11

Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини

в 20 – 30-х рр. ХХ ст.

Після поразки зуhp і підписання Ризького миру 1921 р. Західні українці були відрізані від східних і опинилися відразу у складі трьох держав:

Землі Територія Населення

Після поразки визвольних змагань західноук­раїнські землі опинились у складі Польщі, Ру­мунії та Чехословаччини.

• До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких проживало за переписом 1931 р. 5,6 млн українців.

• У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали в Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії.

• На території «Підкарпатської Русі», що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські зем­лі, повинна була визначитись у ставленні до ук­раїнської меншини.

Загалльна характеристика західноукраїнських земель

У 20-30-ті рр. ХХ ст.

Політична сфера

- відсутність органів самоврядування;

- заборона українським представникам обіймати адміністративні посади в державі, керівні посади в армії;

- обмеження політичних прав українців.

Економічна сфера

- колоніальний характер економіки;

- панівне становище іноземного капіталу;

- переважання аграрного сектора;

- екстенсивний характер сільського господарства

- малоземелля та безземелля селян;

- міграція та еміграція населення як результат безземелля та безробіття;

- розвиток кооперативного руху.

Екстенсивний розвиток - розвиток економіки, який характеризується збільшенням кількості продукції, що випускається, за рахунок збільшення витрат людської праці, сировини та матеріалів.

Національне життя

- асиміляція українського населення;

- обмеження у сфері освіти та культури;

- національне гноблення українського населення.

Асиміляція – добровільний або вимушений процес розчинення (втрати) мови, традицій раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого народу. Засіб досягнення етнічної однорідності.

Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР:

• насильницька асиміляція;

• стримування економічного розвитку, його колоніальний характер;

• репресії проти діячів національно-визвольного руху;

• національний гніт;

• відмова від міжнародних зобов'язань щодо надання автономних прав українцям.

Форми, у яких здійснювалась ця політика, різнились — від м'якої в ЧСР до жорсткої в Румунії.

Українські землі у складі польщі

У Польщі, де проживало найбільше українців, до того ж із високою національною свідомістю, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету — повна полонізація за­гарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. У період 1919—1939 рр. чітко вирізняються три етапи політики польських правлячих кіл щодо українських земель.

1. У 1919—1923 pp. польське керівництво намагалося в очах світове громадськості довести свої права на українській землі, а також, те що Польща бито забезпечує права національних меншин. Польська конституція гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в н початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися на папері.

2. У1923—1926 pp. польські правлячі кола наполегливо проводили, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. 31 липня 1924 р. і прийнятий закон (Lex Grabsky), за яким польська мова проголошувалась державною, закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити поняття «Україна», «українець». Українців не допускали до Львівського університету, в якому було закрито українські кафедри, а обіцянка заснувати на державні кошти український університет залишилася невиконаною.

Протягом 1921 – 1925 рр. у Львові діяв Таємний український університет – український нелегальний вищий навчальний заклад, що діяв в умовах польської окупації.

Поділ польських земель

• на корінні польські землі («А») та

• окраїнні - переважно українські й білоруські землі («Б»);

перші - отримували дешеві кредити і державну підтримку,

другі — використовувалися як ринок збуту, джерело дешевої сировини та робочої сили й надавалися польським осадникам - колоністам.

На українські землі переселялись колоністи, яким виділялися кращі землі. За 1921 — 1929 рр. переселення 77 тис. поляків. («Осадники»)

Осадники – назва польських колоністів на західноукраїнських землях, що були під польською окупацією у 1919 – 1939 рр.

Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту в політиці українців.

3. Третій етап (1926—1937рр.) пов'язаний зі встановлення режиму «санації» на чолі з Ю. Пілсудським. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-українського порозуміння». Було збільшення державні інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.

Така політика проводилась із метою розколу серед українців: між галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками досягнення порозуміння з Польщею. У 1935 р. найбільша українська партія УНДО в на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Ії лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в'язні концтабору в Березі-Картузькій,

Але починаючи від І937р. польські правлячі кола знову зміню: Почалася нова хвиля репресій.

Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що, звичайно, зводилися до підпалів. Зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це уряд удався до масових жорстоких дій. В сере­дині вересня розпочалася каральна кампанія пацифікації ("умиротворення").