Косик.Мікроек-ка (повна версія)

за проїзд, можливо, диференційовану по годинах, щоб зняти особливу напругу в години “пік”. По-друге, можна підвищити податок на продаж бензину, але це недосконале рішення, тому що спочатку зменшиться загальна кількість поїздок, а згодом споживачі переключать попит на більш економні малолітражні автомобілі. Прикладом вдалого вирішення проблеми перевантаження магістральних шляхів служить Сінгапур, де була введена плата за проїзд центральними вулицями міста, диференційована за годинами дня і рівнем забруднення. Запроваджені спеціальні картки, які визначають інтенсивність використання автомобіля: дорожчі картки дозволяють їздити у будь-який час, дешевші – тільки у вихідний день. Сінгапур – єдине на землі місто, де не існує проблеми перевантаженості доріг і забруднення, пов’язаного з автомобілями. А встановлення плати за проїзд автомагістралями дозволило знизити інші міські податки.

Теоретично зменшення державних витрат не завжди може означати економію ресурсів. Для визначення реального результату потрібен аналіз вигод і витрат альтернативних програм. Здебільшого економія на державних видатках означає перерозподіл ресурсів між державним і приватним секторами економіки доти, доки не можна буде одержати додаткову вигоду від подальшого перерозподілу. Суспільні блага не обов’язково виробляються лише у державному секторі. Держава може визначити обсяг потрібних благ і передати замовлення на їх виробництво приватним фірмам-підрядникам. Основна проблема – знайти кошти для забезпечення такого виробництва.

Суспільний вибір способу забезпечення громадян благами колективного користування визначається не ринком, а політичними процесами. У кожній країні рішення про реалізацію того чи іншого проекту виробництва суспільних благ приймається за різними моделями. Теорія суспільного вибору розрізняє дві основні моделі: модель прямої демократії і модель представницької демократії.

У моделі прямої демократії рішення найчастіше приймається більшістю голосів шляхом прямого голосування у формі референдумів. Процедура прийняття рішень більшістю голосів, однак, не дає гарантії, що вибір буде оптимальним. Така модель застосовується рідко через значні витрати її реалізації. Більш поширеною є модель представницької демократії, коли рішення приймаються голосуванням депутатів. Класична теорія суспільного вибору допускає, що депутати не мають власних цілей і лише виконують волю своїх виборців. Але депутати можуть переслідувати особисті або корпоративні цілі, лобіювати інтереси певних політичних чи економічних сил. Для прийняття необхідного рішення парламентом може не вистачити голосів, тому досить часто меншість створює коаліцію, торгує своїми

голосами (так званий обмін голосами). У такий спосіб проштовхуються рішення, вигідні небагатьом, а тягар витрат покладається на решту суспільства. Прийняття оптимального варіанту за таких умов є справою випадку.

19.3. Шляхи регулювання зовнішніх ефектів

Концепція зовнішніх ефектів була розроблена англійським економістом А. Пігу. Вивчаючи приватні ринки, ми припускали, що стосунки між головними діючими особами – покупцем і продавцем – не чинять впливу на інших суб’єктів, а впливають лише на учасників угоди. Але насправді деякі угоди можуть впливати на інтереси третіх осіб, які не мають відношення до виробництва товарів чи їх споживання. Побічні наслідки економічної діяльності не відображаються ринковими цінами і можуть призводити до неефективного розподілу ресурсів у суспільстві. Такі впливи дістали назву

екстерналій або зовнішніх ефектів. Вони виникають, коли вибір рішення одними фірмами чи споживачами чинить вплив на вибір інших суб’єктів.

Залежно від сфери прояву розрізняють зовнішні ефекти:

¾у сфері виробництва, коли один виробник впливає на діяльність іншого, наприклад, хімічний комбінат – на діяльність фермерського господарства, розташованого неподалік;

¾у сфері споживання, коли один споживач впливає на рівень корисності іншого, наприклад, студент, який в гуртожитку вмикає на повну потужність магнітофон, заважаючи готуватись до іспиту з мікроекономіки іншому;

¾між виробництвом та споживанням, коли господарська діяльність виробника впливає на добробут споживачів, наприклад, якщо підприємство скидає відходи виробництва у річку, де є зона відпочинку;

¾між споживанням та виробництвом, коли споживання індивідів впливає на господарську діяльність фірми, наприклад, якщо відпочиваючі на березі озера заважають рибалкам.

Залежно від характеру впливу одних мікроекономічних суб’єктів на інших розрізняють

позитивні і негативні зовнішні ефекти.

Уразі позитивного ефекту

дач розводять для себе квіти, що між іншим сприяє збільшенню

увитратах дачників. У даному випадку позитивний ефект виник

успоживанні, а впливає на виробництво. Він є додатковою вигодою, яка не відображається

уринковій ціні і безоплатно отримується третіми особами. Вигоди дачників менші, ніж суспільні вигоди, їм ніхто не сплачує за позитивний вплив.

Негативні зовнішні ефекти виникають, коли діяльність одних суб’єктів завдає шкоди іншим, наприклад, завод скидає в озеро стічні води, а

в результаті погіршуються умови розведення риби. Доходи риболовецької артілі знижуються, а збитки рибалкам ніхто не відшкодовує. Також може бути завдана шкода здоров’ю жителів міста, розташованого на березі цього ж озера, яка ніким не компенсується. Негативні зовнішні ефекти – це вартість ресурсів, які використовуються виробниками, але не оплачуються ними за ринковою ціною. У нашому прикладі негативний ефект виник у виробництві і впливає на виробництво та споживання третіх осіб. Додаткові витрати на очисні споруди не входять до витрат заводу, а перекладаються на тих, хто страждає від забруднення.

В умовах екстерналій ринкова рівновага не є ефективною. Вплив зовнішніх ефектів знижує результативність ринкового розподілу ресурсів.

Якщо фірми, випускаючи товари, пов’язані зі шкідливими викидами, не несуть витрат на зменшення забруднення довкілля, то ринкові ціни на ці товари будуть заниженими. Зважаючи на низькі ціни, покупці будуть пред’являти підвищений попит на них, виробництво буде розширюватись, ресурси – переливатись в ці галузі. Але насправді витрати суспільства будуть значно вищими з врахуванням коштів на очищення забруднених територій, тому надлишкові ресурси використовуються в даних галузях неефективно, виробництво товарів із штучно заниженими цінами повинне бути скорочене.

Проілюструємо вплив зовнішніх ефектів у сфері виробництва графічно.

Виробник, діяльність якого спричиняє негативний зовнішній ефект, виробляє за кривою пропонування, яка відповідає його приватним граничним

зовнішнього ефекту, то продукція приватного виробника стала б дорожчою (P* ) . Дешева продукція стимулює попит споживачів, і виробник – забруднювач максимізує прибуток, виробляючи обсяг Q1 , який більший за

більша, а їх ціна(P2 ) нижча, порівняно з рівноважними ринковими(Q1, P1 ) .

В такому випадку уряду доцільно надати субсидії фірмам – виробникам роботів на величину різниці приватних і суспільних граничних витрат. Це

дозволить зрушити криву пропонування S = MPC праворуч, в результаті рівноважна кількість роботів збільшиться до суспільно оптимальної.

Деякі економісти скептично відносяться до такої політики держави через те, що дуже складно оцінити розмір технологічного переливу, і є побоювання, що уряд радше буде субсидувати галузі, які є центром певних політичних інтересів, ніж ті, які створюють значний позитивний зовнішній ефект. Проте більшість економістів підтримують патентний захист, який охороняє права винахідника. Вважають, що патент, надаючи фірмі права власності на винахід, стимулює наукові дослідження і створення нових технологій.

Рис. 19.5 ілюструє поведінку виробника, діяльність якого пов’язана зі створенням позитивного зовнішнього

ефекту. Рівноважна ринкова ціна P1 відображає лише цінність даного товару для його споживачів (MPB) і не відображає додаткової зовнішньої

вигоди (МЕВ). З точки зору суспільства було б доцільно збільшити виробництво

цього товару до Q* . Якби споживачі сплачували за додаткову вигоду, то ціна товару була б вищою і

відображала б не граничну приватну, а граничну суспільну вигоду

MSB = MPB + MEB .

Графік 19.6 ілюструє інші ситуацію – вплив позитивного зовнішнього ефекту, створеного одним виробником, на іншого. Останній має можливість значно знизити свої граничні приватні витрати з MPC1 до MPC2 , його

пропонування зростає, максимізуючий прибуток обсяг випуску Q2 тепер є значно більшим, ніж за відсутності позитивного зовнішнього ефекту (Q1 ) .

Отже, з точки зору суспільства, фірма, що користується позитивним ефектом, не тільки завищує обсяг

Рис. 19.6. Вплив позитивного зовнішнього ефекту, створеного одним виробником, на іншого

виробництва, але й занижує ціну. А фірма, що продукує позитивний ефект, недоодержує виторгу і прибутку. В той же час необмежене розширення виробництва фірмою, що користується позитивним зовнішнім ефектом, також недоцільне. Тому держава за допомогою економічної політики повинна усувати небажані тенденції, що виникають внаслідок дії зовнішніх ефектів.

Для регулювання діяльності мікроекономічних суб’єктів уряд може застосовувати різні інструменти економічної політики. Одні з них є прямими, адміністративними, а інші імітують ринкові механізми.

До прямих методів регулювання належать заборона або встановлення обмежень на викиди речовин, які забруднюють довкілля. До ринкових методів можна віднести встановлення прав власності на ресурси і можливість вільного обміну цими правами та запровадження коригуючих податків і субсидій.

Ринкові методи переводять додаткові суспільні витрати або вигоди з зовнішніх ефектів у приватні внутрішні витрати чи вигоди окремої фірми. Цей процес отримав назву інтерналізації або трансформації зовнішніх ефектів. За допомогою цих заходів усунення екстерналій оптимізується розподіл ресурсів, відбувається суспільне здешевлення виробництва продукції.

Величина сукупних витрат суспільства на очищення довкілля буде мінімальною, коли граничні витрати на скорочення викидів будуть однаковими для всіх забруднювачів природи. Проте реалізація цього правила має свої особливості. Фірми випускають продукцію і забруднюють середовище за різних технологій. Зміна кожної технології потребує своїх витрат. Тому для одної фірми очистка може обійтись досить дешево, а для іншої – набагато дорожче. А деяким фірмам доведеться взагалі припинити виробництво. Отже, граничні витрати зменшення викидів можуть значно різнитись.

Друга особливість пов’язана з тим, що витрати на очистку швидко зростають. Наприклад, як показали емпіричні дослідження, витрати на очищення забруднення нафтою до 70% обсягу досить низькі, але ліквідація решти 30% забруднення вимагає надзвичайно високих витрат. З іншого боку, величина граничних суспільних вигод від зниження забрудненості падає. Після того, як очистка, наприклад, води зменшила очевидну небезпеку її споживання до певного рівня, гранична цінність подальшого підвищення якості води оцінюється людьми надзвичайно низько.

Рис. 19.7. Оптимальний рівень зниження забруднення

Теоретично це можна проілюструвати графіком (рис. 19.7).

Крива граничних витрат на очищення MC різко зростає, а крива

граничних вигод MB спадає в міру зниження проценту забруднення. У такому випадку оптимальний рівень зниження забруднення знаходиться у

точці перетину кривих MC і MB . Збільшення очистки далі рівноважної

точки E занадто різко збільшує величину затрат, тому 100% очистка вважається неефективною.

Зрозуміло, що держава з метою економії ресурсів прагне знизити рівень забруднення найдешевшим способом. Але розрахунки такого оптимального варіанту надто складні, щоб можна було довести індивідуальне завдання з очистки до кожної фірми – забруднювача.

Одним з відомих теоретичних методів інтерналізації негативних зовнішніх ефектів є податок Пігу. Ідея податку Пігу полягає у тому, щоб за допомогою податку довести приватні граничні витрати до рівня суспільних. Для цього треба визначити суспільно оптимальний обсяг випуску і

встановити у точці оптимуму такий податок, ставка якого (t) дорівнює

граничним зовнішнім витратам виробництва додаткової одиниці продукції. Аналогічний підхід може бути застосований для інтерналізації негативних

і позитивних зовнішніх ефектів за допомогою субсидії Пігу. Наприклад, фірмі, що створює негативний зовнішній ефект, встановлюється доплата за скорочення обсягу випуску. Проте субсидія, яка за обсягами скорочення шкідливого виробництва може дати той же результат, що і податок, вважається менш прийнятною. У разі надання субсидії замість надходжень до бюджету матимуть місце видатки, що створює проблему затвердження видаткової частини державного бюджету. Величина чистого виграшу суспільства також буде меншою, оскільки сукупний виграш суспільства потрібно зменшити на суму субсидії. Нарешті, може з’явитися чимало нових фірм, які бажали б розгортати шкідливе виробництво, отримуючи компенсацію за його скорочення.

На практиці застосовувати податок чи субсидію Пігу дуже складно, тому що треба визначити грошову оцінку зовнішніх впливів і відповідно до цього встановити їх рівень. У чистому вигляді вони не використовуються. Але, наприклад, у Німеччині з метою контролю за використанням водних ресурсів ще на початку ХХ століття почали застосовувати податки на забруднення. Вважають, що цей захід сприяв відносній чистоті річок у басейні Руру.

Позитивним моментом встановлення податків на забруднення є той, що фірми можуть самі вибирати найдешевші методи очищення. Фірмам, які знизили рівень забруднення на одиницю продукції, встановлюються нижчі ставки податку. Ті ж фірми, які не змогли досягти цього, повинні сплачувати

високі податки. Відповідно витрати виробництва таких фірм зростуть, зростуть і ціни на їх продукцію, що призведе до скорочення попиту на “брудні” вироби і наступного згортання їх виробництва. Так поступово граничні приватні витрати досягнуть рівня суспільних. Недолік податкового методу в тому, що потрібно постійно відслідковувати обсяги викидів і відповідно змінювати ставку податків.

Інший підхід ґрунтується на застосуванні штрафних санкцій. Цей метод простіший. Він не вимагає визначення точки суспільного оптимуму. Величина штрафу визначається фізичним розміром завданої шкоди. Фірма, яка забруднила довкілля, повинна здійснити відрахування за кожну одиницю шкідливих викидів. Недолік штрафних санкції полягає у тому, що фірма може вибирати, що для неї дешевше. Якщо витрати на очищення викидів менші, ніж величина штрафів, то фірма уникає штрафів, а коли витрати на очистку перевищують розмір штрафів, то вона швидше заплатить штраф.

У США рівні забруднення контролюють за допомогою нормативів. Введено два типи нормативів: технічні, які вимагають застосування у виробництві певних пристроїв для очистки викидів, і нормативи викидів на одиницю виробленої продукції (гранично допустимі викиди). Це відносно простий з точки зору практичної реалізації метод. Критики такого виду контролю виходять з того, що технічні нормативи можуть стати на перешкоді запровадженню нових, більш ефективних методів очистки. Досягнення нормативного рівня викидів може позбавити фірми стимулу для пошуків способів подальшого зменшення забруднення. Крім того, фірми однієї галузі можуть застосовувати різні сировину і паливо, з різним вмістом шкідливих домішок, тому витрати на досягнення нормативного обсягу забруднення будуть дуже різними. Не всі нормативи досягають мети. Наприклад, нормативи на викиди газів автомобілями відносяться лише до нових моделей. А оскільки нові моделі дорожчі внаслідок удосконалення всіх систем автомобіля, в тому числі й пристроїв очистки викидів, це не сприяє заміні старих машин з вищим рівнем викидів на нові, отже, забруднення зменшується незначно.

Не завжди інтерналізація зовнішніх ефектів потребує втручання держави. Покращенню ситуації часто сприяють приватні рішення. Наприклад, існують громадські організації, які виступають на захист довкілля або створюють фонди, за підтримки яких більше молоді може одержати освіту. Інший спосіб

– організація взаємодії зацікавлених у вирішенні проблеми сторін.

Англійським економістом Р. Коузом був запропонований новий підхід до проблеми врегулювання негативних зовнішніх ефектів без участі держави, в основу якого покладені права власності. Р. Коуз вважав, що у деяких випадках ринок може самостійно справитись з проблемами зовнішніх ефектів. Він стверджував, що коли приватні сторони мають можливість прийти до згоди і не несуть надмірних додаткових витрат з розподілу ресурсів, то вони здатні укласти взаємовигідну угоду і досягти ефективного результату. Це твердження одержало назву теореми Коуза.

Але для вирішення проблеми потрібно визначити права власності на ресурси і можливість вільного обміну ними правами. Якщо, наприклад, фермер або риболовецька артіль, які потерпіли від забруднення озера, є його власниками, закон стоїть на варті прав приватної власності. Тому вони можуть у судовому порядку вимагати заборони діяльності фірми, яка створює зовнішній ефект. Фірма – забруднювач, перед якою постає перспектива закриття, буде прагнути вступити у переговори. У цьому випадку сторони можуть досягти домовленості і без втручання суду. Фірма може запропонувати фермерам і рибалкам компенсацію за завдані збитки або погодитись сплачувати певну суму за можливість скидати в озеро визначену кількість відходів. Ділове співробітництво сторін на взаємовигідній основі дозволить обом оптимізувати свій стан. Фірма буде готова платити фермерам і рибалкам, доки втрати прибутку від скорочення виробництва не почнуть переважати платні за дозвіл на забруднення. Фермери і рибалки будуть погоджуватись отримувати платню, доки вона компенсує їх втрати.

Або навпаки, якби власником озера була сама фірма – забруднювач, рибалки і фермери погодились би сплачувати фірмі за скорочення викидів відходів виробництва в озеро. Однак, зацікавленим сторонам іноді не вдається вирішити проблему, пов’язану з екстерналіями через різні причини. Це можуть бути великі витрати на укладання угоди (трансакційні витрати), – наприклад, треба заплатити юристу, запрошеному для складання контракту. Або сторони можуть просто порушити договір. Або зацікавлених осіб дуже багато і переговори з кожним обходяться надто дорого. Кожна сторона хоче заключити угоду, якомога більш вигідну для неї.

Коли мова йдеться про розподіл доходів, то виграє той, хто першим отримав права власності на ресурси. Все залежить від трансакційних витрат, пов’язаних з встановленням прав власності. Той, хто має більші витрати, має менше шансів одержати вигоду від переговорів. Крім того, успіх переговорів залежить від точності оцінки кожним учасником своїх вигод і витрат, розмірів можливих збитків і шкоди. У деяких випадках їх неможливо оцінити через технічні причини, в інших – через нечітко визначені права власності або з соціальних причин.

Найпростіший метод вирішення проблем – об’єднання тих виробників, що