Тема 10. Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина хх ст.)

10.1. Структурні зміни в економіці країн-учасниць Другої світової війни.

10.2. Загальна характеристика країн, що розвиваються.

10.3. Інтеграційні процеси в світовій економіці.

Ключові поняття: Друга світова війна, «план Маршалла», науково-технічна революція, кейнсіанська теорія, програма «нові рубежі», японське «економічне диво», концепція «соціального ринкового господарства», західнонімецьке «економічне диво», націоналізація, політика «дирижизму», індикативне планування, сировинна криза, «рейганоміка», «тетчеризм», деколонізація, країни, що розвиваються, нові індустріальні країни, інтеграція, транснаціональні корпорації, Європейський союз.

1. Структурні зміни в економіці країн-учасниць Другої світової війни.

Друга світова війна значно перевершила Першу за жертвами, втратами, воєнним витратами. У ній загинуло 55 млн осіб, були знищені національні багатства вартістю 316 млрд дол., воєнні витрати перевищили витрати в Першій світовій війні у 4,5 рази. У тяжкому економічному становищі опинилися майже всі країни-учасниці, у тому числі й країни Західної Європи.

Військові успіхи Німеччини на початковому етапі війни надали їй можливість використовувати економічний потенціал завойованих країн. Основою економіки була воєнна промисловість (її питома вага у валовій продукції становила 80%). Потреби в робочій силі нацисти задовольняли за рахунок примусової праці військовополонених, мільйонів депортованих. Однак незважаючи на те, що вся окупована Європа працювала на Німеччину, економіка країни до кінця війни виявилася виснаженою, відчувалася гостра нестача сировини, трудових ресурсів, фінансових коштів.

Величезні господарські втрати понесли й переможці. У СРСР було знищено майже 1/3 національного багатства. Англія в роки війни втратила 1/4 національного багатства, її державний борг збільшився у 8 разів. Були блоковані морські комунікації, загублена значна частина торгівельного і воєнно-морського флоту. У Франції промислове виробництво скоротилося на 70%, обсяги сільськогосподарської продукції зменшилися вдвічі, 600 тис. французів німці вивезли на каторжні роботи у Німеччину. Були зруйновані транспортна система, велика кількість промислових і цивільних об'єктів, загублений флот. Країна гостро потребувала устаткування, сировини, продовольства.

Післявоєнна західноєвропейська економіка мала деформовану мілітаризовану структуру виробництва. Відбувся розрив зв'язків у промисловості, фінансах, торгівлі. Устаткування вимагало оновлення і значних капіталовкладень. Відчувався гострий дефіцит у найнеобхідніших продуктах. Зростаюча інфляція, нестійкість європейських валют підривали зацікавленість аграрного сектора економіки в обміні своєї продукції на гроші, що обумовило його звуження, незважаючи на підвищений попит на сільськогосподарські товари.

Єдиною країною, що за роки війни змогла не тільки уникнути великих втрат, але й збільшити національний дохід у два рази, стали США. Війна сприяла посиленню їхнього економічного потенціалу: промислове виробництво збільшилося більш ніж у 2 рази, промисловий прибуток зріс п'ятикратно, чистий прибуток корпорацій потроївся, у країні був створений добре налагоджений на новій технічній базі виробничий механізм, що спирався на ємний внутрішній і великий зовнішній ринки.

У роки війни уряд США постачав зброю, боєприпаси, стратегічну сировину, продовольство та інші матеріальні ресурси країнам антигітлерівської коаліції за ленд-лізом (його загальний обсяг склав 45 млрд дол.). Ленд-ліз став одним з основних джерел збагачення країни у воєнні роки. Він забезпечив масовий збут американських товарів на зовнішньому ринку, сприяв пожвавленню американської економіки, зростанню інвестицій, відновленню основного капіталу, інтенсифікації сільського господарства. Під час війни зросла частка державного сектора в економіці США. За замовленням держави були побудовані воєнні підприємства загальною вартістю 25 млрд дол. Згодом вони були продані приватним корпораціям, причому за істотно заниженими цінами.

У перші післявоєнні роки США зайняли положення абсолютного економічного лідера, який значним чином впливав на розвиток світового господарства в цілому. На їхню частку доводилося 60% світової промислової продукції, 1/3 експорту, 2/3 світових запасів золота. Це багато в чому зумовило той факт, що відродження економік розвинутих європейських країн після Другої світової війни відбувалося шляхом їхньої американізації за декількома напрямками: американізація світової валютної системи, імпорт американських товарів, широкомасштабне кредитування, інвестування відбудовних процесів, перебудова індустріальних структур, особливо в Німеччині і Японії, під безпосереднім контролем США.

Таким чином, результатом Другої світової війни було знищення індустріальних господарств Німеччини, Франції, Японії, багатьох менших індустріальних країн Європи, частково - Англії. Припинилося оновлення виробничих потужностей. Відбулося різке зниження рівня життя населення країн, що воювали.

Головними соціально-економічними наслідками Другої світової війни, як і Першої, стали зміни в Східній Європі. Наприкінці 1940-х - початку 1960 рр. склалася світова система соціалізму, куди увійшли крім СРСР країни Східної Європи (ГДР, Польща, Чехословакія, Румунія, Угорщина, Болгарія), Азії (КНДР, В'єтнам), Америки (Куба). Протистояння сформованих у результаті Другої світової війни соціалістичних і капіталістичної економічних систем визначило соціально-економічний зміст історії другої половини ХХ ст.

Ще одним важливим результатом Другої світової війни став початок розпаду колоніальної системи. Окуповані Японією країни Азії вийшли з-під контролю країн-метрополій. В інших колоніальних країнах війна спонукала до політичної активності великі маси населення, які більш наполегливо вимагали незалежності. Влада колонізаторів похитнулася. Почався незворотний розпад колоніальної системи.

Катастрофічне економічне становище країн Західної Європи негативно впливало на світову економіку. Зі свого боку США, нагромадивши в роки війни величезні багатства, не могли успішно розвиватися ізольовано від інших країн, прагнули до перебудови міжнародних економічних відносин. З цією метою було розроблено «план Маршалла» (за ім’ям його ініціатора - держсекретаря США Дж. Маршалла).

«План Маршалла» - це програма відбудови й розвитку післявоєнної Європи шляхом надання їй економічної допомоги з боку США. Допомога надавалася при дотриманні наступних умов, що полегшували експансію товарів і капіталів з США: відмова від націоналізації промисловості, свобода приватного підприємництва при помітному гальмуванні конкуруючих з США галузей західноєвропейської індустрії, зниження торгівельних бар'єрів для ввозу американських товарів, поставки в США дефіцитних товарів, заохочення приватних американських інвестицій, відмова від торгівлі з соціалістичними країнами та ін.

За планом у 1948-1951 рр. 16 країнам Європи (Австрії, Бельгії, Великобританії, Греції, Данії, Ірландії, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландам, Норвегії, Португалії, Франції, Швейцарії, Швеції й трохи пізніше ФРН), а також Туреччині були поставлені американське продовольство, одяг, паливо, сировина, промислове устаткування, товари для сільського господарства та інше на суму близько 17 млрд дол. Основну частину допомоги (майже 60%) отримали Великобританія, Франція, Італія і ФРН. Місцева валюта, отримана від продажу на внутрішніх ринках американських товарів, використовувалася для скорочення дефіциту бюджету, а отже, і темпів інфляції, для нарощування виробництва таких гостро необхідних ресурсів, як сталь, цемент, вугілля, шахтне, енергетичне, текстильне устаткування, калійні добрива, нафтопродукти, транспортні засоби.

В результаті реалізації «плану Маршалла» у Західній Європі вже на початку 1950-х рр. був досягнутий довоєнний рівень виробництва на новій технічній основі. У свою чергу, США безболісно вирішили проблему конверсії відповідно до потреб мирного часу, позбулися надлишків своєї неліквідної продукції, поглибили своє представництво в економіці європейських країн (американський бізнес вигідно придбав підприємства у Західній Європі), розширили джерела надходження дефіцитної для себе сировини. Радянський Союз відмовився брати участь у «плані Маршалла», розцінивши його як план поневолювання Європи, позбавлення її суверенітету, економічної незалежності і політичної самостійності. Під натиском Сталіна від «плану Маршалла» відмовилися залежні від СРСР країни Центрально-Східної Європи, а також Фінляндія.

Друга половина ХХ ст. ознаменувалася якісними змінами у розвитку світової економіки. Даний період можна поділити на два основних етапи: 1) кінець 40-х - початок 1970-х рр., що характеризується небаченими темпами розвитку індустріальних країн (у 1950-1973 рр. темпи зростання середньосвітового валового продукту були в три рази вище, ніж у першій половині ХХ ст.); 2) з початку 1970-х рр. до кінця століття, для якого властиві помітне падіння темпів зростання, низка глибоких криз.

Глибинні процеси, що відбувалися у світовій економіці у другій половині ХХ ст., великою мірою були обумовлені науково-технічною революцією (НТР). У технологічних революціях ХVIII і XIX ст. імпульс для розвитку науки створювало винахідництво, засноване на експерименті. Виробництво стимулювало розвиток науки, що фінансувалася головним чином приватним капіталом. У ХХ ст. найбільш потужні імпульси для розвитку виробництва створювали вже не стільки прикладні й експериментальні науки, скільки фундаментальні дослідження, що найчастіше не мали безпосереднього практичного значення для економіки. Тому приватний капітал не мав стимулів для довгострокових і ризикованих інвестицій у цю сферу. Витрати на розвиток фундаментальних наук стала брати на себе держава [5, с. 309].

«Сповитухою» НТР стала Друга світова війна, у ході якої воюючі країни вели інтенсивні розробки нових систем зброї і воєнної техніки (ядерна зброя, реактивна авіація, ракетна зброя та ін.). Це з самого початку визначило головні напрямки НТР. Багато з найбільших досягнень світової науки і техніки в період «холодної війни» (кінець 1940-х-1991 рр.) використовувалися в першу чергу для гонки озброєнь, йшли на непомірне нагромадження ядерної зброї. Разом з тим, США, країни Західної Європи, Японія значною мірою скористалися досягненнями НТР для нарощування економічного потенціалу, цивільного виробництва, неодноразово оновлюючи його на новітній технічній основі, вдосконалюючи галузеву структуру своєї і світової економіки.

Найбільш значними досягненнями НТР стали: у 1940-ті рр. - створення телебачення, транзисторів, електронно-обчислювальної техніки, атомної зброї, синтетичних волокон, пеніциліну; у 1950-і рр. - водневої бомби, штучних супутників Землі, реактивного пасажирського літака, електроенергетичної установки на базі атомного реактора, верстатів з програмним керуванням; у 1960-і рр. - лазерів, інтегральних схем, супутників зв'язку; у 1970-і рр. - мікропроцесорів, волоконно-оптичної передачі інформації, промислових роботів, розвиток біотехнології; у 1980-1990-і рр. - прискорений розвиток інформаційних технологій і комп'ютерної техніки, генної інженерії, термоядерного синтезу.

Розвиток НТР сприяв прискореному зростанню соціально-економічних показників провідних країн світу. Їхній науково-технічний потенціал стрімко зростав, охоплюючи нові галузі господарства і змінюючи його структуру. Якщо в індустріальну епоху ознакою динамічного розвитку економіки було зростання питомої ваги промисловості, то з середини ХХ ст. – розширення сфери послуг. Так, у 1950 р. у ній працювало 33% всього працездатного населення розвинених країн, а у 1970 р. вже 44%, що трохи перевищило навіть частку зайнятих у промисловості. Незважаючи на вражаюче збільшення абсолютних обсягів продукції сільського господарства в результаті «зеленої революції» (застосування електроніки, краплинне зрошення, хімізація, виведення за допомогою генної селекції особливо високоврожайних сортів), його питома вага скоротилася за 100 років з 18% до 5%. І сьогодні за даним показником оцінюють ступінь зрілості або відсталості національної економіки.

Вичерпання національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива обумовили скорочення у ВВП питомої ваги видобувних галузей. Випереджальними темпами розвивалося виробництво електроенергії і газопостачання. Зростало значення обробної промисловості. Зменшилася частка «старих» традиційних галузей - текстильної, харчової, взуттєвої. Швидко розвивалися галузі, що визначають технічний прогрес - хімічна, електротехнічна, машинобудування. Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції легкої і важкої промисловості. Якщо на початку ХХ ст. у загальній вартості продукції обробних галузей домінували товари легкої промисловості, то у 1930-х рр. між продукцією цих галузей встановилася рівновага, а з середини 1950-х рр. важка індустрія почала переважати.

Після війни у провідних країнах остаточно сформувалася система державного регулювання господарства, що виникла в роки Великої депресії й отримала розвиток у період війни. Теоретичною основою нового світового економічного порядку стало вчення Дж. М. Кейнса. Його ідеї про необхідність державного втручання в економіку для забезпечення перерозподілу доходів за допомогою емісійної і податкової політики в інтересах соціальної справедливості і антикризового регулювання займали домінуючі позиції в господарських програмах західних держав у 1950-1960 рр. У процесі розвитку змішаної економіки сформувалися її основні варіанти (етатистський і ліберальний) і національні моделі, що відбивали досягнутий рівень і своєрідність соціально-економічного розвитку різних країн. До етатистського варіанта можна віднести французьку, англійську, японську моделі, а до ліберального - американську та німецьку. У малих країнах Європи сформувався проміжний варіант змішаної економіки.

Друга світова війна завершила процес перетворення США на основного лідера капіталістичного світу. Питома вага Сполучених Штатів у промисловому виробництві країн капіталізму зросла з 40% (1938 р.) до 56% (1948 р.); їхній золотий фонд становив 75% золотого запасу західного світу, а промисловий експорт ─ 32% світового експорту. Частка США у сукупному світовому доході становила 33%, у той час як частка довоєнного лідера - Великобританії - усього 6%.

Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія) або потрапили у фінансово-економічну залежність від Сполучених Штатів (Англія, Франція). США скористалися цим, щоб захватити нові ринки, збільшити експорт товарів і капіталів, створити велику «імперію долара».

Економічну перевагу США було закріплено новою системою міжнародних валютно-фінансових відносин у західному світі. Ще у 1944 р. на міжнародній конференції у м. Бреттон-Вудс (США) за американським доларом був закріплений статус світової резервної валюти, тобто головної одиниці в міжнародних розрахунках і платежах. Курси національних валют капіталістичних країн були «прив'язані» до долара і регулювалися створеним Міжнародним валютним фондом (МВФ).

Протягом двох перших післявоєнних десятиліть американська економіка розвивалася в сприятливих умовах. Бреттон-Вудська угода і «план Маршалла» сприяли перетворенню західноєвропейських країн на вигідних і надійних торгівельних партнерів США. «Холодна війна» виправдовувала величезні воєнні витрати у мирний час і створювала нові стимули для американської промисловості. Військова присутність США у багатьох регіонах світу стала надійним гарантом інвестицій американських корпорацій від непередбачених місцевих конфліктів. Все це забезпечило умови для економічного зростання, що тривало у 1950-х - на початку 1960-х років.

Створюючи нові можливості для прискореного розвитку, підвищення рівня життя, НТР породжувала й низку проблем, пов'язаних з експлуатацією природних ресурсів, зростанням безробіття, розривом між пропозицією товарів та послуг і платоспроможним попитом населення. У цих умовах уряд США визначив нові пріоритети в стратегії керування економікою, науковим підґрунтям яких стала неокейнсіанська теорія. Програма «нові рубежі», запропонована адміністрацією Дж. Кеннеді на початку 1960-х рр., ґрунтувалася на методі дефіцитного фінансування для підтримки рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією і забезпечення економічного зростання за умов збереження оптимального рівня зайнятості і цін.

Уряд широко використовував важелі бюджетної, податкової та кредитно-грошової політики: були скорочені строки амортизації основного капіталу, що стимулювало зростання інвестицій; збільшилися державні витрати на НДДКР (до 1970 р. за розмірами витрат на НДДКР США обігнали ФРН у 7 разів, Англію - у 11, Японію - у 7,2 рази); було встановлено непрямий контроль над цінами і заробітною платою у вигляді «орієнтирів» для підприємців; знижені податки на прибуток корпорацій і ставки прибуткового податку з доходів громадян.

Програма «нові рубежі» дала позитивні результати. Індекс промислового виробництва за чотири роки після її прийняття зріс на 20%. Однак вже весною 1962 р. ситуація ускладнилася: темпи зростання сповільнилися, рівень безробіття збільшився до 5,5%, зменшився обсяг інвестицій, відбулося найсильніше з 1929 р. падіння курсів акцій на біржі. Частка США у світовому виробництві у 1960-ті рр. неухильно скорочувалася. США відставали від Західної Європи і Японії за темпами зростання продуктивності праці. Економіка країни вступила у смугу кризи індустріальної моделі розвитку, яка, незважаючи на постійні техніко-технологічні новації, пов'язана із залученням все більших обсягів благ у процес виробництва, що в умовах насичення ринків, а також зростаючої дефіцитності природних ресурсів постійно знижує ефективність даної моделі розвитку.

Під час війни у В'єтнамі (1965-1973 рр.) американська економіка зазнала гострого перенавантаження через протиріччя між потребами воєнного бюджету і державних соціальних програм. Наприкінці 1970-х років у США назріла серйозна економічна криза, в результаті якої темпи економічного зростання сповільнилися.

Незважаючи на економічний підйом Європи і Японії в останні десятиліття, Сполученим Штатам поки вдається зберігати провідні позиції у світовому господарстві. Частка США у світовому виробництві товарів і послуг сьогодні становить приблизно третину. Лідерство США забезпечується головним чином їхньою перевагою над іншими країнами за масштабами і багатством ринку, рівнем науково-технічного потенціалу, масштабами економічних зв'язків з іншими країнами щодо торгівлі, інвестицій і банківського капіталу.

В останні десятиліття ХХ ст. американська економіка зустрілася з цілим рядом серйозних проблем:

- минає епоха безроздільного панування США у світовій економіці. Починаючи з 1970-х років у світі відбулося зрушення до триполюсної структури - поряд із США центрами глобальної економічної діяльності стали Європа (на чолі з Німеччиною), а також Східна і Південно-Східна Азія (на чолі з Японією);

- у середині 1980-х років через величезний дефіцит платіжного балансу США перетворилися з найбільшого світового кредитора на найбільшого світового боржника;

- проявом хворобливого стану економіки став багатомільярдний дефіцит державного бюджету і швидко зростаючий державний борг (більше 4,5 млрд доларів);

- у післявоєнний період підсилилася нерівномірність економічного розвитку. За останні 50 років економіка США пережила 9 криз;

- серйозною проблемою залишається бідність. У 1996 р. майже 37 млн осіб жили нижче офіційної межі бідності.

Господарський розвиток країн Західної Європи в післявоєнний період істотно різниться. Англія і Франція менше постраждали від воєнних дій, ніж Німеччина і Японія. Крім того, вони і після війни зберегли величезні залежні території, що сприяло збереженню в цих країнах протягом певного часу замкнутого національно-колоніального господарства. Німеччина і Японія, які зазнали поразки у війні, виявилися повністю залежними від країн-переможниць і, насамперед, США, втратили свої колонії, виплачували репарації. Їхнє зруйноване господарство було докорінно організаційно і структурно перебудоване.

2 вересня 1945 р. Японія заявила про свою капітуляцію. Ця подія завершила Другу світову війну. Господарство країни знаходилося у стані розрухи. Імпорт сировини, палива і продовольства, без якого японська економіка існувати не могла, був практично припинений. Тому більшість підприємств були закриті. Рівень промислового виробництва на початку 1946 р. впав до 14% довоєнного, реальна заробітна плата - до 13%, безробіття досягло 10 млн осіб. Рівень інфляції у 1945-1950 рр. сягнув 7000%.

Однак країна, що зазнала поразки у війні, пережила ядерні бомбардування, втратила майже 40% національного багатства, знайшла в собі сили не тільки відновити економічну міць, але й випередити більшість промислово розвинених держав Заходу.

Найважливіший імпульс модернізації економіки Японії і сформованих там суспільних відносин дали перетворення, проведені в період американської окупації Японських островів (1945─1952 рр.). Американська окупаційна влада на чолі з генералом Дугласом Макартуром змінила політичну систему Японії, поклавши в її основу демократичні принципи (парламентська система, цивільні права і свободи). Розроблена американцями конституція законодавчо закріпила положення про те, що Японія не повинна мати армію. Завдяки цьому країна позбулася тягаря воєнних витрат.

Найважливішим в економічному сенсі став закон про ліквідацію дзайбацу (1945 р.). На його підставі була проведена декартелізація японської промисловості, тобто розпуск монополістичних об'єднань, які несли пряму відповідальність за розв'язання агресивної війни. Головного удару зазнала так звана “велика четвірка” (концерни Міцуі, Міцубісі, Сумітомо і Ясуда). Головні компанії цих концернів були ліквідовані, а їхні акції розпродані службовцям цих компаній. Одночасно було введено антимонопольне законодавство, що виключало можливість відродження великих концернів. Однак проведене військовою адміністрацією розукрупнення підприємств не торкнулося банківської системи країни. Це дозволило банкам надалі істотно зміцнити своє становище і стати основою економіки Японії.

Другим найважливішим напрямком у діяльності окупаційної адміністрації стали аграрні перетворення. На той час у японському селі панувала напівфеодальна система поміщицького землеволодіння. У жовтні 1946 р. був прийнятий закон про аграрну реформу. За цим законом розмір земельної власності обмежувався 3 га. Інша ж поміщицька земля підлягала викупу державою і подальшому продажу селянам-орендарям. До 1950 р. держава викупила і передала селянам 80% всієї орендної землі. Дана реформа мала ряд найважливіших наслідків: вона дала потужний імпульс для розвитку капіталізму в селі, ліквідувала поміщицьке землеволодіння, значна частина населення одержала можливість забезпечувати себе продуктами харчування і частково задовольняти потреби внутрішнього ринку.

У 1948 р. позначився поворот в американській політиці по відношенню до Японії. Багато в чому це було зумовлено подіями, що відбувалися у сусідньому Китаї. У перші післявоєнні роки гоміньданівський режим у Китаї вважався головною опорою США в Азії. Але там бушувала громадянська війна і виразно простежувалася перспектива перемоги комуністів. Тому Сполучені Штати вирішили зробити основну ставку на Японію, і з 1948 р. військова влада починає проводити нову окупаційну політику, що одержала назву “зворотний курс” Дж. Доджа і К. Шоупа. Мета «зворотного курсу» полягала у забезпеченні стратегічного союзу з японською буржуазією і перетворенні Японії на «майстерню Азії», створенні противаги комуністичному Китаю та визвольному руху в країнах Південно-Східної Азії, що орієнтувалися на СРСР.

США стали приділяти більше уваги відбудові японської економіки. Адже у 1948 р. промислове виробництво Японії становило лише 52% від рівня 1937 р. (у той час як у Німеччині та Італії довоєнний рівень був вже фактично досягнутий). З початку 1949 р. окупаційна влада почала реалізовувати “план економічної стабілізації”. Він містив елементи “шокової терапії” (збільшення податків, обмеження видачі субсидій та ін.) і міг призвести до зниження життєвого рівня широких верств населення. Тому, побоюючись гострих соціальних конфліктів, влада прийняла низку попереджувальних заходів (заборона на страйки працівників державних підприємств, на проведення мітингів і демонстрацій, закриття лівих газет). При цьому був здійснений важливий “соціальний маневр” ─ незважаючи на високу інфляцію, було значно підвищено реальну заробітну плату (у 1947 р. вона становила 30,2% від рівня 1934─1936 рр., у 1949 ─ 66,3%, а у 1952 р. зросла до 102,3%). Це стало можливим за рахунок тимчасового скорочення частки підприємницького прибутку. Зростання реальних доходів більшості населення сприяло розширенню ємності внутрішнього ринку і забезпечувало достатню соціальну стабільність у країні.

У період Корейської війни (1950–1953 рр.) Японія використовувалася США як основна база на Далекому Сході, що забезпечило воєнно-промисловий бум у її економіці. США надали Японії воєнні замовлення на суму 2,5 млрд дол., відмовилися від конфіскації устаткування на рахунок репарацій, зняли обмеження у промисловості і зовнішній торгівлі. У підсумку обсяг її промислового виробництва зріс у 1,5 рази, а оборот зовнішньої торгівлі – у 10 разів. У 1952 р. японська промисловість досягла довоєнного рівня, а сільськогосподарське виробництво і національний дохід перевищили цей рівень.

В результаті економічних заходів, проведених американською окупаційною адміністрацією, розвиток країни отримав позитивного імпульсу. Основне гальмо - інфляція - було усунуто шляхом скасування урядових субсидій нерентабельним виробництвам. Замість субсидій їм надавалися кредити під відповідальність банків. Виважена податкова система заохочувала вкладення капіталів у промисловість, будівництво, науково-технічні розробки. Реалістичний обмінний курс ієни дозволив, з одного боку, залучити в Японію іноземних інвесторів та, з іншого, активізувати японський експорт.

8 вересня 1951 р. у Сан-Франциско було укладено мирний договір з Японією, який підписали 48 країн. Вся повнота влади передавалася японському уряду, що поклав в основу економічної політики кейнсіанську концепцію, модернізувавши її. Реалізація цієї концепції забезпечила стадію інтенсивної індустріалізації Японії на новітній науковій і технічній основі.

З 1955 р. почався період бурхливого економічного розвитку, що стали називати японським “економічним дивом”. Середньорічний приріст промислової продукції у 1951-1970 рр. становив 15,2%. За обсягом ВВП Японія вже у 1969 р. вийшла на друге місце після США, відтіснивши ФРН. До 1980-х  років за рівнем промислового виробництва Японія міцно посіла друге місце у світі. Японія вийшла на перше місце у світі за виробництвом судів, сталі (не маючи власних запасів руди і вугілля), автомобілів, ряду електро- і радіотоварів.

Японське «економічне диво», творцем якого вважають відомого економіста Сабуро Окіта, було обумовлено комплексом причин (у спеціальній літературі їх можна нарахувати кілька десятків):

- масове і кількаразове оновлення основного капіталу японської промисловості. Причому це оновлення відбувалося пізніше, ніж в інших країнах, і, отже, на більш високому технічному рівні. При цьому широко використовувалися досвід і технічні досягнення інших країн. Японія стала на шлях покупки ліцензій і патентів на нову технологію. Це дозволяло заощаджувати час і витрати на наукові дослідження. З 1950 по 1980 р. Японія уклала більше 25 тис. угод про придбання ліцензій і технологічного устаткування, що дозволило “перетворити чужі ідеї в конкурентоздатні товари”. Так, у 1955 р. у США був створений перший приймач на транзисторах. Буквально через кілька місяців фірма “Соні” випустила у продаж кишеньковий радіоприймач;

- істотне розширення внутрішнього ринку країни за рахунок постійного підвищення доходів населення. Аграрна реформа створила новий великий внутрішній ринок промислових товарів для фермерів (техніка, добрива та ін.). Вміло формувався споживчий попит міського населення. У 1950 - 60-ті роки з'явився набір з т.зв. “трьох скарбів” (телевізор, пральна машина, холодильник), що пропагувався як символ престижу і матеріального добробуту “середнього класу”. У погоні за цими “скарбами” населення країни своїми нагромадженнями стимулювало розвиток найважливіших галузей промисловості. Настільки ж вдало був складений і другий набір для 1970-х років: кольоровий телевізор, кондиціонер і автомобіль. Внутрішній ринок, що швидко розширювався, дозволив створити сильну і конкурентоздатну електротехнічну промисловість, потужне автомобілебудування. У 1980 р. Японія виробила 7 млн легкових автомобілів і, випередивши США (6,5 млн), вийшла на перше місце у світі;

- відносно низький рівень воєнних витрат. Протягом тривалого періоду він не перевищував 1% ВНП;

- збереження регулюючої ролі держави в соціально-економічній сфері. У Японії державі належить більше третини основних виробничих фондів. 20% ВНП виробляється за державними замовленнями. Через державний бюджет перерозподіляється 30% ВНП. Держава фінансує найважливіші галузі економіки, науково-технічні дослідження (35% загального обсягу фінансування), активно впливає на розміщення продуктивних сил. Так, у 1973 р. був прийнятий план “реконструкції японських островів”, що передбачав переміщення цілого ряду підприємств у нові райони країни за рахунок коштів з держбюджету;

- високий освітній рівень населення. З 1950 по 1980 р. кількість вузів у Японії збільшилася вдвічі. У 1980-ті роки Японія вийшла на перше місце серед розвинених капіталістичних країн за питомою вагою молодих людей, що мають вищу освіту, що було пов'язане з різким розширенням державного фінансування цієї сфери. Прийняття Кодексу про працю, легалізація профспілкових свобод, реформа шкільного навчання також допомогли підготувати кваліфіковану робочу силу;

- особливості японського національного характеру (часто кажуть, що японці старанні як працівники і помірні як споживачі). Середня японська родина зберігає близько 20% свого бюджету (у три рази більше, ніж американська). При цьому, на відміну від американців, які надають перевагу купівлі акцій, японці зберігають свої заощадження у вигляді депозитів. Ці кошти, акумульовані в банках, широко використовувалися для кредитування японської економіки.

У результаті такого стрімкого економічного розвитку Японія зуміла створити потужну господарську структуру за типом розвених капіталістичних країн. Її промислове виробництво у 1970 р. перевищило довоєнний рівень у 11 разів. За темпами зростання промисловості Японія значно випереджала розвинені країни: з 1960 по 1970 р. обсяг її промислового виробництва збільшився на 269,5% (за цей же період у США - на 54,1%, ФРН - на 73,6%, Франції - на 99,2%, Англії - на 31,2%). У підсумку різко зросла частка Японії в промисловому виробництві капіталістичного світу (у 1950 р. вона становила 1,7%, а у 1970 р. - 10,1%). До 1970 р. Японія вийшла на четверте місце у світі (після США, ФРН і Англії) за експортом.

Прискорене економічне зростання Японії мало і серйозні соціальні наслідки:

- значно зросла частка осіб найманої праці (до початку 1990-х років для 90% населення країни заробітна плата стала основним джерелом доходів);

- відбулося вирівнювання доходів різних соціальних груп. Різниця в доходах президента середньої компанії і некваліфікованого робітника становить 8:1 (у США - 20:1);

- з 1950 по 1960 р. частка бідних у населенні країни скоротилася з 52,5% до 33,8%, а до 1970 р. практично зникла;

- триває процес деперсоніфікації великої власності.

Економічне становище Німеччини після війни було катастрофічним - міста лежали в руїнах, промислове виробництво становило 1/3 довоєнного, суцільні дефіцити, картки, загальна спекуляція, голод, знецінення рейхсмарки (інфляція сягнула 600% довоєнного рівня), величезне безробіття, тяжкий психологічний стан громадян. Крім того, Німеччина повинна була виплатити репарації у розмірі 20 млрд дол.

За цих тяжких умов були проведені реформи, спрямовані на становлення вільного ринкового господарства. Головним ідеологом реформ, творцем німецького «економічного дива» став Людвіг фон Ерхард, що займав пости міністра народного господарства (1949-1957), заступника федерального канцлера Аденауера (1957-1963) і канцлера ФРН (1963-1966). Він працював над концепцією «соціального ринкового господарства». Цей дуже ліберальний для того часу підхід спирався не тільки на існуюючі реалії післявоєнної Німеччини (дуже ослаблена держава, політика демократизації, демілітаризації, денаціоналізації і денацифікації), але й на ордоліберальну «теорію порядку» австро-німецьких теоретиків В.Репке, В.Ойкена, Ф.Бема, А.Рюстова та ін.

Суть даної теорії полягає у наступному. В умовах повної дезорганізації господарського життя, банкрутства держави основним суб'єктом господарства, здатним забезпечити відродження країни, стає приватний підприємець. Держава створює максимально сприятливі умови для розвитку приватної ініціативи, що веде до зростання ефективності всього господарства і у довгостроковому періоді підводить міцну базу під його сильну соціальну політику. Тобто ордоліберали виступали на захист вільного ринкового механізму, але не всупереч, а завдяки державному втручанню. Основу економічного добробуту вони вбачали у зміцненні господарського порядку. Держава в цьому плані наділялася ключовими функціями. Її втручання повинне було не підмінювати дію ринкових механізмів, а створювати умови для їхнього ефективного функціонування.

Реформування економіки почалося у 1948 р. з впорядкування грошового господарства, звільнення цін і заходів щодо активізації підприємницької діяльності. 21 червня 1949 р. була проведена грошова реформа, метою якої було створення твердої валюти. Замість оголошених недійсними рейхсмарок були випущені нові гроші. Кожен громадянин отримав по 40 нових дойчмарок, потім ще по 20. Пенсії, заробітні плати були виплачені новими грошима у співвідношенні 1:1. Половину готівки і заощаджень можна було обміняти одразу у співвідношенні 1:10, другу половину - пізніше за курсом 1:20. Кошти підприємств також обмінювалися у пропорції 1:10, що дозволило їм виплатити першу заробітну плату. Надалі всі підприємства переводилися на самостійну комерційну діяльність. Зобов'язання банків та інших фінансових установ колишнього Рейха були анульовані.

Через 3 дні після грошової реформи були відпущені ціни (при цьому вони зросли не в рази, а лише на кілька відсотків, приблизно у тієї ж пропорції, що й заробітна плата). Разом з тим зберігався державний контроль над цінами. Він здійснювався через законодавчі акти, що перешкоджали довільному завищенню цін, і випуск каталогів доречних цін, що складалися з урахуванням купівельної спроможності населення. За словами Ерхарда, покупець знов став «королем», що визначає обличчя ринку.

Держава підтримувала базові галузі, що зазнали економічних труднощів (електроенергетику, металургійну, вугільну промисловість). Вона також усіляко підтримувала дрібний і середній бізнес («основу добробуту для всіх»), що у короткостроковій перспективі забезпечило істотне зростання зайнятості, скорочення дефіциту на споживчому ринку, сприяло збільшенню доходів бюджету країни.

Реформи Ерхарда вже за 2 роки відновили довоєнний рівень промисловості. У два рази збільшилося виробництво товарів масового споживання, магазини наповнилися товарами, зникли «чорний ринок» і спекуляція, продуктивність праці тільки за перший рік виросла на 1/3, збільшення зарплати випередило зростання цін. Найбільш прискорено розвивалися машинобудування, приладобудування, оптика, виробництво електроенергії. У 1956 р. рівень виробництва у країні перевищив рівень 1936 р. більш ніж удвічі. Щорічний приріст промислової продукції у 1953-1956 рр. становив 10-15%. За обсягом промислового виробництва країна посідала третє місце після США і Англії. До середини 1950-х рр. ФРН вийшла на друге місце у світі після США за обсягом золотих запасів, а до початку 1960-х рр. - за обсягом промислового виробництва і обсягом експорту.

Західнонімецьке «економічне диво» (1950-1960-ті рр.) було обумовлено декількома факторами. Свою ефективність довела обрана Ерхардом економічна система, де ліберальні ринкові механізми поєднувались із цілеспрямованою податковою і кредитною політикою держави. Ерхарду вдалося домогтися прийняття жорсткого антимонопольного законодавства. Велику роль зіграли надходження за «планом Маршалла» (тільки за перший рік ФРН отримала від США майже стільки ж, скільки Англія і Франція разом, і майже у два рази більше, ніж Італія), відсутність воєнних витрат (до вступу ФРН у НАТО), а також приплив іноземних капіталовкладень (350 млрд доларів). У німецькій промисловості, зруйнованій у роки війни, відбувалося масове оновлення основного капіталу. Впровадження новітніх технологій, що супроводжувало цей процес, у поєднанні з традиційно високою працездатністю і дисципліною німецького населення обумовило швидке зростання продуктивності праці. Змінилася структура господарства: зменшилася частка видобувних галузей, швидко розвивалися електронна, авіаційна, атомна галузі.

Із насиченням внутрішнього ринку ФРН починає активно виходити на зовнішній. Модернізація технічної бази і підвищення продуктивності праці зробили німецькі товари конкурентоздатними на світовому ринку і дозволили вийти на перше місце у світі за експортом готової продукції, відтіснивши США. Перші чотири позиції в експорті зайняли автомобілі, верстати, хімічна продукція і електротехніка.

Дуже вдалою виявилася соціальна політика, що заохочувала прямі взаємини підприємців і робітників. Уряд діяв під девізом: «Ні капітал без праці, ні праця без капіталу не можуть існувати». Були розширені пенсійні фонди, житлове будівництво, система безкоштовної і пільгової освіти та професійної підготовки. Розширилися права трудових колективів у сфері керування виробництвом. Система оплати праці була диференційована залежно від стажу роботи на конкретному підприємстві. Податкова політика заохочувала перетворення частини фонду заробітної плати на особливі «народні акції», розповсюджувані серед працівників підприємства. Всі ці заходи уряду дозволили забезпечити в умовах економічного підйому адекватне підвищення купівельної спроможності населення.

Після 45-літнього роздільного існування при сприянні керівництва СРСР ФРН у 1990 р. возз'єдналася із ГДР. Досягнувши другої позиції у капіталістичному світі після США, ФРН разом із Францією ініціювала і очолила процес європейської інтеграції.

Війна і окупація завдали серйозної шкоди національному господарству Франції. Однак вже до 1948 р. у країні був відновлений довоєнний рівень виробництва, а за темпами промислового розвитку у цей період Франція випереджала більшість країн. Цьому сприяло швидке оновлення основного капіталу, переорієнтація інвестиційних потоків з країн-колоній у національну економіку (правлячі кола усвідомили безперспективність подальшої опори на колоніальні методи збагачення, лихварство, тому після розпаду колоніальної імперії інвестиції надійшли саме у національне виробництво), економічна допомога США (за планом Маршалла Франція отримала 12 млрд дол.), а також активна участь держави у вирішенні питань модернізації виробництва, розвитку стратегічних галузей і проведення наукових досліджень. Крім того, у першій половині 1950-х рр. зберігалася сприятлива воєнна кон'юнктура через колоніальні війни в Індокитаї (1946-1954) і Алжирі (1954-1962).

Однією з характерних рис економіки Франції в післявоєнний період стало значне зростання участі держави у господарському житті. Протягом трьох післявоєнних років були націоналізовані електроенергетика, вугле- і газовидобуток, авіаційна промисловість та ін. - близько 20% виробничих потужностей країни. Крім цього держава проводила активне фінансування НДДКР у галузі атомної енергетики, брала участь у нафтових компаніях, володіла залізницями, великими воєнними підприємствами, мала акції ряду авіаційних і морських транспортних компаній. У 1957 р. держава володіла 36% усього національного майна, а її частка у створенні ВВП становила близько 13%. При проведенні націоналізації більшість монополій отримали компенсації і ці кошти вкладали у розвиток найбільш передових і рентабельних галузей (атомної, електронної, нафтопереробної, хімічної, машинобудування, радіоелектроніки, приладобудування), що також сприяло загальному підйому економіки.

Особливістю економічної стратегії у Франції у 1950-1960-ті рр. стало широке використання індикативного планування. Розроблялися п'ятирічні плани, що визначали основні господарські пріоритети: модернізація націоналізованого сектора (1947-1953), зміцнення конкурентоздатності приватних фірм (1954-1957), перехід від політики протекціонізму до «відкритої економіки» (1958-1961), створення фірм-гігантів європейського типу (1960-ті рр.), створення національних компаній міжнародного масштабу, збільшення норми прибутку і стимулювання нагромаджень (1971-1975), політика «промислової переорієнтації» (1976-1980).

Усі довгострокові плани за своїм характером були індикативними, тобто не нав'язувалися в обов'язковому порядку приватному сектору. Але фірми погоджували свої наміри з відповідними міністерствами, включалися в плани, і держава надавала їм серйозну фінансову, кредитну і науково-технічну підтримку. Така політика французького уряду отримала назву «дирижизм». Її характерними рисами були: прямі адміністративні методи втручання у господарське життя (контроль над цінами, широка кредитна діяльність держави, емісія цінних паперів та ін.); активна підприємницька діяльність держави; індикативне планування.

Із приходом до влади Ш. де Голля Франція активізувала зовнішню політику, прагнучи максимально послабити позиції США і Англії у Європі. Реалізація даного завдання проводилася на основі проголошеної політики «індустріального імперативу», спрямованої на підвищення конкурентоздатності національного виробництва і усіляке сприяння французькій зовнішній індустріальній експансії. Вона передбачала підтримку більшості галузей промисловості і одночасно прискорену структурну модернізацію національного господарства на основі досягнень НТП.

У 1960-ті рр. завершилася модернізація французької економіки. Франція перетворилася на сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну і аерокосмічну. До середини 1960-х рр. Франція розрахувалася за усіма своїми боргами і знов стала державою-кредитором. Завершилася і модернізація сільського господарства. Французьке селянство перетворилося на фермерів, а Франція стала найбільшим експортером продовольства у Західній Європі. В цілому у цей період чітко позначилася тенденція експортної орієнтації економіки країни. Питома вага експортної продукції, що раніше становила 20-25% ВНП, зросла до 40%, а до середини 1960-х рр. зник традиційний для Франції зовнішньоторговельний дефіцит. Успіхам країни на зовнішніх ринках сприяла державна політика, спрямована на підвищення конкурентоздатності великих національних фінансово-промислових груп.

Одним з стратегічних напрямків економічної політики уряду де Голля було оздоровлення монетарної сфери. Голлісти взяли курс на повернення національного капіталу у країну та підтримали тенденцію відтоку капіталів з колоній Франції, що намітилася ще у 1950-ті рр. у зв’язку із розгортанням у них національно-визвольного руху. Однією з перших акцій у цьому напрямку стала внутрішня позика у 1958 р., за рахунок якої держава змогла поповнити золотий резерв на 190 млн дол., що дозволило започаткувати зміцнення курсу франка.

Фінансова стабілізація передбачала також скорочення зростання бюджетних витрат. Наприкінці 1950-х рр. уряд урізав асигнування за рядом соціальних статей, скасував частину субсидій на товари масового споживання, скоротив розмір дотацій збитковим націоналізованим підприємствам, скасував пільговий режим закупівель сільськогосподарської продукції та ін. І вже до 1960 р. золотовалютні резерви значно перевищили загальну суму зовнішнього боргу країни, а уряд оголосив про дострокове погашення частини зовнішньої заборгованості. Замість знеціненого франка у 1960 р. був випущений новий франк, що дорівнював 100 колишнім.

Незважаючи на явні успіхи в економічній сфері, 1960-ті рр. не стали безтурботним періодом поступального розвитку. Зростання могутності монополій, негативні наслідки політики «дирижизму» (що в умовах інтернаціоналізації господарства, швидкого розвитку європейської інтеграції обмежує приватну ініціативу), наслідки розпаду колоніальної системи та інше стали причинами кризових явищ. До кінця 1960-х рр. стратегія «індустріального імперативу» увійшла у першу смугу кризи (1968-1969 рр.). Протягом наступного десятиліття відбувалася поступова трансформація економічної політики в напрямку лібералізації.

Британський прем'єр-міністр У. Черчілль назвав підсумки Другої світової війни для Великобританії «тріумфом і трагедією». Тріумфом стала перемога над гітлерівською Німеччиною і її союзниками, входження Великобританії у число країн-переможниць, її участь у післявоєнному оновленні світу. Трагедія ж полягала у втраті колишньої британської могутності.

Втрати Англії у війні не були настільки відчутними як у інших європейських країнах, на території яких велися воєнні дії, тому вже у 1948 р. її промисловість досягла довоєнного рівня. Однак головним наслідком війни стало істотне послаблення фінансово-економічних позицій Великобританії по відношенню до США, куди перекочувала значна частина золотого запасу країни в результаті оплати воєнних поставок, приросту зовнішньої заборгованості Англії більш ніж у сім разів у порівнянні з довоєнним періодом. Темпи економічного зростання Великобританії були нижчими у порівнянні з іншими західноєвропейськими державами, що пояснюється відставанням від основних конкурентів за продуктивністю праці, впровадженням досягнень науки і техніки, надмірним і малоефективним державним сектором економіки.

Важливим фактором, що впливав на економічний розвиток Англії, став розпад її колоніальної системи. Пошуки нових форм і методів взаємин з колишніми колоніями привели до створення Британської співдружності націй (на цей час її членами є 49 держав, причому багато з цих країн визнають королеву Великобританії як голову своєї держави), у рамках якої Англії вдалося відстояти свої економічні інтереси і перетворитися на «метрополію без колоній».

Економічна політика післявоєнних урядів, стратегічною метою якої стало відновлення статусу провідної держави, була спрямована на скорочення імпорту, стимулювання вкладень капіталу в національну економіку і максимальне збільшення експорту англійських товарів.

Збільшенню експорту та зниженню імпорту сприяла девальвація у 1949 р. фунта стерлінгів, а також зниження урядом цін на сировину, паливо, електроенергію для компаній-експортерів. Це стало можливим після проведення націоналізації деяких галузей господарства - енергетики, транспорту, вугільної і сталеливарної промисловості. У результаті близько 20% британської промисловості потрапило під безпосередній контроль держави, до якої перейшли також Англійський банк, авіаційні компанії, аеропорти і автомобільні дороги. Держава стала співвласником низки великих підприємств («Бритіш петролеум», «Роллс-Ройс» та ін.) Причому націоналізація проводилася винятково у формі викупу, найчастіше на дуже вигідних для колишніх власників умовах.

Для зменшення імпорту продуктів харчування була прийнята спеціальна програма підтримки сільського господарства, що передбачала субсидії фермерам на заходи, пов'язані з підвищенням врожайності. В результаті у 1950-ті рр. англійське сільське господарство стало найбільш механізованим у світі.

Незважаючи на постійне скорочення темпів економічного зростання, зменшення відносних показників частки Англії у світовому промисловому виробництві, дефіцитний стан зовнішньої торгівлі і т.ін., характерні для 1950-х рр., паралельно відбувалися позитивні структурні зміни в економіці, велася активна модернізація галузей на основі досягнень НТР, посилювалося інвестування НДДКР. Одним з результатів цього стало швидке зростання промислового виробництва, що досягло 12% наприкінці 1950-х - початку 1960-х рр.

В цілому за період з 1950 по 1980 р. промислове виробництво Англії виросло втричі. Цьому сприяли:

- активні стимулюючі дії уряду. У 1950-1960 рр. активно використовувалася практика створення державно-приватних компаній, особливо у автомобільному і сталеливарному виробництві. У 1970-ті рр. почався перехід до системи індикативного планування. Поряд з цим держава використовувала традиційні форми регулювання, активно впливаючи на динаміку нагромадження, норму відсотка, застосовуючи фінансово-кредитні інструменти. Уряд активно втручався у відносини між працею і капіталом шляхом регулювання темпів зростання заробітної плати;

- оновлення основного капіталу в післявоєнний період, структурна перебудова промисловості;

- скорочення вивозу капіталу у зв'язку з розпадом колоніальної системи;

- відкриття великих родовищ нафти і газу у Північному морі дозволило Англії в умовах енергетичної кризи забезпечити економіку власними нафтопродуктами.

З середини 1970-х рр. провідні західні країни зустрілися з рядом істотних проблем як глобального, так і локального масштабів. Перші ознаки входження у кризу виявилися наприкінці 1960-х рр. і вилилися у форму студентських бунтів, що спалахнули у ряді країн світу. І якщо економічна криза 1969-1971 рр. не була глибокою і тривалою, то кризи 1973-1975 і 1980-1982 рр. можна порівняти з Великою депресією 1929-1933 рр. При цьому циклічні кризи поглиблювалися світовими галузевими, насамперед сировинними та енергетичними, і структурними кризами (поява нових виробництв і технологій, старіння ряду виробничих галузей - сталеливарної, вуглевидобувної, текстильної, транспортного машинобудування).

Криза 1973-1975 рр. набула вперше за післявоєнний період синхронного світового характеру. Почавшись у США, Англії і ФРН, вона швидко охопила усі розвинені індустріальні країни. Головною причиною кризи став ціновий дисбаланс, що виник на світових ринках енергоресурсів і ряду промислових сировинних товарів, тому вона отримала назву «сировинної кризи» або «нафтових шоків». Її глибинна основа полягала у прискореному індустріальному зростанні економік розвинених країн у 1950-1960-ті рр., що, незважаючи на широке впровадження досягнень НТР, було пов'язано зі зростаючим залученням у виробництво непоновлюваних природних ресурсів, що й вело до відповідного підвищення цін на них (у другій половині 1960-х рр. ціни на нафту поступово збільшилися на 15%, вугілля - на 20%, срібло - на 40%, нікель - на 60%, мідь - на 70% і т.д.). Подальший розвиток кризи обумовлювався діями країн-експортерів нафти і сировини, які скористалися сприятливою для них кон'юнктурою і штучно роздули ціни.

Підвищення цін на сировину та енергоносії неминуче вплинуло на зростання витрат виробництва, а, отже, і на підвищення загального рівня цін. Інфляційні процеси охопили практично всі країни, за винятком соціалістичних. Величезне безробіття на тлі інфляції і падіння виробництва стало новим економічним феноменом - стагфляцією (стагнація плюс інфляція). Стагфляція дезорганізовувала фінансово-кредитну систему розвинених країн, сприяла скороченню інвестицій, підвищенню безробіття, дефіциту державних бюджетів, скороченню соціальних витрат і т.д.

Одержавлення господарства країн Заходу відповідно до кейнсіанських рецептів позитивно позначилося на їхньому соціально-економічному розвитку у післявоєнному двадцятип'ятилітті. Але зниження темпів економічного зростання і підвищення темпів інфляції з середини 1970-х рр. показали, що даний напрямок економічної політики підлягає нагальній заміні. Зміни курсу вимагав і новий етап НТР, що створив умови для кардинальної зміни технологічної бази, переходу до наукоємних складних технологій. Підвищення ефективності господарства передбачало новий підхід до керування виробництвом, у першу чергу, значне скорочення державного регулювання. В основу теоретичного обґрунтування якісно нових соціально-економічних програм лягли монетаристські ідеї: відмова від надмірного контролю за діяльністю ринку, проведення твердої грошової і сталої податкової політики, збереження бюджетної рівноваги, збереження режиму порядку і законності як обов'язкової умови вільної ринкової економіки.

У ряді країн (особливо у Великобританії та США) з метою подолання криз середини 1970-х - початку 1980-х рр., підвищення ефективності виробництва, конкурентоздатності проводилася консервативна політика, що передбачала скорочення соціальних витрат держави, широку приватизацію державної власності, скорочення прямого втручання держави в економіку, децентралізацію, пріоритетність приватномонополістичних форм планування.

В умовах різкого підвищення цін індустріальні країни змушені були переглянути свою енергетичну політику. Вони поступово обмежували імпорт нафти за рахунок введення енергозберігаючих заходів, намагалися нарощувати розробку власних енергоресурсів, заміняти нафту вугіллям, ядерним паливом. У роки кризи стали збільшуватися витрати на НДДКР, активізувалися наукові дослідження в сфері енерго- і матеріалозберігаючих техніки і технологій, роботи з пошуку альтернативних джерел енергії і сировини.

Системний характер рецесії обумовив синхронність у низці кардинальних реформ 1980-х рр., проведених урядами провідних індустріальних країн, і наступній «новій ліберальній хвилі» економічних реформ 1980-1990-х рр., що набула глобального характеру на рубежі цих десятиліть.

Дії адміністрації Р. Рейгана, що прийшла до влади у США у 1981 р., являли собою послідовний демонтаж сформованої моделі державного регулювання і отримали згодом назву «рейганоміка». Її теоретичну основу становили концепції неоліберальної Чиказької школи і рецепти економіки пропозиції. Остання вважає вирішальним фактором не витрати (приватні і державні), як пропонувало кейнсіанство, а заощадження, і тому декларує необхідність збільшення заощаджень і відносне зниження споживчого попиту. Найважливіша риса теорії пропозиції - надання податкам ролі головного інструмента фіскальної політики (особливо граничним податковим ставкам на прибуток корпорацій і особисті доходи). Ще одним важливим елементом цієї теорії є доведення необхідності зменшення державних витрат поряд із зниженням податкових ставок. Основним елементом, що підлягає скороченню, є соціальні витрати, які консерватори вважають основним дестимулятором «трудових зусиль» і заощаджень.

«Рейганоміка» включала кілька основних компонентів. Були істотно обмежені витрати федерального уряду (за винятком воєнних витрат), відбувалося згортання соціальних програм. Був законсервований розвиток трудового законодавства. За всі 8 років перебування Рейгана у влади мінімальна заробітна плата осіб найманої праці залишалася незмінною - 3,35 долари на годину. Значно змінилися ставки прибуткового податку: його максимальна ставка була знижена з 50 до 28%, тоді як мінімальна ставка, навпаки, підвищувалася з 11 до 15%. Були різко знижені податки на доходи корпорацій, введені норми прискореної амортизації, збільшені інвестиційні податкові пільги. Була значно ослаблена державна регламентація підприємницької діяльності.

Соціально-економічна політика Рейгана мала позитивні наслідки. Реформа визволила великі кошти як у населення, так і у підприємців. Значна їхня частина, у свою чергу, направлялася у високоприбуткові, сучасні виробництва. Вдалося домогтися стійкого підйому економіки, що тривав цілих 6 років. Істотно скоротилася інфляція. Підвищилася зайнятість, безробіття скоротилося вдвічі.

Але «рейганоміка» мала й негативні наслідки. Величезний дефіцит федерального бюджету, що за 1981-1986 рр. зріс із 58 до 225 млрд доларів, призвів до дворазового збільшення державного боргу. Збільшився дефіцит зовнішньоторговельного балансу, що перетворило США в країну-боржника. Більш відчутною стала тенденція до зростання соціально-економічної диференціації в американському суспільстві. Від скорочення податків виграли головним чином заможні верстви населення, у той час як від згортання ряду соціальних програм у першу чергу постраждали малозабезпечені родини. Кількість американців, офіційно визнаних бідними, збільшилася на 8 млн.

Ініціатором ліберальних реформ у Західній Європі стала Великобританія. У другій половині 1970-х рр. її економічне зростання наблизилося до нульової позначки, а середньорічний показник інфляції злетів до небачених раніше 15%. З приходом до влади консервативного уряду М. Тетчер навесні 1979 р. було започатковано реформи, які згодом були названі «тетчеризм».

Головним напрямком внутрішньої політики консерваторів стало відродження приватного підприємництва. Основний упор був зроблений на боротьбі з інфляцією: були скорочені позики, надані державою приватному сектору, стали строго контролюватися темпи зростання грошової маси в обігу, був скасований контроль над цінами і заробітною платою, підвищені ставки відсотка.

З метою стимулювання капіталовкладень передбачалося значне зниження ставок прибуткового податку при збільшенні непрямих податків. Змінювалися форми надання фінансової допомоги бізнесу. Головна увага приділялася розвитку нових прогресивних галузей - мікроелектроніки, виробництву роботів, волоконної оптики. Значно посилилися правила надання підприємствам фінансової допомоги. Уряд відмовився від прямого субсидування підприємств, але розширив фінансування заходів щодо впровадження нової техніки і технологій.

У широких масштабах проходила денаціоналізація промисловості. Характерно, що у приватні руки продавалися тільки прибуткові підприємства. Вже до початку 1991 р. біля половини британського промислового сектора було передано у приватну власність (у тому числі нафтова і газова галузі, телефонний зв'язок, авіакомпанії, водопостачання, енергетика, металургія). У державній власності залишилися лише чотири галузі: вугільна, залізнична, поштова служба і атомна енергетика.

Соціальна політика була спрямована на скорочення соціальних виплат, зменшення витрат підприємців на робочу силу, посилення залежності заробітної плати від розміру одержуваного прибутку.

Така соціально-економічна політика принесла свої позитивні результати. Інфляція скоротилася з 15 до 3% на рік. З 1983 р. почався економічний підйом, причому більш швидкий ніж у інших європейських країнах (темпи зростання становили 5% на рік). Відбулася модернізація промисловості, її структура змінилася на користь новітніх наукоємних галузей. Прибутковість приватизованих підприємств зросла втричі. Біля чверті всього дорослого населення (11 млн осіб) стали власниками акцій підприємств. У результаті проведеної приватизації житла дві третини британських родин стали власниками будинків і квартир. Середнім класом у часи М. Тетчер вважали себе більше 40% населення. Тобто Великобританії в цілому вдалося вийти з кризового стану.

Разом з тим, помітно посилилося розшарування суспільства, збільшилася кількість бідних, безробітних. Досить непопулярним виявився «подушний податок на житло», запроваджений М. Тетчер у 1989 р. Він викликав загальне обурення населення і серйозно підірвав імідж прем'єр-міністра.

Аналогічні ліберальні реформи, з урахуванням національної специфіки, проводилися у всіх індустріально розвинених країнах Європи. Вони створили умови для переходу цих країн на постіндустріальну стадію, дозволили їм зберегти провідні позиції в системі світового господарства.

10.2 Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються.

Події Другої світової війни сприяли послабленню політичного панування європейських держав у їхніх колоніях. Зміни відбулися і у самих колоніях: у багатьох з них зміцніла національна економіка, що працювала на воєнні потреби метрополії, підсилилися позиції національної буржуазії, виникли нові патріотичні організації, що підняли потужну хвилю визвольного руху. Все це створило умови для краху колоніалізму.

Процес деколонізації умовно поділяють на три етапи (три хвилі). Протягом першого етапу (1945 - середина 1950-х рр.) звільнилися від колоніальної залежності країни Азії. Першими проголосили незалежність країни Південно-Східної Азії і Близького Сходу. На другому етапі (середина 1950-х - середина 1960-х рр.) відбувалася деколонізація Північної і Тропічної Африки. Від колоніальної залежності звільнилися 34 країни. Завершився розпад англійської, французької і бельгійської колоніальних імперій. 1960 рік, протягом якого незалежність отримали 17 африканських держав, увійшов в історію як «рік Африки». Третій етап (1975-1990 рр.) характеризувався завершенням деколонізації Південної Африки. Після демократичної революції у Португалії (1974 р.) була зруйнована найстаріша португальська колоніальна імперія, а на політичній карті світу з'явилися нові держави (Ангола, Мозамбік та ін.). У 1990 р. незалежність отримала остання колонія в Африці - Намібія.

Головним підсумком деколонізації стало виникнення близько 100 незалежних держав на колишній колоніальній периферії, які перетворилися на важливий фактор світової політики. Цей так званий «третій світ» займає понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено біля 90% розвіданих світових запасів нафти і 50% - газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки [2, с. 126].

Перед молодими країнами постали серйозні завдання: зміцнення їхньої політичної незалежності, завоювання економічної самостійності, проведення соціальних перетворень і розвиток культури. З питань про шляхи, методи і строки вирішення цих завдань у багатьох державах, що розвиваються, розгорнулося гостре протиборство між різними політичними силами.

Багато країн, що звільнилися, у яких буржуазні відносини вкоренилися глибоко й міцно, пішли за країнами Заходу і обрали шлях капіталістичного розвитку (Індія, Пакистан, Південна Корея, Нігерія та ін.). У цих країнах зробили ставку на паралельне існування різних форм власності, розвиток ринкових відносин, політичний та ідеологічний плюралізм, зміцнення всебічних зв'язків з передовими капіталістичними країнами. Характерною рисою розвитку капіталізму в країнах Азії і, особливо, Африки є нерозвиненість приватного сектора, слабкість великого і середнього капіталу. Тому нерідко значну активність у сфері економіки виявляла держава: вона створювала ключові галузі і підприємства у межах держсектора, регулювала і направляла у потрібне русло розвиток приватного сектора, сприяла національному підприємництву у його боротьбі з іноземним капіталом і т.д.

Ряд країн Азії і Африки обрав некапіталістичний шлях розвитку (або «соціалістичну орієнтацію»). Як правило, для цих країн була характерна наявність значного (часом пануючого) державного сектора, централізоване регулювання економіки, проведення аграрних перетворень, у результаті яких виникав сильний кооперативний сектор, авторитарний характер політичних структур, орієнтація на Радянський Союз та інші соціалістичні країни. Ідея некапіталістичного шляху була особливо популярна у 1960-1970-ті роки. У 1980-ті роки майже усі країни, що розвивалися цим шляхом, потрапили у глибоку економічну і політичну кризу. Із посиленням кризових явищ у Радянському Союзі і після його розпаду багато країн «соціалістичної орієнтації» (Ангола, Мозамбік, Сомалі, Ефіопія та ін.) змінили свій курс і вступили на шлях економічної і політичної лібералізації.

За роки незалежності країни, що розвиваються, провели складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від промислово розвинених країн, вирішити багато гострих соціальних проблем. Більшість молодих незалежних держав внаслідок соціально-економічної і культурної відсталості перебувають у тяжкому положенні. Для більшості африканських країн, наприклад, характерна тенденція до зниження темпів економічного розвитку в останні десятиліття. Проблема відсталості цих країн посилюється підвищенням темпів зростання їхнього населення. Оскільки зростання виробництва не встигає за приростом населення, то дохід на душу населення знижується. На початку ХХI століття економічна відсталість є головною проблемою африканських країн.

Істотно відстають країни, що розвиваються, від розвинених держав з ринковою економікою за рівнем продуктивності праці. Це відображує їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, невідповідністю структури економіки сучасним вимогам, дуже слабким засвоєнням досягнень НТП, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами. Економічна ситуація в окремих країнах Азії і Африки погіршується прагненням існуючих там режимів до збагачення за рахунок власних народів. Рівень життя населення більшості незалежних держав мало змінився після проголошення незалежності.

Важливою економічною проблемою, яку доводиться вирішувати багатьом з молодих держав, є сформована у колоніальний період їхня своєрідна експортна спеціалізація (бавовна, цитрусові, кава і т.д.). Подібний однобічний розвиток цих країн обмежує їхні економічні можливості, ставить їх у пряму залежність від швидко мінливої ситуації на світових ринках, від змін світових цін.

Гострою проблемою для більшості держав Азії і Африки була і залишається величезна зовнішня заборгованість перед розвиненими країнами. Так звана боргова криза особливо вразила країни Латинської Америки та Африки. Вона призвела до затяжного економічного спаду у багатьох з них у 1980-ті роки. Тому країни, що розвиваються, у 1980-1990-ті рр. почали робити більший акцент на залучення інвестицій транснаціональних компаній. Їхній приплив не призводить безпосередньо до зростання боргу і водночас може бути важливим джерелом фінансування економіки, а також каналом отримання засобів виробництва, технологій, «ноу-хау», інженерно-консультаційних послуг, управлінського досвіду.

У ряді регіонів швидкий приріст населення («демографічний вибух») спричинив аграрне перенаселення. У деяких районах це призвело до реальної катастрофи. Приклад тому - зона Африки південніше Сахари, де через порушення екологічної рівноваги (вирубка лісів, орання усіх придатних земель, виснаження джерел питної води і т.п.) з 1970-х рр. виникла постійна загроза голоду.

Високі темпи зростання населення, характерні для більшості країн Азії і Африки, ускладнюють рішення проблеми подолання відсталості. Величезне безробіття - наслідок швидкого збільшення населення - позбавляє мільйони людей можливості брати участь у виробництві та різко обмежує у споживанні, обумовлює збереження низької зарплати і сповільнює технічний прогрес. Низький рівень розвитку економіки багатьох держав призвів до різкого зниження державних асигнувань на освіту, охорону здоров'я, професійну підготовку. А це, у свою чергу, надовго законсервувало існуючі проблеми.

Не дивлячись на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні соціально-економічного розвитку. Значно зросла диференціація між країнами цієї групи у 1980-1990-х рр., що визначалося відмінністю умов виробництва (зокрема, забезпеченість природними ресурсами), демографічної ситуації, місця у міжнародному розподілі праці, а також специфічністю політичної ситуації.

Особливу групу утворює більшість країн-експортерів нафти (Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія та ін.), які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 1970-ті рр. швидке зростання цін на нафту привело до значного підвищення зовнішніх доходів. При цьому якщо деякі з цих країн (Алжир, Лівія та ін.) використали їх для розвитку національної економіки і створення власної промисловості, то в багатьох державах Ближнього і Середнього Сходу значна частина доходів привласнювалася правлячою верхівкою, вивозилася за кордон у вигляді позичкового капіталу. Тому через падіння у 1980-х рр. попиту на нафту і різке зниження світових цін на неї ці держави наприкінці ХХ ст. уповільнили темпи зростання.

Серед країн, що розвиваються, виділилася група більш розвинених в економічному відношенні країн, що наблизилися за багатьма показниками до країн середнього і навіть високого рівня розвитку. Сюди можна віднести в Америці – Бразилію, Аргентину, Мексику, в Азії - Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Південну Корею, в Африці - ПАР. Їх прийнято називати нові індустріальні країни (НІС). Динамічно модернізуючи свою економіку, диверсифікуючи галузеву структуру господарства, вони займають дедалі помітніше місце у глобальній економіці. Другий ешелон НІС складають у Південній Америці - Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі, Уругвай, у Південно-Східній Азії - Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд.

Процес індустріалізації нових індустріальних країн не скрізь проходив однаково. Один з варіантів моделі «розвитку, що доганяє», представлений країнами Латинської Америки - так званою «великою трійкою» - Аргентина, Бразилія і Мексика, а також їхніми сусідами по континенту - Болівією, Венесуелою, Перу, Чилі та ін.

Друга світова війна призвела до різкого скорочення припливу промислових товарів у Латинську Америку, особливо з Європи. Одночасно значно зросли ціни на світовому ринку на аграрно-сировинну продукцію країн Південної і Центральної Америки. Вартість латиноамериканського експорту збільшилася у 1938-1948 рр. майже в 4 рази. Це дозволило державам регіону нагромадити значні кошти і направити їх на розвиток місцевого виробництва, що стимулювалося нестачею імпортних товарів.

У цих умовах великих масштабів прийняв процес заміни імпорту багатьох промислових товарів їхнім виробництвом на місці. Провідні країни регіону поступово перетворювалися з переважно аграрних і торгово-посередницьких у промислово-аграрні, створивши базові галузі економіки (гірничорудну, металургійну, машинобудівну, хімічну, нафтопереробну). Важливим фактором промислового зростання стало посилення ролі держави в економіці, особливо у створенні нових виробництв, підприємств важкої промисловості. Її частка у післявоєнні роки у Мексиці дорівнювала більше третини усіх інвестицій, у Бразилії - від 1/6 до 1/3.

Важлива роль у зростанні промислового потенціалу належить важкій індустрії. Завдяки тому, що ця галузь у Бразилії та Аргентині досягла 70 % усього промислового потенціалу, вони увійшли у число 20 провідних розвинених країн світу. Лише у 1950-1980-х рр. індустріальний сектор нових індустріальних країн зріс у 4 рази. Завдяки структурним змінам економіки нові індустріальні країни Латинської Америки увійшли до системи міжнародної виробничої спеціалізації.

Однак індустріалізація, спрямована на імпортозаміщення, не змогла створити достатні умови для самостійного економічного розвитку латиноамериканських держав. Зберігся високий ступінь залежності їхньої економіки від експорту продукції сільського господарства і сировини та відповідно від кон'юнктури світового ринку. Зберігалася також залежність від іноземного капіталу, насамперед, американського. Індустріалізація не супроводжувалася помітним зростанням виробництва сільськогосподарської продукції. В аграрному секторі майже всюди (крім Мексики і Болівії) як і раніше переважав латифундизм. Це обмежувало ємність внутрішнього ринку і ефективність цього виду індустріалізації.

Бразилія, Аргентина, Мексика, Чилі досягли у другій половині ХХ ст. середнього рівня розвитку. Але вже у 1970-ті рр. в них стали наростати кризові явища як результат загальносвітової системної кризи індустріального суспільства. Кризу також загострювала значно розвинута система державного втручання. У цих умовах порівняно низькоефективна економіка південно-американських країн поступалася позиціями і на зовнішніх ринках. Ці країни зустрілися з проблемами швидкого демографічного зростання за порівняно низького рівня життя і значного рівня бідності широких верств населення. Таким чином, незважаючи на довготривалість періоду реформування, він не привів до однозначно-позитивних результатів, що виражалося у періодичних глибоких фінансово-економічних кризах.

Другий розповсюджений варіант моделі «розвитку, що доганяє» представлений країнами Південно-Східної Азії. У Малайзії, Сінгапурі і на Тайвані індустріалізація почалася відразу після Другої світової війни, в Індонезії та Південній Кореї - на початку 1960-х рр., у Таїланді - наприкінці 1960-х рр. Цей список можна продовжити за рахунок Китаю, що активно впроваджував індустріальна модель з 1970-х рр., а також двох країн колишньої світової системи соціалізму (В'єтнаму і Лаосу), які почали застосовувати стратегію індустріальної домінанти розвитку в середині 1990-х рр.

Індустріальний розвиток азіатських країн складається з двох етапів. На першому, як правило, використовувалася латиноамериканська модель господарства, спрямованого на імпортозаміщення, з метою задоволення потреб внутрішнього ринку, а потім здійснювалася переорієнтація індустрії на зовнішній ринок. Позитивну роль у становленні ряду галузей господарства у НІК Азії відіграла державна політика захисту національної економіки від зовнішньої конкуренції. Це дало можливість провести структурну перебудову промисловості, реорганізувати і зміцнити провідні «базові» галузі, ліквідувати деякі диспропорції в економіці, стимулювати розвиток дрібного та середнього підприємництва з більшою прив'язкою його до експортного сектору.

Серед загальних для усіх азійських НІК складових успіху варто виділити: максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного розвитку (пільгові кредити, участь у міжнародному розподілі праці й залучення ТНК, іноземні технології); послідовна внутрішня політика, яка забезпечила відносну політичну і економічну стабільність; ефективна макроекономічна політика (підтримання стабільних внутрішніх цін і реальних обмінних курсів валют, стимулювання зростання попиту і пропозиції у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню); соціально-культурні особливості населення (працелюбність, відповідальність, престиж знань і кваліфікації, енергійність, ділова кмітливість).

1990-ті роки показали, що крім азійських НІК першої хвилі (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур) з'являються НІК другого ешелону - Малайзія, Таїланд, Індонезія, і, у перспективі, третього - Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка.

В умовах переходу до постіндустріального суспільства азіатська модель індустріального розвитку, так само як і латиноамериканська, опинилася у кризовому становищі. З другої половини 1980-х рр. у країнах Південно-Східної Азії почала демонтуватися колишня система державного регулювання, проводитися послідовна лібералізація режиму, у тому числі і його демонополізація, що робить економіки «азіатських драконів» більш відкритими. Даний процес супроводжується глибокими фінансово-економічними кризами.

Все ж, більшість країн, що розвиваються, особливо африканських, перебувають у скрутному становищі внаслідок соціально-економічної і структурної відсталості. Це так звані найменш розвинені держави (Афганістан, Бангладеш, Ефіопія, Йємен, Сомалі, Уганда, Чад та ін.) з населенням близько півмільярда осіб. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит коштів для економічного розвитку, ці держави витіснені з міжнародного поділу праці і перебувають у надзвичайно скрутному становищі. Характерні риси їхньої економіки такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінування натуральних і напівнатуральних форм господарювання; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; однобока спеціалізація експортного сектору тощо. Низький рівень економічного розвитку призводить до значних проблем. Так, у країнах на південь від Сахари за межою бідності живе близько половини населення. Збільшення населення відбувається вдвічі швидше (3%) за зростання сільськогосподарської продукції (1,5%). Близько 40% населення Тропічної Африки систематично недоїдають, у тому числі 40% дітей у віці до 5-ти років. Жалюгідний стан економіки призвів до різкого скорочення державних витрат на охорону здоров’я, освіту, професійну підготовку. Дитяча смертність тут у 10-12 разів вища за показники розвинених країн. Половина дорослих у Африці – неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а вчаться у вузах – лише 1,4%.

10.3. Інтеграційні процеси у світовій економіці.

На сучасному етапі визначальним фактором світового економічного розвитку стає інтернаціоналізація господарського життя. Понад 200 незалежних держав пов'язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в області науки і техніки. При цьому стан національної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, у тому числі міжнародного поділу праці, загальносвітового науково-технічного розвитку.

Однією з форм інтернаціоналізації економіки в другій половині ХХ ст., що прискорено розвивається в останні десятиліття, стала міждержавна інтеграція національних господарств. НТР надала прискорення цьому процесу, що привело до виникнення феномена «відкритої економіки», або інтернаціоналізації господарських відносин на основі процесу інтеграції. В основі цього явища лежить прагнення до досягнення більшої ефективності національних господарств за рахунок стимулювання процесів спеціалізації і кооперування в рамках регіональних союзів, розвитку співробітництва між країнами-учасницями в області виробництва, торгівлі, валютних відносин та інших сфер. Інтеграція є яскравим проявом глобалізації господарського життя.

На основі інтернаціоналізації виробництва здійснюється інтернаціоналізація капіталу, що являє собою процес переплетення й об'єднання національних приватних і державних капіталів, що трансформують чисто національну власність у спільну, міжнаціональну її форму. Інтернаціоналізація капіталу веде до виникнення нового явища у світовій економіці - транснаціоналізації - утворенню густої мережі транснаціональних або багатонаціональних корпорацій (ТНК або БНК).

Вже початок ХХ ст. відзначений виникненням міжнародних суб'єктів господарства, які в післявоєнний період разом зі швидким розвитком інфраструктури стали перетворюватися на багатогалузеві комплекси, що діють на принципах спеціалізації і кооперації виробництва на світовому рівні. Сьогодні ТНК перетворилися на провідну силу світових відносин. Так, якщо у 1970 р. таких корпорацій було близько 7 тис., у 1980 - 10 тис. з 90 тис. іноземних філій у 125 країнах, то у 1990 р. - вже 44 тис. з 280 тис. філіями у 160 країнах, причому тільки кожна десята належить країнам, що розвиваються, а 9/10 - розвиненим. Натепер ТНК налічується не менш 53 тис. з більш ніж 450 тис. закордонних філій. Вони контролюють 1/3 світового виробництва, 20% світової робочої сили. Світова торгівля сировиною і теплоносіями майже повністю перебуває під їхнім контролем. ТНК є «локомотивом» розвитку новітніх технологій, появи нових більш високоякісних товарів і послуг [8, с. 195-196].

Вкладаючи капітал, створюючи численні філії за кордоном, ТНК формують розгалужену систему світового виробництва, що не визнає національних кордонів, об'єднану загальними організаційними, економічними і технологічними відносинами. За рахунок оптимального розміщення виробництва в різних країнах, з урахуванням їхніх порівняльних переваг (наявність сировини, кваліфікованої робочої сили, технічного рівня виробництва і т.д.) ТНК досягають більш високої господарської ефективності. Вони руйнують кордони між національними ринками товарів, капіталів, робочої сили за допомогою формування прямих виробничо-технічних і економічних зв'язків між підприємствами у різних країнах, створюючи ефект інтернаціоналізації економіки.

Найважливішим напрямком інтернаціоналізації, що отримав особливого розвитку в останні десятиліття, є міждержавна, регіональна інтеграція національних господарств. Вона являє собою процес економічного, політичного і культурного зближення, об'єднання, вирівнювання і взаємного збагачення групи країн на основі спільного розвитку всебічних взаємозв'язків з метою становлення єдиного загального господарського організму із загальною системою соціально-культурних цінностей і єдиним політичним керівництвом [8, с. 196]. Найбільш ранньою і натепер найбільш розвиненою формою міжнародної інтеграції є Європейський союз.

Початком інтеграційних процесів в Європі стало створення зони вільної торгівлі шляхом утворення у 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) з метою захисту європейських економік від негативного впливу американської конкуренції. До нього ввійшли Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця міжнародна організація, об'єднавши кам'яновугільну, залізорудну, металургійну промисловості, контролювала 60% виплавляння сталі, 50 % видобутку кам'яного вугілля в Західній Європі.

Наступним кроком в інтегральному процесі було створення митного союзу, що передбачає ліквідацію митних кордонів між країнами-членами для вільного пересування товарів, встановлення єдиного зовнішньоекономічного тарифу і проведення спільної зовнішньоторговельної політики по відношенню до третіх країн. Для цього члени ЄОВС у 1957 р. заснували у Римі Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське Співтовариство з Атомної енергії (Євроатом).

Згодом митний союз доповнився спільним ринком, що характеризується узгодженою галузевою політикою спеціалізації; створенням наднаціональних інститутів, які приймають на себе частину національного суверенітету його членів; створенням фінансових структур і фондів, координуючих економічну політику союзу. У 1958 р. для ЄЕС та Євроатома були створені Комісія (виконавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий орган), Європейський парламент (консультативний орган). З 1967 р. ці установи стали спільними і для ЄОВС.

Наступним етапом інтеграції стає створення спільного внутрішнього ринку, що забезпечує не тільки вільне переміщення товарів, але й вільний рух послуг, капіталу і робочої сили та передбачає подальший розвиток наднаціональних органів управління у напрямку гармонізації економічної політику в цілому, уніфікації національних законодавств. Було вироблено єдину сільськогосподарську політику. Нарада в Гаазі у 1969 р. винесла постанову про включення монетарної сфери в інтегральний процес. У 1971 р. країни-члени ЄЕС передали співтовариству свої законодавчі повноваження. У 1973-1974 рр. членами ЄЕС стали Великобританія, Ірландія і Данія.

Подальша інтеграція полягає у створенні економічного і валютного союзу: створюється єдиний економічний, валютно-фінансовий, правовий та інформаційний простір, незалежна система Центральних банків на чолі з Банком ЄС. У 1979 р. з’являється Європейська валютна система з єдиною розрахунковою одиницею ЕКЮ. Розширилися права парламенту. У 1984 р. Греція, а у 1986 р. Іспанія і Португалія стали членами ЄЕС. У 1992 р. була підписана Маастрихтська угода, що заснувала Європейський союз.

Останній етап європейської інтеграції - створення політичного союзу - реалізується на підставі переробленої Маастрихтської угоди і передбачає перехід країн-учасниць до спільної зовнішньої політики і спільної політики безпеки, введення єдиного громадянства, співробітництво в області правосуддя і внутрішніх справ, розширення діяльності у сфері культури, освіти і захисту прав та інтересів всіх громадян. У рамках ЄС створена унікальна система інститутів двох типів - міждержавних і наднаціональних (Європейський Парламент, Європейська Рада, Рада міністрів, Європейська комісія, Європейський суд, Європейський Інвестиційний Банк та ін.). Такий подвійний принцип формування керівних органів ЄС сприяє підтримці балансу між інтересами окремих держав-членів та інтересами Європейського Союзу в цілому. У 1995 р. членами ЄС стали Фінляндія, Австрія, Швеція. У 2002 р. була введена єдина валюта ЄС - євро. У травні 2004 р. до складу ЄС були прийняті ще 10 країн Центральної та Східної Європи (Болгарія, Угорщина, Румунія, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія).

За історично короткий строк ЄС перетворився на один з провідних світових економічних центрів. На його частку припадає 1/3 світового товарообігу країн з ринковою економікою, а сукупний експорт перевищує експорт США в 3,6 рази, Японії - в 3,8 рази. ЄС також випередив показник США за обсягом промислового виробництва і має у своєму розпорядженні половину світових валютних резервів. Такий динамічний розвиток держав Загального ринку обумовлений багато в чому побоюванням європейських країн перетворитися на свого роду «технологічну периферію» США і Японії.

У 1980-ті рр. тенденції до регіональної інтеграції намітилися у відносинах держав Північної Америки - США, Канади, Мексики. На відміну від ЄС у ній існує абсолютний лідер (США), що розглядає її як противагу ЄС і південно-східній інтеграції. Крім того, північноамериканський альянс (НАФТА) формується переважно не на інституціональній основі, а представлений угодами приватних суб'єктів господарства країн-учасниць [5, с. 344]. У 1989 р. США уклали угоду з Канадою про зону вільної торгівлі, а у 1991 р. до них приєдналася Мексика. Дана угода передбачає: ліквідацію до 2010 р. усіх мит; поетапне скасування значного числа нетарифних бар'єрів у торгівлі товарами і послугами; пом'якшення режиму для північноамериканських капіталовкладень у Мексиці; лібералізацію умов для діяльності американських і канадських банків на мексиканському фінансовому ринку. Незважаючи на, здавалося б, однобічні вигоди, надані США і Канаді, найбільшу користь від інтеграції, на думку експертів, отримує Мексика - їй вдалося залучити значні іноземні інвестиції, трохи скоротити величезний зовнішній борг, вгамувати гіперінфляцію, пом'якшити гостроту соціальних конфліктів. З цим альянсом активно співпрацюють Венесуела, Колумбія і ряд інших країн регіону.

Інтеграційні процеси з 1980-х рр. спостерігаються і у великому Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. У листопаді 1989 р. виникла Організація економічного співробітництва азіатсько-тихоокеанських держав. У неї ввійшли Японія, Бруней, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Філіппіни, Австралія, Гонконг, Китай і Нова Зеландія. Метою цього альянсу стало створення зони вільної торгівлі з одночасним розвитком інтеграції в інших сферах економічних відносин.

Інтеграційні процеси не обійшли і порівняно молоді господарства країн, що розвиваються. До об'єднання їх підштовхує необхідність захисту національних інтересів в основному на ринках сировини, продовольства, енергетичних ресурсів, робочої сили і т.д. Так, ліквідація військово-диктаторських режимів, лібералізація економіки і зовнішньої торгівлі стимулювали розвиток інтеграційних процесів у Латинській Америці. У серпні 1986 р. оформилася Аргентино-Бразильска інтеграція, до якої примкнув Уругвай. Вона поставила за мету замінити давню конкуренцію двох найбільших республік Південної Америки об'єднанням їхніх економічних зусиль, що закріпило б їхню провідну роль у регіоні. У 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю і Парагваю підписали угоду про створення Загального ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР). З 1995 р. МЕРКОСУР перетворився на перший митний союз у Південній Америці.

Питання для самодіагностики:

1. Які економічні наслідки Другої світової війни?

2. У чому полягає сутність та значення «плану Маршалла» для відбудови європейської економіки?

3. Які зрушення відбулися у галузевій структурі економіки провідних капіталістичних країн під впливом НТР?

4. Чим була обумовлена економічна могутність США у повоєнному світі?

5. Проаналізуйте чинники, що сприяли «економічному диву» Японії та Німеччини.

6. Розкрийте сутність теорії «соціального ринкового господарства».

7. Охарактеризуйте розвиток економіки Франції у другій половині ХХ ст. Що таке політика «дирижизму»?

8. Назвіть особливості розвитку британської економіки у другій половині ХХ ст.

9. Які причини світових криз 1970-1980-х років?

10. Як змінилася економічна політика провідних капіталістичних країн у останній чверті ХХ ст.? Розкрийте зміст і проаналізуйте наслідки «рейганоміки» та «тетчеризму».

11. Назвіть основні групи країн, що розвиваються.

12. Які соціально-економічні проблемами постають перед країнами, що розвиваються?

13. Назвіть нові індустріальні країни. Розкрийте стратегію їхніх економічних програм.

14. Назвіть основні центри економічного суперництва світового господарства.

15. Яке значення ТНК у сучасній світовій економіці?

16. Які основні етапи європейської інтеграції?

Проблемні питання:

1. У чому полягають відмінності розвитку світової економіки у післявоєнний період порівняно з довоєнним?

2. Що стало причиною створення органів світового економічного регулювання? Поясність на прикладі МВФ і МБРР.

3. Проаналізуйте особливості економічної моделі країн Західної Європи.

4. Дайте порівняльну характеристику «економічного дива» у Німеччині та Японії.

5. Які передумови формування постіндустріального суспільства склалися у розвинених країнах у другій половині ХХ ст.?

Теми рефератів:

1. Динаміка та структурні зміни світового господарського розвитку другої половини ХХ ст.

2. Інтеграція та економічне суперництво в сучасному світі.

3. Економічний розвиток «нових індустріальних держав».

4. Регіональна міжнародна економічна інтеграція і формування ЄС.

5. Міжнародні транснаціональні корпорації та їх значення у формуванні світової економіки.

6. Країни, що розвиваються: їх значення, диференціація та перспективи.

Тести:

1. Після Другої світової війни розпочалося відродження господарств розвинених європейських країн шляхом:

а) американізації світової валютної системи;

б) імпорту американських товарів;

в) широкомасштабного кредитування;

г) інвестування відбудовчих процесів;

д) перебудови індустріальних структур;

е) розвитку світової торгівлі.

2. План Маршалла – це:

а) американізація світового господарства;

б) програма відбудови і розвитку Західної Європи після Другої світової війни;

в) відбудова економіки США після Другої світової війни;

г) сприяння розвитку вільного підприємництва;

д) заохочування приватних американських інвестицій;

е) надання військової допомоги США європейським країнам.

3. Зміни у галузевій структурі світового господарства у другій половині ХХ ст. полягали у:

а) збільшенні питомої ваги сільського господарства у США і зниженні питомої ваги промисловості у Західній Європі;

б) збільшенні частки сфери послуг у провідних країнах світу;

в) зменшенні частки промисловості у Західній Європі, США, Японії;

г) зменшенні абсолютних та відносних показників обсягів виробництва сільськогосподарської продукції у розвинених країнах.

4. Теорія «соціального ринкового господарства» Л.Ерхарда передбачає:

а) вільну конкуренцію з елементами державного регулювання;

б) чистоту ринку;

в) відмову від державного регулювання економіки;

г) особисту ініціативу підприємців;

д) монополізацію економіки.

5. Економічні реформи Л. Ерхарда не передбачали:

а) підтримання конкурентного середовища;

б) проведення грошової реформи;

в) вільного ціноутворення;

г) недопущення безпідставного завищення цін;

д) стимулювання приватних інвестицій за допомогою державної політики;

е) зниження імпортного мита.

6. Економічна модель країн Європейського континенту після Другої світової війни:

а) орієнтована на соціальне ринкове господарство з більшою, ніж у США участю в економіці корпоративних структур і держави;

б) олігархічна структура розподілу ринку;

г) планове управління економікою;

д) менш ефективне, ніж у США, використання наукового потенціалу;

е) незначні масштаби і вузький внутрішній ринок.

7. Програма економічної стабілізації Японії Дж. Доджа передбачала:

а) земельну реформу;

б) ліквідацію дзайбацу;

в) інтернаціоналізацію виробництва;

г) бюджетну реформу;

д) структурну перебудову економіки.

8. У якій країні отримало широкого застосування індикативне планування:

а) Англія;

б) Франція;

в) ФРН;

г) США?

9. Економічний курс «голлізму» у Франції – це:

а) створення великих корпорацій;

б) швидкий розвиток усіх галузей промисловості, її структурна перебудова;

в) концентрація виробництва;

г) використання досягнень науково-технічної революції;

д) адміністративні методи втручання в економіку;

е) немає правильної відповіді.

10. Сутність „тетчеризму” в Англії:

а) стимулювання розвитку приватного бізнесу;

б) стимулювання розвитку державного підприємництва;

в) скорочення витрат на соціальні потреби населення;

г) планове управління економікою;

д) приватизація державних підприємств;

е) урізання влади профспілок.

11. Що стало головною причиною світової кризи середини 1970-х рр.:

а) розбалансованість економіки у зв’язку з новим етапом НТП;

б) різке підвищення цін на паливно-енергетичні ресурси та сировину;

в) послаблення ринкової саморегуляції економіки;

г) надмірне державне втручання в економіку.

12. Економічними наслідками розпаду колоніальної системи є:

а) прискорення процесу індустріалізації у країнах, що розвиваються;

б) значне підвищення цін на нафту і газ;

в) збільшення бідності та економічної нерівності;

г) економічна інтеграція країн Західної Європи.

13. Характерні риси економічного розвитку країн, що розвиваються:

а) низький рівень продуктивних сил;

б) багатоукладність економіки;

в) самостійність економічного і політичного розвитку від світового господарства;

г) ключові позиції в економіці посідає іноземний капітал.

Література:

1. Боєв Ю.О., Боєва С.Ю. Економiчна iсторiя. Захiдна Європа, Японiя, США : Навчальний посiбник - К.: Вища школа, 2004 . - 174 с.

2. Економiчна iсторiя України i свiту: пiдручник / Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. – К.: ВIКАР, 2006 . - 495 с.

3. Економічна історія: Курс лекцій / За ред. Б.Д. Лановика. – К.: Вікар, 2002. – 469 с.

4. Iсторiя економiки та економiчної думки / Ковальчук В.М., Лазарович М.В., Сарай М.I. – К.: Знання, 2008 . - 647 с.

5. История экономики: Учебник для вузов / Пермякова Л.И., Лисовская Е.Г., Федулов Ю.К., Григорьев А.В., Кузнецова О.Д., Шапкин И.Н. - М.: ИНФРА-М, 2002 . - 384 с.

6. История мировой экономики: Учебник для вузов / Поляк Г. Б., Адвадзе В.С., Маркова А.Н., Никитич Л. А. - М.: ЮНИТИ, 2002 . - 727 с.

7. История мировой экономики. Хозяйственные реформы 1920-1990 гг.: Учебное пособие / Под ред. А.Н. Марковой. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 192 с.

8. Курс економічної історії: Навч. посібник / За ред. С.І. Архієрєєва, Н.Б. Решетняк. – Харків, 2005. – 272 с.

9. Царенко О.М., Захарчук А.С. Економіка України і світу. Курс лекцій: Навч. посібник. – Суми: Видавництво «Університетська книга», 2000. – 310 с.

9. Экономическая история мира: Европа. Т.2 / Аникин А.В., Воробьев Ю.Ф., Карамова О.В., Конотопов М.В. – М.: ИТК "Дашков и Ко", 2007 . - 635 с.

10. Юхименко П.I. Економiчна iсторiя: пiдручник – К.: Знання-Прес, 2008 . - 567 с.