2.2. Історичний розвиток Київської Русі.

В історії Київської Русі як найбільшої європейської ранньофеодальної держави можна виділити чотири якісно відмінних періоди:

Перший період - період народження і становлення давньоруської держави він охоплює майже 100 років. Князювали в цей час Олег, Ігор, Ольга і Святослав.

Розширивши кордони Русі, об’єднавши слов’янські племена князь Олег (882-912) успішно захищав кордони країни від кочівників, воював з греками, а потім налагодив з ними торговельні зв’язки (907-911 рр.). Ці договори були першими дипломатичними та правовими актами молодої Давньоруської держави і дуже багато для неї важили.

Князь Ігор (912-945) продовжив справу Олега. Військові походи вимагали багато коштів, а це означало збільшення данини (полюддя), що призвело до трагічної загибелі Ігоря.

Дружина Ігоря – Ольга на противагу попередникам в зовнішній політиці віддавала перевагу дипломатії. Вона здійснила податкову реформу (першу на Русі), чітко визначивши розміри дані та місця її збору. Були створені осередки центральної князівської влади на місцях – „становища” і „погости”. Ольга першою серед великих київських князів прийняла християнство.

Син Ігоря та Ольги – Святослав увійшов в історію як відважний та гарячий, прямолінійний та суворий князь – воїн. М.С.Грушевський назвав його козаком на престолі.

Тут закінчується перший період формування Давньоруської держави, яка не знала класового устрою і була надплемінною. Вона була створена за територіальною ознакою, за формою її можна назвати як дружинну.

Другий період – охоплює князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) і Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.). Це період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності. Державу цього періоду історики характеризують як ранньофеодальну монархію.

За князювання Володимира завершилося формування території Київської Русі. ЇЇ площа стала найбільшою в Європі (майже 800 тис. км.), сягала Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Адміністративна реформа Володимира, який замінив племінних вождів своїми синами (а їх він мав 12), вірними боярами, зміцнила систему державної влади. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої державності.

Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Від далеких військових походів майже відмовився, віддаючи перевагу мирним, дипломатичним стосункам, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Літопис повідомляє, що в самого князя Володимира було 5 офіційних дружин, а шлюб ставав своєрідною печаткою укладеного ним політичного союзу.

Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем „Уставом земельним”, який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – „Правди Я рослава” (1016).

Надзвичайно важливим було запровадження Володимиром у 988 р. Християнства, обумовлене необхідністю укріплення єдності Русі, князівської влади, підняття міжнародного авторитету держави, її зближення з високорозвиненою Візантією. Прийняття християнства сприяло розвитку давньоруської культури, входженню Русі в сім’ю європейський народів.

За Володимира було заснована перша школа для княжих і боярських синів. Він розумів, що держава може бути міцною лише у випадку освіченості її народу. Розум перед усім цінувався – це дуже важливо розуміти і сьогоднішньому керівництву країни.

На монетах Володимира Великого карбували тризуб – великокняжий знак часів Київської Русі, головний елемент сучасного герба України.

Роки князювання Ярослава (1019-1054) – час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником (хоча його прихід до влади відбувався під брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем будівником, князем просвітителем. Не випадково у народі він був прозваний Мудрим.

Однією з найбільших заслуг Ярослава вважається запровадження на Русі першого збірника законів – „Руської правди”.

Завдяки підтримці Ярослава зростала церква, стрімко розвивалася культура. Він заснував Києво-Печерську Лавру, збудував багато церков, серед яких був і Софійський собор, зведений у Києві на честь перемоги над печенігами.

Ярослав Мудрий зміцнив стосунки з європейськими державами, правителі вважали за честь мати шлюбні зв’язки з київською династією. Дружина Ярослава була шведською принцесою, троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, угорського і норвезького королів. Дочка Анна певний час навіть була королевою Франції. Тому не дивно, що історики називають Ярослава Мудрого тестем Європи. Правління Ярослава Мудрого було апогеєм могутності Русі.

Третій період – це період поступового політичного ослаблення Київської Русі. Вступивши в смугу феодальних міжусобиць, Русь фактично розпалася на окремі князівства.

Найбільш відомі князі цього періоду – Володимир Мономах (1113-1125 рр.), Мстислав (1125-1132 рр.).

Володимир Мономах – стримує розпад Русі, підтримує духовенство, видає збірник законів „Устав”, обмежує використання рабської праці, встановлює єдиний процент на взятті у позику гроші, розвиває господарство і торгівлю, зміцнює зв’язки Русі із зарубіжними країнами.

У „Поученії” Мономаха своїм дітям бачимо високоморальні принципи любові до ближнього, справедливість, милосердя, відразу до вбивств, захист сиріт, убогих, слухняність до старших, повагу до іноземців: „Брехні бережися, і п’янства, і блуду, бо в ньому душа помирає і тіло. Старих шануй, як отця, а молодих – як братів.”

Щоб не знапастити держави і душі своєї Володимир Мономах повчав своїх дітей, що вони повинні прагнути миру, ставити загальнодержавні інтереси вище від родинних, жити за божими заповідями, дбати про церкву, не оминати вбогих і сиріт, берегти людське життя. Ідеї ці не втратили свого значення і сьогодні.

Талановитий та досвідчений політик Володимир Мономах зумів тримати удільних князів у покорі, ліквідувати гостроту соціальних суперечностей у суспільстві.

Син Володимира Мономаха – Мстислав – продовжував централістичну політику батька, та після його смерті Русь вступає в смугу феодальної роздробленості.

Які ж причини зумовили роздробленість Київської Русі?

• Відсутність тісних економічних зв’язків за умов панування натурального господарства.

• Розвиток і піднесення удільних князівств і земель, що сприяло зростанню місцевого сепаратизму і загостренню міжкнязівських взаємин.

• Посилення ролі боярства, яке ставило місцеві інтереси вище загальнодержавних.

• Зміна торгівельної кон’юнктури. Західна Європа почала торгувати безпосередньо з Близьким Сходом, а торгівельна артерія „Із варяг у греки” занепадає.

Роздробленість, що охопила Русь, отримала назву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції феодальних відносин. ЇЇ ще кваліфікують як політичну, бо вона викликала зміни в державному устрої Русі, а саме-децентралізацію системи управління. На її зміну прийшла поліцентрична влада.

Роздробленість, спричинивши політичне ослаблення Київської Русі, все ж не призвела до занепаду економічного і культурного життя князівств і земель.

Четвертий період (1132-1237-1241 рр.) – це період поліцентризації Київської Русі, який продовжувався до монголо-татарської навали 1237-1241 рр. Кількість князівств, на які розпалася Русь, збільшилася за цей час з 15 до 50.У князівствах формуються місцеві князівські династії: Ольжичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславовичі та інші.

Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє існування, адже :

-по-перше, розпад держави відбувався протягом тривалого періоду, і політична єдність Русі втрачалася поступово;

-по-друге, зберігалися такі елементи загально-руської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств із зовнішні ворогом;

-по-третє, надзвичайно сильними були об’єднавчі тенденції політичного життя. Князі, змагаючись за політичне лідерство, прагнули до відновлення єдності і консолідації Київської держави.

Саме Волинське та Галицьке князівства поступово почали відігравати роль консолідуючого центру давньоруських земель(особливо за часів Данила Галицького).Та все ж таки, Давньоруська держава так і не змогла вийти із кризи. Її еволюційний розвиток був насильно перерваний монголо-татарською навалою 1237-1241 рр. Київський період в історії України завершився.