1.5. Етика в клінічній психології

Професійна діяльність клінічного психолога інтегрована в усіх сферах методичної науки та практики. Передумовою розвитку клінічної психології є розвиток медицини, особливо психіатрії та психотерапії. Тому, звертаючись до етичних аспектів цієї молодої спеціальності, не можна не зупинитись на сучасних моделях медичної етики.

Враховуючи різноманіття лікарського етичного досвіду, можна виділити 4 моделі медичної етики:

1.Модель Гіппократа (принцип «не нашкодь»).

2.Модель Парацельса (принци «роби добро»).

3.Деонтологічна модель (принцип «дотримуйся обов’язку»).

4.Біоетика (принцип «поважай права та переваги особистості») 47:51.

Історичні особливості та логічні основи кожної із моделей визначили становлення тих моральних принципів, які складають сьогодні ціннісно-нормативний зміст сучасної біомедичної етики.

Модель Гіппократа. Цей принцип формує вихідну професійну гарантію, яка може розглядатись як умова та основа його визнання суспільством загалом та кожною людиною окремо; довіряє лікарю своє здоров’я та життя. Велику увагу Гіппократ звертав на зовнішній вигляд лікаря, що було пов’язано з необхідністю формування довіри до лікарської касти. Гіппократом були названі загальні правила взаємодії лікаря з пацієнтом, при цьому акцентувалась увага на поведінці лікаря біля ліжка хворого.

Модель Парацельса. Іншою історичною формою лікарської етики є розуміння взаємовідносин лікаря та пацієнта. Парацельс писав: «Сила лікаря – в його серці, робота його повинна керуватися Богом та висвітлюватися світлом та досвідом; найважливіша основа ліків – любов». На важливість відносин між лікарем та пацієнтом звертали увагу лікарі минулого, ще в VIII столітті. Абу-ль-Фарадж писав: «Нас троє – ти, хвороба та я; якщо ти будеш з хворобою, вас буде двоє, я залишусь один – ви мене подолаєте; якщо ти будеш зі мною, нас буде двоє, хвороба залишиться одна – ми її подолаємо» 47:49.

Наприкінці XIX – початку ХХ століття З.Фройд десакралізував патерналізм, констатував лібідинозний характер взаємовідносин між лікарем та пацієнтом в психотерапевтичній практиці.

Деонтологічна модель. Вперше термін «деонтологія» («deontos»-мораль, «logos» - вчення) запропонував англійський філософ Е.Бенталь, розглядаючи це поняття як науку про моральний обов’язок. Деонтологія особливо важлива у тій професійній діяльності, де широко використовують складні міжособистісні взаємовпливи та відповідні взаємодії. У медицині - це відповідність поведінки лікаря певним етичним нормам. Це деонтологічний рівень медичної етики, або «деонтологічна модель», яка спирається на принцип «дотримання обов’язку». Основою деонтології лікаря є відношення до хворого таким чином, як в аналогічній ситуації хотілось би, щоб віднеслись до тебе. Глибоку сутність деонтології лікаря розкриває символічне висловлювання Ван Туль-Пан: «Світи іншим, коли гориш сам» 47:54 .

Біоетика. У 60-70-х роках ХХ століття формується нова модель медичної етики, яка розглядає медицину у контексті прав людини. Термін «біоетика» (етика життя), який був запропонований Ван Ренселлером Поттером в 1969 році, розглядається як «систематичні дослідження поведінки людини в галузі наук про життя та охорону здоров’я у тій мірі, в якій ця поведінка розглядається у світлі моральних цінностей та принципів». Головним моральним принципом біоетики є принцип «поваги прав та переваг особистості». Під впливом цього принципу змінюється рішення «основного питання» медичної етики – питання про співвідношення лікаря та пацієнта.

Таким чином, біоетика розглядається як сучасна форма традиційної професійної біомедичної етики, в якій регулювання людських відносин підкоряється завданню збереження життя роду людського. Біотика (етика життя) як конкретна форма «етичного» виникає із потреб природи захистити себе від впливу культури у вигляді її претензій на зміну «природно-біологічного».