sem3

Оригінальна давньоруська література представлена у жанрах літописання («Повість минулих літ», «Київський літопис»), «повчань» («Поученіє» Володимира Мономаха), ораторсько-моралізаторської прози («Слово про закон і благодать» Іларіона), агіографічних творів, або життєписів святих («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик») та ін. Найвидатнішою пам'яткою літератури Київської Русі є анонімне «Слово о полку Ігоревім».

У ті часи співіснували мови давньоруська та старословянська, або церковнослов'янська. Давньоруською мовою писалися літературні твори, а також державні документи, скажімо, «Поученіє» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», збірник правових документів «Руська Правда», різні грамоти, ділові акти, договори руських князів (Олега, Ігоря, Святослава) з греками. Після прийняття християнства поряд з давньоруською мовою вживалася і церковнослов'янська, якою перекладалися книги, потрібні для відправлень християнського культу.

З другої половини XIII ст. давньоруську державу, знесилену князівськими міжусобицями, феодальною роздробленістю, поневолюють татаро-монголи; у XIV ст. більшу частину колишніх давньоруських земель (Волинь, Чернігово-Сіверщину, Поділля, Київщину) захопило Литовське князівство. Державною мовою у ньому була літературна мова колишніх руських князівств, яка складалася з елементів давньоруської та церковнослов'янської мов, а також живих народних говірок. Наприкінці XIV ст. велике князівство Литовське об'єднується з Польщею (Кревська унія 1385 p.). 1569 р. у Любліні була проголошена нова унія, за умовами якої Литва об'єдналася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту. Для захисту й оборони рідної землі постає Запорозька Січ. Всіма цими суспільними подіями (татарським лихоліттям, литовським та польським поневоленням) і зумовлюється літературна проблематика тієї доби. Набуває розвитку український епос — історичні пісні й думи. У них звучать мотиви боротьби за соціальні та національні права, оспівується мужність і патріотизм новопосталих захисників рідної землі — козаків, а також тяжка доля бранців у турецько-татарській неволі (думи «Плач невольників», «Втеча трьох братів з города Азова», «Маруся Богуславка»). Продовжують розвиватися літописання («Галицько-Волинський літопис»), ораторська та агіографічна проза.

Якісно новим етапом була література другої половини XVI—середини XVII ст. Боротьба проти соціального гноблення та колонізації зумовила розвиток національно-культурного руху, який знайшов своє відображення і в літературі. Виникають і розвиваються братства — органічній ї заможної частини міського населення, які стали осередками боротьби проти шляхетсько-католицької експансії. Історичні обставини того часу спричинили появу полемічної літератури, найвидатнішим представником якої був Іван В. Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648—середина XVII ст.) викликала неабиякий літературний інтерес. З'являються козацькі літописи («Літопис Самовидця», «Літопис Самійла Величка», «Літопис Григорія Грабянки»), в яких певною мірою відображений народний погляд на національного героя. Злободенні проблеми тогочасного суспільно-історичного життя знайшли свій вияв і в історичній драмі («Милость божія» невідомого автора, «Володимир» Ф. Прокоповича). Окрім історичної драми, з'являються віршові діалоги, містерії, інтермедії та інтерлюдії, які розширюють тематичний і образний ряд української літератури. Авторами інтермедій були викладачі й спудеї Києво-Могилянської академії, заснованої 1632 р.

У козацькі часи постає, література українського бароко, представлена передусім жанрами героїчної поезії («Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича) та історичної прози.У літературі другої половини XVII—XVIII ст. особливого розвитку набуває віршова література, що заявила про себе у жанрах історичного, ліричного, духовного вірша. Видатними представниками поезії того часу були, зокрема, Климентій Зіновіїв та Іван Некрашевич. Особливою сторінкою культурно-освітнього життя XVII—XVIII ст. була літературна й культурно-просвітницька діяльність мандрівних дяків. їх різдвяні та великодні вірші, позначені травестійно-бурлескним-характером трактування матеріалу, значною мірою вплинули на процеси демократизації літератури, на становлення літературної мови на народній основі. Своєрідне явище української літератури XVIII ст.— вертепна драма, комедійна частина якої сприяла розвитку нової драматургії.

У XVII—XVIII ст. українська література була різномовною, що обумовлювалося життям українського народу не в одномовному, а в багатомовному державному організмі. Паралельно з церковнослав'янською й книжною староукраїнською літературні твори писалися й польською. Латинською, а з кінця XVII ст.— і російською мовами. Найвидатнішою постаттю в культурному і літературному житті України XVIII ст. був філософ, просвітитель і письменник Григорій Сковорода.

Давньоруська література

Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася на два найважливіших джерела - усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора “Слова о полку Ігоревім”, народні мотиви лягли в основу творчості “віщого Бояна”, якого він назвав “солов'єм старого часу”. Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії - колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в ХI-XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум'яка - безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам'яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу.

Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира - Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Так були оброблені “Історія Іудейської війни” Іосифа Флавія, “Повість про Акира Премудрого”, “Хроніка” Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавілону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії.

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало “Слово про закон і благодать” ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської “благодаті”) над Старим Заповітом (біблійним “законом”); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному обрамленні богословської схоластики Ілларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями Константину. Останнього, як відомо, церква проголосила рівноапостольним. Виходило, що Володимир, прийнявши християнство і похрестивши Русь “за божественним навіюванням”, ставав рівним не тільки св. Константину, але і першоапостолам Петру і Павлу, що вже ніяк не могло сподобатися Константинополю.

Дійсно, Володимир I був офіційно канонізований православною церквою тільки в XVI сторіччі. Цікаво, що християнин Ілларіон, всупереч церковним догматам, прославив мужність і славу предків Володимира та Ярослава - князів-язичників Ігоря і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. “Слово” Ілларіона стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій державі зі славною історією.

Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є “Благання” Данила Заточника. Заточений ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів'я і приказки.

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий "Ізборник", присвячений проблемі, "яко подобає людині бути". Перу князя Володимира Мономаха належить “Повчання", адресоване дітям. Головна його ідея - турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності. Популярним жанром була житійна (агіографічна) література.

Важливе місце зайняли житія святих - біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі писалися житія князів.

Першими були прославлені убієнні в 1015 р. сини Володимира Святославича — Борис і Гліб. Загинули вони за наказом їх брата Святополка Окаянного. Відмінність “Житія Бориса і Гліба” від подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі подають “целебні дари” всій “Руській землі”, вони “єста заступника Русьстей земли”. “Житіє” малює Бориса не як аскета, а як прекрасного князя-рицаря: “Тілом бяше красень, висок, лицем круглом, плечі веліце, тонкий в чресла, очима добраама, весел лицем, борода мала і вус, млад бо бе ще, светяся цесарьски, кріпок тілом, всяко украшен, аки цвіт цвітий в уності своєй, в ратех хоробр, в совітах мудр і разумен при всім, і благодать божия цвітяаше на нім”.

Були також складені “Житія” княгині Ольги, Володимира Святого. Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-літописцем “Житіє Феодосія Печерського”, одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики - збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений “Києво-Печерський патерик” - збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври. Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил – “Прологи” та такі ж помісячні зведення – “Мінеї”. Світський характер мали збірники “золотих думок”, запозичених з різних джерел, – так звані “Бджоли”, а також почасти перекладні повіті “Варлаама і Йосафата”, “Александрія”, “Індійське царство”, “Троянська війна” та ін.

Вершиною художньої творчості, в якій об'єдналися складні і досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим світосприйняттям, де людина "розчинена" в природі, і християнство з його закликом до відмови від грішного буття та орієнтація людини на "божественні цінності"), стала героїчна поема "Слово о полку Ігоревім". В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленості. Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни.

“Слово о полку Ігоревім” - яскраве свідчення того, що і після політичного роздроблення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

СОФІЯ КИЇВСЬКА - собор і заповідник у Києві

Софія Київська перлина світової архітектури, видатна пам’ятка давньоруського зодчества XI ст., завжди зачаровував будь-кого хто хоча б раз у житті бачив його. Вдягнений у пишні барокові шати, Софіївський собор органічно поєднується з мальовничим монастирським ансамблем XVIII ст. Софії Київської, зведена у стилі українського бароко. Будинок Митрополита, Хлібня, Трапезна, Бурса, Братський корпус, дзвіниця, Південна вежа милують людське око. Спорудам притаманна святковість, гармонія форм з природою, виразний національний характер. Перебуваючи на подвір’ї, в оточенні цих прекрасних споруд, на мить поринаєш у давнину з відчуттям далекого відлуння тихого монастирського життя.

Заповідник Софія Київська - це неповторний Софіївський ансамбль на Старокиївській височині, який сформував архітектурний образ Верхнього Києва. Він справляє величезне враження своєю урочистою монументальністю і пишною, бароковою святковістю. Заповідник Софія Київська уособлює священне осердя міста.

Головний вхід до Софійського собору з його західного боку:

Софіївський собор у Києві. Собор Софія Київська - головна визначна пам'ятка Києва

Софія Київська історія

Собор Софія Київська, премудрості Божої, митрополія була закладена Ярославом Мудрим в 1017 або 1037 р. (дата заснування собору вже багато років є предметом гострих суперечок дослідників). Вважають, що 40 майстрів і 80 їх помічників могли завершити будівництво за 2-2, 5 роки. Розміри Софіївського собору в Києві (54,6 на 41,7 метра) і його незрівнянна краса викликали захоплення і в митрополита Іларіона (XI ст.), і у біскупа Юзефа Верещинського (XVI ст.)

З XIX ст. (починаючи з Євгенія Болховітінова) Софіївський собор у Києві став об'єктом наукових досліджень.

Просторове рішення собору Софія Київська Київської було пірамідальним: великий центральний купол оточували дванадцять менших, а до головного об'єму прилягали з трьох сторін дві відкриті галереї - двоярусна внутрішня і зовнішня одноярусна. Хори собору Софія Київська мали надзвичайно велику площу, тому вважають, що саме тут знаходився головний "офіс" Київської митрополії - приміщення для прийомів, бібліотека, канцелярія, скарбниця. Крім того, на хорах під час богослужіння перебував князь зі свитою. Потрапляли вони сюди по гвинтових сходах, які були в двох вежах, вбудованих в західну галерею.

З архітектурою Софіївського собору в Києві гармоніювало і його оформлення. Центральний купол і головний вівтар собору Софія Київська були прикрашені мозаїками, інші частини храму, а також стовпи галерей і ніші на фасадах - фресками. Ефект від настінних зображень посилювали мозаїчні підлоги, різьблена мармурова передалтарна перешкода (іконостасів тоді ще не робили), мармурові пороги та колони, різьблені шиферні парапети другого поверху. Відвідувачі Софіївського собору в Києві також вносили свою лепту у його оформлення, залишаючи на стінах численні графіті.

Софія Київська служила також некрополем, зокрема, родової князівською усипальницею. До цих пір в соборі Софія Київська зберігається Саркофаг Ярослава Мудрого, були поховані в соборі Софія Київська син Ярослава Всеволод, онуки Ростислав і Володимир Всеволодович, правнук В'ячеслав Володимирович. Але це не заважало близьким родичам покійних князів періодично грабувати храм. Першими "відзначилися" суздальці і їх союзники під час погрому міста 1169, а в 1203 р. з них взяв приклад Рюрик Ростиславич. Між цими двома нападами інтер'єри Софіївського собору в Києві ледь уціліли від великої пожежі 1180

Під час монгольської навали Софіївський собор у Києві і Софіївське подвір'я також були жорстоко розграбовані, але собор Софія Київська не був зруйнований і продовжував функціонувати як головний храм Русі. Проте київські митрополити після 1300 рідко відвідували свою спустошену резиденцію, тому собор Софія Київська повільно приходив в занепад і до кінця XVI ст. являв собою сумне видовище. Уніати, які володіли Софією з 1596 р., не тільки не поліпшили положення, а навпаки, розпродали навіть кам'яні архітектурні прикраси.

Тільки після того, як Петро Могила відібрав Софію Київську від уніатів і заснував навколо неї монастир, відбулися зміни в кращу сторону. У 1633 р. під керівництвом італійця Октавіано Манчіні почалися великі реставраційні роботи в Софіївському соборі в Києві, які тривали до 1640-х років, але так і не були завершені. Відновлення Софіївського собору в Києві у повному обсязі відбулося вже починаючи з 1688 р. на кошти гетьмана Івана Мазепи. Будівля набула тоді риси стилю бароко, що стали ще більш виразними після остаточної перебудови 1740-х років, коли вид собору (в якому було вже 17 престолів) практично наблизився до сучасного, якщо не враховувати нартекс, побудований в 1889 р.

Cофія Київська архітектура

Київський Собор Софія Київська був побудований в XI столітті. Він розташований в самому центрі міста. Збереглися і через століття дійшли до нас 260 кв.м. мозаїк та 3 тисячі кв.м. фресок. Навряд чи де-небудь в Європі можна знайти собор, де б збереглося стільки фресок XI століття. Навколо Софіївського собору в Києві знаходяться монастирські будівлі 17 століття, виконані в архітектурному стилі українського бароко. Внутрішнє оздоблення собору майже не змінювалося. Лишн в кінці 18 століття з'явився іконостас, а в 19 столітті - чавунні підлогові плитки.

Свята Софія Київська - це нескінченне джерело творів мистецтва, до якого приходять історики і туристи, щоб побачити і помилуватися дивом візантійської і давньоруської архітектури. Кожного, хто переступає поріг Софіївського собору в Києві, вражає величиною фігура в центральній апсиді - фігура Святої Діви Марії, що молиться - Оранта. Висота мозаїки 6 метрів. Мозаїка складена з кам'яних і скляних пластинок різних кольорів та відтінків (близько 177 відтінків різних кольорів). Мозаїки, на яких зображена Євхаристія і Батьки Церкви, вражають своєю збалансованістю. Центральна апсида і купол собору Софія Київська прикрашені мозаїками, стіни собору розписані фресками.

Архітектурні форми і розпис собору Софія Київська утворюють неповторне єдність. Фрески як орнамент вишивки прикрашають стіни, стовпи, склепіння. Серед вишуканою та яскравою живопису можна побачити зображення Святих та сюжети з Євангелія. На відміну від інших зразків візантійського церковного живопису, які дійшли до наших часів, на деяких фресках в соборі Софія Київська представлені не біблійні теми, а мирські сюжети - серед них портрети родини Великого князя Ярослава.

Великий князь Ярослав, названий "Мудрим" - видатний діяч в історії ранньої Київської Русі. У першій половині 11 століття він керував великою державою, Київською Руссю, яка розташовувалася на значній території Східної Європи. У ті часи Київська Русь була однією з найбільших цивілізованих держав у Європі. Ярослав налагоджував зв'язки Русі з державами Європи. Він сам одружився на шведській принцесі Інгігердою. Його сестри були замужем за членами королівської родини Польщі та Чехії. Його сини були одружені на візантійських та німецьких принцесах. Одна з його дочок, Ганна, стала дружиною короля Франції, інша - короля Угорщини, третя - короля Норвегії. Саме Ярослав Мудрий заклав фундамент Софії Київської.

Живопис XI століття, який прикрашає дзвіницю Софіївського собору в Києві, зображує сцени ігор, організованих в Константинополі імператором Костянтином Порфірогенетом на честь княгині Ольги. На фресках Софіївського собору в Києві зображені міми, жонглери, музиканти, танцюристи, дресирувальники, перегони колесниць. Пізніші фрески собору (17-19 століть) присвячені тільки релігійній тематиці. 300 графіті на стінах собору свідчать про високий рівень грамотності Київської Русі XI століття.

5.Иконописа́ние или и́конопись — на Руси и православном Востоке, мастерство писать религиозные изображения, образа (иконы), предназначенные для почитания в храмах и в домах благочестивых людей. Православное учение об иконопочитании было сформировалось и богословски было оформлено в период иконоборческих споров VIII в.

Отличия иконописи от живописи

Составляя особую отрасль живописи, иконопись, тем не менее, существенно отличается от этого искусства в общепринятом смысле слова. Живопись — каково бы ни было ее направление, реалистическое, или идеализирующее — основывается на непосредственном наблюдении природы, берет из нее формы и краски и, предоставляя, в большей или меньшей степени, простор творчеству художника, невольно отражает в себе его индивидуальность; напротив того, иконопись, не обращаясь за справками к натуре, стремится лишь неуклонно держаться принципов, освященных преданием, повторяет давно установленные, получившие, так сказать, догматическое значение типы изображений и даже, в отношении технических приемов, остается верным заветам старины; исполнитель таких произведений, иконописец (изограф), является совершенно безличным работником, шаблонно воспроизводящим композиции и формы, однажды навсегда указанные ему и его собратьям и, если имеет возможность выказать в чем-либо свое мастерство, то единственно в тщательности и тонкости работы. Такой характер иконопись получила в Византии в зависимости от установления православием непоколебимых догматов веры и неизменных церковных обрядов; отсюда перешло оно в Италию, где пользовалось уважением и отпечатлевалось на местном искусстве до наступления эпохи Возрождения; будучи перенесено из Греции, вместе с христианством, в наше отечество, оно прочно привилось в нем и до сего времени занимает у нас множество рук и пользуется в народной массе предпочтением пред религиозной живописью в духе зап.-европ. художественных школ. Оставляя в стороне собственно византийское иконописание, бросим беглый взгляд на историю этого искусства в России.

История русской иконописи

Известно, что равноапостольный вел. кн. Владимир принял св. крещение в Херсонесе, привез оттуда в Киев церковные книги, сосуды и иконы. Вслед за тем, образа греческого письма стали то и дело привозиться на Русь, как необходимые для удовлетворения религиозной потребности новообращенных и для украшения созидаемых храмов. С другой стороны, великие князья, заботясь о благолепии этих последних, вызывали из Греции мастеров, искусных в писании икон на досках и в выкладке их мозаикою на стенах. Эти пришлые художники, разумеется, нашли себе многих учеников среди русских.

Однако, из древнейших наших иконописцев известен только один — киево-печерский монах преподобный Алимпий, преставившийся в начале XII в. Каково было его искусство — судить невозможно, так как достоверных его произведений не сохранилось.

Равным образом, трудно составить себе точное понятие о том, какова была наша иконопись до нашествия татар. С несомненностью можно только заключить, что русские уже успели в эту пору перенять у греков их технические приемы, что, хотя не все они имели случай учиться у византийских художников, однако неуклонно подражали греческим образцам. Во времена татарского владычества иконопись нашла себе приют в монастырях, которым поработители русской земли не только не делали никаких насилий, но и оказывали покровительство; в особенности это искусство было поддерживаемо иерархами нашей Церкви, из которых некоторые занимались им сами, каковы напр. митрополиты Петр и Киприан. Прототип его оставался византийский, но к нему уже в это время начали примешиваться, особенно в Новгородской, Псковской и Суздальско-Владимирской областях, некоторые черты западного влияния.

По слиянии русских княжеств в единодержавное государство, его жизнь, сосредоточенная в Москве и проникнутая живым чувством благочестия, благоприятствовала успехам иконописи, которая с конца XV в. видоизменяется еще более, позволяя себе заметные отступления от древнего стиля. Причиной тому были, с одной стороны, постоянно усиливавшийся наплыв иностранных (немецких и итальянских или фряжских) художников, а с другой — то обстоятельство, что сношения России с Грецией, утратившей и свою независимость, и свое богатство, сократились, а греческое искусство упало до такой степени, что уже не могло доставлять образцов для русских иконников. Греческие духовные сановники, вместо того, чтобы дарить, как бывало пред тем, нашим царям драгоценные иконы, стали сами просить о присылке им образов русского письма.

Иконописные школы

В XVI и XVII вв. уже образовалось у нас несколько иконописных стилей, или школ, из которых главными следует признать Новгородскую, Строгановскую и Московскую. Некоторые знатоки и собиратели старинных образов прибавляют к этим школам еще Киевскую, Устюжскую, Суздальскую и Фряжскую (отрасль моск.); наконец различают еще школу Сибирскую.

Объяснение особенностей, отличающих один стиль от другого, одну школу от другой, повело бы нас слишком далеко. Не вдаваясь в него, заметим только, что эти особенности заключаются вообще в более или менее тонкой отделке иконы, в резкости или плавности рисунка, в большей или меньшей живости красок, в предпочтительном употреблении известных колеров, в различной пропорциональности изображенных фигур и т. п. Однако эти отличия не настолько значительны, чтобы ими нарушалась близкая родственность школ, которые все, в отношении композиции ("перевода" по выражению иконописцев), строго придерживаются форм византийской иконографии, равно как и в отношении техническом пользуются способами, практиковавшимися в греческой и вообще средневековой живописи. Для этого у наших иконников постоянно имеются под рукою, как необходимые пособия, особые руководства, так наз. подлинники, "лицевые", т. е. сборники образцовых рисунков, и "толковые", содержащие в себе технические наставления. Существуя в различных редакциях, они, тем не менее, все преподают те же правила, которые мы находим в старинных трактатах, главным образом, в сочинении монаха Дионисия (найденном в 1839 г. на Афоне французским археологом Дидроном и относимом некоторыми к XVII и даже к XVIII в., но излагающем более древние греческие правила). Правда, в некоторых мастерских есть свои приемы, обыкновенно содержимые в секрете; однако, они касаются только мелочей и в сущности не представляют никаких новых изобретений.

Основные этапы работы иконописца

В общих чертах работа иконописца состоит в следующем. Принимаясь писать образ, он берет доску, преимущественно липовую, несколько раз проклеивает ее мездренным клеем и, затем, покрывает ее "левкасом" — грунтом, состоящим из алебастра, разведенного на довольно жидком клее. Иногда левкас накладывается не прямо на доску, а на так наз. "поволоку" (кусок холстины, вымоченный в жидком клее). Когда левкас высох и выглажен, приступают к переводу на него рисунка; для этого существует несколько способов, из которых самый легкий и скорый состоит в "припорошке", т. е. в накладке на грунт листа бумаги с рисунком, в котором по контурам пробиты ряды дырочек и в набивании через эти дырочки порошка какой-либо (обыкновенно красной) краски; намеченные таким образом линии проходятся потом карандашом и, что еще чаще, кисточкой с жидкой тушью. По установлении на доске рисунка, мастер золотит листовым червонным золотом венцы, фон и все что требуется, и затем приступает к работе красками. Последние растираются на хлебном квасе или просто на воде, с прибавкой небольшого количества яичного желтка. Они разводятся в горшочках, раковинах, черепках и даже на ногтях иконописца, нередко заменяющих ему палитру. Прежде всего пишется "доличное", т. е., ризы, палаты, деревья, скалы и другие принадлежности образного пейзажа, а потом телесные части фигур и лики. Указания Подлинников до такой степени строги и подробны, что не допускают произвола в выборе иконописцем даже цвета одежд, в которые он облекает изображаемого святого, но требуют, чтобы каждый из них был представлен в ризах определенных, присвоенных ему колеров. Освещенные места и блики как в одеждах, так и в других принадлежностях доличного, иногда "пробеливаются", т.е. обозначаются золотыми штрихами, для чего употребляется так наз. "твореное" золото, т. е. порошок растертого листового золота, разведенный на камеди. Им же исполняются, когда это надо, узоры на одеждах. Что касается до ликов, относительно которых иконописец также руководствуется в точности указаниями подлинника, то они сперва загрунтовываются темной краской (санкиром) и затем постепенно оживляются более светлыми красками и, наконец, желтовато-белыми бликами в выдающихся частях; но вообще их колорит остается темный, мертвенный, коричневатый или оливковый. Вместе с ликами исполняются волосы и бороды, пушистость которых обозначается мельчайшими черточками и завитками. Когда живопись иконы вполне окончена, и на ней сделаны (киноварью или другой краской и накладным золотом) надлежащие подписи, она покрывается олифою — особым родом масляного лака, сообщающим ее поверхности блеск и большую прочность.