4.2 Козацько-селянські повстання напередодні української революції.

Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591-1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625-1638) – тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво, а причинами посилення польського кріпосницького, національного і релігійного утиску.

• 1569 р. Люблінська унія, по якій українські землі потрапили під владу Польщі;

• 1588 р. – запровадження кріпосного права на Україні (20-ти річного терміну розшуку утікачів);

• 1596 р. Брестська унія і насильницьке окатоличення українства та ін.

Наслідком цього і стали селянсько-козацькі повстання.

Найбільші з них:

1. Повстання 1591-1593 р. Під керівництвом Криштофа Косинського;

2. Козацько-селянське повстання під керівництвом Северіна Наливайка 1594-1596 рр.

Після поразки повстань кінця ХVІ ст. протягом 30 років не було великих народних потрясінь. Пояснюється це тим, що Польща на початку ХХ ст. вступивши у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому змусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. У цей період козацьким ватажкам Самійло Кішці, та Петру Конашевичу-Сагайдачному вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тисяч; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний розв’язувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворили своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

На початку 20-х років ХVІІ ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинський війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 року заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Утворилася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами й привілеями.

3. 1625 р. селянсько-козацьке повстання на чолі з гетьманом М. Жмайлом;

4. 1630 р. повстання під керівництвом гетьмана нереєстрового козацтва Івана Федоровича (Трясили);

5. 1635 р. – повстання під керівництвом гетьмана нереєстрового козацтва Івана Михайловича Сулими;

6. 1637-1638 рр. – селянсько-козацькі повстання яку очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня та Я. Остряниця.

Основними причинами невдач двох хвиль козацько-селянських повстань наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. були: стихійність, неорганізованість, недосконало озброєння повстанців, локальний характер дій, мало чисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол повстанців, тощо. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

На зламі ХVІ-ХVІІ ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку Імперію та Кримське Ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у речі Посполитій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежали від позиції козацтва. Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах.