8.1. Урср в умовах нової економічної політики (1921-1928 рр.)

Після закінчення громадянської війни Україна перебувала у складному соціально-економічному і політичному становищі. Той механізм економічних відносин, перестав діяти в умовах мирного життя. А створений 1919 р. воєнно-господарський союз між УССР і РСФРР вимогав конкретизації відносин у межах нового державного утворення.

Політика Воєнного Комунізму привела до економічної та соціально-політичної кризи. Економічна криза полягала у тому, що : промисловість знаходилась у стані розрухи. У 1921 р. в Україні промислове виробництво становило 1/10 частину довоєнного рівня, виробництво металу – 5%, Вугілля -30% і т.д. Посівні площі в Україні скоротились на чверть, збір зерна на третину, а тут ще й засуха 1921 р. І голод від якого загинула близько 2 млн. осіб. У галузі фінансів – повна інфляція грошей.

Соціально-політична криза виявилася в тому, що : почалися повстання селянства проти політики „Воєнного Комунізму”, і зокрема, проти продрозкладки. Повстанськими рухами була охоплена майже вся Україна. Проти Радянської Ради виступила армія Махна (близько 15 тис. чол.). Спостерігається незадоволення радянською владою з боку робітників, що виявилося зокрема у страйки.

Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків перейти від політики воєнного комунізму до нової Економічної політики (НЕПУ).

Сутність нової економічної політики:

• Скасування політики воєнного комунізму

• Уведення замість продрозкладки натурального податку, що був менший і відомий селянам наперед

• Дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції. Відродження товарно-грошових відносин

• Відкривалися торгівельні біржі, розвивалася кооперативна, приватна, державна торгівля

• Введення стабільної валюти червонця

• Децентралізація України промисловістю, підприємницька діяльність.

• Ліквідація загально трудової повинності і зрівнялівки в оплаті праці.

• Припинення насильницького зарахування в колгоспи, радгоспи, комуни.

• Розвиток усіх видів кооперації.

Щодо особливостей проведення непу в Україні.

В українських селах неп був уведений пізніше, ніж у Росії – наприкінці 1921 р. – на початку 1922 р. Радянське керівництво прагнуло якнайдовше, без істотних обмежень користуватися продовольчими ресурсами республіки. Введення непу в сільському господарстві України збігалося з голодом 1922 р., що відсунув нормалізацію обстановки в селах ще на рік –півтора. Продподаток в Україні був вищим, ніж у Росії, і стягувався примусово, нерідко за допомогою військових частин.

Голод 1921-1922 рр. в Україні.

Голод охоплював території сучасних Дніпропетровської, Запорозької, Донецької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня харківської області. Цифри голодуючих тільки в степових губерніях зросли грудня 1921 р. з 1.2 млн. до 3.8 млн. осіб. Особливо важким був 1922 р. Взимку 1922-1923 рр. в Україні почалася друга хвиля голоду, голодувало 2 млн. дітей.

Причини голоду: засуха і неврожай 1921 р.; скорочення посівних площ, занепад сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких соціально – економічних експериментів; надмірні реквізиції продовольства; інтенсивний вивіз хліба за межі України; 1921-1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив 35 млн. пудів зерна, а до РСФРР було вивезено 25 млн. пудів зерна; у 1922-1923 рр. з УСРР було вивезено 18 млн. пудів зерна: 2,5 млн. пудів до РСФРР і понад 15 млн. – на експорт.

Політика правлячого режиму в умовах голоду зводилася до:

Замовчування факту голоду в Україні, продовження вивезення продовольства під виглядом допомоги голодуючим Поволжя; тільки з другої половини 1922 р. влада дозволили міжнародним організаціям направити в Україну допомогу; проведення хлібозаготівель у районах, охоплених голодом; ізоляція районів, охоплених голодом, від решти території України; використання голоду для посилення репресій проти духівництва, конфіскації цінностей із храмів і культових споруд.

Наслідки голоду

Сотні тисяч померлих від голоду; повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; радянський режим виробив механізм замовчування факту голоду, введення в оману світової суспільної думки; за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему постачань продовольства в промислові центри і змогли утримати владу в умовах кризи.

Процес входження УСРР у СРСР.

Процес створення єдиної союзної держави розпочався в ході громадянської війни. Характерною рисою його було те, що він проходив під безпосереднім керівництвом партії більшовиків і в кілька етапів:

Осінь 1918 р. Об’єднання воєнних сил республік під керівництвом головнокомандуючого збройними силами РСФРР.

1919 р. Проголошена зверхність державних органів РСФРР над державними союзними республіками, ліквідований наркомат військових справ України, функції якого перейшли до Реввійськради РСФРР.

28 грудня 1920 р. Договір про воєнний і господарський союз між республіками, за яким Україна увійшла до договірної федерації радянських держав.

1921 р. Сім українських наркоматів перейшли під контроль центру.

1922 р. Політбюро ЦК КПУ (б) звернулося до ЦК РКП (б) з пропозицією конкретизувати відносини між РСФРР і УСРР в межах договірної федерації.

Позиції з цього приводу:

И. Сталіна – Входження республік у Російську федерацію на правах автономій.

Х. Раковського – Союзне об’єднання при збереженні незалежності. Тільки воєнний і дипломатичний союз.

В. Леніна – Федерація рівноправних республік у Союзі РСР. Ленінський план дістав підтримку у всіх радянських республіках, в тому числі й в Україні.

У грудні 1922 р. завершилася підготовча робота для створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. 30 грудня 1922 р. у Москві відбувся І з’їзд Рад СРСР, на нього відправили свої делегації Росія, Україна, Білорусія, Закавказька Радянська Республіка. З’їзд затвердив Декларацію про створення Союзу РСР і союзний договір.

Статус УСРР у складі СРСР.

Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного суверенного суверенітету і незабаром, як і інші союзні республіки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу.

Проте певні ознаки державності – територіальна цілісність (увійшовши до складу СРСР, вперше з часів Гетьманщини Україна визначилася територіально, її площа 450 тисяч кв. м., а чисельність населення досягла близько 26 млн. чоловік), власний адміністративний і державний апарат збереглися, однак це не змінювало її статусу як частини єдиної держави.

Головною причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керівництво якої взяло курс на негайне об’єднання республік в єдину державу і здійснило це об’єднання за власним сценарієм.

Політика українізації (у 20-ті роки).

1 серпня 1923 року була прийнята постановка ВУЦВК і РНК УСРР „Про заходи для забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвитку української мови”, що стало правовою основою українізації.

Суть „українізації”.

Українізація – це політика в національно-культурної сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті роки. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

• висування українців на керівні посади;

• запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

• розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

• створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення Української.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті роки керували прибічники національного відродження Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.

Результати проведення „українізації”

20-ті роки стали роками подальшого національного відродження. Українською мовою проводилося навчання в 80% шкіл, у більш як 50% технікумів, у кожнім четвертім вузі. Між іншим першим серед вузів перейшов на викладання українською мовою Київський медичний Інститут ім. Богомольця. На українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, 90% газет і більше половини книжок і журналів видавалося українською мовою. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%, а серед студентів відповідно з 30 до 55%.

Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С. Грушевський.

Були створені сприятливі умови для розвитку національних меншостей. Щодо протиріччя „українізації”. Політика „українізації” була обмежена рамками радянського режиму, тому вона не була справжнім національно-культурним відродженням українського народу.

Причини згортання „українізації”.

„Українізація” почала виходити за дозволені центром рамки:

• вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

• зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

• українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. О. Шумський, економіст М. Волобуєв.

„Хвильовизм”, „шумськізм” і „волобуєвщина” були проголошені проявом „буржуазного націоналізму”, небезпечним „націоналістичним ухилом”.

З кінця 20-х років політика „українізації” поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.

Одним із перших інспірованих сталінщиною великих політичних репресій був процес у справі „СВУ” (Спілки визволення України), що почався 9 березня 1930 р. у Харкові. Спілка трактувалася як контреволюційна організація, до складу якої входило 45 діячів. Один із слідчих у цій справі заявив: „Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Якщо не поставимо – перестріляємо”. І почали стріляти. По усій республіці у зв’язку зі справою СВУ з деякими даними було репресовано близько 5000 тис. чоловік. Загинуло половина складу (14 чоловік) Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Репресовано майже 500 літераторів, з яких 150 загинуло. Репресовано близько 2000 священиків, в т.ч. 4 митрополита, 23 єпископи і архієпископи. Усього в Україні з 1930 по 1941 рік було „викрито” більше сотні різного роду націоналістичних „центрів”, „блоків”, „організацій”.

Неп і політика „українізації” сприяли активізації економічної діяльності республіки і розвитку української культури. Це використовувалося більшовиками для зміцнення економічного режиму неп був приречений, оскільки базувався на двох несумісних елементах: ринкових відносин в економіці і командно-адміністративній системі в політичній організації суспільства.