1.2.Взаємні права і обов'язки батьків і дітей.

Проектом Сімейного кодексу України передбачено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. . Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, якi суперечать закону, моральним засадам суспільства.

Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї.

Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій.

Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

Відповідно до ст.153 проекту Сімейного кодексу України передбачені права батькiв та дитини на спiлкування. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спiлкування, зокрема якщо хтось iз них перебуває у надзвичайнiй ситуацiї (лiкарнi, мiсцi затримання та позбавлення волi тощо). Батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолiтнiх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органiв державної влади, органiв мiсцевого самоврядування та громадських органiзацiй за захистом прав та iнтересiв дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законнi представники без спецiальних на те повноважень.

Батьки мають право звернутися за захистом прав та iнтересiв дiтей i тодi, коли вiдповiдно до закону вони самi мають право звернутися за таким захистом.

Здiйснення батькiвських прав та виконання батькiвських обов'язкiв мають ґрунтуватися на повазi до прав дитини та її людської гiдностi. Батькiвськi права не можуть здiйснюватися всупереч iнтересам дитини. Вiдмова батькiв вiд дитини є неправозгiдною, суперечить моральним засадам суспiльства. Ухилення батькiв вiд виконання батькiвських обов'язкiв є пiдставою для покладення на них вiдповiдальностi, встановленої законом. Неповнолiтнi батьки мають такi ж права та обов'язки щодо дитини, як i повнолiтнi батьки, i можуть їх здiйснювати самостiйно.

Питання виховання дитини вирiшується батьками спiльно. Той iз батькiв, хто проживає окремо вiд дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованнi i має право на особисте спiлкування з нею. . Той iз батькiв, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батькiв, хто проживає окремо, спiлкуватися з дитиною та брати участь у її вихованнi, якщо таке спiлкування не перешкоджає нормальному розвитковi дитини. 4. Батьки мають право укласти договiр щодо здiйснення батькiвських прав та виконання обов'язкiв тим з них, хто проживає окремо вiд дитини.

Той з батькiв, хто проживає з дитиною, у разi його ухилення вiд виконання договору зобов'язаний вiдшкодувати матерiальну та моральну шкоду, завдану другому з батькiв.

Вирiшення органом опiки та пiклування спору щодо участi у вихованнi дитини того з батькiв, хто проживає окремо вiд неї.

За заявою матерi, батька дитини орган опiки та пiклування визначає способи участi у вихованнi дитини та спiлкуваннi з нею того з батькiв, хто проживає окремо вiд неї.

Якщо той iз батькiв, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батькiв, хто проживає окремо, у спiлкуваннi з дитиною та у її вихованнi, зокрема якщо вiн ухиляється вiд виконання рiшення органу опiки та пiклування, другий iз батькiв має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.

Суд визначає способи участi одного з батькiв у вихованнi дитини (перiодичнi чи систематичнi побачення, можливiсть спiльного вiдпочинку, вiдвiдування дитиною мiсця його проживання тощо), мiсце та час їхнього спiлкування, з урахуванням вiку, стану здоров'я дитини, поведiнки батькiв, а також iнших обставин, що мають iстотне значення.

В окремих випадках, якщо це викликано iнтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутнiстю iншої особи.

За заявою заiнтересованої сторони суд може зупинити виконання рiшення органу опiки та пiклування до вирiшення спору. У разi ухилення вiд виконання рiшення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батькiв, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним. Особа, яка ухиляється вiд виконання рiшення суду, зобов'язана вiдшкодувати матерiальну та моральну шкоду, завдану тому з батькiв, хто проживає окремо вiд дитини. Мiсце проживання дитини, яка не досягла десяти рокiв, визначається за згодою батькiв.

Мiсце проживання дитини, яка досягла десяти рокiв, визначається за спiльною згодою батькiв та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, мiсце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти рокiв, визначається нею самою. Якщо мати та батько, якi проживають окремо, не дiйшли згоди щодо того, з ким iз них буде проживати малолiтня дитина, спiр мiж ними може вирiшуватися судом. При вирiшеннi спору щодо мiсця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батькiв до виконання своїх батькiвських обов'язкiв, особисту прихильнiсть дитини до кожного з них, вiк дитини, стан її здоров'я та iншi обставини, що мають iстотне значення. Суд не може передати дитину для проживання з тим iз батькiв, хто не має самостiйного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, може своєю аморальною поведiнкою зашкодити розвитковi дитини.

Якщо один з батькiв або iнша особа самочинно, без згоди другого з батькiв чи iнших осiб, з якими на пiдставi закону або рiшення суду проживала малолiтня дитина, змiнить її мiсце проживання, у тому числi способом її викрадення, суд за позовом заiнтересованої особи має право негайно постановити рiшення про вiдiбрання дитини i повернення її тому, з ким вона проживала.

Дитина не може бути повернута лише тодi, коли залишення її за попереднiм мiсцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я.

Особа, яка самочинно змiнила мiсце проживання малолiтньої дитини, зобов'язана вiдшкодувати матерiальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.

Батьки мають переважне право перед iншими особами на те, щоб малолiтня дитина проживала з ними. Батьки мають право вимагати вiдiбрання малолiтньої дитини вiд будь-якої особи, яка тримає її у себе не на пiдставi закону або рiшення суду. Суд може вiдмовити у вiдiбраннi малолiтньої дитини i переданнi її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її iнтересам.

Згідно ст. 56 нині діючого кодексу про шлюб та сім'ю "Батьки і діти зобов'язані робити взаємну моральну підтримку і матеріальну допомогу один одному."

Підставою виникнення правовідносин між батьками і дітьми є засвідчене у встановленому законом порядку походження дітей від даних батьків. Правовідносини між батьками і дітьми можуть бути особистими і майновими. Для правовідносин між батьками і дітьми, як і для будь-яких інших відносин, регульованих сімейним правом, характерно, що визначальними є особисті правовідносини.

Правовідносини між батьками і дітьми і дітьми носять двосторонній характер. Вони, як є відносними, тому що тут маються визначені суб'єкти прав і обов'язків – діти і батьки, але вони мають абсолютний характер захисту від порушень з боку всіх інших осіб. Для прав батьків, як і для ряду інших суб'єктивних сімейних прав, характерним є те, що права батьків стосовно дітей є одночасно їх обов'язком перед дітьми. Батьки не можуть здійснювати батьківські .права в протиріччі з інтересами дитини. Для правовідносин між батьками і дітьми також характерно те, що вони носять терміновий характер, тому що існують тільки до досягнення дітьми повноліття або придбання неповнолітніми повної дієздатності. Для правовідносин між батьками і дітьми характерно й те, що вони виникають із закону на підставі факту походження дітей від даних батьків. Між дорослими дітьми і батьками можуть також виникати правовідносини (наприклад, аліментні правовідносини). Однак для виникнення цих правовідносин необхідні додаткові юридичні факти.

При належному оформленні батьківства правовідносини між батьками і дітьми виникають незалежно від того, народилася дитина від зареєстрованого чи незареєстрованного шлюбу.

Розділ 2. Майнові права та обов'язки батьків і дітей

2.1. Види майнових прав і обов`язків подружжя. Правовий режим майна подружжя.

При регулюванні відносин подружжя із приводу приналежного їм майна можуть застосовуватися два правових режими: законний і договірний. Законний правовий режим регулювання відносин подружжя із приводу їхнього майна застосовується в тих випадках, коли він не змінений шлюбним контрактом, треба зазначити, що проект Сімейного кодексу України суттєво розширив аспект правового регулювання шлюбного контракту.Відповідно до законного правового режиму все майно подружжя можна розділити на загальне і роздільне.

У відповідності зі ст.22 КпШС майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їх загальною спільною власністю.

У літературі немає єдиної точки зору про поняття загального майна подружжя. Одні автори вважають, що до складу загального майна чоловіків входять тільки речі. Подружжя мають на внесок іншого не право власності, а зобов'язальне право. Приведена точка зору також не відповідає змісту ч.2 п.9 Постанови Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 р. “Про застосування судами деяких норм КпШС України”, де роз'яснено, що до складу спільного майна подружжя можуть входити не тільки речі, але і права, право на внески в кредитні установи, паї нагромадження в ЖБК, ДСК, гаражно-будівельних кооперативах, право на страхові суми, страхові відшкодування, грошові суми і майно, що належить дружинам по іншим зобов'язальним правовідносинам. Крім того, дружинам можуть спільно належати права по акціях і інших цінних паперах.

Для загального майна подружжя характерно також те, що не має значення на ім'я кого з подружжя придбано в період шлюбу майно. Тому що випливає зі змісту ч.З п.4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 04.10.91 р. “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на житловий будинок”, для виникнення права загальної власності подружжя на побудований житловий будинок не має значення, на ім'я кого з чоловіків оформлений житловий будинок. Відповідно до діючого законодавства дружинам на праві власності можуть належати не тільки предмети споживання, але і засобу виробництва (ст. 13 Закону України “Про власність”). У тих випадках, коли майно належить дружинам на праві спільної власності, виникає спільна сумісна власність подружжя.

Як випливає зі ст.22 КпШС, для виникнення спільного майна подружжя необхідно, щоб воно було придбано під час шлюбу. Ця ж вимога випливає зі ст. 16 Закону України “Про власність”. В осіб, що не перебувають в зареєстрованому шлюбі, також може виникнути право спільної сумісної власності на деякі речі, наприклад, при спільному створенні речі (будинку). Однак у цьому випадку немає презумпції рівності часток, не враховується принцип взаємної матеріальної підтримки. У Постанові Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 р. “Про застосування судами деяких норм КпШС України” (п. 12 ч.1) сказано, що правила ст ст.22, 28, 29 КпШС не застосовуються до спорів про розділ майна осіб, що живуть однією родиною, але не одружені. Як випливає з ч.2 ст.13 КпШС, права й обов'язки подружжя породжує тільки зареєстрований шлюб. Однак для виникнення спільності майна подружжя недостатньо, щоб майно було придбано в період зареєстрованого шлюбу. Потрібно також, щоб подружжя спільно проживали, господарювали, тобто наявність спільної праці подружжя. Необхідність спільної праці подружжя для виникнення спільності їхнього майна випливає з ч.2 ст.28 КпШС, що передбачає, що суд може визнати майно, нажите кожним з подружжя під час їхнього роздільного проживання, при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. У даному випадку є один з елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільного майна подружжя – зареєстрований шлюб, але відсутній інший факт -- спільна праця, тому що подружжя фактично припинило ведення спільного господарства. Таким чином, обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, є придбання майна під час зареєстрованого шлюбу й у результаті спільної праці. Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, визначає і початковий момент виникнення спільності їхнього майна. З огляду на, що до складу загального майна чоловіків входять не тільки право власності, але і зобов'язальні права; при цьому можливі три рішення цього питання:

1) майно стає спільним, коли зароблено, тобто коли на нього виникло право;

2) коли майно отримане;

3) коли майно внесене одним з чоловіків у дім, у родину.

Початковим моментом виникнення спільності майна подружжя варто вважати момент, коли в одного з подружжя виникло на нього право.

Подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. При цьому подружжя користується рівними правами на майно й у тому випадку, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми чи по інших поважних причинах не мав самостійного заробітку. Дане положення відповідає принципу рівноправності подружжя, закріпленому в ст.51 Конституції й у ст.4 КпШС. Це положення ст.22 КпШС охороняє інтереси жінки, найчастіше інтереси жінки-матері, а також непрацездатного чоловіка. До поважних причин, по яких інший з подружжя не мав самостійного заробітку, можуть бути також віднесена непрацездатність дружини, навчання й ін. Приведене положення відповідає принципу взаємної матеріальної підтримки подружжя.

Подружжя, здійснюючи правомочності у відношенні приналежного їм спільного майна, можуть укладати угоди як один з одним, так і з третіми особами. Подружжя, як було сказано, мають рівні права на приналежне їм спільне майно. Тому ч.1 ст.23 КпШС установлює, що подружжя розпоряджаються спільним майном за спільною згодою. Подружжя в повсякденному житті укладають угоди по відношенню спільного майна майже щодня, наприклад, дрібні побутові угоди по придбанню предметів споживання. Вимога про надання одним з подружжя згоди іншого з подружжя на здійснення таких угод привело б до надзвичайного ускладнення цивільного обороту. Тому закон, виходячи з припущення про єдність інтересів подружжя, установлює презумпцію згоди одного з подружжя при здійсненні угод із спільним майном іншим з подружжя. Ця презумпція не поширюється на угоди по відчуженню спільного майна, що вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення. Для здійснення цих угод одним з подружжя необхідно прямо виражена згода іншого з подружжя в письмовій формі. Проект ЦК України передбачає, що для здійснення одним з подружжя будь-яких договорів, що повинні бути нотаріально оформлені, а також договорів щодо коштовного майна, згода іншого подружжя повинна бути письмовою (п.З ст. 1302 проекту ЦК України). Якщо угода з приводу спільного майна укладена одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, то вона за вимогою цього з подружжя може бути визнана недійсної. Для задоволення такого позову повинна бути доведена несумлінність іншої сторони по угоді. Якщо контрагент по угоді був сумлінним, тобто не знав і не повинний був знати про відсутність згоди на здійснення угоди іншим з подружжя, то така угода не може бути визнана недійсної, за винятком угод, для здійснення яких закон вимагає прямо вираженої згоди іншого з подружжя.

Укладаючи шлюб, подружжя залишаються самостійними суб'єктами права, тому закон передбачає право кожного з подружжя укладати угоди як із третіми особами (див. коментар до ст.23 КпШС), так і між собою.

Найчастіше подружжя між собою укладають договори дарування.

Подружжя можуть також укладати договори про розділ спільного майна або про об'єднання їх роздільного майна в спільне.

Особливим різновидом угод між подружжям є шлюбний контракт.

Угоди між подружжям є різновидом цивільно-правових угод і повинні відповідати усім вимогам, пропонованим до угод. Положення ст.27 КпШС про недійсність угод між подружжям, спрямованих на обмеження майнових прав дружини, чи дітей, варто тлумачити обмежно в тому розумінні, що недійсними є угоди, спрямовані на обмеження майнових прав дружини чи чоловіка, або дітей, що випливають з факту перебування в шлюбі чи спорідненні. Недійсним, наприклад, є угода між подружжям, укладена під час перебування в шлюбі, відповідно до якого нажите ними в шлюбі майно не буде їхньою спільною власністю. Це положення можна передбачити в шлюбному контракті.

2.2. Права батьків і дітей на майно одне одного.

Згідно до статті 77 КпШС України за життя батьків діти не мають права на їх майно, так само як батьки не мають права і майно дітей. Таким чином, батьки мають право належне їм майно продавати, дарувати, передавати до найму, не запитуючи згоди на це дітей. Батьки можуть також позбавити спадщини за своїм заповітом (за винятком випадків, передбачених статтею 535 ЦК України, -- обов'язкова частки у спадщині).

Разом з тим батьки не набувають прав на майно дітей. Роздільність майна батьків та дітей обумовлює їх особисту відповідальність по своїх боргах: батьки не відповідають по зобов'язаннях своїх дітей, незалежно від віку останніх, за винятком заподіяної шкоди неповнолітнім, коли його батьки зобов'язані відшкодувати заподіяну шкоду.

У неповнолітніх дітей може виникнути право власності на майно в результаті купівлі речей за власні кошти, отримання спадщини, дарування, а також створення його власною працею.

Батьки є законними представниками інтересів своїх неповнолітніх дітей, і одною з функцій такого представництва є управління їх майном. У зв'язку з цим батьки самостійно вирішують всі питання, пов'язані з володінням та розпорядженням майном неповнолітніх дітей, тобто фактично виконують права та обов'язки власників майна, діючи в інтересах дітей.

Однак вони не можуть передавати належне неповнолітнім дітям майно у дарунок іншим особам, навіть родичам дитини, заповідати майно дітей, відмовляючись від нього від імені дітей. Управління майном дітей здійснюється батьками без спеціального на те повноваження, але їх дії щодо володіння, користування та розпорядження майном дітей контролюються г органами опіки та піклування Ці ж органи розглядають спори між батьками щодо питань управління майном дітей.

Батьки управляють майном дітей до досягнення ними повноліття. Після цього діти особисто здійснюють всі права та обов'язки по відношенню до свого майна. Розпорядження батьками майном повнолітніх дітей можливе тільки за згодою останніх та за наявності доручення.

Крім роздільності власності батьків та дітей, у них може виникнути спільна часткова власність, наприклад, у зв'язку з отриманням спадщини за законом чи заповітом. Спільна власність батьків та дітей може існувати незалежно від віку дітей. Відносини з приводу цієї власності регулюються цивільним законодавством України. За новим законодавством України між батьками і дітьми та іншими членами сім'ї може виникати як спільна часткова, так і спільна сумісна власність (ст. 17 Закону України “Про власність).

2.3. Аліментні зобов`язання батьків по утриманню неповнолітніх дітей (умови, розмір, порядок і підстави зміни розміру аліментів).

У відповідності до закону батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги (стаття 80 КпШС України).

Обов'язок по утриманню своїх неповнолітніх дітей здійснюється батьками у більшості випадків добровільно. Якщо ж батьки ухиляються від цього обов'язку та не надають коштів на утримання дітей добровільно, такі кошти стягуються з них у судовому порядку у вигляді аліментів.

Обов'язок по утриманню дітей покладається на обох батьків. Коли діти проживають з матір'ю, позов про стягнення аліментів пред'являється до батька. На дітей, які виковуються батьком, аліменти стягуються з їх матері. Якщо дитина проживає у інших осіб (діда, бабусі, дядька, тітки та ін.), ці особи можуть стягувати аліменти з обох батьків.

У силу статті 92 КпШС України аліменти можуть виплачуватися у добровільному порядку особисто особою, яка зобов'язана сплачувати аліменти, або через власника чи уповноважений ним орган за місцем її роботи, одержання нею пенсії, стипендії.

Підставою для утримання та переводу аліментів в добровільному порядку є письмова заява громадянина, що подана за місцем роботи, яку бухгалтерія реєструє як виконавчий документ.

Особа, яка виявила бажання добровільно сплачувати аліменти, має право у будь-який час збільшити розмір або припинити виплату аліментів, подавши про це письмову заяву до бухгалтерії за місцем роботи, яка зобов'язана негайно повідомити стягувача аліментів про надходження від громадянина такої заяви.

Власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації щомісячно переводить аліменти особі, яка зазначена в заяві, в триденний строк з дня, встановленого для виплати заробітної плати.

Якщо громадянин, з якого утримуються аліменти за його заявою, змінює місце роботи, навчання або одержання пенсії, стягнення аліментів припиняється. Про це негайно повідомляється стягувач. Утримання аліментів може бути поновлено на підставі знову поданої громадянином заяви.

Такий добровільний порядок сплати аліментів не виключає права стягувача в будь-який час звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.

При виїзді громадянина, який зобов'язаний сплачувати аліменти, за кордон на постійне місце проживання в держави, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Аліменти на неповнолітніх дітей з їх батьків стягуються в розмірі: на одну дитину – одна чверть, на двох – одна третина, на трьох – не більше половини заробітку (прибутку) батьків, але не менше 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину (стаття 82 КпШС України). Однак у окремих випадках встановлення розміру аліментів такому порядку викликає певні труднощі. Наприклад, письменники, композитори, художники та інші працівники творчих професій, як правило, не мають постійного заробітку і отримують авторський гонорар за створені ними твори. Тому стягнення з них аліментів у частковому відношенні носило б нерегулярний характер. Саме тому в силу статті 85 КпШС України аліменти за проханням особи, яка вимагає їх, можуть бути встановлені судом у твердій грошовій сумі, яка підлягає виплаті щомісячно.

Аліменти в твердій грошовій сумі стягуються і у тих випадках, коли діти знаходяться у кожного з батьків. У таких випадках аліменти стягуються на користь менш забезпеченого з батьків, в залежності від матеріального сімейного стану сторін у межах, встановлених для стягування аліментів.

У разі стягнення аліментів з батьків на непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, розмір аліментів визначається в частковому відношенні до заробітку (доходу), виходячи з матеріального та сімейного становища особи, з якої стягуються аліменти, та особи, яка одержує їх.

У силу частини 2 статті 89 КпШС України розмір аліментів У цих випадках не може перевищувати відповідний розмір аліментів, які сплачуються на неповнолітніх дітей, тобто однієї чверті заробітку на одну дитину, однієї третини – на двох дітей та половини заробітку (доходу) -- на трьох чи більше дітей і не може бути меншим 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходу громадян на кожну дитину.

Стягнення аліментів у твердій грошовій сумі провадиться тільки у вищезгаданих випадках, і вимоги про зміну цього порядку законом не передбачені.

Позови про стягнення аліментів на користь повнолітніх непрацездатних дітей можуть подавати самі ці особи або їх опікуни (піклувальники).

Бувають випадки, коли з однієї особи стягуються аліменти на дітей від двох і більше різних матерів, що в цілому перевищує розмір аліментів, який передбачений законом. У таких випадках особа, яка сплачує аліменти, має право пред'являти позов до будь-якої особи, на користь якої згідно з судовим рішенням стягнуті аліменти, про їх зниження.

Розмір аліментів, які стягуються з батьків на неповнолітніх дітей, може бути зменшений лише у випадках, прямо зазначених в законі (частина 2 статті 82 КпШС України).

Одним з таких випадків є наявність у платника аліментів інших неповнолітніх дітей, які при стягуванні аліментів у встановленому законом розмірі, опинилися б менш матеріально забезпеченими, ніж діти, які отримують аліменти.

Якщо аліменти були присуджені у частках до заробітку (доходу) відповідача, розмір платежів при задоволенні позову про зниження аліментів повинен бути визначений в частках, а не в твердій грошовій сумі. Однак судом повинна бути визначена мінімальна грошова сума аліментів, яка підлягає виплаті на кожну дитину.

Умовою зменшення розміру аліментів на неповнолітніх дітей є також обставина, коли той з батьків, з якого стягуються аліменти, є інвалідом І або II групи. Особи, які втратили працездатність, змушені витрачати більше коштів на своє утримання, ніж здорові громадяни. Інваліди І групи, інваліди, як правило, потребують стороннього догляду, що в свою чергу тягне додаткові витрати. Отож, інваліди при стягненні з них аліментів у встановленому законом розмірі можуть залишатися у тяжкому матеріальному стані, тому суд, враховуючи необхідність особливих витрат, пов'язаних з інвалідністю, вправі знизити розмір аліментів, які з нього стягуються, і їх мінімальний розмір.

Інваліди III групи не мають права вимагати зменшення міру присуджених в них аліментів.

Суд має право також зменшити розмір аліментів у тих випадках, коли діти працюють та мають достатній заробіток, з інших поважних причин.

За загальними правилами трудове повноліття настає в зв'язку досягненням 16-річного віку, а в окремих випадках 15-ти, 14-річні підлітки можуть бути прийняті на роботу. У працюючого неповнолітнього заробіток може перевищувати доход того з батьків, який сплачує аліменти, і такий неповнолітній сам може себе утримувати. Це є підставою для зменшення розміру аліментів, які сплачує один з батьків.

Суд також може зменшити розмір аліментів, що стягуються на користь неповнолітніх дітей, коли неповнолітній не працює, але має суттєві кошти на своє утримання (наприклад, отримання спадщини).

Суд має право не тільки зменшити розмір аліментів, але й повністю звільнити батьків від сплати, якщо діти перебувають на повному утриманні держави або громадської організації.

Частина 3 статті 82 КпШС України не містить перелік випадків, коли батьки можуть бути повністю або частково звільнені від сплати аліментів. Судам надані широкі можливості у вирішенні цих питань залежно від конкретних обставин справи та матеріального положення батьків.

Висновок

У висновку хотілося б відзначити деякі важливі аспекти, пов'язані з підставами виникнення прав та обов'язків батьків та дітей, з правами неповнолітніх дітей, визначити , правовідносин дітей і батьків у цілому.

В останні роки в нашій країні намітилися тенденції спрямовані на те, щоб, по-перше, цілком відродити розуміння сім'ї, як неминущої цінності, по-друге, у корені змінити сформоване століттями патріархальне представлення про підлегле положення неповнолітнього в сім'ї.

Закріплення законодавчо право неповнолітніх дітей, сасо по собі передбачило закріплення відповідних обов'язків у батьків. Так, наприклад, турбота про дітей, їхнє виховання - рівне право й обов'язок батьків. Отже, мова йде не тільки про моральний борг кожного батька, але і про його конституційні права й обов'язки. Причому їхнє існування не зв'язується з наявністю чи відсутністю шлюбу батьків. Наділення батьків правами у відношенні їхніх неповнолітніх дітей означає, що їм дається можливість робити схвалювані, бажані з погляду держави дії і вчинки, спрямовані на благо дитини. Правам батьків відповідають і певні обов'язки. Причому батьки мають рівні права й обов'язки. Їхня рівноправність забезпечується сімейно-правовими нормами, що мають конкретний зміст.

Зміст прав дитини складають: Право дитини жити і виховуватися в родині, що включає в себе: право жити і виховуватися в родині; право, наскільки це можливо, знати своїх батьків; право на турботу з боку батьків; право на спільне проживання зі своїми батьками; право на виховання своїми батьками; право на забезпечення інтересів; право дитини на спілкування з батьками й іншими родичами; право дитини на захист; право дитини виражати своя думку; Право дитини на ім'я, по батькові, прізвище; майнові права дитини, що включають у себе: право власності; право самостійне розпоряджатися своїм майном.

Включення в текст Сімейного кодексу України норм про майнові права дитини має великий сенс. Воно означає розширення кола відносин, регульованих сімейним законодавством, оскільки сюди входять майнові права неповнолітніх як у сім'ї, так і за її межами. Стосовно прав батьків, то на даний момент вони мають широке коло прав, які забезпечують повагу до людської честі та гідності- особисті немайнові права та передбачений правовий режим майна подружжя, який захищає інститут права власності громадянина, передбачений Конституцією нашої держави.

Як би н мінялося відношення держави до сім'ї та батьків, дитина завжди мала право на одержання утримання за їхній рахунок. На обов'язок матеріально забезпечувати неповнолітніх, а також непрацездатних нужденних повнолітніх дітей можна подивитися і як на право дитини на турботу з боку своїх батьків. Це один з найбільш типових прикладів злиття особистих і майнових прав дитини в родині. При відсутності такої турботи Сімейний кодекс дозволяє вдаватися до допомоги правових норм, що передбачають аліментні зобов'язання.

Треба ще раз відзначити, що законодавець говорить тільки про права неповнолітніх дітей, що ж стосується обов'язків дитини в сім'ї, то вони визначаються тільки нормами моральності, оскільки спонукати його до їх виконання за допомогою закону неможливо.

Хочеться також відмітити, що в нашій державі дуже гуманне та цивілізоване сімейне законодавство, сформована гарна база основами якої послужили міжнародні конвенці, особливо з прийняттям проекту сімейного кодексу України, на мою думку, всі необхідні правові питання врегульовані, для того, щоб кожна сім'я могла бути щасливою.