Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій.

3.1. Загальна характеристика економіки країн Стародавнього світу.

3.2. Особливості господарського розвитку країн Стародавнього Сходу та античних держав.

3.3. Особливості розвитку економічної думки в період рабовласництва.

Ключові поняття: торговий капітал, лихварський капітал, поліс, колонат, латифундія, натуральне господарство, економіка, хрематистика.

3.1 Загальна характеристика економіки країн Стародавнього світу.

Новий економічний лад - рабовласництво - склався на рубежі IV - III тисячоліть до н. е. і проіснував до падіння Західної Римської імперії в V ст. н. е.

Процес виникнення рабовласництва в різних країнах протікав по-різному. У той же час, для всіх країн характерні загальні економічні умови, що підготували перехід до рабовласницького способу виробництва: удосконалення знарядь праці і підвищення їх продуктивності, утворення на цій основі не тільки необхідного, а й додаткового продукту, поява індивідуального господарства і приватної власності на засоби виробництва , розвиток майнової нерівності, виділення багатих сімей, які володіли великими господарствами і мали потребу в додатковій робочій силі, поширення обміну.

Для рабовласницького виробництва було характерне натуральне господарство. Йому було притаманне просте відтворення. Головними галузями економіки було сільське господарство і ремесло. Разом з тим в умовах рабовласництва з'явилися товарне виробництво і товарний обмін, які поступово перетворилися в систему регулярної торгівлі. З'явилися ринки, де здійснювалися операції з купівлі-продажу товарів, торговельні операції стали виходити за рамки однієї країни, виникла міжнародна торгівля. По мірі зростання виробництва і торгівлі розвивався грошовий обіг. З'явилися металеві гроші. З часом функції грошей розширювалися, вони стали використовуватися не тільки як загальний еквівалент і засіб обміну, але і як капітал, що приносить своєму власникові прибуток. Першими формами капіталу в епоху рабовласництва були капітал торговий і капітал лихварський.

Торговий капітал створювався при обміні товарів і приносив прибуток купцям, які були посередниками у здійсненні операцій з товарного обміну.

Лихварський капітал являв собою надбавку над первісно авансованою величиною, яка виступала у вигляді позики, позички грошей або засобів виробництва, які мають бути повернені з відсотком. Лихварський капітал сприяв розоренню дрібних виробників і перетворенню їх через систему боргового рабства в рабів.

У рабовласницькому суспільстві поряд з великими рабовласницькими господарствами, заснованими на експлуатації праці великої кількості рабів, існували господарства вільних виробників - селян і ремісників.

3.2. Особливості господарського розвитку країн Стародавнього Сходу та античних держав.

Збільшення продуктивності праці і поява додаткового продукту призвело до появи держави, класів, цивілізації.

Історії відомі два основних типи рабовласницьких господарств - східні та античні.

Перші держави, перші вогнища цивілізації склалися на територіях зі спекотним кліматом, в долинах річок з родючими ґрунтами Нілу, Тигру та Євфрату, Гангу, в лісових китайських долинах річок. Ці держави прийнято називати державами Стародавнього Сходу, Шумери, Єгипет, Індія, Китай, Вавилон та ін.

Добробут і процвітання цих держав були засновані на розвитку землеробства. Родючі ґрунту дозволяли знімати урожай по кілька разів на рік, а, отже, одержувати значний додатковий продукт. Розвивалося також ремесло, що досягло найвищої майстерності: скляне, текстильне, ювелірне, гончарне та ін. Ремісники обмінювали свою продукцію на продукцію селянської праці, співвідносячи їх вартості. Пізніше в Єгипті, наприклад, була розроблена система, згідно якої вартість товару оцінювалася у вагових одиницях міді. Але монетної системи ще не було.

Для східних рабовласницьких держав була характерна перевага не приватної, а колективної власності на землю, інші засоби виробництва, а також на рабів у формі общинної, державної та храмової власності. Це пояснювалося необхідністю ведення колективних робіт, пов'язаних із зрошенням земель. Спільно будувалися канали, рилися колодязі, створювалися запаси води. При виконанні робіт використовувалася проста кооперація праці селян-общинників. Держава, організовуючи проведення цих робіт, ставала власником іригаційних споруд. Але земля без штучного зрошення не могла ефективно використовуватися. Тому держава починала контролювати громадські землі і підкоряти собі селян-общинників. Селяни централізовано використовувалися на державних роботах великого масштабу: будівництво пірамід, мавзолеїв, храмів. Хід робіт контролювався значною армією чиновників, які перебували на службі у держави. Найбільшими земельними власниками ставали храми. Храмові землі оброблялися також селянами у порядку виконання трудової повинності.

Основною продуктивною силою в східних рабовласницьких державах були вільні селяни-общинники і ремісники. Праця рабів не стала переважати над працею вільних виробників. Раби в основному використовувалися як слуги в домашніх господарствах. Форми експлуатації рабів і вільних громадян часто були дуже схожими.

Перевага державної форми власності та створення державної системи управління громадськими роботами привели до формування в цих країнах жорстких тоталітарних моделей господарювання, які підкорювали собі виробництво і розподіл не тільки додаткового, але і необхідного продукту.

На відміну від країн Сходу держави на Півдні Європи сформувалися пізніше - наприкінці II тис. до н. е.., хоча території Стародавньої Греції та Стародавнього Риму були заселені ще в епоху палеоліту.

Античне рабовласницьке суспільство характеризувалося більш розвиненими приватновласницькими відносинами. Зростання індивідуальної приватної власності вело до розкладання античної громади. Економіка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму ґрунтувалася на праці рабів, які були головними виробниками матеріальних благ. Основними джерелами поповнення рядів рабів були: 1) військовополонені і захоплені в полон мирні жителі; 2) одноплемінники, яких продавала правляча аристократія варварських народів; 3) народжені рабами діти; 4) люди, захоплені піратами і викрадачами. Праця рабів використовувалася у всіх сферах соціально-економічного життя античних держав, витісняючи працю вільних громадян.

Антична форма власності панувала в більшості міст-полісів Стародавньої Греції, з яких найбільш розвинутими були Афіни, і в Римській імперії. VIII - III ст. до н. е. - період існування полісів. Цей період був класичним рабовласницьким періодом історії Стародавньої Греції, яка не являла собою єдиної держави, а складалася з безлічі невеликих держав. Поліс - місто-держава, його мешканці були рівноправними членами міської землеробської громади. Кожен громадянин полісу мав право володіти невеликою ділянкою землі. Оскільки велике землеволодіння не допускалося, праця рабів в сільському господарстві Стародавньої Греції не мала значного застосування. В основі існування поліса була антична форма власності, яка поєднувала в собі державну і приватну власність.

Головною сферою використання рабів в Стародавній Греції було ремесло. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії - великі майстерні, в яких працювали раби. Оскільки праця рабів обходилася дешевше праці вільних людей, то і продукція ергастеріев була дешевше продукції вільних ремісників. Ремісники не могли витримати конкуренції та розорялися. Таким чином, праця рабів у Стародавньої Греції застосовувалася переважно в ремеслі, а не в землеробстві.

На відміну від Стародавньої Греції в Стародавньому Римі раби активно використовувалися в сільському господарстві. На нових завойованих Римом землях створювалися великі господарства - латифундії, в яких працювала велика кількість рабів. У самому Римі переважали господарства середніх розмірів - вілли, де працювали десятки і сотні рабів. І спеціалізація цих видів господарств була різною: провінційні латифундії були зерновими, а у віллах займалися виноградарством, садівництвом, тваринництвом. Слід підкреслити, що ці великі господарства були спеціалізованими і товарними. Землевласникам рабовласницькі господарства приносили великі прибутки, тому великі капітали спрямовувалися перш за все в розвиток сільського господарства, а не в ремесло.

Організація ремесла в Римі відрізнялася від грецької. Великі майстерні з працею рабів тут були винятком, а переважали дрібні майстерні вільних людей, де раб не був головною продуктивною силою. У майстерні крім самого майстра, вільних його учнів в середньому працювали 2-4 раба. Праця рабів у масових масштабах застосовувалася тільки в гірничому виробництві та будівництві. Наприклад, по всій території Стародавнього Риму були прокладені вибрукувані каменем дороги, які були побудовані рабами.

Для античних держав були характерні більш високі темпи розвитку суспільного виробництва, а також формування товарно-грошових відносин. Значний розвиток одержав торгівельний обмін, який почав опосередковуватися грошима. На відміну від Стародавнього Єгипту в Греції торгували за допомогою грошей, але єдина грошова система ще була відсутня. Кожен поліс карбував свої гроші: золоті, срібні монети й злитки, тому не кожна людина могла знати співвідношення цінності різних монет. Ця обставина породила «банкірів» - мінял, які обмінювали гроші одного поліса на гроші іншого. Часто банкір брав вклади від своїх клієнтів і сам розплачувався за куплені ними товари. Таким чином, в його розпорядженні виявлялися досить великі суми чужих грошей, і він давав їх у зростання - в борг під відсотки, тобто виступав як лихвар.

Розвитку торгівлі в межах усієї Римської імперії сприяли дві обставини. По-перше, вже була введена єдина грошова монетна система: тут вже не було необхідності обмінювати гроші одного поліса на гроші іншого, як це було в Греції. По-друге, розвитку торгівлі сприяло будівництво доріг, які були вибрукувані каменем і перетинали всю Європу. Ці дороги збереглися до нашого часу. Однак розвиток товарних відносин, торгівлі і грошового обігу не змінював сутності рабовласницького виробництва. Економіка, як і раніше залишалася натуральною, на ринок надходили лише надлишки продукції.

У II-III ст. н. е. настала криза рабовласницької системи - рабовласницькі виробничі відносини стали гальмувати розвиток продуктивних сил. Завойовницькі війни були вже не такими успішними. Наприклад, Рим захопив вже стільки, що не міг міцно утримувати провінції під контролем. Скоротився приплив рабів, вони стали дорогими, що значно здорожчувало їхню працю. Зважаючи на це, ефективність великих рабовласницьких господарств, заснованих на кооперації праці великої кількості рабів, відповідно, стала знижуватися.

Почали виникати нові форми господарювання. Щоб зберегти рабів і підняти прибутковість своїх господарств, певна частина великих земельних власників стала ділити свої землі на дрібні ділянки - пекулії і виділяти їх своїм рабам. Пекулій був самостійним господарством. Це могла бути реміснича майстерня, ділянка землі. Раб починав господарювати самостійно, певну частину доходів він повинен був віддавати господареві, платити йому оброк. За новим законодавством Римської імперії раба не тільки не можна було вбити, але не можна було навіть й відібрати у раба пекулій. Паралельно з цим процесом у II ст. до н.е. виникло екстенсивне господарство у вигляді колоната. Колонами називалися вільні селяни, які брали в оренду землю у землевласників. Поступово почалося закріпачення колонів. Їм заборонялося йти з маєтків, поступово став можливим продаж колонів із землею. Колонат став спадковим станом.

Виділення пекулій, поява колоната свідчили про початок феодалізації економіки Стародавнього Риму. Цей процес супроводжувався обезземеленням селянства і зростанням великого землеволодіння. Руйнування господарств дрібних виробників - селян і ремісників - посилювало їх боротьбу з великими власниками. В останні століття існування Риму його територія була охоплена народними повстаннями, в яких брали участь не тільки раби, але й вільні селяни і ремісники. У результаті в V ст. н. е.. Римській імперії не вдалося зібрати необхідного війська, яке могло б протистояти армії варварів. У 476 р. Західна Римська імперія впала під її натиском.

3.3. Особливості розвитку економічної думки в період рабовласництва.

У період рабовласництва економічна думка носила фрагментарний характер. Економічні ідеї тісно пов'язувалися з релігійними поглядами, правовими, моральними уявленнями людей і викладалися в філософських і богословських трактатах, записках, юридичних документах, де містяться практичні рекомендації, поради з організації, методів ведення господарства. Виразниками економічної думки стародавнього світу були великі мислителі (філософи) та окремі правителі рабовласницьких держав. Вони прагнули ідеалізувати і зберегти назавжди рабовласництво і натуральне господарство. Докази ідеологів стародавнього світу ґрунтувалися, переважно, на категоріях моралі та етики і були спрямовані проти великих торгово-лихварських операцій, тобто проти вільного функціонування грошового та торгового капіталу.

Про зародження і розвиток економічних ідей Стародавнього Сходу можна судити з економічного устрою Стародавнього Єгипту, Вавілонії, Китаю та Індії.

Протягом усієї історії Стародавнього Сходу в центрі економічної думки знаходилися проблеми, пов'язані з організацією державного господарства та управлінням їм. Вони включали в себе не тільки організацію власне державного натурального господарства, але і державну регламентацію товарного господарства. Організація натурального господарства передбачала облік умов виробництва (працівників, землі, зерна), дотримання пропорцій між галузями, і, перш за все, між сільським господарством, ремеслом і торгівлею, створення страхового фонду (амбарна система в Китаї та аналогічні форми в Стародавньому Єгипті, Шумері і т. ін.), а також турботу про розширене відтворення (будівництво іригаційних споруд). Державна регламентація товарного господарства здійснювалася як безпосередньо (шляхом фіксації цін, монополізації окремих галузей), так і за допомогою непрямих заходів (шляхом зміни рівня оподаткування через продаж частини державних запасів і ін.)

В міру зміцнення приватного володіння і власності окремих осіб, розвитку товарно-грошових відносин і рабства об'єктом економічної думки стає приватне господарство посадових осіб. Однак про нього ми можемо судити головним чином з юридичних документів, які відображали майнові відносини (закони Хаммурапі, Середньоассирійські закони, хетські закони та ін.)

Приватне господарство, проблеми його організації та ефективності не стали ще предметом спеціального економічного дослідження.

До числа безсумнівних досягнень давньосхідної економічної думки слід віднести появу самостійних, спеціальних творів, присвячених управлінню державою та державним господарством ( «Повчання гераклепольсого царя своєму синові Мерікара», «Артхашастра», «Гуань-цзи»), а також творів, спрямованих на підтримку стабільності в державі та суспільстві ( «Бесіди і судження», «Менцзи» тощо).

Найранішими в історії людства пам'ятками економічної думки стали документи, що з'явилися в Стародавньому Єгипті. Один з них під назвою «Повчання гераклеопольского царя своєму синові Мерікара» з'явився в XXII ст. до н.е. У ньому вказується, що «правила» державного управління і керівництва господарством настільки ж важливі, як і будь-яка інша область діяльності держави. Іншим документом було «Пророчення Іпусера» (XVIII ст. до н.е.), головна ідея якого полягає в обгрунтуванні недопущення безконтрольного зростання позичкових операцій і боргового рабства, щоб уникнути збагачення «простолюдинів» і виникнення в країні громадянських заворушень.

Пам'ятником Вавилонського царства є кодекс законів царя Хаммурапі (1792-1750 до н.е.). Закони приділяють особливу увагу зміцненню влади рабовласників над рабами. Поділ суспільства на рабів і рабовласників вважається вічним і природним явищем. Раби прирівнювалися до майна рабовласників, тому той, хто намагався забрати до себе чужого раба, також піддавався страті. Закони охороняли економічну основу рабовласницького ладу – приватну власність, вважали її непорушною, замах на приватну власність карався стратою або перетворенням винного у рабство.

Основу економіки Вавілонії складало натуральне господарство. Однак у законах Хаммурапі зверталася увага на розвиток товарно-грошових відносин, і називалися заходи, що сприяли розширенню торгових угод.

Економічним пам'ятником Стародавньої Індії є трактат «Артхашастра» (буквально - «наука про користь, про практичне життя», кінець IV-початку III ст. до н.е.). Автором трактату вважається давньоіндійський державний діяч Каутілья (IV ст. До н.е.). У трактаті описується ідеальна держава з розгалуженою поліцейської системою і сильною царською владою, для зміцнення якої допускаються будь-які засоби. Це найважливіше джерело відомостей про суспільні відносини, політичні інститути Стародавньої Індії. У ньому описується стан економіки країни та основні заняття населення. Головною галуззю було землеробство. Поряд із ним розвивалися ремесла, торгівля, будівництво та зведення зрошувальної системи. У документі містяться відомості про суспільний поділ праці, обмін та торгівлю.

Економічна думка Китаю складалася під впливом ідей Конфуція (551-479 до н.е.), його послідовника Мен-цзи (372-289 до н.е.), філософські та етико-політичні погляди яких були досить специфічні. Конфуцій заклав основи конфуціанства – етико-політичного вчення, яке здійснювало величезний вплив на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного ладу Китаю протягом більш ніж двох тисяч років. Конфуціанство закликало імператорів керувати народом не на основі законів і покарання, а за допомогою чеснот, прикладу високоморальної поведінки, не обтяжувати народ важкими податками і повинностями.

Про соціальні принципи поділу суспільства йдеться в політико-економічному трактаті Стародавнього Китаю «Гуанцзи» (IV- III ст. до н.е.)

Таким чином, у відповідності з перерахованими джерелами для азіатського способу виробництва характерні:

-надмірне регулювання господарства за допомогою регламентації сфери позичкових операцій і торгівлі;

- провідна роль в економіці відводиться власності держави;

- недоторканність приватної власності.

У порівнянні з давньосхідною антична культура носить більш раціональний і демократичний характер. Цю культуру створювали вільні громадяни міста - держави. Найбільшу роль в історії економічної думки Стародавньої Греції зіграли відомі філософи Ксенофонт, Платон і Аристотель. Їхні праці містять багато цінних спостережень і оцінок економічних явищ їхнього часу.

Про характер економічного ладу Стародавньої Греції ми дізнаємося з праць Ксенофонта (430 - 354 до н.е.): «Домострой», «Економікос», «Про землеробство».

Керівництво з управління домашнім господарством рабовласника було розглянуто в праці «Економікос» (від грец. «ойкос» - будинок, «номос» - закон), що можна перекласти як «домострой», тобто мистецтво управління домашнім господарством. Ксенофонт писав, що економія - це наука, за допомогою якої можна збагачувати своє господарство. Джерело багатства він бачив у домоведенні та сільському господарстві, а ремесло, торгівлю і лихварство відкидав як негідні види діяльності. У трактаті «Домострой» Ксенофонт дав характеристику зразкового з його точки зору господарства і зразкового громадянина. Найважливіші ідеї трактату зводяться до наступного:

- природним походженням є розподіл праці на розумову і фізичну, а людей - на вільних і рабів;

- будь-який товар володіє корисними властивостями (споживча вартість) і здатний обмінюватися на інший товар (мінова вартість).

Чільне місце в історії економічної думки Стародавньої Греції зайняв Платон (427 - 347 до н.е.) - філософ і вчений, який створив систему об'єктивного ідеалізму, який боровся з матеріалізмом і виступав з програмою реформ соціально-економічних порядків в інтересах рабовласників. Проблеми економічного характеру, досліджувалися в його творах «Держава» та «Закони».

Платоном була створена концепція «ідеальної» держави, яка викладена ним у творі «Держава». У цій праці Платон розглядає державу як спільноту людей, породжену самою природою, і вперше висловлює думку про неминучість поділу держави на дві частини: на багатих і бідних. Він вважав, що держава повинна складатися з трьох станів - правителів (філософів), воїнів і землевласників, ремісників і торговців. Раби не включалися до жодного з цих станів. Вони прирівнювалися до інвентарю, розглядалися як знаряддя виробництва, що розмовляють. Філософи і воїни складали вищу частину суспільства, про яку Платон виявляв особливу турботу.

На думку Платона, торгівля необхідна тому, що вона обслуговує поділ праці всередині міста і між містами. Але для торгівлі необхідні гроші. Платон приділив спеціальну увагу грошам, але він не зрозумів їх сутності. На його думку, гроші мають тільки дві функції: міри вартості і засоби обігу. Вони повинні служити тільки для обміну. Платон вкрай негативно ставиться до функції грошей як скарбу, називаючи «брудними» тих людей, які з усього вичавлюють прибуток. Платон вимагав також заборонити купівлю - продаж у кредит, тобто виступав проти використання грошей як засобу платежу.

Найбільший внесок у розвиток економічної думки Стародавньої Греції вніс мислитель античності Аристотель (384 - 322 до н. е.). Будучи переконаним ідеологом натурально-господарських відносин, що склалися в його країні, він зміг значно більше за інших своїх сучасників заглибитися в конкретні економічні проблеми та розробити оригінальний на ті часи проект ідеальної держави.

Аристотель засновував своє економічне вчення на припущенні, що рабство - явище природне і завжди має бути основою виробництва. Він давав економічну характеристику рабства, вважаючи, що ні виробництво, ні життя не можуть обійтися без рабів. Знаряддя не можуть самі працювати, їх повинні приводити в рух раби як особливий вид знарядь, що розмовляють. Раби - знаряддя, що займають перше місце серед інших. Раб - майно, що приносить дохід. Заслуга Аристотеля - економіста полягає в тому, що він перший встановив деякі категорії та закономірності економіки. До них можна віднести ключові положення його праці «Політика»:

- обов'язковим є наявність приватної власності;

- усі види діяльності розділені на дві групи - «економію» та «хрематистику». Під «економією» Аристотель розумів вивчення природних явищ, пов'язаних з виробництвом споживчих вартостей. До неї ж відносив дрібну торгівлю, необхідну для задоволення потреб людей. Поряд з «економією» він розгледів явище, яке назване їм «хрематистикою» (грец. «хрема» - майно, володіння), тобто вивчення неприродних, з його точки зору, явищ, пов'язаних з накопиченням грошей. Відповідно до цього «економія» і «хрематистика» разом складають вчення про багатство як сукупність мінових вартостей. Джерелом першого виду багатства він вважав землеробство і ремесло і називав його природним, оскільки воно виникає в результаті виробничої діяльності і спрямоване на задоволення потреб людей, і його розміри обмежені цими потребами. Другий вид багатства Аристотель називав протиприродним, тому що воно виникає з обігу, не складається з предметів безпосереднього споживання, і розміри його нічим не обмежуються. Таким чином, Аристотель схвалює економічну діяльність і критикує хрематистику. Гроші виступають у ролі соразмірника при обміні, і тому їх не можна позичати (монета не може народжувати монету). Аристотель вважав, що гроші стали «загальним засобом обміну» в результаті угоди між людьми.

Для Аристотеля, як і для Ксенофонта, ідеалом залишалося натуральне господарство. Однак на відміну від Ксенофонта Аристотель не тільки допускав товарно-грошові відносини, а й намагався їх досліджувати.

В цілому, економічна думка Стародавньої Греції була своєрідною і досить зрілою. Вона розвивалася на перших етапах під впливом розкладу общини і генезису рабства, а потім в умовах посилення його протиріч у період розквіту і кризи. Трактування проблеми рабовласництва займало центральне місце. Мова йшла про його реабілітацію, визначення ефективної експлуатації рабів.

На економічну думку, великий вплив здійснював розвиток міст і пов'язане з цим зростання ремесла і торгівлі. Мислителі Стародавньої Греції розуміли значення поділу праці. У період розквіту економічної думки її представники намагалися аналізувати товарно-грошові відносини, умови обміну, гроші. Мова йшла не тільки про поради як вести господарство, але й про спроби теоретичного осмислення економічних процесів. Тут перш за все слід назвати Аристотеля, який, однак не зміг піднятися до аналізу проблеми вартості. У більшості давньогрецьких авторів переважав натурально-господарський підхід до економічних проблем.

В епоху Стародавнього Риму економічна думка не піднімалася до таких висот, як у Стародавній Греції, але від цієї епохи до нас також дійшли економічні ідеї.

Серед економістів того часу можна виділити такі видатні особистості, як Марк Порцій Катон (234-149 до н.е.), Марк Терренцій Варрон (116-27 до н.е.) і Юній Модерат Колумелла (Iст. до н.е. ). Вони були великими землевласниками і склали докладні інструкції для раціонального ведення латіфундійского господарства.

Марк Порцій Катон - автор трактату «Про землеробство», в якому захищав інтереси рабовласницького господарства, тісно пов'язані з ринком, а також велику приватну власність. Катон вважав заняття землеробством найбільш гідною справою для вільного громадянина. Землеробство приносить «чисті доходи», які не викликають заздрості. Він був прихильником натурального господарства, хоча рекомендував «продавати взагалі все зайве». Прибуток Катон розглядав як надлишок над вартістю. Для отримання високого прибутку він радив «спокійно вичікувати високих цін». Катон був проти застосування насильної праці. Вілику (управителю віли) давалася інструкція не затримувати найманих працівників в маєтку більше одного дня. Забезпечити дохід Катон прагнув за рахунок рабів і надавав багато уваги організації їхньої праці. Автор відносив рабів до знарядь виробництва, пропонував утримувати їх у строгості, жорстоко карати за найменші провини.

Відомим економістом - аграрником був Марк Терренцій Варрон. До нас дійшли три книги його трактату «Про сільське господарство», в яких він обґрунтував необхідність союзу землеробства і тваринництва. Мета його роботи - збільшити прибуток, підвищити ефективність виробництва. Варрон класифікував знаряддя праці: що говорять (раби), безсловесні, німі (речі).

Важливе місце в історії економічної думки належить Юнію Модерату Колумеллі, який написав 12 книжок про сільське господарство, в яких він відобразив кризу рабовласництва. У пошуках виходу з кризи Колумела ставить питання про відмову рабської праці і використанні колонів.

Таким чином, основна форма економічного мислення стародавніх римлян і греків - це система поглядів на ведення приватного рабовласницького господарства.

Питання для самодіагностики:

1.Які варіанти розвитку рабовласницьких держав вам відомі?

2.Які основні риси азіатського способу виробництва?

3.Що вам відомо про римське сільське господарство?

4.Дайте характеристику економічного розвитку Стародавньої Греції.

5.Розкрийте особливості рабовласницького господарства Стародавнього Риму.

6.В чому була суть колоната?

7.Які загальні риси економічної думки країн Стародавнього Сходу.

8.Охарактеризуйте розвиток економічної думки античного світу.

Проблемні питання:

1.Що таке античний поліс? Наскільки там були розвинені система господарства, торгівля і ремесло?

2.Перелічить основні фактори, які суттєво вплинули на розвиток економіки Стародавнього Риму.

3.Сформулюйте сутність концепції Аристотеля про економіку та хрематистику.

Теми рефератів:

1.Господарство та соціально-економічні відносини у країнах Стародавнього Сходу та країнах античного світу.

2.Торгівля та грошові відносини Стародавньої Греції.

3.Античний Рим: економічні причини розквіту та занепаду.

4.Економічні погляди Аристотеля та їх наукове значення.

5.Порівняльна характеристика економічної думки Стародавнього Сходу й Античного світу.

Тести:

1.Рабовласницька економіка прийшла на зміну первіснообщинній тому, що:

а) змогла запропонувати більш високий рівень продуктивності суспільної праці;

б) забезпечувала безперервне відтворення робочої сили шляхом постійних загарбницьких війн;

в) досягла великих успіхів в будівництві технічних і будівельних споруд.

2.Що характеризувало азіатський спосіб виробництва у стародавньому світі?

а) масштабні господарчі функції держави: регламентація сфери позичкових операцій, торгівлі і боргової кабали, провідна роль в економіці власності держави та ін.;

б) використання безвідмовних людських ресурсів (рабів) в життєдіяльності держави;

в) наявність правителя, який реально впливає на рівномірний розподіл утвореного суспільством багатства, є «батьком народів» та гарантом «вірних рішень»;

г) усі відповіді вірні.

3.Античний поліс – це:

а)адміністративно-господарська одиниця території країни;

б) рабовласницька держава;

в)великий торгівельний центр.

4.Латифундія представляє собою:

а) прообраз феодальної вотчини або маєтку;

б)велике господарство, основане на застосуванні рабської праці;

в) земельна власність стародавньої держави.

5.Яка з наведених пам’яток економічної думки Стародавнього Сходу є найстарішою з відомих людству?

а) «Кодекс законів царя Хаммурапі»;

б) «Речення Іпусера»;

в) «Повчання гераклеопольського царя своєму синові»;

г) «Артхашастра».

6.Закони Хаммурапі регламентували боргове рабство з метою:

а) швидкого переходу до ринкової економіки;

б) забезпечення зростання податкових надходжень у казну держави;

в) не дозволити руйнування основ натурального господарства.

7.На думку стародавнього китайського філософа Конфуція збільшення суспільного багатства пов’язане з:

а) працею народу;

б) діями володаря і вправністю господарювання;

в) регламентацією патріархальних відносин;

г) розвитком сфери обігу.

8.Аристотель відносить до сфери хрематистики:

а) землеробство;

б) лихварські та торгово-посередницькі операції;

в) дрібну торгівлю;

г) ремесло.

9.Що Аристотель розумів під поняттям «економіка»?

а) виробництво матеріальних благ та послуг;

б) діяльність, яка спрямована на збагачення;

в) наука про управління економікою;

г) виробництво необхідних для життя продуктів та їх справедливий обмін.

10.Хто дарував світу слово «Економікос»?

а) Каутіл’я Вішнагупта;

б) Варрон;

в) Фома Аквінський;

г) Ксенофонт Афінський.

Література:

1. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. – 6-те вид., перероб. і доп. – К.: Вікар, 2004. – 486 с. – (Вища освіта XXI століття).

2. Камерон Р. Краткая экономическая история мира. От палеолита до наших дней. / Пер. с англ. – М.: РОССПЭН, 2001

3. Курс економічної історії: Навч. Посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н.Б. Решетняк. – Харків: ТОВ «Прометей-Прес», 2005. – 272 с.

4. Юхименко П.I. Економiчна iсторiя: пiдручник – К.: Знання-Прес, 2008 . - 567 с.

5. Ядгаров Я.С. История экономических учений: Учебник для вузов: 4-е изд. – М.: ИНФРА-М, 2000. – «Серия «Высшее образование» – 480 с.