Тема 6. Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина хvііі – перша половина хіх ст.).

6.1. Епоха переходу до індустріального суспільства (друга половина XVIII – перша половина XIX ст.).

6.2. Виникнення та еволюція класичної школи політичної економії (КШПЕ).

6.3. Загальна характеристика альтернативного КШПЕ напрямку політичної економії.

Ключові поняття: промисловий переворот, економічний розвиток,

класична школа політичної економії, фізіократія, економічні дослідження, утопічний соціалізм, соціалісти-рікардианці.

6.1. Епоха переходу до індустріального суспільства (друга половина XVIII – перша половина XIX ст.).

Промисловий переворот – це перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного до великого машинного фабрично-заводського виробництва. Важливою складовою промислового перевороту було впровадження у виробництво і транспорт робочих машини механізмів, які замінили ручну працю людей; парових двигунів; створення самостійної машинобудівної галузі.

Батьківщиною першого промислового перевороту була Англія – в останній третині XVIII – середині XIX ст. Соціально-економічні передумови для його здійснення визріли в цій країні у середині XVIII ст. До них можна віднести такі:

1. Буржуазно-демократичну революцію середини XVII ст., яка ліквідувала всі перепони, розчистила шлях для становлення індустріального суспільства.

Цьому сприяв аграрний переворот XVI-XVII ст., внаслідок якого сільське господарство розвивалося прискореними темпами, базоване на фермерській основі. Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і агрокультуру. Поширилася сівозмінна система, травосіяння. Широко застосовувались парові плуги, машини, використовувались мінеральні добрива. Аграрні зрушення сприяли вивільненню великої кількості людей і створили резерв дешевої робочої сили, необхідної для розвитку фабрично-заводської промисловості.

2. Вихід на якісно новий технологічний рівень англійської бавовняної промисловості.

Цей вихід супроводжувався та забезпечувався поступовим впровадженням у текстильне виробництво нових машин і механізмів.

3. Важливим політичним чинником було завершення формування нації, становлення єдиного національного ринку.

До другої половини XVIII ст. в Англії завершилося формування нації – важливого політичного чинника, який мав великий вплив на становлення економічної основи цивілізації нового типу. У цей же час у країні відбулося становлення єдиного національного ринку, який стимулював розвиток господарства в цілому.

4. Сприятливе географічне розташування та природно-географічні умови країни.

Надзвичайно сприятливими для промислового перевороту були природно-економічні умови Великобританії – водні комунікації, зручні гавані, великі поклади залізної руди та вугілля, наявність сировини для текстильної промисловості.

5. Зовнішньоекономічні передумови.

Зовнішньоекономічні передумови промислового перевороту в Англії полягали у безоглядному пограбуванні колоній. На кінець XVIII ст. Англія перетворилася у найбільшу морську і колоніальну державу світу. Величезні прибутки, які забезпечувалися пануванням у світовій торгівлі, використанням незліченних багатств Північної Америки, Індії та інших колоніальних володінь, вкладалися в англійську промисловість. В Європі існував постійний попит на англійські вироби.

6. Політику протекціонізму та меркантилізму, яку впровадив англійський уряд.

Промисловий переворот – це світовий процес. Для нього були характерними як загальні закономірності так і специфіка та особливості у кожній окрема взятій країні.

Промисловий переворот у Франції мав свої особливості і специфіку. Він розпочався на 50 років пізніше, ніж в Англії і був затяжним. На думку деяких вчених, у т. ч. французьких, велика демократична революція 1789-1794рр. негативно вплинула на хід економічного розвитку країни. Незважаючи на проголошені свободи, у країні тривалий час панував економічний хаос.

В своєму розвитку промисловий переворот у Франції пройшов декілька етапів:

1. 1805-1810рр. В цей час відбулося промислове піднесення, знайшли поширення англійські винаходи. У 1804-1808рр. був винайдений верстат Жеккара, який виготовляв тканини з візерунком, у 1810 році – машини Жирара, що здійснювали хімічно-механічну обробку льону, але ці винаходи знайшли поширення у французький промисловості лише у 40-х роках. Наполеон у 1806 році оголосив Англії континентальну блокаду. Франція на довгі роки була позбавлена англійських машин, металовиробів та вугілля.

2. 1815-1848рр. Хід економічного розвитку в цей час прискорюється, механізується виробництво. У 20-х роках зароджується машинобудування. За обсягом виробництва промислової продукції Франція в середині ХІХ займала друге місце в світі після Англії, однак були досить низькими її технічний рівень і конкурентоспроможність. Французька фінансова буржуазія мало опікувалася розвитком промисловості, вона збагачувалася за рахунок лихварства.

3. 1848-1849рр. – кінець 1860-х років. Більшість галузей охопило фабрично-заводське виробництво. За 1851-1865рр. обсяг продукції зріс майже вдвічі. Кількість парових двигунів зросла з 7,7 до 27,8 тис. Протяжність залізниць досягла 17,4 тис. км. Було проголошено свободу торгівлі, ліквідовані обтяжливі мита. Цьому сприяла зважена політика Наполеона ІІІ. Особливістю Франції було те, що тут значну роль в індустріальному розвитку відігравало лихварство [3, с.190].

Німеччина пізніше, ніж Англія та Франція вийшла на шлях капіталістичного розвитку. Промисловий переворот в Німеччині розгорнувся в другій половині XIX ст. Найважливішою причиною такого відставання була наявність феодальних середньовічних порядків в сільському господарстві, збереження цехів у промисловості та політична роздрібненість країни.

Становлення суспільства нового типу в Німеччині, на відміну від Англії та Франції, відбувалося не революційним, а еволюційним шляхом. Середньовічні порядки: панування феодального землеволодіння та повинності селян ліквідовувалися поступово, шляхом реформ. Після революції 1848р. у Німеччині залишалася феодальна монархія, хоча вона стала обмеженою. Наряду з політичною та економічною владою великих землевласників-юнкерів деякі політичні права отримала національна буржуазія.

Запізнення промислового перевороту було зумовлене ізольованістю країни від світових торговельних шляхів, відсутністю власного флоту. Основні промислові райони країни – Прусько-Сілезький, Саксонський і Рейнсько-Вестфальський – були-економічно слабо зв'язані між собою, будували свою власну економічну політику. Кожна з них мала власні гроші, митні кордони і норми господарського законодавства, які гальмували створення єдиного національного рднку.

У Німеччині довгий час панувало середньовічне ремісниче виробництво, основною формою якого були цехи. Мануфактури появилися у кінці XVIII ст. Ремісниче виробництво було малоефективним. Промислова продукція не була конкурентоспроможною на зовнішньому ринку. Окрім того, внутрішній ринок країни заполонили дешеві вироби французької та англійської фабрично-заводської промисловості.

Промисловий переворот прискорився в 50-60-х роках, коли німецька промисловість перейшла від мануфактурної стадії до фабрично-заводської. Промисловий переворот в Німеччині був запізнілим ще й тому, що він спирався на вітчизняне машинобудування, на власні інженерно-технічні досягнення. У Німеччині відразу будували великі машинобудівні підприємства, що були забезпечені найновішим обладнанням. Саме це сприяло дуже швидким у XIXcт. темпам промислового виробництва. Через деякий час структура німецької фабричної промисловості стала вигідно відрізнятися від англійської та французької. У Німеччині було здійснено ряд винаходів, внаслідок чого почала успішно розвиватися хімічна промисловість.

До важливих стимулів промислового зростання у 50-60 роки в Німеччині можна віднести: боротьбу за об’єднання держави; підготовку до війни з Францією; залізничне будівництво; митний союз німецьких держав у 1867р., який очолювали союзна митна рада і митний парламент, які прискорили політичне об’єднання Німеччини.

Промисловий переворот у США розпочався у північних штатах. Поява у Північній Америці сильної самостійної держави створила сприятливі умови для економічного зростання.

Особливістю такого зростання була відсутність тих докапіталістичних пережитків, які були у країнах Західної Європи, цехових порядків зокрема. Вигідне територіально-географічне розташування країни сприяло здійсненню промислового перевороту. Створення незалежної держави сприяло американському відмежуванню від боротьби Англії та Франції за гегемонію у Європі. А період наполеонівських війн став підйомом американської торгівлі, так як посередництво у торгівлі зброєю і боєприпасами приносило великі прибутки. Розвивалися важливі торговельні центри. «Америка для американців» – це було гасло, висунуте п’ятим президентом США Дж. Монро. Він вважав, що Америка не повинна ніяким чином залежати не від однієї з країн світу. Доктрина Монро сприяла консолідації американської нації, її збагаченню, заставила світ рахуватися з її інтересами.

Також важливу роль у здійсненні промислового перевороту відігравав демографічний фактор. До середини XIX ст. кількість жителів США збільшилася у 4,5 раза, в основному за рахунок переселенців із Європи – людей підприємливих, які в першу чергу спричинилися до економічного поступу США. Це сприяло росту кількості населення. Перші прядильні машини у США були завезені з Англії, незважаючи на заборону англійським урядом щодо вивозу машин. Перші парові машини з'явилися наприкінці XVIII ст., до цього використовувалась дешева енергія водяних двигунів.

Особливістю промислового перевороту в США було й те, що він відбувався за рахунок європейської робочої сили, інтелекту і капіталів. Однак в американській промисловості також застосовувалися власні оригінальні винаходи: було збудовано колісний пароплав, швидкими темпами прокладалися канали, які мали велике господарське значення; циліндр для механічної набивки тканин; прискореними темпами розвивалася текстильна фабрична промисловість, яка в середині XIX ст. за обсягом виробництва поступалася лише англійській. Найбільший прогрес існував у будівництві залізниць та використанні паровозів. Лише за два десятиліття (1830-1850рр.) довжина залізниць зросла у 300 разів. У зв’язку з розвитком залізничного будівництва прискорено розвивалася металургія, добувна та машинобудівна галузі промисловості.

Серед найвидатніших винаходів того часу були: швейна машина Зінгера, ротаційна типографська машина, телеграф Морзе, револьверний, шліфувальний, фрезерний верстати, комбінована молотилка-віялка Хейрема та багато інших.

Хоча темпи промислового розвитку у першій половині XIX ст., були високі, США залишалися в основному аграрною країною, промисловий переворот там завершився лише на Півночі. А в південних штатах панувало рабовласницьке плантаційне господарство, яке гальмувало розширення внутрішнього ринку – ринку товарів і робочої сили, освоєння земель Заходу, інтенсивного розвитку сільського господарства.

Суперечності між північними і південними штатами спричинили Громадянську війну в США (1861-1865рр.), яка водночас була буржуазною революцією. Війна закінчилася перемогою Півночі. Важливими її наслідками було скасування рабства, ліквідація політичної та економічної роз'єднаності США. Однак, саме Англія залишалась на той час світовим економічним лідером. Промисловий переворот змінив економічну географію Англії. Виникли нові промислові райони, які спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів і продуктів. Значно зросли обсяги промислового виробництва. На середину XIX ст. Англія перетворилася у «майстерню» світу, виробляючи близько половини світової промислової продукції, і зайняла виняткове становище в світовому господарстві й міжнародній політиці.

Промислово-торговій гегемонії Англії сприяла економічна політика держави. До 40-х років XIX ст., коли індустріалізація ще не була завершена, в Англії панували високі мита на іноземні товари. Коли ж англійська промисловість наскільки зміцніла, що перестала боятися іноземної конкуренції, буржуазія проголосила необмежену свободу торгівлі – так зване фрітредерство (від «фрі тред» – вільна торгівля). Його суть полягала в повному звільненні від мита майже всіх товарів, що завозилися в Англію, і була розрахована на взаємне сприяння, тобто зустрічну відміну чи значне скорочення мита на ввіз англійських товарів в інші країни. Це забезпечувало Англії як вільний збут за кордоном своїх товарів, так і дешеву імпортну сировину та продовольство. На офіційному рівні, стосовно інших держав Європи фрітредерство стало своєрідним символом англійської політики в XIX ст.

Перемога машинного виробництва в Англії сприяла формуванню соціальної структури індустріального суспільства. Промисловий пролетаріат становив 45,5% зайнятого населення. Урбанізація перетворила Великобританію на країну міст і фабричних поселень. На кінець XIX ст. у містах проживало майже 75% населення.

Отже, початок XIX ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, зубожінням значної частини населення. Економіку починають розхитувати економічні кризи.

Отже, завершення в другій половині XIX ст. промислового перевороту в провідних країнах світу створило сприятливі умови для їхнього подальшого індустріального розвитку.

6.2. Виникнення та еволюція класичної школи політичної економії (КШПЕ).

Класична політична економія як наука виникла наприкінці ХVII ст., а наприкінці ХVIII ст. вона одержала найбільшого розвитку У Великобританії у цей час виробничі капіталістичні відносини мали найбільш розвинуту форму. Ця країна володіла високорозвиненим сільським господарством і промисловістю, проводила активну зовнішню торгівлю. В цих умовах відбувається поділ суспільства на три основні класи: буржуазію, землевласників і робітничий клас. Буржуазія поступово приходить до влади. Починається бурхливий розвиток промисловості. Цей розвиток був неможливим без наукових знань, тобто у буржуазії виникає об’єктивна необхідність у теоретичному обґрунтуванні й аналізі існуючої соціально-економічної системи суспільства. Було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія. Вона зародилась в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст.. прийшовши на зміну меркантилізму.

Основні етапи еволюції класичної політичної економії:

1-й етап (кінець XVII – середина XVIII ст.) – започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).

2-й етап (друга половина XVIII ст.) – формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія).

3-й етап (перша половина XIX ст.) – розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н. Сеніор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), США (Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками.

4-й етап (друга половина XIX ст.) – завершення класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Англія).

Уперше термін «класична політична економія» ужив К. Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. Якщо меркантилісти досліджували сферу обігу, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок її науковому аналізу. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. На відміну від меркантилістів – прихильників державного втручання в економічне життя, вони обстоювали економічну свободу, економічний лібералізм, були супротивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, класична школа розв'язувала переважно з позицій трудової теорії.

Саме в цей час з’являється цілий ряд наукових праць англійського вченого Вільяма Петті.

Вільям Петті (1623 – 1687рр.) – родоначальник класичної політичної економії в Англії. Він мав ступінь доктора фізики і професора анатомії, був досвідченим лікарем і музикантом, а також – землеміром і картографом. В. Петті був крупним землевласником, достатньо впливовим придворним, писав наукові трактати, найважливіші з яких – «Трактат про податки і збори» (1662р.), «Слово мудрим» (1664р.), «Політична анатомія Ірландії» (1672р.), «Різне про гроші» (1682р.) та інші.

В. Петті в своїх працях критикував основні принципи меркантилізму, тому що джерелом багатства суспільства вважав не сферу обміну товарів, а сферу їх виробництва. На його думку, «купці не створюють ніякого продукту, а виконують тільки роль вен і артерій, що розподіляють туди й назад кров і цілющі соки державного тіла, тобто саму продукцію сільського господарства і промисловості. Гроші — це жир політичного тіла; надлишок їх також шкідливий, як і недолік» [2, с.368].

Отже, слід звернути увагу на те, що Петті не розуміє вартість як об'єктивну реальність, як внутрішню властивість товару. Він визначає, власне, не вартість товару, а лише його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи її від ціни. Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла. У нього немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості.

У своїх роботах В. Петті доходить висновку про те, що в створенні багатства беруть участь чотири основних фактори: праця, земля, кваліфікація, вправність і майстерність робітника, засоби праці (знаряддя, запаси і матеріали).

Звідси крилатий вислів Петті «Праця — батько і найактивніший чинник багатства, земля — його мати».

Крім «природної ціни» (вартості), Петті виділяє ще й «політичну», тобто ринкову ціну. її величина визначається не лише затратами праці, а й попитом і пропозицією.

Аналізуючи економічні погляди Петті, необхідно проаналізувати і визначення ним інших економічних категорій. Заробітну плату він розуміє як ціну праці, величина якої визначається вартістю засобів існування. Він прихильник мінімальної заробітної плати, яка б забезпечувала лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Рента в Петті є продуктом праці. її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва. Процент Петті називає «грошовою рентою» і визначає його як щось похідне від ренти. Його величина залежить від розмірів земельної ренти і кількості грошей в обігу.

На відміну від меркантилістів і фізіократів, В. Петті розглядав ренту не безкоштовним дарунком землі як такої, а продуктом людської праці, що має більшу продуктивність на тих землях, які різняться родючістю і місцезнаходженням. Таким чином, він впроваджує поняття «диференціальна рента».

Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства і національного доходу. Національний дохід, на його думку, створюється у сфері матеріального виробництва та у сфері послуг.

В працях В. Петті значне місце посідають також проблеми оподатковування і фінансів, ролі держави і банків в економіці, теорії народонаселення, грошей і кредиту тощо. Слід зазначити, що перші нариси, зроблені Петті майже у всіх галузях політичної економії, були сприйняті його англійськими спадкоємцями і дедалі отримали подальший розвиток.

Засновником класичної політичної економії у Франції вважається П’єр Лепезан де  Буагільбер (1646—1714рр.) — син нормандського дворянина, юрист, генерал-лейтенант (начальник) судового округу Руан.

На формуванні його світогляду позначились особливості економічного розвитку Франції: панування феодалізму, слабкий розвиток промисловості, зубожіння сільського населення. В економічній теорії та в економічній політиці неподільно панував меркантилізм.

П. Буагільбер розробив свою власну систему реформування існуючого суспільства, що носила в цілому буржуазно-демократичний і антимеркантилістський характер. Вперше свої ідеї він опублікував у 1695 – 1696рр. у книзі «Доповідний опис становища Франції за подій падіння її добробуту і прості засоби відновлення, або Як за один місяць доставити королю всі гроші, в яких він має потребу, і збагатити все населення».

У своїх працях «Докладний опис становища Франції» (1696р.), «Роздрібна торгівля Франції» (1699р.), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707р.) та інших Буагільбер виступив з гострою критикою меркантилізму. Усупереч останньому він джерелом багатства вважав не обіг, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошував себе адвокатом сільського господарства та виступав за реформування економічної політики в інтересах аграріїв. Справжнє багатство нації для нього – це різні корисні речі, передовсім продукти землеробства, а джерелом багатства є праця [2, с.385].

Розглядаючи теорію вартості, П. Буагільбер вважав, що «істина» вартість одного товару визначається іншим товаром, на який витрачено стільки ж робочого часу. Отже, як і в Петті, йдеться про еквівалентний обмін. Проте на відміну від Петті, який аналізував мінове відношення між товарами і грішми, Буагільбер розглядає прямий товарообмін. Він – супротивник грошей, які, на його думку, порушують природну рівновагу товарного обміну. Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе в державі.

П. Буагільбер у Франції, як і В. Петті в Англії, вважав, що багатство країни визначається не кількістю грошей в обігу, а різноманіттям корисних благ і речей; що джерелом добробуту є не сфера обміну товарів і послуг, а їхнє виробництво.

Таким чином, П. Буагільбер дав початок французькій школі класичної політичної економії, висловив ряд сміливих ідей щодо проблем визначення сутності закону вартості, функцій грошей, пропорційного розвитку економіки, встановлення ринкової рівноваги і регулювання ринку, подолання соціальної нерівності, гноблення і насильства, а також запропонував шляхи вирішення цих проблем.

Реформаторські ідеї економічного лібералізму П. Буагільбера стали міцною теоретико-методологічною основою для формування і подальшого розвитку класичної політичної економії у Франції.

В середині ХVIII ст. у Франції виникла нова система теоретико-економічних поглядів – фізіократія. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів «фізіс» – природа і «кратос» – влада.

Фізіократи виходили з визначальної ролі в економіці держави природного чинника – землі. Сільськогосподарське виробництво, а не торгівля і промисловість, на їхню думку, є основним джерелом багатства суспільства.

Школа фізіократів виникла як напрямок класичної буржуазної політичної економії в період поглиблення кризи і розпаду феодалізму у Франції, загострення протиріч в аграрному секторі як реакція на політику меркантилізму. Фізіократи виступили проти меркантилізму і висунули на перший план аграрну проблему. Представники фізіократії на відміну від меркантилістів були прихильниками економічного лібералізму.

Представниками школи фізіократів були: Ф. Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де ла Рів'єр, Ж. Тюрго та ін. Засновником цієї школи був Ф. Кене (1694–1774рр.) – філософ, особистий лікар маркізи де Помпадур і лейб-медик короля Франції Людовіка ХV. Йому належить низка економічних праць: «Економічна таблиця» (1758р.), «Загальні принципи економічної політики держави», «Про торгівлю» (1760р.) «Діалог про ремісничу працю», «Зауваження відносно грошового процента» (1766р.) та ін.

Фізіократи частково розвивають ідеї Буагільбера, проте їхні погляди зовсім не тотожні. Основу концепції фізіократів становить ідея «природного порядку, який панує як у природі, так і в суспільстві. Закони природного порядку створено Богом, вони вигідні людству, є вічними і незмінними. Основою природного порядку в Кене є право власності.

Головний твір Ф. Кене «Економічна таблиця» містить схему поділу суспільства на три основних класи: продуктивний клас хліборобів; клас землевласників; «безплідний клас» — людей, зайнятих не в сільському господарстві.

Усі ці три суспільних класи знаходяться в певній економічній взаємодії та взаємозалежності. Через механізм купівлі і продажу продукції відбувається процес розподілу і перерозподілу «чистого продукту», створюються необхідні передумови для постійного оновлення виробничого процесу, тобто відтворення.

Таким чином, господарський процес фізіократи уявляли як природну гармонію, що може бути навіть описана строго математично. Згодом ця ідея одержала подальший розвиток у різноманітних спробах побудови математично точних моделей виробництва і розподілу продукції.

Фізіократи вважали, що уряд не повинен втручатись в природний хід економічного життя. На думку Ф. Кене, держава повинна встановити такі закони, які б відповідали «природним законам», і на цьому економічні функції держави можна буде вважати вичерпаними.

Найпершим спробу практичної реалізації економічної концепції фізіократів зробив француз Жак Тюрго (1727 – 1781рр.), що в 1774 році був призначений спочатку морським міністром, а потім (1774 – 1776рр.) обіймав посаду генерального контролера фінансів Франції. Ж. Тюрго провадив ряд реформ фізіократичного характеру, які були спрямовані на зниження ролі французької держави в економічному житті країни: були скасовані значні обмеження на хлібну торгівлю, цехові корпорації і гільдії; селянські натуральні повинності на користь держави були замінені грошовим податком, були скорочені державні витрати.

Ціна в Тюрго залежить від попиту і пропозиції. Капітал – нагромаджена цінність. Капіталісти (промислові, торгові, позичкові), вважав Тюрго, сконцентровували в своїх руках рухоме багатство (засоби виробництва, предмети споживання, гроші). Нагромадження багатства цей клас здійснив за рахунок власної ощадливості. Отже, первісне нагромадження капіталу, на думку Тюрго, є результатом ощадливості.

Прибуток він (на відміну від Кене) розглядає, як самостійний вид доходу і називає правомірним прибуток промислового капіталіста й торговця, пояснюючи це тим, що без рухомого капіталу неможливе жодне виробництво. Капітал також сприяє збільшенню «чистого продукту». Капіталіст, авансуючи капітал, ризикує втратити його. Саме тому Тюрго прибуток промислового капіталіста й торговця вважає «заробітною платою за працю, турботи, ризик». Виправдовує він і процент. Правомірність процента виводилась Тюрго з порівняння процента як «ренти тимчасової» з «вічною рентою» – земельною, яку власник капіталу міг би мати, купивши землю. Процент, як і прибуток, у нього – це частина «чистого прибутку» [4, с.399].

У Тюрго вже є певне розуміння товарної природи грошей. Проте він їх розглядає як звичайні товари і стверджує, що в кожному товарі закладено потенційні гроші.

Аналізуючи погляди Тюрго. слід звернути увагу на те, що він був не лише теоретиком, а й практиком, який намагався втілити в життя ідеї фізіократів.

До другого етапу розвитку КШПЕ належить економічне вчення видатного англійського економіста Адама Сміта (1723–1790рр.). А. Сміт започаткував систематизований виклад політичної економії, комплексно досліджував «соціальну людину» та «людину економічну», яких він не ізолював від інших аспектів людського життя.

Сміт розглядає суспільство як сукупність індивідів, що наділені від природи певними властивостями, які визначають їхню економічну поведінку. Головними є такі: трудове походження життєвих благ, схильність до обміну послугами або результатами своєї праці. Сміт розвивав вчення основоположників класичної політичної економії про «природний порядок», він підкреслював, що за умов «природного порядку» (вільної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «незрима рука», яка забезпечує загальну гармонію через «вільну гру» приватних інтересів, тобто економічне життя людей підпорядковується об'єктивним закономірностям.

Першоджерелом багатства Сміт називав працю. Домінуючим фактором зростання багатства й «загального добробуту» він вважав поділ праці. Він підтримував економічний лібералізм, невтручання держави в економічне життя. Водночас Сміт визнавав роль держави у виконанні таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо.

Сміт наголошував на товарному походженні грошей, а також він чітко визначав їх функції. Розвивав він і свою теорію вартості. При цьому замість самого терміну «власність» цей економіст вживав термін «цінність». Цінність у нього має два значення: корисність, яку він називав «цінністю в споживанні», і можливість придбання інших предметів – «цінність в обміні». Це вже є фактичним визначенням споживної й мінової вартості.

Сміт визначив джерела первинних доходів. Він виділяє три класи суспільства: найманих робітників, землевласників, капіталістів-підприємців. Заробітну платню визначає, як продукт праці, природну винагороду за неї. Сміт визначає «нормальний» рівень заробітної плати, який підтримується ринковим механізмом і залежить від попиту і пропозиції на ринку праці.

Головною рушійною силою економічного прогресу Сміт вважав капітал. Під капіталом він розуміє запас продукції, що дає прибуток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті, основна ідея його праці.

Таким чином, можна відзначити, що А. Смітом було не тільки започатковано системний виклад політичної економії, але він ще й підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за умов, коли всім забезпечено однакові можливості.

Яскравим представником третього етапу розвитку класичної школи політичної економії Англії є Давід Рікардо (1772 – 1823рр.).

Його праця «Принципи політичної економії й оподатковування» (1817р.) принесла йому славу й популярність.

Д. Рікардо, як і всі автори класичної політичної економії, підтримував ідеї економічного лібералізму, що не припускає ніякого державного втручання в економіку і передбачає вільне підприємництво, торгівлю та інші «економічні свободи».

Рікардо аргументовано та критично проаналізував цілий ряд вульгарних теорій вартості і послідовно відкинув їх. Особливу увагу він приділив ненауковим елементам варіанта трудової теорії вартості А. Сміта. Згідно з методом двоїстості, застосовуваного А. Смітом, він розробив і двоїсту теорію вартості. З одного боку, А. Сміт приходив в цілому до правильного висновку про те, що вартість товарів визначається працею, витраченою на їхнє виробництво, а з іншого – А. Сміт вважав, що можна визначити вартість товарів і тією працею, яка «купується на цей товар». На його думку, це тотожні визначення.

Д. Рікардо виходив з того, що заробітна плата регулюється витратами праці, необхідними для її виробництва як товару. Тому вона і не залежить безпосередньо від продуктивності цієї праці. Але його критика була недостатньо послідовною. Д. Рікардо фактично показав, що вартість товарів не складається з прибутків, оскільки останні є вже створеною вартістю. Проте він прийняв інше ненаукове положення А. Сміта в теорії вартості, суть якого – вся вартість товару розпадається на прибутки. В дійсності ж на прибутки розпадається тільки знову створена вартість. Отже, ця точка зору ігнорувала в структурі вартості товару так звану «стару вартість», тобто вартість, перенесену з засобу виробництва. В даній ситуації можна побачити, що нерозуміння Д. Рікардо двоїстого характеру праці не дозволило йому зробити справді наукове розв’язання проблеми структури вартості товару.

Слід зазначити, що структура вартості має двоїстість, містить як знов створену (абстрактною працею), так і перенесену (конкретною працею) вартість засобів виробництва саме в силу двоїстої природи праці, яка створює сам товар.

Д. Рікардо критикував концепцію «суб’єктивної цінності». Він доказав, що ця концепція позбавляє теорію вартості певної об’єктивної підстави, а також підкреслював те, що дві людини від користування одним і тим самим предметом можуть мати різну міру задоволення.

Критика Д. Рікардо ненаукових теорій вартості відкрила йому дорогу для розробки своєї власної наукової концепції.

Як послідовник А. Сміта і Т. Мальтуса – засновника мальтузіанства, який стверджував, що безробіття і бідність при капіталізмі — результат «абсолютного надлишку людей» – Д. Рікардо теж зробив суттєвий внесок в уточнення різноманітних специфічних проблем економічної теорії. Виходячи з теорії трудової вартості і загальної концепції класичного аналізу, він запропонував теорію порівняльних витрат (порівняльних переваг), що стала теоретичною основою політики фритредерства і в сучасних варіантах використовується для обґрунтування і розробки так званої політики «відкритої економіки».

Класична політекономія в працях А. Сміта і Д. Рікардо була домінуючою в економічній думці першої половини ХIХ століття, але окремі її положення критикувались різними економістами.

Універсальність цієї теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні при врахуванні особливостей економічного розвитку кожної з них.

До низки економістів-класиків, яких прийнято вважати «економістами нової хвилі», які спирались у своїх дослідженнях на засади класичної політекономії належать: англійці Д. Мак-Куллох та Д. Мілль (ортодоксальні послідовники та популяризатори вчень Сміта і Рікардо), Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. С. Мілль; французи – Ж.-Б. Сей та Ф. Бастіа; американець – Г. Ч. Кері.

Засновником ненаукової буржуазної політекономії прийнято вважати Томаса Роберта Мальтуса (1766 – 1834рр.). Його основні праці – «Досвід про закон народонаселення» та «Початки політичної економії». Мальтус приділяв достатню увагу питанням вартості, прибутку та реалізації. Вартість товару він виводив з вартості елементів, що складають витрати на його виробництво. Прибуток, на думку Мальтуса, має своїм джерелом не працю, а продаж товару вище його вартості. Виходячи з цього, він робить головний висновок для своєї теорії реалізації: внаслідок продажу товарів на ринку вище їхньої вартості реалізація не може бути забезпечена за рахунок сукупного попиту робітників і капіталістів. Для забезпечення додаткового попиту на ринку потрібні непродуктивні класи суспільства (треті особи).

Більш за все Мальтус відомий своєю теорією народонаселення. Він стверджував, що в суспільстві існує тенденція до перенаселення. Слід звернути увагу на започатковані Мальтусом основнІ положення його теорії народонаселення:

суспільство знаходиться в стані рівноваги, коли кількість продуктів споживання відповідає кількості населення;

при відхиленні від цієї рівноваги в суспільстві виникають сили, що повертають його до цього стану;

ціни всіх товарів визначаються відношенням попиту й пропозиції;

існує закон народонаселення, згідно з яким і населення, і виробництво предметів споживання при відсутності бар’єрів необмежено зростають, але швидкість росту населення більше, ніж швидкість зростання предметів споживання. Звідси висновок: розрив між темпами приросту населення і приростом життєвих благ спричиняє бідність; допомагати злидарям не має сенсу, бо це призведе до ще більшого демографічного «вибуху». Саме тому автор теорії народонаселення закликав до обмеження кількості населення.

Якщо розглядати мальтузіанство з сучасних позицій, можна констатувати: теорія народонаселення Мальтуса підходить для розвитку економічної думки, але не має ніякого значення для вирішення соціальних проблем. Але у Мальтуса були послідовники не тільки з числа його співвітчизників. Усі вони в різній мірі поділяли його погляди, уникаючи при цьому найбільш похмурих висновків з його теорії щодо примусового скорочення населення.

Теорією, яка об’єднує англійських економістів, була «теорія компенсації», згідно з якою витіснення робітників машинами в одній галузі компенсується збільшенням попиту на робочу силу в іншій (тобто там, де виробляються ці нові машини).

Отже, Мальтус збагатив політичну економію новими підходами до теоретичного вирішення економічних проблем. Визнаючи об’єктивний характер впливу економічних законів на розвиток суспільства та його стабільність, Мальтус указував на необхідність урахування впливу природних та економічних факторів. І хоч докази його були не завжди переконливі і недостатньо обґрунтовані, не завжди підтверджуються практикою або статистикою, проте вони сприяли збільшенню популярності політичної економії, оскільки один із її авторів зміг вдало поєднати абстрактність висновків з реальною економічною практикою.

Еволюція класичної політичної економії у Франції пов'язана з іменем видатного послідовника вчення А. Сміта, найавторитетнішого економіста, лектора і публіциста першої половини XIX ст. Жана Батиста Сея (1767—1832рр.), який сприйняв, систематизував і творчо розвинув ідеї своїх попередників, обґрунтувавши ряд фундаментальних економічних принципів.

Його основні праці – «Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства», «Англія та англійці», «Повний курс політичної економії».

Ж.Б. Сей пропагандував концепцію економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб’єктів ринкової економіки. Основні досягнення досліджень Сея:

1. Він будує свою теорію, маючи намір розкрити закони виробництва, розподілу та споживання.

2. Процес виробництва Сей розуміє як виробництво корисностей, отже, і послуг, а не лише матеріальних благ.

3. Вартість він трактує, як продукт взаємодії трьох факторів виробництва – капіталу, землі (сил природи) та праці, що логічно узгоджується з двома першими постулатами.

4. Сей надає важливого значення ролі суб'єктивного чинника в суспільному відтворенні. З одного боку – це вплив виробника та споживача на формування оцінки вартості продукту, а з другого – він запроваджує таке поняття, як «підприємливість» [3, с.226].

. Під підприємливістю Сей розуміє особливий талант, що дає змогу підприємцю раціонально організовувати та управляти виробництвом, тобто оптимально поєднувати три його фактори, перетворюючи їх потенційну енергію на реальну.

На підставі цих теоретичних засад Сей побудував логічну схему суспільного відтворення і успішно розв'язав цілу низку проблем, що постали перед наукою того часу.

Одним із завершувачей класичної політичної економії та один із засновників соціального реформізму був видатний англійський учений, філософ, економіст Джон Стюарт Мілль (1806— 1873рр.). Його основні праці – «Про предмет політичної економії та про її метод», «Про деякі невирішені питання політичної економії» «Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії».

До теоретичних здобутків вченого слід віднести:

розробку методологічних основ політичної економії, подальший розвиток методу економічних досліджень;

узагальнення та систематизацію основних ідей класичної школи;

започаткування викладу економічних проблем відповідно до фаз суспільного відтворення (виробництво – розподіл – обмін – споживання);

доповнення учення класиків новими оригінальними ідеями, які увійшли до скарбниці світової економічної думки (дослідження проблем економічного зростання, взаємодії ціни, попиту та пропозиції, суті капіталу і процента, торговельних криз, міжнародної торгівлі тощо);

залучення до аналізу проблематики економічної науки соціальних проблем.

Визначальним в економічних поглядах Дж. С. Мілля є ґрунтовна розробка найважливіших проблем методології економічної науки. Вчений одним із перших визначив предмет політичної економії через поведінку людини та її здатність оцінювати ефективність різних засобів для досягнення цілі. Орієнтуючись на традиції класичної школи, Дж. С. Мілль визначав предметом політичної економії «багатство, дослідження його сутності, законів виробництва і розподілу».

Аналізуючи чинники продуктивної праці, Мілль стверджував, що: причини більш високої продуктивності заключаються в так званих природних перевагах, у витрачанні більшої енергії праці, в майстерності і знаннях самих робітників або тих, хто управляє ними.

Стосовно капіталу, вчений звернув увагу на те, що: виробнича діяльність обмежується розмірами капіталу; капітал є результатом заощаджень; капітал споживається; продуктивна праця утримується і застосовується за допомогою капіталу.

Щодо природи заробітної плати, Дж. С. Мілль, як і його попередники, вивчая цю категорію, дотримувався теорії фонду заробітної плати. Він стверджував, що розмір заробітної плати залежить в основному від попиту на робочу силу. Розмір заробітної плати Мілль визначав розподіленням капіталу на кількість робітників.

Слід відзначити, що Мілль не надавав особливого значення розмежуванню категорій вартості і ціни. «Під ціною предмета, – писав учений, – ми будемо у подальшому розуміти його грошову вартість; під вартістю або міновою вартістю предмета – його загальну купівельну силу, владу».

Стверджуючи, що не лише попит і пропозиція впливають на ціну, але і ціна у свою чергу змінює попит і пропозицію, Мілль вперше поставив питання про функціональний зв'язок ринкової ціни, попиту та пропозиції, що у подальшому знайшло відображення у дослідженнях неокласиків.

Дотримуючись теорії народонаселення Т. Мальтуса, Дж. С. Мілль вважав єдиним засобом забезпечення повної зайнятості і високої заробітної плати всього працюючого населення добровільне обмеження народжуваності.

Основою прогресивного розвитку суспільства вчений визначав зростання діючого капіталу. У зв'язку з цим він проаналізував еволюцію капіталу, виходячи з закону-тенденції норми прибутку до зниження і закону-тенденції зростання заробітної плати і ренти.

Вчений чітко визначив функцій і сфери діяльності уряду, виокремив «необхідні» обов'язки держави, в тому числі збір податків, законодавче регулювання відносин власності, здійснення судочинства тощо. Основним економічним важелем впливу держави на процеси виробництва та розподілу Дж. С. Міль вважав податкову систему. Заслугою вченого стало обґрунтування необхідності прогресивного оподаткування та встановлення неоподаткованого мінімуму на основі теорії «рівності пожертви».

6.3. Загальна характеристика альтернативного КШПЕ напрямку політичної економії.

Подальший розвиток ринкових відносин, пов'язаний з загостренням соціальних суперечностей та кризових явищ в економіці, занепадом дрібного виробництва, майновим розшаруванням населення, концентрацією багатства на одному полюсі й злиденності – на другому, сприяв переосмисленню ідей класичної школи, враховуючи приватні та суспільні інтереси.

У першій половині XIX ст. у європейській економічній думці почав свій розвиток критичний напрям політичної економії. Представники цього напрямку, не відмовляючись від теоретичних канонів класичної школи, виступили з критикою капіталізму та деяких ідей А. Сміта та його послідовників. За допомогою реформування існуючого суспільного устрою вони прагнули поліпшити його.

Першим видатним економістом, який виступив з науковою критикою економічної системи капіталізму був французький економіст швейцарського походження Жан Шарль Леонард Сімонд де Сісмонді (1773-1842рр.).

У розвитку економічних поглядів С. Сісмонді можна виділити два періоди. Перший період був пов'язаний з підтримкою та пропагандою ідей класичної школи щодо вільної гри особистих інтересів, економічної свободи та фритредерства, який знайшов відображення у праці «Про комерційне багатство, або Про принципи політичної економії у їхньому застосуванні до торговельного законодавства» (1803р.). Другий період розвитку економічних поглядів Сісмонді пов'язаний з критикою капіталізму вільної конкуренції та ідей класичної школи, обґрунтуванням необхідності державного регулювання економічного життя, реформування існуючого у той час суспільства та повернення до дрібного товарного виробництва. Ці ідеї знайшли відображення у таких працях вченого, як «Нові начала політичної економії, або Про багатство у його відношенні до народонаселення» (1819р.) та «Нариси з політичної економії» (1837р.).

Наслідком прискореного розвитку європейського капіталізму після промислового перевороту були кризи та розорення селянства і дрібних ремісників. С Сісмонді став на захист інтересів дрібної буржуазії. Він симпатизував цеховому устрою середньовічних ремісників, які володіли засобами виробництва і працювали на замовника. Він обґрунтовував необхідність побудови такого порядку, «який забезпечив би як бідному, так і багатому задоволення, радість і спокій, такого порядку, за якого ніхто не страждає». Ці утопічні ідеї вченого та прагнення повернутись до минулого дрібнотоварного устрою отримали в історії економічних учень назву економічного романтизму. Сісмонді вважають першим опонентом класичної школи. Він критикував погляди класиків на предмет і метод політичної економії на основі розвитку моральних аспектів економічної науки. С. Сісмонді трактував політичну економію як науку про «бережливе та господарське управління національним надбанням». Він вважав, що політична економія – це моральна наука, яка має брати до уваги почуття та потреби людей.

С. Сісмонді критикував закон народонаселення Т. Мальтуса. Він вважав, що кількість засобів існування не є межею збільшення чисельності населення, інакше заможні верстви повинні були б демонструвати значне кількісне зростання, чого насправді не відбувається.

Вчений заперечував ідеї економічного лібералізму та обґрунтовував необхідність державного регулювання процесів виробництва та розподілу суспільного багатства. Держава, на думку Сісмонді, повинна спрямовувати свою діяльність на регулювання темпів економічного зростання та обмеження конкуренції; забезпечення повільної і поступової еволюції суспільства; законодавче заохочення роздробленості, а не концентрації виробництва.

С. Сісмонді звертав увагу на соціальні наслідки економічних переворотів та проблему нерівномірного розподілу власності й доходів, одним із перших вказав на необхідність проведення державою активної соціальної політики. Він розробив свою програму соціальних реформ.

Слід зауважити, що С. Сісмонді не був соціалістом. Але симпатії Сісмонді до робітничого класу, його критика капіталістичного устрою та аргументи щодо державного втручання в економіку справили вплив на соціалістичну думку та знайшли відображення в концепціях регульованого капіталізму та соціального реформізму.

Найбільш видатним представником критичного напряму в політичній економії був також французький економіст, соціолог і публіцист П’єр Жозеф Прудон (1809–1865рр.). Його основні праці – «Що таке власність» (1840р.), «Система економічних суперечностей, або Філософія злиденності» (1846р.).

П.Ж. Прудон захищав інтереси дрібних товаровиробників, критикував класиків та соціалістів. Він заперечував державність та одстоював необхідність максимальної індивідуальної свободи та рівності окремих господарюючих суб'єктів. Основною у теорії вченого була ідея реформування капіталізму, виходячи із основоположного принципу справедливості. Вчений вважав, що саме справедливість управляє суспільством. Рушійною силою економічної діяльності та стимулом економічного прогресу він вважав індивідуальну свободу, засновану на приватній власності та вільному розпорядженні результатами власної праці.

Основними політичними догмами П.Ж. Прудона були свобода і рівність. В ім'я рівності він заперечував приватну власність в наявній формі; в ім'я свободи він відкидав соціалізм. Вчений критикував експлуататорську природу існуючого на той час капіталістичного суспільства. Він бачив специфічність капіталістичної експлуатації у стягненні позичкового процента, зумовленого пануванням грошей як капіталу. Він стверджував, що власники останнього експлуатують робітників, перетворюють гроші у невичерпне джерело власного збагачення та підривають тим самим трудові доходи. Промислові і торговельні капіталісти, в свою чергу, експлуатують робітників як покупців, встановлюючи надбавки до вартості.

Прудон виклав власне розуміння таких економічних категорій, як поділ праці, конкуренція, кредит, торговельний баланс тощо. Його економічні ідеї справили значний вплив на розвиток економічної думки другої половини XIX ст. У цей час прудонізм набув значного поширення у Франції, Іспанії, Бельгії та інших європейських країнах.

Треба зазначити, що завершуючи свою політекономію соціальними висновками, Сісмонді та Прудон розширили межі, відведені цій науці її основоположниками. Але висуваючи проблеми справедливого розподілу багатств, не торкалися приватної власності, визнавали її необхідною і незаконною.

Одним з перших науково обґрунтованих доктрин, що базувались на критиці приватної власності, на концепції її трансформації, були ідеї соціалістів-утопістів А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є і Р. Оуена. Головною особливістю утопічного соціалізму було те, що його автори намагались вирішити проблеми побудови справедливого суспільства, спираючись на суспільні інституції того часу – державу, науку, мораль, політику та економічну базу. Вони вірили, що суспільство можливо вдосконалити, впливаючи на людську свідомість, використавши силу держави.

Основою формування вчень соціалістів-утопістів були класичні економічні ідеі. Представники цього напряму (як і класики) визнавали залежність між економічним розвитком та іншими сторонами життя суспільства, вважаючи, що основою економічних відносин є форма власності на засоби виробництва. З удосконаленням форми власності, як вони стверджували, удосконалюватиметься виробництво, розподіл і суспільство в цілому.

Слід зазначити, що ці підходи не суперечили класичним. Але, були й відмінності, зокрема щодо предмета політичної економії і методів дослідження. Економічні дослідження соціалістів-утопістів були спробою дати загальну соціальну картину розвитку капіталістичного суспільства та окреслити способи свідомої побудови суспільства нового, справедливішого.

А. Сен-Сімон (1760-1825рр.) як і інші утопісти вирішував питання докорінної перебудови суспільства, але щодо загальнотеоретичних поглядів він вимагав, щоб минуле людства і його сучасне вивчалося як єдиний процес прогресивного розвитку суспіства. Суспільство автор визначав, як цілісну систему політики, економіки і знання, яка у своєму історичному розвитку проходить три формації: рабовласницьку, феодальну та індустріальну. Він визначав, що період, коли економіка і політика відокремлені, то період є перехідним. Тому капіталізм він відносить до перехідного від феодалізму до науково-індустріальної системи.

Політичний устрій суспільства Сен-Сімон обмежував колективним управлінням асоціацією впровадженими індустріалами. Шлях до колективізму Сен-Сімон та його прихильники бачили у скасуванні закону успадкування власності і поступовій передачі. Промисловість також із рук приватних підприємців має ввійти у власність держави. Нетрадиційні підходи до аналізу дали змогу сенсімоністам досить докладно описати економічний лад майбутнього справедливого суспільства. Водночас прихильники сенсімонізму були активними підприємцями у фінансовій та промисловій сфері і відігравали провідну роль в економічному управлінні суспільством.

Основним змістом праць Шарля Фур'є (1772-1837рр.) була ідея соціальної гармонії, що можлива лише в суспільстві побудованому на засадах справедливості та рівності. Він вважав, що капіталізм, в основу якого покладено приватну власність необхідно реформувати шляхом вровадження суспільної власності на засоби виробництва.

Джерело всіх пороків суспільства Фур'є бачив у торгівлі. Вчений сформулював логічне вчення про концентрацію та централізацію виробництва, що капіталізм розвивається через витіснення дрібних і середніх підприємств великими, а також злиття капіталів в наслідок організації акціонерного товариства. Він зробив висновок, що розвиток приведе до нової фази, яка називається «промисловим» або торговельним феодалізмом.

Фур'є головним здобутком життя вважав відкриття нової форми організації суспільства – асоціації, яку він називав Соціальною Гармонією. Господарську систему нового суспільства він бачив як сукупність окремих, економічно відособлених одиниць – фаланг. Економічною основою майбутнього ладу автор вважав суспільний лад на засоби виробництва. Власність усуспільнюється не державою, а окремими товариствами – фалангами, які стають реальними власниками, де зберігається приватна власність. Вона визначає пропорції розподілу продукту. Розподіл здійснюється до внеску кожного. На думку Фур'є, з часом усе світове господарство перетвориться на систему фаланг. Фаланга Фур'є – це сприятливе середовище, де люди зможуть мати усі умови для праці і всебічного розвитку [4, с.431].

Роберт Оуен (1771-1858рр.) виступав за становлення правового суспільства за допомогою просвітительства і законодавства. В основу його програми було покладено теоретичну систему, провідною ідеєю якої було формування соціального середовища, сприятливого всебічному розвитку людства. Р. Оуен бачив інституціональні (ідеологія, мораль, право, освіта) та економічні компоненти основними складовими суспільного середовища. Причиною недоліків він вважав приватну власність, релігію та шлюб освячений церквою. Оуен виступав проти будь-яких форм приватної власності, бо бачить в ній причину криз, безробіття та злиднів. Створення соціального середовища – провідна ідея всіх практичних заходів Оуена. А головна мета його теоретичної системи – комуністичне суспільство.

Моделі «справедливого суспільства», які були створені Сен-Сімоном, Фур’є та Оуеном різнилися між собою. За Сен-Сімоном соціалізм – це колективізм, що передбачає соціалізацію суспільних відносин, тобто утворення асоціацій суспільного масштабу. Фур’є та Оуена називають асоціоністами, тому що вони бачили вирішення всіх проблем капіталізму в асоціації, організованій за наперед складеним планом.

Ідея соціалістичної організації суспільства визрівала цілком свідомо, бо люди давно мріяли про «справедливу організацію суспільства». Соціалісти-утопісти вперше поставили питання про соціалізм, про нову систему організації виробництва.

Ще одна популярна у той період течія, пов’язана з плануванням соціальних і економічних перетворень належить соціалістам-рікардіанцям, які розвивали ідеї економіста Рікардо. Перша група економістів-утопістів, які, спираючись на вчення Д. Рікардо, робили соціалістичні висновки, з’явилася в Англії. До такого типу економістів можна зарахувати Вільяма Годвіна (1756-1836рр.), головним твором якого вважають «Роздуми про політичну справедливість». В. Годвін зробив спробу спроектувати ідеальну суспільну систему без права власності. Майно людини, як і її сила, на його думку, належать людству. Він, щоправда, визнавав деяку фізичну нерівність людей, однак усі люди наділені розумом, усім потрібна незалежність і свобода, а також добробут. Через те багаті повинні допомагати бідним, але вони чинять навпаки. На його думку, ліквідація приватної власності в корені знищить дерево зла.

Систему розподілу В. Годвін пов’язував з правом власності. Він вважав таку систему розподілу несправедливою. Однак була би несправедливою і така система, при якій кожен отримував би весь продукт своєї праці. Елементарна справедливість вимагає, щоб продукт суспільної праці розподілявся рівномірно між членами суспільства. Єдиним правильним принципом розподілу є розподіл за потребами. Визначаючи такий тип розподілу, В. Годвін наближався до теорії утопічного соціалізму.

Близьким до цих поглядів був соціаліст-рікардіанець Томас Годскін (1787-1869рр.). Результатом його праць і роздумів була рікардіанська трудова теорія. Причиною зла Т. Годскін вважав капіталістичну власність, що відокремлює капітал від робітника. Теоретичною заслугою Т. Годскіна є дослідження капіталу. Зокрема, він критикував погляди, згідно з якими капітал є продуктивним. Автор писав: «Капітал приносить своєму власникові прибуток не тому, що він був нагромаджений, а тому, що він є засобом для здобуття влади над працею». Головним завданням соціальної реформи Т. Годскін вважав захист трудової власності у сфері виробництва. Природна власність у нових умовах може виступати тільки як власність колективна. Колективу підприємства належить природне право на повний продукт цього підприємства. Т. Годскін вважав, що частка робітника може бути визначена на основі ринкових законів, що дає підставу зарахувати його до ранніх представників ринкового соціалізму.

Вільям Томпсон (1785-1833рр.) – один із найталановитіших учнів Р. Оуена. Система поглядів В. Томпсона спиралася на три джерела: філософію утилітаризму Дж. Бентама, політичну економію Д. Рікардо та утопічний соціалізм Р. Оуена. Томпсон розвинув трудову теорію вартості в окремих напрямах. Він вперше в політичній економії звів усі види складної праці до суспільно необхідної простої праці. Також, автором було зазначено, що в основі вартості лежить не просто робочий час. Якби було інакше, то перемогла б тенденція до зростання вартості товару, бо виробникам було би вигідно працювати гірше. Дослідники вважали В. Томпсона першовідкривачем тлумачення суспільно необхідного робочого часу. В. Томпсон заперечував продуктивність капіталу. «Додаткова вартість, – вважав він, – утворюється тільки від праці». Цей висновок Томпсон поклав в основу теорії експлуатації, якою, до речі, згодом так хизувалися марксисти. В. Томпсон дослідив механізм відтворення відношення праці та капіталу. Він також сформулював закон зниження продуктивності праці зі зниженням заробітної плати: «Чим нижча заробітна плата, тим менш придатна, навіть порівняно із заробітною платою, праця». Він, як і Р. Оуен, вважав, що робітники повинні отримувати повну винагороду за свою працю. Суспільний лад, заснований на кооперативній власності, В. Томпсон розглядав як ідеал.

Найвидатнішим представником англійського утопічного соціалізму був Джон Грей (1798-1850рр.). Ґрунтуючись на вченні А. Сміта – Д. Рікардо про те, що джерелом вартості є праця, Дж. Грей вважав справедливим закон, згідно з яким робітникам належатиме вся частка результатів їхньої праці. Практична програма Грея викладена у книзі «Соціальна система», основою якої був проект створення «робочих грошей». Основний принцип запропонованого проекту зводився до заміни грошей квитанціями, які свідчили про кількість робочого часу, затраченого на виробництво товарів кожним виробником. Національний банк, згідно із запропонованою програмою, через свої провінційні філіали повинен був приймати на свої склади всі запропоновані товари, враховуючи кількість праці, затраченої на їх виробництво, і видавати відповідні квитанції. Квитанції мали давати право власникові отримувати будь-який товар за еквівалентом, тобто за умови, що в цих товарах міститься така ж кількість праці. Теорія «робочих грошей» була все ж таки утопічною.

У критиці капіталізму на трудову теорію вартості спирався Джон Френсіс Брей (1809-1895рр.). Він написав популярну для свого часу працю «Несправедливості щодо праці та засоби їх усунення або доба сили і доба справедливості». Брей був противником приватної власності. Він зосереджував свою увагу на обміні, вирізняв обмін праці й капіталу з товарного обміну взагалі. Дж. Брей засвідчує свою світоглядну єдність з іншими соціалістами-рікардіанцями і великими соціалістами-утопістами, теоретичними та критичними надбаннями яких скористався К. Маркс.

Питання для самодіагностики:

1. Назвіть передумови промислової революції.

2. В чому особливості промислового превороту в Англії, Франції, Німеччини та США?

3. В чому сутність основних етапів розвитку КШПЕ?

4. Назвіть основних представників КШПЕ. В чому східні риси та відмінності їх теорій?

5. Яка основна думка, предмет і завдання утопічної думки ХІХ ст..?

6. В чому особливості економічних ідей соціалістів-рікардианців?

Проблемні питання:

1. Чому передумови промислового перевороту у Франції та інших країнах виникли пізніше, ніж у Англії?

2. Поясність виникнення терміну «промислова революція».

3. Чому у А.Сміта налічують декілька теорій вартості, а у Д.Рікардо – одну?

Теми рефератів:

4. У чому полягає сутність промислового перевороту? Визначте його особливості у провідних країнах світу.

5. Охарактеризуйте основний зміст процесу індустріалізації та його наслідки.

6. Наведіть порівняльну характеристику особливостей та

періодизації процесу індустріалізації XIX – поч. XX ст. в провідних країнах світу.

7. Загальна характеристика класичної школи політекономії: предмет та метод дослідження, періодизація розвитку.

8. Перший етап КШПЕ: економічні погляди У. Петті та П. Буа-гільбера.

9. Теоретична система Ф. Кене та А. Тюрго.

10. Другий етап розвитку КШПЄ: економічні погляди А. Сміту

11. Третій етап розвитку КШПЄ: економічні погляди Д. Рікардо, Ж.-Б. Сея, Т.Мальтуса.

12. Четвертий етап КШПЕ: Дж. Ст. Мілль.

13. Загальна характеристика альтернативного КШПЕ напрямку політичної економії.

14. Економічний романтизм: економічні погляди С. Сісмонді та П.Ж. Прудона.

15. Характерні риси утопічної думки XIX ст.: А.Сен-Сімон,

Ш. Фур’є, Р. Оуен.

16. Економічні ідеї соціалістів-рікардианців: Т. Томпсона,

Дж. Грея, Дж. Брея, Т. Годскіна.

Тести:

1. Промисловий переворот в Англії – це ….:

а) становлення індустріального суспільства внаслідок буржуазно-демократичної революції середини XVII ст.;

б) впровадження у виробництво і транспорт робочих машин та механізмів, які замінили ручну працю людей; парових двигунів; створення самостійної машинобудівної галузі;

в) результат розвитку фабрично-заводської промисловості;

г) перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного до великого машинного фабрично-заводського виробництва.

2. Основною причиною відставання промислового перевороту в Німеччині було:

а) ізольованість країни від світових торговельних шляхів, відсутність власного флоту;

б) переважна підтримка вітчизняного машинобудування та власних інженерно-технічних досягнень;

в) наявність феодальних середньовічних порядків в сільському господарстві, збереження цехів у промисловості та політична роздрібненість країни;

г) еволюційний шлях становлення суспільства нового типу в Німеччині.

3. В чому полягала суть так званого фрітредерства в Англії?

а) в існуванні рабовласницького плантаційного господарства;

б) у функціонувані аграрної реформи;

в) в повному звільненні від мита майже всіх товарів, що імпортуються;

г) у відміні чи значному скороченні мита на ввіз англійських товарів в інші країни.

4. Праці видатного економіста В. Петті належать до:

а) меркантилізму;

б) ідей економічного лібералізму;

в) трудової теорії;

г) класичної політичної економії.

5. З точки зору фізіократів господарський процес – це:

а) природна гармонія, що може бути описана строго математично та не передбачає втручання уряду;

б) побудова математично точних моделей виробництва і розподілу продукції;

в) комплекс дій та заходів економічного характеру під безпосереднім впливом державного регулювання;

г) створення нового продукту в сфері матеріального виробництва та у сфері послуг .

6. Економічне вчення видатного англійського економіста Адама Сміта започаткувало:

а) систему реформування існуючого суспільства, що носила в цілому буржуазно-демократичний і антимеркантилістський характер;

б) систематизований виклад політичної економії;

в) ідеї економічного лібералізму, що не припускає ніякого державного втручання в економіку і передбачає вільне підприємництво, торгівлю та інші «економічні свободи»

г) розгляд суспільства як сукупності індивідів, що наділені від природи певними властивостями, які визначають їхню економічну поведінку.

7. До низки економістів-класиків, яких заведено вважати «економістами нової хвилі», які спирались у своїх дослідженнях на засади класичної політекономії належать:

а) Д. Мілль, Т. Мальтус, Н. Сеніор, Ж.-Б. Сей ,Ф. Бастіа; Г. Ч. Кері.

б) А.Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен.

в) А. Сміт та Д. Рікардо;

г) В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене.

8. В економічних поглядах С. Сісмонді найважливішим вважається:

а) наукова критика економічної системи капіталізму;

б) захист інтересів дрібних товаровиробників, критика класиків та соціалістів;

в) пропаганда ідей класичної школи щодо вільної гри особистих інтересів;

г) трактування політичної економії як науки про «бережливе та господарське управління національним надбанням».

9. Головною особливістю утопічного соціалізму було:

а) неокласичні економічні ідеі;

б) планування соціальних і економічних перетворень;

в) побудова справедливого суспільства на основі суспільних інституцій того часу – державу, науку, мораль, політику та економічну базу;

г) формування соціального середовища, сприятливого всебічного розвитку людства.

10. Автором рікардіанської трудової теорії був:

а) Д. Міль;

б) Ш. Фур’є;

в) Д. Рікардо;

г) Т. Годскін.

Літератур:

1. Борисов Г.В., Сутырин Ф.Ф., Сыскин М.В. История экономических учений: Учеб. Пособие. СПб.: Изд. Дом «Сентябрь». Изд. Дом «Бизнес - пресса», 2003. – 368 с.

2. История мировой экономики: Учебник для вузов /Под ред. Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой. – М.: ЮНИТИ, 1999. – 728 с.

3. История экономики: Учебник /Под общ. ред. проф. О. Д. Кузнецовой и проф. И. Н. Шапкина. – М.: ИНФРА - М, 2000. – 384 с.

4. История экономических учений: Учебное пособие для студентов высших экономических заведений. /Под ред. В.С. Автономова и др. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 700 с.

5. Черкашина Н.К. Економічна історія: Навчальний посібник. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 196 с.