1. 2. Військовий конфлікт на Сході України

Ґрунтовні дослідження про заселення і освоєння краю в 16-18 ст. проведені д.і.н., проф. В. О. Пірко показують, що його в цей період заселяли й освоювали різні етноси, серед яких українці становили 60-70% [12].

Наприкінці 18 ст. населення регіону представляли понад 30 етносів, серед яких у 1779 р. українці становили понад 61,3% від загальної чисельності населення. За ними йшли росіяни (20,5%), греки (7,3), вірмени (6,1), молдовани (2,5), а на решту припадало трохи більше 2% від загальної кількості населення краю.

В 1599 р. спостерігався цікавий факт того, що московський цар Борис Годунов, направляючи воєвод Б. Бельського та С. Алфьорова на Донець для зведення при впадінні в нього Осколу фортеці на Ізюмській дорозі, доручив їм запросити отаманів і найкращих козаків та повідомити їм, що цар надавав їм ці ріки (Донець і Оскол), де вони жили своїми гуртами, щоб вони володіли ними «безданно та безброчно». За це чекав від них служби на користь Московської держави. Цей факт є переконливим доказом спроб московської влади поширити свій вплив на місцеве українське козацтво. В певній мірі цьому повинно було сприяти й будівництво найбільш висунутої в степи Цариборисівської фортеці. Тож, бажання Росії здійснювати контроль на зазначеній території тягнеться з давніх часів.

11 лютого 1918 р. на четвертому обласному з’їзді Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів у Харкові, була проголошена Донецько-Криворізька Радянська Республіка (ДКРР, ДКР) – короткочасна радянська республіка, що формально проіснувала трохи більше місяця. У різних документах також: Донецька Республіка, Донецька республіка Рад; Республіка Донецького і Криворізького (в деяких документах – Криворогскаго) басейнів; Федеративна республіка Донецького басейну, Донецька Федерація. В усному і неформальному спілкуванні вживалися назви Донкривбас, Кривдонбас або просто республіка Донбас [13]. М. О. Скрипник стверджував, що ідеї «відділення Донецького басейну від України» виникли і «бродили в головах деяких наших товаришів» ще в серпні-жовтні 1917 року [12]. У суботу, 9 грудня, у приміщенні Дворянського зібрання в Харкові відкрився 3 екстрений з’їзд Рад Донецько-Криворізької області, який був у спішному порядку зібраний, щоб обговорити ставлення до Центральної Ради та «українське питання». На думку автора передмови до матеріалів по ДКР в «Літописі революції» X. Мишкіс, крім усього іншого, цей з'їзд «повинен був вирішити питання про організацію республіки» – Донецько-Криворізької республіки [14].

За словами Є. Б. Бош, меншовицька фракція на з’їзді пропонувала обмежитися прийняттям «постанови, яким Донецько-Криворізька область оголошує себе автономною областю, незалежної ні від української центральної влади, ні від російської», а Харківську Раду вважати «вищим органом влади в області» [15].

Після проголошення Четвертого універсалу Центральної Ради, що оголошував створення незалежної України з поширенням її кордонів на Донецько-Криворізьку область, у середовищі місцевих політичних кіл з’явилася ідея проведення опитування населення, яка була підтримана виконкомом Донецько-Криворізької області (на той момент в ньому перебувало 7 більшовиків і 13 меншовиків та есерів). Резолюція закликала до проведення референдуму про політичне майбутнє регіону [16].

На референдумі з приводу належності тих чи інших регіонів до України наполягало тоді і радянське керівництво Росії. Про це недвозначно заявив представник ленінського Раднаркому Й. Сталін у переговорах з одним із лідерів Центральної Ради М. Поршем 17 листопада 1917 [17].

За словами Магідова вже восени 1917 року виникла ідея створення Донецької республіки Рад. Також пленум виконкому Ради в Харкові відкинув Третій універсал і зажадав референдум про самоврядування краю. На екстреному зїзді меншовиків 3-4 грудня 1917 депутати з Харкова Семен Семків і Арон Сандомирський запропонували виділити Донбас в «особливу самоврядну область» [15].

Усі ці заяви свідчать про те, що до кінця 1917 – початку 1918 в регіональних організаціях провідних політичних партій Донецько-Криворізької області (включаючи і більшовиків, і меншовиків, і лівих есерів) склався певний консенсус з приводу декількох принципових положень: 1) Донецько-Криворізький регіон, включаючи ті райони Донбасу, які перебували в Області Війська Донського, повинен становити єдине адміністративне ціле; 2) Донецько-Криворізький регіон не може бути відірваний від Росії; 3) долю адміністративної належності Донецько-Криворізького регіону повинні визначити самі його жителі на референдумі або плебісциті.

Раднарком РРФСР не визнав Донецько-Криворізьку Республіку ні самостійною республікою, ні частиною Російської Федерації. А в телеграмах представникам РНК в Україні м. Орджонікідзе і В. Антонову-Овсієнку В. Ленін вимагав суворого дотримання суверенітету Радянської України, невтручання в діяльність ЦВК Рад України, тактовності в національному питанні, турботи про зміцнення співробітництва Української і Російської Радянських республік. При цьому, резолюція Харківської організації есерів наголошувала: «За деяких умов, грубого порушення принципу федерації в цьому не можна угледіти т. к. Донецька республіка може бути автономною всередині федеративної одиниці, для нас не обов’язково об’єднання національності в одну територіальну одиницю. В автономній області (Донецької республіці) національне життя ми зможемо здійснювати згідно нашої програме». Ш. А. Грузман, голова Горлівського Щербинівського райкому РСДРП (б) по слова очевидців, «був здивований, почувши про цей крок, але проте підтримав його» [13]. Лідер юзівських більшовиків Ф. Зайцев згадував: «Наша парторганізація і Рада цілком поділяли ідею організації такої республіки».

5 березня 1918 р. 700 шахтарів Богураєвських рудників, що знаходяться в облості Війська Донського прийняли резолюцію: «1. Збори вітає Рада народних комісарів Донецького і Криворізького басейнов. 2. Збори висловлюють глибоку впевненість, що тов. Артем та інші підуть по тому шляху, який намітив Ленін». 8 березня Бахмутська повітова Рада заявила: «З’їзд Рад Р. К. та С. Д. вітає Донецьку пролетарську республіку, як частина федеральної Російської республіки Рад, вітає Рада народних комісарів, вимагає від нього неухильного проведення в життя декретів, висунутих Жовтневою революцією» [14]. Катеринославська рада народного господарства прийняла резолюцію, в якій вітала «відділення Донецького і Криворізького басейнів в автономну республіку» [18].

На 2 Всеукраїнському з’їзді Рад у Катеринославі, що відбувався з 17 по 19 березня 1918 року Артем, виконуючи настанови Леніна про необхідність створення «єдиного фронту боротьби трудящих України проти ворогів внутрішніх і зовнішніх» заявив, що Донецько-Криворізька Радянська Республіка становить складову частину Радянської України. Керівники республіки взяли участь у роботі з’їзду і увійшли до складу ВУЦВК та Народного Секретаріату. Військові формування ДКРР влилися до збройних сил (єдиний фронт оборони) радянської України, які були підпорядковані їхньому командувачу В. Антонову-Овсієнку. 17 лютого 1919 було прийнято постанову Ради Оборони РРФСР про ліквідацію Донецько-Криворізької радянської республіки [19].

Рада оборони РРФСР під головуванням Леніна прийняла коротку постанову про долю Донецької республіки: «Просити т. Сталіна через Бюро ЦК провести знищення Крівдонбаса». На що Сталін заявив: «Ніякого Донкривбасу не буде і не повинно бути, пора б кинуть займатися дурницями». Тож сьогоденні події на сході України тягнуться з минулих часів. Волевиявлення більшості народу даного регіону завжди мало сепаратиський характер, що і є наслідком бойових дій задля збереження суверенітету України.

Війна на сході України або Війна на Донбасі – військовий конфлікт, розпочатий російськими загонами вторгнення у квітні 2014 року на території українського Донбасу після захоплення Росією Криму, серії проросійських виступів в Україні і проголошення «державного суверенітету» ДНР. Конфлікт має характер міжнародного і став продовженням російської збройної агресії проти України. За географічним масштабом є локальним і охоплює частини Донецької і Луганської областей України.

Попри численні факти участі Збройних сил РФ та докази причетності до війни, офіційно Росія не визнає факту свого вторгнення в Україну, відтак з українського боку війна розглядається як неоголошена. Ряд українських політиків називає війну на сході України «гібридною війною» Росії проти України. Юридично на сході України триває Антитерористична операція. Російська влада неодноразово заявляла про своє несприйняття Антитерористичної операції й вимагала її припинення та початку переговорів з бойовиками [20].

Бойові дії війни на Донбасі почалися із захоплення 12 квітня 2014 року російськими загонами, керованими офіцерами спецслужб РФ, українських міст – Слов’янська, Краматорська і Дружківки, де захопленою у відділках МВС зброєю російські диверсанти озброїли місцевих колаборантів і прийняли до своїх лав. В умовах неспротиву місцевих силових структур України, а іноді і відкритої співпраці, невеликі штурмові загони російських диверсантів в наступні дні взяли під контроль Горлівку та інші міста Донеччини і Луганщини. 13 квітня 2014 року, у відповідь на вторгнення диверсійних загонів, в.о. президента України О. Турчинов оголосив про початок Антитерористичної операції. Перекинуті у район Слов’янська і Краматорська спецпідрозділи СБУ і Збройних сил України прийняли перший бій зранку 13 квітня у Семенівці, передмісті Слов’янська, потрапивши у засідку проросійських бойовиків, у якій загинув капітан СБУ «Альфа».

Після серії невдалих великих боїв початку травня 2014 року під Слов’янськом, де українські сили втратили 2 бойових гелікоптери Мі-24 від вогню російських ПЗРК, а також кількох засідок, керівництвом АТО було прийнято рішення поступово оточувати Слов’янськ, відрізаючи гарнізон проросійських бойовиків від постачання зброї з Росії. 11 травня 2014 року проросійськими силами було проведено «референдуми» на території деяких районів Донецької та Луганської областей, на яких було винесене питання про підтримку державної самостійності проголошених у квітні «суверенних» ДНР та ЛНР. За підрахунками організаторів «референдумів», питання було підтримане виборцями, а на думку незалежних свідків «референдуми» мали всі ознаки фіктивності.

Протягом березня-травня 2014 року у багатьох містах східних, центральних та південних регіонів України відбулася серія мітингів і акцій, що отримала назву «Російська весна» («Русская весна»). Причиною виступів стали події Євромайдану і процес встановлення Росією контролю над Кримом – акції проходили під російськими прапорами і проросійськими гаслами, висували широкий спектр вимог – від переходу до федеративного устрою України до закликів розділення території України і повторення «Кримського сценарію» з входженням до складу Росії. У виступах взяли участь як місцеві жителі, так і привезені з Росії активісти. Найбільші мітинги відбулися у Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі. Акції часто переростали у сутички з проукраїнськими мітингами, що тривали у містах у той же час, і проходили під проєвропейськими гаслами та на підтримку територіальної цілісності України. Так, 13 березня сталася перша смерть у подіях на сході – на проукраїнському мітингу в Донецьку було вбито його учасника Дмитра Чернявського, місцевого активіста з Донеччини. 16 березня, у день проведення Росією референдуму в Криму, у мережі з’явилося повідомлення від проросійських бойовиків про готовність почати війну при «погрозах на адресу Південного сходу» і ультиматум про виведення українських військових формувань і техніки з «їх території». Кількома днями пізніше російське ЗМІ опублікувало інтерв’ю бойовиків, які назвалися «координаційним штабом Луганської області». У ньому бойовики заявили про готовність виставити 20 тисяч озброєних чоловік і наполягали на отриманні «федеративного статусу» області і проведенні референдуму, де вирішуватиметься питання входження Луганської області до складу РФ чи можливість залишитися частиною України [21].

18 березня 2014 року, з метою зниження соціального напруження, Прем’єр-міністр А. Яценюк оприлюднив звернення до мешканців південних і східних регіонів України, у якому запевнив про незмінність статусу російської мови як регіональної, а також повідомив про намір суттєво децентралізувати владу, передавши на обласний і районний рівень широкі фінансові повноваження, а також право вирішувати питання освіти, культури, історії і героїв. Щодо зовнішньої політики, повідомив про намір відновити добрі стосунки з РФ, підкреслив односторонній характер економічних преференцій зі сторони ЄС у рамках угоди, а також про відсутність намірів вступу України до НАТО [20].

На початку квітня 2014 року проросійські сили суттєво загострили ситуацію: 6 квітня ними було захоплено будівлю СБУ в Луганську, а 7 квітня відбулося «проголошення державного суверенітету» ДНР у Донецьку і ХНР у Харкові. Після цього керівництво МВС залучило спецпризначенців вінницького «Ягуару», і зранку 8 квітня звільнило захоплений будинок ОДА у Харкові. Проросійські акції вже не поновлювалися у Запоріжжі після «яєчної неділі» 13 квітня, коли учасників проросійського мітингу закидали яйцями місцеві запорожці. Мітинги і акції продовжувалися в Одесі до початку травня, але припинилися після трагічних подій 2 травня, коли загинуло 49 чоловік з української та проросійської сторін.

Протягом 7-27 квітня, подібно «Кримському сценарію», було проголошено ряд «народних республік».

7 квітня учасниками зборів у Донецькій ОДА, що назвалися «народною радою», було проголошено «Донецьку народну республіку». Учасники зборів зачитали тексти «декларації про суверенітет», «акту про державну самостійність», після чого звернулися до Путіна із закликом «ввести миротворчі війська», і призначили на 11 травня референдум з приводу входження до складу РФ [20]. Депутати Донецької облради на засідання не з’явилися. Події 7 квітня у Донецьку описує журналіст Денис Казанцев: В этот же день толпа, ночевавшая в Донецкой ОГА, провозгласила «Донецкую республику». Произошло это в захваченном зале заседаний, куда люди вошли прямо с улицы. Кто первый успел занять кресла областных депутатов, тот в итоге и голосовал за «суверенитет». Так появился «парламент ДНР» [22]. Подібний спосіб ведення війни був охарактеризований НАТО та українськими військовиками як «гібридна війна».

17 квітня 2014 року Президент РФ В. Путін, відповідаючи на запитання журналіста на щорічній прес-конференції, зробив заяву, що «південний схід України – це Новорія», а «Харків, Донецьк, Луганськ, Херсон, Миколаїв, та Одеса були передані до складу України радянським урядом» [20]. В подальшому ватажки проросійських формувань на Донбасі, російські медіаресурси і агітаційні матеріали систематично апелювали до карт з варіаціями поділу України і створеною на її територіях Новоросією [23].

13 квітня 2014 р. в. о. президента України О. Турчинов заявив, що для того, щоб зупинити розгул тероризму, організованого російськими спецслужбами у східних регіонах України, РНБО розпочинає широкомасштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних Сил України [20]. О. Турчинов 13 квітня 2014 р. заявив: «Ми робили все, аби уникнути людських жертв. Але ми готові дати відсіч всім спробам вторгнення, дестабілізації та терористичним діям зі зброєю в руках. РНБО прийняла рішення розпочати широкомасштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних Сил України. Ми не дамо Росії повторити кримський сценарій у східному регіоні України». О. Турчинов звернувся до терористів з вимогою скласти зброю до 9.00 ранку 14 квітня із гарантією незастосування проти них покарання [20].

За повідомленням одного з керівників контррозвідки СБУ Віталія Найди, перехоплені переговори російських диверсантів і спецпризначенців, що діють на території України, з їх керівництвом, свідчать, що ті мають завдання вбити кілька сотень людей в Україні, що дасть привід ввести російські війська [21].

Враховуючи військову перевагу Російської Федерації, позицію її керівництва щодо класифікації зовнішньої військової агресії Росії як внутрішньої загрози України, з метою недопущення подальшого введення регулярних російських військ на територію України, прикритих миротворчою місією та реалізації абхазько-осетинського сценарію була розпочата антитерористична опреація без введення воєнного стану. Зоною проведення АТО було охоплено Донецьку і Луганську області (з 14 квітня 2014 року), а також Ізюмський район та м. Ізюм Харківської області.

17 квітня 2014 р. поблизу міста Слов’янськ Донецької області силами розвідувально-диверсійних груп ГРУ генштабу збройних сил РФ було захоплено телерадіопередавальний центр на горі Карачун, після чого здійснено її відключення від українських телерадіоканалів та налагоджено трансляцію першого мультиплексу цифрового телебачення РФ. Через стратегічну важливість гори, її панівну висоту над містом та розташування на ній телерадіовежі, проросійськими бойовиками протягом травня-червня 2014 року неодноразово здійснювалися спроби штурму гори та регулярний її обстріл.

11 травня 2014 р., за словами в. о. голови Адміністрації Президента України Сергія Пашинського, антитерористична операція в районі міст Красний Лиман, Слов’янськ та Краматорськ у Донецькій області перейшла у фінальну стадію. Пізніше, 15 травня відбулась фінальна стадія антитерористичної операції українських силовиків поблизу с. Староварварівка, що поблизу м. Краматорська [22].

21 травня 2014 року після перебування на позиціях антитерористичної операції в. о. Президента України Олександр Турчинов поставив завдання перед українськими силовиками «повністю очистити регіон від терористів» та «повернути мир і спокій у Донецькій та Луганській областях» [24].

1 червня 2014 року проросійські бойовики почали кількаденний штурм прикордонної застави у Луганську, який закінчився 4 червня виходом українського гарнізону із прикордонної застави. 2 червня 2014 року біля штабу проросійських бойовиків, що розміщувався у Луганській ОДА, сталася серія вибухів, від яких загинули й мирні жителі. 12 червня почалися поставки важкої бронетехніки з РФ: до Сніжного прибула колона танків, а через Луганськ пройшла колона систем залпового вогню «Град», які наступного дня вперше застосували у війні на Донбасі. 13 червня російські бойовики обстріляли український блокпост під Добропіллям.

20 червня 2014 року новообраний Президент України П. Порошенко оголосив про початок десятиденного одностороннього припинення вогню, пообіцявши амністію і звільнення від кримінального переслідування усім, хто складе зброю, створення спільних підрозділів МВС для забезпечення громадського порядку, децентралізацію, узгодження губернаторів з представниками Донбасу, дострокові місцеві і парламентські вибори. Проросійські бойовики на запропоновані умови не пристали і припинення вогню не підтримали. Після закінчення 10 днів одностороннього припинення вогню, українські сили закінчили оточення Слов’янська, змусивши угруповання російських бойовиків 5 липня відступити до Донецька. Штаб АТО почав масштабну операцію по встановленню контролю над російсько-українським кордоном, створюючи силами кількох бригад 15-кілометрову зону уздовж кордону, контрольовану збройними силами України і батальйонами територіальної оборони. Водночас українські сили почали операцію з деблокади ЛАП й оточення Луганська.

20 червня 2014 р. П. Порошенко віддав наказ силам АТО з 22:00 п’ятниці 20 червня по 10:00 четверга 27 червня 2014 р. в односторонньому порядку припинити бойові дії на окупованих терористами територіях України та закликав бойовиків до участі в переговорах з метою мирного врегулювання інциденту на Донбасі.

Російські засоби масової інформації, всупереч результатам розслідувань, спробували перекласти провину за збиття літака на українських військових. Тим не менше, теракт став безпосередньою причиною міжнародної економічної ізоляції Російської Федерації від цивілізованого світу, яку проголосили 41 країна та ряд міжнародних організацій та спричинив третю хвилю санкцій проти окремих секторів економіки та посилив обмеження на співробітництво і технологічне забезпечення РФ [24].

11 липня 2014 року, на фоні загрози повного блокування кордону українськими силами, російські регулярні війська почали участь у війні, завдавши зі своєї території нищівного ракетного удару українським формуванням під Зеленопіллям – селом за кілька кілометрів від російсько-українського кордону. Відтоді вся лінія українських формувань біля кордону – від Луганської області до узбережжя Азовського моря, – впродовж липня-серпня 2014 року знаходилася під систематичними артилерійськими обстрілами з території РФ, на які українські формування не відповідали. Обстріли призвели до перерізання ліній постачання українського угрупування, що перебувало в районі Ізвариного, таким чином значні українські сили опинилися в оточенні впродовж тижнів. Операцію з їх деблокади було проведено 6-7 серпня, після чого виснажені підрозділи були виведені з зони бойових дій, таким чином остаточно втративши контроль над 140 км. державного кордону.

24-28 серпня точилися запеклі бої, поки російські війська окопувалися на позиціях, укріплюючи кільце. За ці дні українські підрозділи змогли взяти у полон 13 військовослужбовців РФ, захопити новітній російський танк Т-72Б3 та розбити колону 8 ОМСБр [24]. 27 серпня відбулася спроба деблокувати зовні українські формування, оточені під Іловайськом, силами ротно-тактичної групи 92 ОМБр та роти 42 БтрО, але їх колони в ніч з 27 на 28 зазнали артилерійського обстрілу і втратили боєздатність. Водночас, бойовики та російські війська продовжували щоденні обстріли позицій українських військових на різних ділянках фронту. Загальна кількість порушень військами Росії і бойовиків режиму тимчасового припинення вогню з моменту підписання Мінських домовленостей наприкінці жовтня перевищила 2 тисячі, на початку листопада наблизилось до 2400. Станом на 18 листопада кількість обстрілів бойовиками українських позицій перевищила 3 тисячі, а на 24 листопада склала 3412 разів [20].

З метою збору фактів інцидентів у сфері безпеки України та міжнародного суспільного висвітлення даної інформації, 21 березня 2014 року Постійною радою ОБСЄ ухвалено рішення щодо направлення в Україну Спеціальної моніторингової місії міжнародних спостерігачів терміном на 6 місяців. Улітку того ж року в результаті трансформації окремих терористичних актів у системні та масові бойові дії зі застосуванням військової техніки, мандат цієї місії був продовжений до 31 березня 2016 року, а чисельність збільшена до 500 осіб, з яких близько 350 спостерігачів направлено в епіцентр глобального конфлікту – до Донецької та Луганської областей [20].

5 вересня 2014 р. в Мінську в будівлі «Президент-готель» відбулася третя зустріч Контактної групи з мирного врегулювання ситуації на сході України, в ході якої сторонами конфлікту узгоджено виконання «Плану мирного врегулювання ситуації на сході України» П. О. Порошенка, з урахуванням ініціатив президента Російської Федерації В. В. Путіна. Дія угоди набрала чинності в той же день о 19:00 [24].

Починаючи з вересня 2014 року розпочала роботу робоча група спільного Центру з контролю і координації питань припинення вогню і поетапної стабілізації лінії розмежування сторін на Сході України, до складу якої увійшли представники української сторони, моніторингова група ОБСЄ і 76 військовослужбовців ЗС РФ на чолі з заступником головнокомандувача Сухопутних військ РФ генерал-лейтенантом А. В. Ленцовим [24].

20 вересня 2014 р. рішенням четвертого засідання Контактної групи затверджений Меморандум щодо двостороннього припинення застосування зброї, який тлумачив шляхи імплементації 1 пункту рішення протоколу. Меморандум передбачав: загальне припинення застосування зброї; зупинка військових формувань сторін на лінії зіткнення станом на 19 вересня; відведення засобів ураження калібром понад 100 міліметрів від лінії зіткнення на відстані не менше 15 кілометрів з кожної сторони; заборону на розміщення важких озброєнь і важкої техніки в районі, обмеженому певними населеними пунктами; заборону на польоти авіації та іноземних літальних апаратів, крім апаратів ОБСЄ; виведення іноземних найманців із зони конфлікту.

З моменту укладання Меморандуму над його виконанням фактично працювала лише українська сторона. Верхівка Російської Федерації та керовані нею бойовики взяті на себе зобов’язання саботували.

29 вересня 2015 р. сторонами Контакиної групи з мирного врегулювання ситуації на сході України підготовлена «Угода про виведення зброї в Східній Україні» [22].

2 жовтня 2015 р. року у Парижі, в ході четвертої зустрічі лідерів держав у нормандському форматі (Україна – Німеччина – Франція – Росія), обговорено шляхи реалізації Угоди та узгоджено ряд питань, що включали: відведення озброєнь калібром понад 100 мм.; розмінування окремих територій; розширення мандату гуманітарних та миротворчих місій; звільнення українських заручників; проведення місцевих виборів згідно з чинним законодавством України тощо. Проте, питання щодо суверенітету України над АРК не були вирішені.

Протягом 3-19 жовтня 2015 р. ЗСУ реалізований перший етап угоди з відведення зброї у секторі «Північ», який охоплює частину території Луганської області: 3-6 жовтня відтягнуті танки, 9-11 жовтня – артилерійські гармати та міномети [21].

20 жовтня 2015 р. ЗСУ розпочатий другий етап угоди з відтягнення озброєнь у секторі «Південь», що охоплює Донецьку область та західну частину Луганської області, і має протривати 24 дні. Відведення зброї проросійськими бойовиками розпочате 18 жовтня 2015 року.

5 червня 2014 було закрито вісім пунктів пропуску на кордоні з Росією. 20 лютого 2015 року Кабмін розпорядився закрити 23 пункти пропуску на кордоні з Росією [24].

З початком бойових дій мирні жителі почали полишати домівки у зоні бойових дій та окупованих проросійськими бойовиками територій, рятуючи життя своє та своїх близьких.

У березні 2015 року загальне число осіб, що покинули свої домівки становило майже 2 млн. чоловік, з яких число внутрішньо переміщених осіб всередині України сягнуло 1 мільйона 177 тисяч чоловік, а за кордоном налічувалося понад 760 тисяч біженців [23].

Станом на вересень 2016 працює 31 пункт пропуску на кордоні з Російською Федерацією [20].

За даними міжнародної організації «Міжнародна ініціатива з розвитку дітей», Україна на 2016 рік входить до ТОП-10 країн світу за кількістю переселенців [24].

Станом на серпень 2017 року йдуть постійні локальні бої, які дещо стихли перед початком навчального року. Мало не щодня в ЗМІ (українських та закордонних) є повідомлення про обстріли, поранених та вбитих. Так, станом на 30 серпня 2017 року за день був 21 обстріл зі сторони Донецької та Луганської областей.

Таким чином, триваюча збройна агресія Росії проти України вимушено зробила 1 млн. 800 тис. українців внутрішньо переміщеними особами.