7.3. Доба Директорії унр (грудень 1918-1929 рр.). Злука унр і зунр.

Перехід Директорії до влади у грудні 1918 р. започаткував нову добу в розвитку національно-демократичної Революції – добу директорії УНР.

У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР.

Боротьба за владу в Україні за підтримки Радянської Росії вели більшовики, утворивши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

У грудні 1918 р. на півдні України розпочалася інтервенція військ Антанти, які надали підтримку білогвардійцям у боротьбі за відновлення „єдиної і неподільної” Росії.

Таким чином, розстановка сил, які вирішили долю України у цю добу, була не на користь української революції.

Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зокрема, виборчих прав.

22 січня 1919 року у Києві було проголошено акт злуки УНР та ЗУНР (зараз 22 січня відзначається день Соборності України). УНР і ЗУНР об’єднувалися в єдину суверенну Українську Народну Республіку. Наступного дня, 23 січня, Трудовий конгрес України (парламент соборної УНР) затвердив цей справді історичний акт, надавши йому силу закону.

Ідея всеукраїнської єдності, соборності України, її витоки беруть свій початок з незабутніх часів Київської Русі, Галицько-Волинської держави, визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, Гетьманщини. У ХІХ ст. цю ідею обґрунтували в своїх працях багато видатних діячів українського національного відродження – Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський та ін.

„Розділені столітніми кордонами частини України нарешті злилися в одне ціле тіло. Народилася Нова Україна, котра як фенікс повстала з попелу... Галичини австрійської й України російської зараз немає, а є єдина Україна, є єдиний народ”.

Голова Директорії – В. Винниченко сказав: „Громадяни, сьогодні день великого національного свята, свята об’єднання частин, роз’єднаних нашими ворогами. Дивіться ж, бережіть свою республіку від ворогів. Слава їй”. Високий принцип соборності своїх земель – най благородніший у світі ідеал, до якого прагне кожна нація.

21 січня 1990 року українські патріоти організували „живий ланцюг”. Сотні тисяч громадян вийшли на трасу Львів-Київ і в точно визначений момент взялися за руки, щоб відзначити акт Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Мільйони людей України цього дня вперше дізналися про замовчуваний радянською історіографією факт возз’єднання земель.

З 21 по 29 січня 1919 р. працював Трудовий Конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних Міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесіях Трудового Конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2 лютого 1919 року через 1.5 місяці після приходу до влади Директорія під тиском більшовицьких військ залишила Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом – на територію ЗУНР, до Тернополя.

У червні 1919 р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20 км. – між поляками і більшовиками.

Причини поразки Директорії

Між двома її лідерами не було згоди: В. Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С. Петлюра – на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В. Винниченко, В. Чеховський, М. Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С. Петлюрою – до союзу з Антантою.

Непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному:

• видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією; проти селян, які самостійно розв’язували земельні питання, здійснювалися земельні акції;

• обіцяла позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права;

• ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т.д.

Директорія втрачала підтримку українського населення в той час, коли авторитет більшовиків зростав.

Невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти. Білогвардійці і Антанта вороже ставилися до цієї незалежності України і боролися за відновлення „єдиної і неподільної Росії”.

Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж партизанська армія Петлюри.

2 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.

Маріонетковий радянський уряд України (у 1919 р. взяв назву Рада Народних Комісарів) на чолі з Х. Чаковським проводив ту ж політику, що й уряд Росії – політику „воєнного комунізму”:

• диктатура комуністичної партії, утворення надзвичайних органів влади-ревкомів і комбідів;

• націоналізація промисловості, фінансів, зв’язку;

• сувора генералізація управління виробництвом і розподілом товарів;

• загальна трудова повинність;

• карткова система, розподіл продуктів за класовою ознакою

• „червоний терор” проти реальних і потенційних противників більшовизму.

Політика „воєнного комунізму” була викликана не лише надзвичайно складними обставинами, що виникли в ході громадянської війни, а й планами більшовиків швидко здійснили світову революцію і перейти від товарно-грошових відносин до економіки без ринку і грошей.

Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянський рух Опору, зросло невдоволення в Червоній Армії.

Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна, активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919 р. Київ.

Радянська влада в Україні знову (вже вдруге) впала.

Але ж і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями в вивести війська з Києва.

На початку 1920 р. Червона армія подолала опір Військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосередилися в Криму, Денікіна заступив Врангель.

Радянську владу в Україні було відновлено в третє і остаточно.

Боротьба за незалежність Україні завершилося поразкою: Західна Україна ввійшла до складу Польщі, Румунії, Чехословаччини, а в Наддніпрянській Україні остаточно утвердився більшовицькій режим

Упродовж червня-листопада 1920 р. радянська армія розгромила війська Врангеля, остаточно встановивши в Криму радянську владу.

Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

• Низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідеї незалежності України.

• Відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П. Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнали лише радянську владу, не було єдності між УНР і ЗУНР.

• Несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти Українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги: радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти

1. Створення та діяльність Української Центральної Ради.

2. Універсали – визначальні віхи історії Центральної Ради.

3. Ультиматум: конфлікт Раднаркому РСФСР і Центральної Ради.

4. Політика радянської влади в Україні в 1919-1920 рр.

Позитивні та негативні аспекти діяльності Історичне значення української національно-демократичної революції (1917-1920)

У ході революції український народ створив власну державу і кілька років підтримував її існування.

Героїчна боротьба українського народу 1917-1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.