Гетьманування павла скоропадського За 230 днів гетьманського режиму в Українській державі було прийнято більше 300 законопроектів.
Німецька влада переконалася, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. До того ж, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та «Вільного козацтва» Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Українською Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат.
У квітні 1918 р. у Києві була створена Українська народна громада, яка розпочала переговори з німецьким командуванням про зміну влади в Україні шляхом здійснення перевороту.
24 квітня генерал В. Гренер зустрівся з делегацією Української народної громади. Сторони досягли взаєморозуміння в питанні зміни уряду.
25 квітня по наказом фельдмаршала Г. Ейхгорна в УНР були введені німецькі військово-польові суди.
26 квітня Центральна Рада висловила протест.
28 квітня німецький військовий підрозділ увірвалося в будівлю, де засідала Центральна Рада, заарештувало кілька членів Центральної Ради і закрило засідання.
29 квітня Центральна Рада затвердила «Статут про державний устрій, права і вольності УНР».
У той же день на Всеукраїнському з'їзді хліборобів, який зібрав близько 6,5 тисячі делегатів, П. Скоропадський був проголошений гетьманом України.
Павло Скоропадський – український політичний діяч, військовий. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер армії Російської імперії. Перший командувач українізованого корпусу російської армії під час Першої світової війни. Гетьман Української держави.
29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади».
Відповідно до цього документа:
Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали,
міністрів та їхніх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу.
було відновлено право приватної власності.
Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон провибори до Українського Сейму.
Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».
До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки.
Основними причинами гетьманського перевороту були:
криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;
втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;
ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;
зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.
Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.
Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами...», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим.
Однак консервативний поворот не міг стати вирішальним фактором державної влади в роздирається протиріччями, деформованому українському суспільстві. На початку ХХ століття кореневих консервативних національних цінностей на Україні практично вже не існувало, а ті, які були, представляли собою етнографічний декор і архаїку
Політика П.Скоропадського