73

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

На тему:

«Прогнозування за аналогією військових конфліктів на Сході України та Нагорному Карабасі»

Виконали: студенти магістратури

факультету соціології та управління

групи 8.0746

спеціальності

публічне управління та адміністрування

В. Ісаков, Н. Ужва, І. Янкович

Запоріжжя, 2017

ЗМІСТ

ВСТУП..........................................................................................................................3РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНО-ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ...............................................4

1. 2. Теоретичний аналіз методу прогнозування по аналогії по відношенню до конфлікту в придністров’ї, та конфлікту на донбасі

1. 1. Нагірно-Карабахський військовий конфлікт.....................................................4

1. 2. Військовий конфлікт на Сході України............................................................14

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ....................................27

РОЗДІЛ 3. РЕКОМЕНДАЦІЙНО-ПРОГНОСТИЧНИЙ АСПЕКТ........................36

ВИСНОВКИ...............................................................................................................37

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ............................................................................................38

ВСТУП

Актуальність дослідження: аналогія військових конфліктів дозволяє ретроспективно побачити їх з різних сторін.

Об’єкт дослідження: військові конфлікти на Сході України та Нагорному Карабасі

Предмет дослідження: порівняльний аналіз військових конфліктів на Сході України та Нагорному Карабасі

Мета: реалістичний прогноз щодо военних конфліктів в Україні та Нагорному Карабасі за анологією між ними.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНО-ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

1. 1. Нагірно-Карабахський військовий конфлікт

Нагірно-Карабахська Республіка (НКР) – держава, що не визнана світовим співтовариством, утворилася в процесі розпаду СРСР на базі Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО) – національно-державного утворення в державному устрої СРСР, та вірменозаселенного Шаумянського району. Столицею Нагірного Карабаху є місто Степанакерт.Нагірно-Карабахська Республіка була проголошена 2 вересня 1991р.

Нагірний Карабах (вірменська самоназва – Арцах), розташований на північному сході Вірменського нагір’я, з давніх-давен був однією з провінцій історичної Вірменії, північно-східним кордоном якої, згідно всім античним джерелам, була Кура. Арцах згадується у творах Страбона, Плінія Старшого, Клавдія Птолемея, Плутарха, Діона Кассія та інших авторів, зокрема ними вказувалося, що по Курі проходив кордон Вірменії із сусідньою Албанією – стародавньою державою, що являла собою конгломерат різномовних кавказьких гірських племен.

Після поділу Вірменії між Візантією та Персією (387 р.) територія Східного Закавказзя (включаючи Нагірний Карабах) перейшла до Персії, що, однак, до пізнього середньовіччя не вплинуло на етнічні кордони в регіоні: правобережжя Кури разом з Карабахом залишалося вірменозаселеним. І тільки в середині 18 століття в північні райони Карабаху почалося проникнення тюркських кочових племен, що поклало початок багаторічним війнам з вірменськими князівствами [1].

Князівства Нагірного Карабаху, незважаючи на це, зуміли зберегти фактичний суверенітет, будучи змушеними сторіччями відбивати навали військ Османської імперії, набіги кочових племен і часто вороже настроєних сусідніх ханів, а то і військ самих шахів. З метою позбутися цих нападів вірменські лідери почали звертатися за допомогою у 17-18 століттях до російських царів, у тому числі до імператорів Петра І, Катерини ІІ і Павла І.

У 1805 році територія історичного Нагірного Карабаху, що фактично одержала назву Карабаського ханства, разом з великими районами Східного Закавказзя «на віка вічні» перейшла до Російської імперії, що було закріплено Гюлістанським (1813 р.) та Туркменчайським (1828 р.) договорами між Росією і Персією.

Почався період мирного життя, який продовжувався до 1917 року. Після розвалу Російської імперії, у процесі формування на Кавказі держав, Нагірний Карабах у 1918-1920 р. перетворився в арену жорстокої війни між Вірменією, що відновила свою незалежність і новоутвореною в умовах турецької інтервенції Азербайджанською Демократичною Республікою, яка з моменту свого утворення висунула територіальні претензії на значні вірменські території Закавказзя [1].

Регулярні турецькі війська та азербайджанські збройні формування, скориставшись смутою, викликаною світовою війною і розпадом Російської імперії, у продовження геноциду вірмен у Туреччині в 1915 році, у 1918-1920році знищили сотні вірменських сіл, влаштували різанину вірменів у Баку, Гяндже. І тільки у Нагірному Карабаху ці азербайджанські формування наштовхнулися на серйозний збройний опір, організований Національною Радою НК, хоча Шуша – столиця краю, 23 березня 1920 року була спалена і розграбована, а вірменське населення міста знищене [1].

Саме тоді міжнародне співтовариство визнало за необхідне втрутитися у конфлікт, що набував більш трагічного характеру. 1 грудня 1920 року на основі доповіді свого третього підкомітету П’ятий Комітет Ліги Націй, реагуючи на територіальні домагання Азербайджану і масові антивірменські погроми, одноголосно висловився проти прийняття Азербайджанської Демократичної Республіки в Лігу Націй. Тоді ж Ліга Націй, до остаточного врегулювання конфлікту, визнала Нагірний Карабах спірною територією, і з цим погодилися усі задіяні в конфлікті сторони, у тому числі й Азербайджан. Таким чином, у період виникнення в 1918-1920 роках Азербайджанської Демократичної Республіки її суверенітет не поширювався на Нагірний Карабах (так само як і на Нахічевань).

Встановлення радянської влади у Закавказзі супроводжувалося утвердженням нових політичних порядків. Після проголошення в 1920 р. Радянського Азербайджану частина Червоної Армії, до мирного вирішення питання, відповідно до Договору між Радянською Росією і Республікою Вірменія, тимчасово окупували Нагірний Карабах.

Однак відразу після встановлення радянської влади у Вірменії Ревком (революційний комітет – головний орган влади більшовиків у той час) Азербайджану декларує визнання «спірних територій» – Нагірного Карабаху, Зангезура і Нахічевані – невід’ємними частинами Вірменії. У момент декларування відмови від домагань на Нагірний Карабах, Зангезур і Нахічевань ці території не входили в Азербайджанську Республіку [2].

На основі відмови Радянського Азербайджану від домагань на «спірні території» і на основі угоди між урядами Вірменії та Азербайджану Вірменія в червні 1921 р. оголосила Нагірний Карабах своєю невід’ємною частиною. Текст декрету уряду Вірменії був опублікований у пресі як у Вірменії, так і в Азербайджані («Бакинский рабочий» (орган ЦК Компартії Азербайджану), 22 червня 1921р.). Таким чином це виявився останній у міжнародно-правовому контексті законний акт по Нагірному Карабаху за час комуністичного режиму в Закавказзя. Декрет вітали як міжнародне співтовариство, так і Росія, що зафіксовано в резолюції Асамблеї Ліги Націй (18. 12.1920 р.) [1].

Незабаром, однак, більшовицьке керівництво Росії в контексті політики сприяння «світової комуністичної революції», у якій Туреччині надавалася роль «смолоскипа революції на Сході», змінює своє ставлення до етнічно їй рідного Азербайджану і до проблеми «спірних» територій, у тому числі до Нагірного Карабаху.

Керівництво Азербайджану за вказівкою Москви відновлює свої претензії на Нагірний Карабах. Пленум Кавбюро РКП(б), нехтуючи рішення Ліги Націй і відкидаючи плебісцит як демократичний механізм встановлення кордонів між Вірменією й Азербайджаном, у 1921 році під безпосереднім тиском Сталіна і всупереч акту, що відбувся, із процедурними порушеннями приймає рішення про відторгнення Нагірного Карабаху від Вірменії з умовою формування на цих вірменських територіях національної автономії із широкими правами у складі Азербайджанської РСР [2].

Азербайджан багатьма шляхами відтягував виконання вимоги про надання автономії Нагірному Карабаху. Але після дворічної збройної боротьби карабахців і на настійну вимогу РКП(б) у 1923р. колишній спірній території був наданий статус автономної області – однієї з конституційних форм національно-державного утворення в державному устрої СРСР. Більш того, Нагірний Карабах, очевидно, з далеким прицілом, був роздроблений – на одній частині сформували автономію, а іншу «розчинили» в адміністративних районах радянського Азербайджану, причому таким чином, щоб ліквідувати фізичний і географічний зв’язок між вірменською автономією і Вірменією [1].

Таким чином, значна частина території, визнана Лігою Націй як спірна, була прямо анексована, і за межами автономії залишилася велика частина Нагірного Карабаху (Гюлістан, Кельбаджар, Карахат (Дашкесан), Лачін, Шамхор та ін.). Тим самим, карабахська проблема була не вирішена, а заморожена майже на 70 років, хоча і вірменська більшість Нагірного Карабаху неодноразово зверталося з листами та петиціями до центральної влади в Москві, вимагаючи анулювати антиконституційне та неправове рішення 1921 року і розглянути можливість передачі Нагірного Карабаху до складу Вірменії. Навіть у роки сталінських репресій під загрозою висилки усього вірменського народу зі своєї історичної батьківщини не припинялася боротьба вірмен Нагірного Карабаху та Вірменії за вихід краю зі складу Азербайджанської РСР.

У 1988 році розпочався сучасний етап Карабахського руху (руху за возз'єднання Нагірно-Карабахської Автономної Області (НКАО) з Вірменією і відновлення прав автономії). Позиція азербайджанської влади наполягає на розгляді цього Руху як спроби захоплення Нагірного Карабаху вірменською владою. Відзначимо, що новий етап руху й у Нагірному Карабаху, й у Вірменії почався з мирних демонстрацій у столиці та районних центрах Нагірно-Карабахської Республіки, зборів підписів під петицією населення республіки союзному керівництву про викорінювання історичної несправедливості щодо вірменського народу, яке стало результатом волюнтаристичного рішення Й. Сталіна про передачу вірменського краю в адміністративне підпорядкування Радянського Азербайджану. На момент ухвалення даного рішення вірмени складали 94,4% населення Нагірного Карабаху [2].

Таким чином, 1988 рік став поворотним в історії Карабаху. Карабахські вірмени піднялися на захист власних прав і свобод. Дотримуючи всі діючі правові норми і використовуючи винятково демократичні форми вираження своєї волі, вірменське населення Нагірного Карабаху виступило з вимогою возз’єднання з Вірменією. Ці події стали переломними не тільки в житті карабахців; вони, фактично, визначили наступну долю усього вірменського народу.

20 лютого 1988 року позачергова сесія народних депутатів НКАО звернулася до Верховних Рад Вірменської РСР, Азербайджанської РСР і СРСР з проханням розглянути і позитивно вирішити питання про передачу НКАО із складу Азербайджану до складу Вірменії. Як відмічає у своїй книзі «Чорний сад» британський журналіст Том де Ваал, саме з цього дня «почалося повільне сповзання до озброєного конфлікту» [3]. Вже 22 лютого загинули дві людини в зіткненні між азербайджанцями і вірменами біля Аскерана, а 27-29 лютого стався вірменський погром в Сумгаите, що став поворотним пунктом в розвитку міжнаціонального конфлікту. Після сумгаитской трагедії почалося витискування азербайджанців з Вірменії і вірмен з Азербайджану. Влітку і осінню 1988 року почастішали випадки насильства в НКАО, наростав взаємний потік біженців. До початку 1989 р. Вірменію були вимушені покинути майже усі азербайджанці; у свою чергу, майже усі вірмени покинули сільські райони Азербайджану (окрім території НКАО). Вірменське населення Азербайджанською РСР сконцентрувалося в НКАО, Шаумяновском районі, чотирьох селах Ханларского району (Чайкенд, Мартунашен, Азад і Камо) і у Баку (де воно впродовж року скоротилося більш ніж в чотири рази, до 50 тис. чоловік).

12 січня 1989 року в НКАО було введено пряме управління з утворенням Комітету особливого управління Нагорно-карабахською автономною областю під головуванням Аркадія Вольского, були призупинені повноваження обласних партійних і державних органів, обмежені конституційні права громадян. У Вірменії і Нагірному Карабаху було введено надзвичайний стан.

У квітні-травні 1989 р. обстановка в регіоні знову загострилася в результаті безперервних і все наростаючих акцій «Карабахського руху», керівники якого перейшли до тактики провокації зіткнень вірменського населення НКАО з внутрішніми військами СРСР і азербайджанцями [4]. У районах компактного проживання вірмен на території АзССР за межами НКАО стали створюватися загони самооборони з місцевих жителів.

Влітку 1989 року Вірменська РСР ввела блокаду Нахічеваньської АССР. Народний фронт Азербайджану в якості міри у відповідь оголосив економічну і транспортну блокаду Вірменії.[5]

28 листопада 1989 року Комітет особливого управління Нагорно-карабахською автономною областю був скасований. Його замінив так званий Республіканський оргкомітет по НКАО, який очолив другий секретар ЦК КП Азербайджану Віктор Поляничко. Надалі саме цей орган розробляв і здійснював силами міліції, ВМОП і внутрішніх військ операції по депортації (виселенню) вірменського населення Нагірного Карабаху і сусідніх районів. Сесія Ради народних депутатів НКАО не визнала Республіканський оргкомітет, що привело до створення в НКАО двох центрів влади, кожен з яких визнавався лише однією з конфліктуючих етнічних групп [6].

1 грудня 1989 року Верховна Рада Вірменської РСР і Національна Рада НКАО прийняли спільну постанову про включення Нагірного Карабаху до складу Вірменії. Це привело до нових озброєних зіткнень.

На початку січня 1990 року був відмічений перший взаємний артилерійський обстріл на вірмено-азербайджанській межі. 15 січня надзвичайний стан був введений в НКАО, прикордонних з нею районах Азербайджанської РСР, в Горисском районі Вірменської РСР, а також в пограничній зоні уздовж державного кордону СРСР на території Азербайджанської РСР. За здійснення цього режиму відповідала Комендатура району надзвичайного стану, в чиєму підпорядкуванні знаходилися надані їй підрозділи внутрішніх військ МВС СРСР. Була призупинена діяльність обласного і районних рад народних депутатів НКАО, Нагорно-карабахського обкому КПАз, партійних і усіх громадських організацій і об’єднань в усій області, окрім азербайджанонаселенного Шушинского району. У Степанакерті в сусідніх будівлях (обласної ради народних депутатів і обкому компартії Азербайджану) розміщувалися що продовжував функціонувати виконком скасованої облради, Оргкомітет по НКАО і Комендатура району надзвичайного стану [6]. 13-18 січня в результаті вірменських погромів у Баку, де до початку року залишалося вже лише близько 35 тис. вірмен, було убито до 90 чоловік. 20 січня у Баку були введені війська для відвертання захоплення влади антикомуністичним Народним фронтом Азербайджану, що привело до численних жертв серед цивільного населення міста.

25 липня 1990 року у відповідь на створення вірменами в регіоні незаконних озброєних формувань, в результаті дій яких гинули військовослужбовки, співробітники МВС і мирні громадяни, був виданий Указ Президента СРСР «Про заборону створення незаконних формувань, не передбачених законодавством СРСР, і вилучення зброї у випадках його незаконного зберігання». Згідно з даними, які приводить В. В. Кривопусков, впродовж 1990 року було проведено 160 оперативно-військових операцій по перевірці паспортного режиму і виконанню цього Указу, з них 156 - в містах і селах, де живуть тільки вірмени [6].

З кінця квітня по початок червня 1991 року в НКАО і прилеглих районах Азербайджану силами підрозділів МВС Азербайджанської Республіки, внутрішніх військ МВС СРСР і Радянської Армії була проведена так звана операція «Кільце». Операція, що мала в якості офіційної мети роззброєння вірменських «незаконних озброєних формувань» і перевірку паспортного режиму в Карабаху, привела до озброєних зіткнень і жертв серед населення. В ході операції була здійснена повна депортація населення 24 вірменських сіл.

28 серпня 1991 року була проголошена незалежність Азербайджану. 2 вересня спільна сесія Нагорно-карабахського обласного і Шаумяновского районного Рад народних депутатів проголосила утворення Нагорно-карабахської Республіки (НКР) у межах Нагорно-Карабахської автономної області (НКАО) і населеного вірменами Шаумяновского району Азербайджанської РСР.

25 вересня був розпочатий обстріл Степанакерта протиградовими установками «Алазань», що продовжився чотири місяці.

Впродовж осені 1991 року вірменські бойові загони розгорнули наступальні операції по відновленню контролю над вірменськими селами НКАО і колишнього Шаумяновского району Азербайджану, населення яких раніше було депортоване. Залишаючи ці села, азербайджанські формування у ряді випадків підпалювали їх. За даними правозахисного центру «Меморіал», в цей же час в результаті нападів вірменських озброєних формувань свої доми довелося покинути декільком тисячам жителів азербайджанських сіл в колишньому Шаумяновском районі Азербайджану, Гадрутском, Мардакертском, Аскеранском, Мартунинском районах НКАО. З кінця осені, коли азербайджанська сторона зробила контрнаступ, вірменські загони почали цілеспрямовані дії проти азербайджанських селищ. Обидві сторони висували звинувачення, що села супротивника перетворені на укріпрайони, що прикривають артилерійські позиції [7]. 19 грудня почалося виведення внутрішніх військ МВС СРСР з Нагірного Карабаху, що завершився до 27 грудня. З розпадом СРСР і виведенням внутрішніх військ ситуація в зоні конфлікту стала неконтрольованою. Почався перехід до повномасштабної війни за Нагірний Карабах, в якій Вірменія, обмежуючись військово-технічною і гуманітарною підтримкою вірмен Нагірного Карабаху, уникала прямої участі у війні. Вірменськими карабахськими військами керували лідери Нагірного Карабаху, які у своїх діях не зависили від Єревану [8].

В грудні 1994 р. ОБСЄ підтверджено Карабаський миротворчий мандат. 14 лютого 1997 р. США були прийняті у ролі третьої сторони Мінської групи ОБСЄ. 20-24 вересня 1997 р. посередники Мінської групи представили новий план з мирного врегулювання, згідно з яким «Нагірний Карабах є державним і територіальним утворенням у складі Азербайджану». В листопад 1998 р. надійшла нова пропозиція «спільна держава». Формулювання статусу Нагорного Карабаху звучало: «Нагірний Карабах є державним і територіальним утворенням у формі Республіки і утворює спільну державу з Азербайджаном в його міжнародно визнаних кордонах». Вірменія прийняла цю пропозицію, а Азербайджан ні. Президенти Азербайджану й Вірменії (Алієв та Кочарян) 25 квітня 1999 р. провели першу двосторонню зустріч у Вашингтоні. 27 жовтня 1999 р. в результаті збройного нападу на парламент Вірменії групою під керівництвом члена партії «Армянська Революційна Федерація» Наїрі Унаняна вбито прем’єр-міністра Арменії Вазгена Саркісяна, армянського партійного, державного діяча Карена Демірчяна й ще шестеро високопоставлених осіб Вірменії.

4-5 березня 2001 р. Алієв і Кочарян знову зустрічаються в Парижі. За твердженнями деяких джерел, істотність «паризьких» і подальших «ківестських» принципів зводилася до приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії і торгу навколо статусу транзитного транспортного коридору з «материкового» Азербайджану в Нахічевань через Мегрі. Згодом Азербайджан відкинув цю пропозицію. 3-7 квітня 2001 р. відбувалися мирні переговори в штаті Флорида США.

В 2006 р. згідно із заявами офіційних джерел, розглядалася пропозиція ОБСЄ про проведення референдуму для визначення статусу Нагірного Карабаху й виведення вірменських військ із суміжних з Нагірним Карабахом територій. 10 лютого 2006 р. в Парижі відбулася зустріч за закритими дверима президентів Алієва і Кочаряна. Ніяких домовленостей досягти не вдалося.

10 грудня 2006 р. референдумом прийнята Конституція НКР.

4 березня 2008 р. на лінії зіткнення вірменських та азербайджанських військ в Мартакертському районі відбулася збройна сутичка (найбільша з моменту укладення перемир’я). Вбито 4 військовослужбовців.

1 серпня 2008 р. американський учасник Мінської групи ОБСЄ розкрив конфіденційні подробиці документа врегулювання нагірно-карабаського конфлікту, згідно з яким: «Буде проведений референдум, на якому визначаться самі карабасці» і «Жителі Нагірного Карабаху самі вирішать, чи піде республіка під юрисдикцію Азербайджану або отримає незалежність». Офіційний Баку не заперечуючи це, заявив лише, що референдум в Карабасі можливий через 15 або 20 років. 2 листопада 2008 р. в Підмосков’ї президентами Азербайджану, Росії та Вірменії підписано декларацію по Нагірному Карабаху. Проте, 21 листопада 2009 року Ільхам Алієв погрозився відновити військові дії проти Нагірно-Карабаської Республіки. 12 листопада 2014 р. збройні сили Азербайджану збили в районі села Кенгерлі Агдамського району вірменський бойовий вертоліт. За інформацією вірменської сторони, вертоліт належав збройним силам НКР й здійснював навчальний політ вздовж кордону. Внаслідок інциденту загинуло троє членів екіпажу.

2 квітня 2016 р. збройний конфлікт в районі Нагірного Карабаху поновився, в результаті чого під контроль Азербайджану перейшло по різним оцінкам до 20 кв. км. Території. 12 березня 2017 р. Міністерство оборони Азербайджану повідомило про нанесення артилерійського удару по вірменському опорному пункті в районі Нагірного Карабаху [10]. «16 квітня і в ніч на 17 квітня збройні сили Азербайджану 15 разів порушили режим перемир’я, здійснивши в напрямку вірменських позицій понад 240 пострілів з вогнепальної зброї різного калібру», – повідомили у так званому міністерстві оборони Нагірного Карабаху. В Азербайджані, у свою чергу заявили, що «збройні сили Вірменії протягом доби порушили режим припинення вогню в різних напрямках фронту 114 разів» [11].

Таким чином, військове протистояння між азербайджанцями та вірменами триває. Що ж до причин конфлікту, то, бачимо два погляди на цю проблему, відповідно – Азербайджану та Вірменії. Азербайджан, у свою чергу, істинною причиною вірмено-азербайджанського конфлікту бачить у анексіоністській політиці Вірменії з метою насильницького приєднання до себе Нагірного Карабаху, яка за адміністративно-територіальним поділом СРСР є азербайджанською територією. Вірменія та Нагірний Карабах, у свою чергу, бачать причину в політиці етнічного виживання корінного вірменського населення з Нагірного Карабаху та всього Східного Закавказзя, а також у ліквідації вірменської автономії, самобутності, культури, економіки, освіти, мови і т.п., що проводиться Азербайджаном.