційності, Л.Курбас у 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою ―Березіль‖. Він став своєрідним експериментальним центром, метою якого було оновлення національного театру. Однак скоро внаслідок сталінсько-кагановичських гонінь на українську інтелігенцію Л.Курбаса було несправедливо вигнано зі створеного ним театру, а трохи пізніше він був арештований і відправлений до таборів, де й загинув.

Різноманітні творчі й організаційні процеси відбувались в образотворчому мистецтві. Утворювалися асоціації та групи, в яких точилась ідейно-мистецька боротьба між представниками різних напрямків. Плідно працювали художники старшого покоління: І.Бойчук, І.Іжакевич, Ф.Кричевський, А.Самокіш та ін. На рубежі 20-30-х рр. у художньому житті вже виявили себе митці молодшого покоління – М.Дерегус, В.Костецький, А.Петрицький; скульптори – І.Іванов, М.Лисенко; графік В.Касьян та ін.

У складних умовах 20-х років в республіці починає розвиватись кіномистецтво. Вже в цей період з’явились такі відомі в той час кінофильми, як ―Два дні‖ режисера Г.Стабового, ―Нічний візник‖ Г.Тасіна. Вдалими були роботи режисера Н.І.Чардиніна – історичний фільм ―Тарас Трясило‖ і художній – ―Тарас Шевченко‖. Останній фільм користувався успіхом не лише в нашй країні, а й за рубіжем. Переломний етап у розвитку українського кіномистецтва пов’язаний з творчістю О.П.Довженка. Його кінофільмам ―Звенигора‖ (1928), ―Арсенал‖ (1929), ―Земля‖ (1930) належить почесне місце в історії не тільки радянського, а й світового кіномистецтва.

Важливу роль у розгортанні культурного будівництва відігравали преса, книговидавнича справа й бібліотеки. Кількість періодичних видань в республіці з року в рік зростала. Загалом у 1928 р. в Україні видавалося 234 газети сукупним тиражем 1675 тис. примірників (з них українською мовою 117 газет). Швидко розвивалось книговидання. Протягом 1921-1928 рр. видавництва УСРР випускали в середньому щорічно 4,4 – 4,5 тис. назв книжок і брошур загальним тиражем 36-37 млн. примірників (із них близько 70% українською мовою, решта видавалась мовами національних меншин, які проживали в республіці). Масовими тиражами виходила політична, соціально-економічна, науково- медична, художня, мистецька література, підручники для всіх типів шкіл тощо. За кількістю виданих книг УСРР посідала у 20-ті роки друге місце в СРСР (після РСФРР) і дев’яте в світі. За кількістю книжок виданих на душу населення – сьоме місце в світі.

Культурно-освітня робота здійснювалася й через бібліотеки, кількіть яких зростала з кожним роком. Якщо до революції в Україні налічувалося лише 2130 бібліотек із сумарним книжковим фондом близько 1 млн. примірників, то на початок 1928 р. – відповідно 7816 бібліотек і 15 млн. примірників книг. В тому числі на селі діяло 6597 бібліотек із сумарним книжковим фондом 4,6 млн. примірників.

У 20-ті роки дедалі помітніше місце у політичному та культурному житті стає посідати радіо. Перша радіостанція в республіці почала діяти в Харкові у 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Днепропетровську, Одесі, а згодом і в інших містах. Починають радіофікуватись окремі села.

На суспільно-політичній та культурний розвиток у 20-ті рр. значний вплив справила політика, яка увійшла в історію під назвою ―коренізація‖. Коренізація розпочалась після ХІІ з’їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому було засуджено великоросійський шовінізм і колонізаторські тенденції, що стали проявлятись по відношенню до національних окраїн в діяльності центральних органів і установ країни. В УСРР вона зводилась до українізації політичного і громадського життя. Українська мова стає широко використовуватись в публічних виступах, державному і партіному діловодстві, зовнішніх атрибутах влади – написах, вивісках, печатках, уводиться обов’язкове її вживання в установах, особливо при контактах із сільським населенням. На українську мову були переведені судочинство, загальноосвітні, спеціальні і вищі навчальні заклади, театри, концерти, кіно, періодична преса, видавнича справа.

Для службовців, викладачів, вчителів був встановлений строк, переважно рік, для переходу на українську мову. Була створена широка мережа державних курсів по вивченню української мови і культури з випускними іспитами. Відбулась українізація окремих військових частин, і виникає навіть Українська автокефальна правослана церква. Велику роль в проведенні цієї політики відіграла Всеукраїнська центральна комісія українізації при РНК УСРР і наркомат освіти, який у 20-ті роки послідовно очолювали В.П.Затонський, О.Я.Шумський, М.О.Скрипник. Природним спільником цього наркомату стала більшість місцевої інтелігенції.

В результаті проведення цієї політики було досягнуто значних успіхів в українізації республіки, 80% населення якої становили в цей час українці. Так, у 1926 р. 65% державного діловодства, на місцях навіть більше, було переведено на українську мову. Якщо у 1922 р. співвідношення українських і двомовних шкіл визначалось як 3:1, то у 1930 р. – як 10:1 (14430 українських й 1504 російських). У 1930 р. понад 97% дітей корінної національності навчалося рідною мовою. Були досягнуті вагомі успіхи в українізації вищої і середньої спеціальної школи й наукових установ та організацій. У 1929 р. на викладання українською мовою перейшли дві третини вузів.

Рішуче було українізовано пресу і видавничу справу. У 1926 р. 60% газет видавались українською мовою, у 1932 р. – 87,5%. Всі оперні і основна частина драматичних та інших театрів перейшли на українську мову. Кіностудії республіки у 1928 р. випустили 26 фільмів – усі українською мовою.

Радіомовлення, що виникло у 1924 р., здійснювалось виключно мовою корінного населення.

Українська мова, яка цілком здатна на те, щоб обслуговувати високорозвинуте суспільство, поступово перетвоюється в основний засіб спілкування, навіть в таких промислових містах з великою часткою російськомовного населення, як Харків, Дніпропетровськ, Луганськ, Одеса та ін.

Українізація скоро переходить межі республіки й охоплює Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де проживало багато українців. Там починає працювати радіомовлення, виходять газети на українській мові, переходять до її використання навчальні та культурні установи. Так, тільки на Кубані в цей час українською мовою вели навчання 140 шкіл, педінститут, кілька технікумів, видавались книжки.

Одночасно створювались можливості для всебічного розвитку національних меншин, які проживали в республіці. У жовтня 1924 р. у складі Української СРР на території сучасного Придністров’я Молдови була утворена автономна Молдавська СРР. В цей же час коли в Україні проводилось територіальне районування, було створено 8 російських, 7 німецьких, 3 грецькі, 3 болгарські, 3 єврейські і одни польський національні райони. Тоді ж було утворено 414 російських, 251 німецьку, 167 єврейських, 148 польських, 34 болгарські, 30 грецьких, 16 молдавських (крім автономної республіки), 10 чеських, 4 білоруські сільради та 100 містечкових Рад різних національних меншин.

Для розвитку національних меншин було створено багато національних шкіл, відділень технікумів і факультетв вузів. Так, у 1925/26 навчальному році працювали 1214 російських шкіл, 625 німецьких, 357 єврейських, 2337 польських, 74 болгарські, 31 татарська, 17 чеських, 5 вірменських, 3 сірійські, 1 шведська школи. На національних мовах в цей період працювало 11 театрів, сотні бібліотек, сільбудів, клубів, хат-читалень, видавалось багато газет, журналів, книжок тощо.

У здійсненні такої важливої і складної справи, як українізація, безперечно не могло не бути певних труднощів, а то і помилок. Вони проявлялися у ставленні до темпів українізації, ролі в ній комуністів - українців.

Однак дійсне ж вирішення національного питання, що сприяло б найбільш повному розвитку національної культури неросійських народів й наданню їм в цьому самостійності, не відповідало сталінському підходу до даної проблеми. Ставлення Сталіна до політики ―українізації‖ з самого початку її проведення було негативним. Адже ця політика стимулювала національну самосвідомість українського народу, а отже і його прагнення до реального суверенітету. Тому вже в кінці 20-х років почалось серйозне викривленя цієї політики. Більше того, національні відносини Сталін також використовував в корисливих інтересах – досягненні абсолютно особистої влади. В Україні слухняним провідником національної політики по-сталінські був Каганович. Будучи обраним на посаду генерального секретаря ЦК КП(б) у 1925 р., він, спираючись на підтримку Сталіна, під виглядом боротьби з націоналізмом починає шельмування авторитетних, але неугодних йому партійних і радянських працівників, вишукуванням націоналістичних ухилів там, де їх не було.

Однією з перших жертв цієї кампанії став О.Я.Шумський. Він ніколи не виступав проти радянської національної політики, але відстоював свою точку зору на темпи її здійснення. О.Я.Шумський неодноразово, в тому числі й під час розмов зі Сталіним, відверто ставив питання про зміну Кагановича на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У. У відповідь розгорнулася широка кампанія по цькуванню О.Я.Шумського, компрометації його діяльності. Зрештою він був знятий з посади наркома освіти УСРР, а пізніше, у 30-ті роки – репресований. Його погляди і діяльність направлені на українізацію, були розцінені як ―націоналістичний ухил‖, хоч це і не відповідало дійсності.

Про те, що пошуки носіїв націоналізму в республіці набирають інтенсивності, переконливо свідчить ―викриття‖ у 1929 р. ―ворожої‖ діяльності так званої ―Спілки визволення України‖ (СВУ) і тих організаційних структур, які начебто до неї входили. Неіснуюча СВУ за схемою, сконструйованою слідчими ДПУ, мала складатися з інтелігенції республіки, а очолював її начебто академік С.О.Єфремов. До неї були включені професори, письменники, вчителі, юристи, службовці та ін. Поступово пошуки ворогів з націоналістичними та іншими ухилами набувають масового характеру. Тоді ж були сфабриковані справи міфічних Українського національного центру, Польської військової організації, Блоку українських націоналістичних партій, Всеукраїнського боротьбистського центру, Троцькистсько націоналістичного блоку.

Поступово під тиском Сталіна та його спільників українізація стала розглядатись як прояв націоналізму. Отже проти неї необхідно було вести боротьбу, яку й розпочали місцеві партійні і державні органи. Створення навчальних закладів для національних меншин вважалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей. Тому їх подальша діяльність визнавалась ―не доцільною і шкідливою‖. Вже на початку 30-х років вони були закриті, тоді ж були ліквідовані національні райони, сільські та містечкові Ради. Знову почався процес русифікації, який продовжувався аж до здобуття Україною своєї незалежності.

Таким чином, по мірі завершення відбудовного періоду неп ―працював‖ із все більшими проблемами. Загострювались і іманентно притаманні йому протиріччя.

В економіці повне завантаження старих виробничих потужностей фізичне і моральне спрацювання основного капіталу вимагало значних інвестицій для оновлення устаткування, створення нових промислових галузей. Мова йшла, головним чином, про капіталоємкі галузі важкої індустрії, з тривалим терміном обігу капіталу. Потрібні були величезні кошти. Однак, жорстка позиція більшовиків у питанні сплати дореволюційних боргів, відшкодування збитків іноземним власникам унеможливлювала приток капіталів ззовні. Перерозподілення ж внутрішніх приватнокапіталістичних накопичень у велику та середню промисловість блокувалось законодавчо. Індустріальний розвиток вимагав збільшення товарності селянських господарств, однак, на селі всіляко гальмувався розвиток індивідуальних крупнотоварних господарств.

В соціально-політичній сфері посилювалось протиріччя між різноманітністю соціальних інтересів і більшовицьким авторитаризмом, що в умовах однопартійної системи створювало підгрунтя для підсилення фракційної боротьби у ВКП(б).

Зростав антогонізм між економікою та політикою. Чим більш динамічно розвивалась підприємницько-ринкова тенденція у господарській сфері, тим більш швидкими темпами авторитарна політична система відтворювала свого ―політичного ворога‖. В місті монопольно правлячу партію поповнювали робітники ―від станка‖, які в більшості із ненавистю відносились до ―непманів‖. На селі, внаслідок проведення більшовицьким режимом ―класової лінії‖ головним джерелом поповнення рядів партійно-державного апарату були ―жертви‖ ринку - збанкрутілі селяни (незаможники).

Силантьєв В. Большевики и православная церковь на Украине в 20-е годы. – Харьков; 1998. –

С.98-155.

Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1994. – С. 450-480.

Лекція 12. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ, ПОЛІТИЧНЕ І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНСЬКІЙ РСР

(1929-1938 рр.)

В другій половині 20-х років посилюються атаки на неп з боку партійно-державного керівництва, а в 1929 році ВКП(б) остаточно відмовилась від нової економічної політики, її принципів і методів господарювання. В країні розпочинається втілення в життя сталінської моделі соціалізму шляхом послідовної реалізації ідей індустріалізаціі, колективізації, здійснення культурної революції, впровадження нових форм управління суспільним життям. В 30-ті роки в республіці остаточно утверджується тоталітарний режим.

Соціально-економічний та політичний розвиток України в 30-ті роки характеризується складними і суперечливими процесами. Беззаперечно, це був час героїчної праці радянських людей, які з вірою у ―світле майбутнє‖ самовіддано будували соціалізм, час гострої політичної боротьби. Водночас цей етап української історії характеризується небаченим голодомором і необгрунтованими репресіями проти господарників і фахівців, партійних, радянських і військових діячів, проти інтелігенції. Сталінським керівництвом були допущені відчутні прорахунки та суттєві помилки , а то і прямі злочини проти власного народу. Тому саме цей період в історії України в значній мірі зазнав замовчування та фальсифікації.

З'ясування сутності та особливостей соціально-економічних і політичних процесів та культурного будівництва України в 30-і роки, визначення їх позитивних і негативних тенденцій, реального впливу на життя людей є головною метою даної лекції і буде розкрите по такому плану.

1.Соціально-економічні перетворення в Україні у 30-ті роки.

2.Політичне становище та духовне життя республіки в умовах тоталітаризму

1. Соціально-економічні перетворення в Україні у 30-ті роки. Напередодні 1929 року нова економічна політика, яка раніше забезпечувала вирішення багатьох проблем соціально-економічного розвитку радянського суспільства, опинилась під загрозою. Тепер остаточно стало зрозуміло, що промисловість не має в достатній кількості вільних ресурсів для реалізації прийнятої програми індустріалізації, а ринкові принципи взаємозв'язку міста і села не дозволяють довільно перерозподіляти кошти, накопичені в сільському господарстві. Хлібозаготівельні кризи 1927\28 та 1928\29 років поставили керівництво країни перед принциповим вибором: або приватизувати промисловість і тим самим відмовитись від самої ідеї ―командних висот‖ та економічної влади, або одержавити сільськогосподарське виробництво шляхом колективізації. Перемогла сталінська лінія на збереження диктатури в економічному і політичному житті. Партійно-радянське керівництво розпочинає повторну спробу побудувати позаринкову економіку. У 1929 році більшовицька партія відмовляється від непу і переходить до політики комуністичного штурму, яка супроводжувалась надзвичайними заходами – введенням нової продрозкладки, забороною торгівлі, картковою системою у містах, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією найбільш заможних селянських господарств (розкуркулення) та насильницьким об- єднанням усіх інших категорій селян в колгоспи.

Першим кроком на цьому шляху стало прискорення темпів індустріалізації. В свій час вождь більшовиків Ленін стверджував, що фундаментом соціалізму може стати лише велика машинна промисловість. Але в кінці 20-х років СРСР залишався аграрною державою. Проголошення ХІV з'їздом ВКП(б) (грудень 1925 р.) курсу на індустріалізацію передбачало перетворення Радянського Союзу з аграрної країни в промислову, з метою забезпечення економічної незалежності і самостійності, зміцнення обороноздатності, створення матеріально-технічної бази для здійснення модернізації промисловості та сільського господарства. Заплановану модернізацію потрібно було проводити швидкими темпами, щоб остаточно не відстати від країн заходу. Крім того, перебування Радянського Союзу в оточенні вороже налаштованих держав і в постійному очікуванні конфлікту зі світовим імперіалізмом змушувало керівництво країни здійснювати індустріалізацію в стислі строки, щоб встигнути створити міцну оборонну промисловість на випадок війни.

Перегляд завдань першої п’ятирічки в бік їх зростання значно посилили тенденцію прискореного розвитку індустрії. У липні-серпні 1929 року було прийнято цілий ряд партійно-урядових постанов, спрямованих на форсування темпів розвитку чорної і кольорової металургії, деяких галузей машинобудування, хімічної промисловості, що, в свою чергу, викликало необхідність пошуку додаткових ресурсів. Тоді ж влітку пролунав заклик ―П’ятирічку – за чотири роки!‖.

7 листопада 1929 року газета ―Правда‖ опублікувала статтю генерального секретаря ЦК ВКП(б) Сталіна під назвою ―Рік великого перелому‖, в якій безпідставно стверджувалось, що проблему накопичення коштів для капітального будівництва важкої промисловості в основному вирішено, прискорено темпи розвитку виробництва засобів виробництва і створено передумови для перетворення СРСР в ―країну металеву‖. Пропозиція генсека переглянути контрольні цифри плану в бік їх суттєвого зростання знайшла втілення в рішеннях Листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б), який затвердив на 1930 рік підвищені показники щодо збільшення капіталовкладень в народне господарство до 13 мільярдів карбованців (проти 8,5 млрд. в попередньому році) і приросту валової продукції всієї промисловості та важкої промисловості зокрема – відповідно до 32,1 % і 45,1 %. Це був початок. На 1931 рік приріст промислового виробництва диктувалося довести до 45 % замість

передбачених планом 22 %. В цілому ж середньорічні темпи зростання обсягу промислової продукції за 1930-1932 роки, з врахуванням внесених коректив, мали сягнути 37,7 %, що було нереальним .

Боротьба за досягнення шалених темпів приросту промислового виробництва звела нанівець працю сотен спеціалістів, які обгрунтовували і визначали завдання п’ятирічного плану, що був схвалений ХУ1 конференцією ВКП(б) як державний закон. По суті, перша п’ятирічка виконувалась як сума річних завдань. Засоби масової інформації рясніли повідомленнями про грандіозні успіхи індустріального будівництва. Але реальне становище було дещо іншим. Навіть офіційні статистичні дані свідчили про те, що середньорічні темпи зростання обсягу промислової продукції за роки п’ятирічки (окрім першого року) складали лише 15,7%. Форсування індустріалізації призвело до розриву господарських звязків, порушення рівноваги, пропорційності між різними галузями виробництва. Всі сили і ресурси були зосереджені на розвиткові важкої індустрії (групи ―А‖), куди було виділено 78% капіталовкладень. Зводились підприємства-велетні, будівництво яких вимагало значних коштів. З 35 промислових гігантів вартістю понад 100 млн крб. кожний, в Україні знаходилось 12. В УСРР будувались три металургійні заводи - ―Запоріжсталь‖(його кошторисна вартість становила 993 млн крб.), ―Криворіжсталь‖ та ―Азовсталь‖, зводилися Дніпрогес, ―Дніпроалюміній‖, Краматорський завод важкого машинобудування, Харківський тракторний завод. Останній був збудований за рекордно короткий термін – 15 місяців і став до ладу в жовтні 1931 року. Серйозна реконструкція проводилася на Луганському паровозобудівному та чотирьох металургійних заводах: у Макіївці, Дніпродзержинську, Комунарську і Дніпропетровську. Загальна сума грошей, які були виділені на розвиток важкої промисловості в роки першої пятирічки, становила 16 млрд. 622 млн. крб. Джерелами накопичення необхідних коштів для фінансування індустріалізації , а також радянських закупок за кордоном (в 1932 році вони складали майже 50 % світового експорту машин) були : перекачування коштів із легкої та харчової промисловості, податки з населення, внутрішні позики, горілчана державна монополія (в 1934 році за рахунок цього в бюджет надійшло понад 6,8 млрд. крб), паперово-грошова емісія ( в роки першої пятирічки інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд. крб.), збільшення вивозу за кордекономії. Та більш за все держава отримувала коштів за рахунок нееквівалентного обміну між містом та селом.

―Підхльостування‖ індустріалізації призвело до розпорошення ресурсів, зниження віддачі від капіталовкладень. Непосильні темпи викликали порушення технології виробництва і зниження якості праці. Почастішали аварії, мали місце трагічні випадки на виробництві. Загальним підсумком усьому став зрив виконання першого п’ятирічного плану. ―Відповідальними‖ за це стали господарники, яких звинуватили в шкідництві. Один за одним відбулися сфабриковані проти спеціалістів процеси, початок яким поклала у 1928 році так звана ―шахтинська справа‖. Посилилися гоніння на технічну, економічну, гуманітарну і військову інтелігенцію, представників якої звинувачували у саботажі, шкідництві та шпигунстві. Цілком очевидно, що репресії були невід’ємною частиною сталінського курсу, бо без них просто неможливо було б здійснювати будівництво соціалізму за сталінською моделлю, втілювати в життя генеральну лінію на соціалістичну індустріалізацію в найкоротші строки.

В роки першої п’ятирічки у країні створювався новий господарський механізм, повністю відірваний від ринку, від товарно-грошових відносин. Він характеризувався жорсткою централізацією влади і відсутністю зворотніх зв’язків. Грошовий обіг зберігався, але вводилася система нормованого забезпечення робітників і службовців. Вона не давала можливості витрачати гроші на придбання товарів і продуктів харчування понад визначеного мінімуму, що гарантувався картковою системою (республіка першою в СРСР запровадила її, починаючи з другого кварталу 1928 року). Це означало втрату можливості стимулювати продуктивність праці трудівників економічними методами. До них все частіше стали застосовувати позаекономічні, адміністративні засоби впливу: погрози,