6.3. Україна на початку хх ст.

На початку ХХ ст. українські землі, як і раніше, залишалися у складі двох імперій – Російської та Австро-Угорської. Ці країни переживали новий етап свого розвитку – становлення монополістичного капіталізму та консолідації української нації, але загальмувала згадані процеси І Світова війна, що стала для українського народу національною трагедією. Територія України перетворилася на два ворогуючі воєнно-політичні блоки, внаслідок чого українці змушені були воювати один з одним.

Як у Наддніпрянській, так і в Західній Україні на початку сторіччя революційний настрій охопив усі кола суспільства.

• Активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби;

• Посилився селянський рух, для придушення якого досить часто використовували війська;

• Зросла активність студентської та учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість. У 1901 році за участь у студентському русі царський уряд віддав у солдати 183 студентів Київського університету. У цьому ж році виступили і студенти Львівського університету.

• Посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно визвольний рух.

Слід підкреслити, що в Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині:

• Тут активізувалася діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. У Львові видається робота М. Міхновського „Самостійна Україна”;

• Діяли українські школи, культурно-освітні організації видавалася українська література і преса. Діяльність товариства „Просвіта” яке мало 78 філій, видавався „Літературно-науковий вісник”. Упродовж 1899-1917 рр. понад 300 видань випускала українсько-руська видавнича спілка;

• Зросла кількість українських представників у центральному парламенті та крайових сеймах;

• Розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації „Сокіл”, „Січ”, які розвивали в української молоді почуття патріотизму, дисциплінованість, знання;

• Широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості. Цьому руху сприяли „Просвіта” та уніатська церква.

У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух проявився: в процесі політизації українського руху, зростання кількості національних партій. РУП, утворена у 1900 році розкололася і дала початок трьом партіям:

- Народній українській партії (НУП, 1902 р.) на чолі з М. Міхновським, що виступала за утворення української незалежної держави, опираючись на інтелігенцію;

- Українській соціал-демократичній спілці („Спілка”, 1904 р.) на чолі з М. Меленевським. Відстоювала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси робітників незалежно від їх національності. У 1905 році влилася у меншовицьку фракцію РСДРП;

- Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСПРП, 1905 р.) на чолі В. Винниченком і С. Петлюрою. Прагнула поєднати марксизм і націоналізм. Орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії для України;

- У 1904 році були створені дві ліберальні партії – Українська радикальна партія (Б. Грінченко, С. Єфремов) та Українська демократична партія (А. Лотоцький, Є. Чекаленко). Основні їх вимоги – конституційна монархія, земельні реформи, автономія Україні в складі Росії;

Національний рух в Наддніпрянській Україні в цілому не набув масового характеру. Українські партії були мало чисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зросійщеній, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії:

• Російська соціал-демократична партія (РСДРП) – виникла в 1898 році, у 1903 розкололася на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях ортодоксального марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату та диктатури пролетаріату;

• Партія соціалістів-революціонерів (есери) – утворилася на межі 1899-1900 рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизму. Соціальну опору складало селянство;

• Конституційно-демократична партія (кадети) – утворилася в 1905 році, виступала за конституційну монархію з двопалатним парламентом, за свободу культурного розвитку для всіх національностей;

• „Союз 17 жовтня” (октябристи) – утворилася в жовтні 1905 року, виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію;

• „Союз російського народу” – чорносотенна організація, виникла в 1905 році, стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і іншими національними меншинами.

Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.

Україна в революції 1905-1907 років

У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну 1905-1907 років, у якій населення України взяло активну участь. В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.

Національний рух в період революції мав значні здобутки:

• Після Маніфесту 17 жовтня з’явилася легальна українська преса. Усього в 1905-1907 рр. виходило 24 періодичні видання;

• Виникла культурно-освітня організація „Просвіта”, яка мала філії у багатьох містах України;

• Відкривались українські школи, здійснювалися спроби викладання українською мовою в університетах;

• Активну діяльність в першій Думі (1906 р.) та в другій Думі (1907 р.) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Допомогу українській фракції надавав М. Грушевський, який з цією метою переїхав зі Львова до Петербурга.

З 1907 по 1910 рр. тривав період реакції – жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили між партійний політичний блок - Товариства українських поступовців (ТУП).ТУП одстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

Столипінська аграрна реформа в Україні.

У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна проходила аграрна реформа, яка передбачала:

- Зниження общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів;

- Ліквідацію аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії.

У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх - з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (близько 1 млн.)

Зростали посівні площі, валовий сбір зернових, товарність сільського господарства.

Але реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 році кількість малоземельних селян сягнула 2 млн. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.

Україна в роки І Світової війни (серпень 1914- листопад 1918 рр.).

Світова війна велася між троїстим, згодом четвертим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція), до якої згодом приєдналися Італія, Румунія і США. Для всіх сторін мала загарбницький, несправедливий характер.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини:

• Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні боки фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. У російській армії нараховувалося 3.5 млн. українців, а в австрійській – 250 тис.

• Війна розколола українські політичні сили і цим ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції. Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни – 1 серпня 1914 рік – вони об’єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. із добровольців – молодих вихованців організації „Сокіл”, „Січ”, „Пласт” – був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2.5 тис. осіб. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно:

• більшість українських партій, у т.ч. частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою, керівництво ТУП підтримали Росію у війні;

• частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітетом;

• частина УСДРП на чолі з В. Винниченком засудила війну і виступала за поразку Росії;

• Найбільш вороже налаштовані щодо Росії соціалісти (УСДРП, „Спілка”) емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України – СВУ. Серед них – В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійною української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

У роки війни значна частина Україна перетворилася на райони запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилося більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.

Плани сторін щодо України.

Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля.

Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.

Росія планувала приєднати до Імперії Західну Україну.

Політика сторін щодо України.

Росія, окупувати в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генерал – губернаторство на чолі з реакціонером Г. Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. ЇЇ митрополита А. Шептицького було депортовано до Суздаля.

Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада здійснювали масові репресії проти українства.

Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах.