1.2 Проблеми впливу світового аграрного комплексу на довкілля

Людство використовує для сільського господарства лише 1,43 млрд. га орних земель, що становить близько 10,4% суші, або 2,95% всієї поверхні земної кулі. Пустині (гарячі і холодні) займа­ють 45% суші. За агрикультурний період втрати земельних ресурсів внаслідок ерозії, засолення, будівництва міст і населених пунктів, доріг і промислових комплек­сів досягли в світі величезних розмірів — до 2 млрд. га, тобто вони набагато перевищують сучасну орну площу планети. Зараз щороку з обороту випадає 5—7 млн. га різних земельних угідь. Тому охорона ґрунтів — основна народногосподарська проблема для всіх країн світу.

При всіх способах землекористування найбільшої шкоди сільському господарству завдає ерозія грунтів. Неправильне землекористування посилює дію еродуючи факторів. Ерозія грунтів відбувається на всіх континентах світу.

Залежно від характеру й тривалості процесів руйну­вання верхніх шарів грунту та материнської породи розрізняють геологічну ерозію і ерозію прискорену. Остання часто посилюється в зв'язку з господарською діяльністю людини.

Геологічна ерозія — це природний процес, який від­бувається протягом геологічних епох і завдяки якому сформувався сучасний характер земної поверхні. Голов­ні фактори, що зумовлюють геологічну ерозію — опади, вітер, крутизна схилу, температурні коливання, фізичні властивості порід, часткове підняття земної кори і зем­летруси. В наших широтах ця ерозія не є небезпечною для сільського чи лісового господарства, бо швидкість процесу руйнування грунту дорівнює швидкості процесу ґрунтоутворення. Більш небезпечний цей вид ерозії в пустинях, де відсутній рослинний покрив, і ніщо не може перешкодити вітру, який зносить верхні шари грунту.

Не існує єдиного документа, що охоплює всі аспекти, пов'язані з ґрунтами [1]. Природні процеси формування ґрунту протікають вкрай повільно, а після пошкодження грунту повністю відновлюється протягом сотень, а іноді і тисяч років, хоча деградація землі відбувається дуже швидко.

Згідно з даними, наведеними в Програмі Організації Об'єднаних Націй (далі — ООН) з навколишнього середовища, на території близько третини поверхні планети грунт схильна до різних видів деградації [2], що позначається на житті більше одного мільярда людей у більш ніж 100 країнах світу. Найбільш гостро стоїть це питання у країнах на південь від Сахари, де 66 % територій зайнята пустелями або напівпустелями. ООН визнає, що прискорення процесів опустелювання може збільшити число бідняків і викликати хвилі імміграції. Згідно з Оцінкою екосистем на рубежі тисячоліття від 2005 р., 10 % посушливих районів піддані різним формам деградації земель, що нерозривним чином пов'язано з бідністю населення. При цьому на посушливих територіях (не в пустелях) проживає 2,1 млрд людей, тобто кожен третій житель Землі. Тому однією з цілей подальшого розвитку людства, як зазначено в резолюції 64/201 Генеральної Асамблеї ООН, є відновлення деградованих земель, особливо при негативному впливі кліматичних змін. Посушливість територій пов'язана з обсягами водних ресурсів. Зміна клімату може призвести до того, що у 2030 р. величезна кількість людей (наводяться цифри від 24 до 700 млн осіб) буде змушений шукати нове більш сприятливе місце проживання. Поліпшення стану грунту допоможе викорінити бідність і буде сприяти екологічної та економічної стабільності в світі.

Деградація грунту зачіпає близько 110 країн. Щорічно 12 млн га земель (ця площа порівнянна з територією держави Бенін) занепадають, а на них могло б вирощуватися до 20 млн т зерна. Щорічно обсяг втрачених доходів внаслідок опустелювання та деградацію земель складає 42 млрд дол. США. При цьому прийняті зараз у багатьох країнах світу принципи сталого та раціонального управління грунтовими ресурсами можуть підвищити врожайність на 30-170 %

Тисячоліттями люди роблять великий вплив на навколишнє середовище шляхом формування антропогенних польових і пасовищних ландшафтів у ріхних кутках планети.

У період екстенсивного розвитку сільського господарства основним видом впливу на природні біоценози були розорювання земель і зведення лісів. Сильне негативний вплив на природу (ерозія, збіднення грунтів) проявилося в Китаї вже під 11-111 тисячоліттях до нашої ери; стан лісів у Центральній Росії вже в кінці 17 століття було настільки тривожне, що Петро I, видав спеціальний закон, що регулює вирубки. Але ці та безліч інших негативних впливів не можна порівнювати з наслідками інтенсифікації сільського господарства в другій половині XX століття.

Зловживання інтенсивними технологіями призвело до деградації навколишнього середовища, втрат землі і дефіциту води. Скорочення пахотнопрігодних фонду (проблема № 1 у світі) викликана, по-перше, захопленням с. х. земель під транспортне, міське чи рекреаційне будівництво, а по-друге, зростанням процесів і втратою гумусного шару опустелювання і засолення грунтів в районах зрошуваного землеробства.

Екологічні проблеми сільського господарства

Екологічні проблеми сільського господарства

Ерозія грунтів-нове явище, оскільки багато колись родючі землі стали з величезною швидкістю перетворюватися на пустелю. Світова рілля втрачає щороку близько 26 млрд. гумусу, що пов’язано з надмірною оранкою особливо схильних до ерозії грунтів-на схилах пагорбів або в полуарідние зоні, застосуванням важкої техніки, хімізацією, зміною сівозмін.

Непоправної шкоди природі приносить вирубка лісів, яка в тому числі пов’язана і з розширенням розораних площ і пасовищ. Ліси в тропіках сприяють випаданню опадів і допомагають зберегти воду і землю, при їхній вирубці в атмосфері зростає вміст вуглекислого газу, що поряд з інтенсивними викидами транспорту і промисловості веде до глобального потепління клімату.

Серйозна небезпека для людства таїться також і в збідненості природного генофонду. Це пов’язано з скороченням культивованих видів і сортів, які використовуються в с. х. і переважним розведенням найбільш продуктивних і стійких до якого-небудь негативного впливу рослин і тварин. Але стійкість природних біоценозів-передусім а їх біораенообразіі, тому в деяких країнах створюються банки генів, де підтримується розведення різних порід худоби та видів рослин.

Стале землекористування - це такий спосіб використання земель, що за-безпечує потреби нинішнього покоління без завдання шкоди можливості майбутнього покоління забезпечувати свої власні потреби. Це тлумачення дуже близьке до того, яке використано в матеріалах конференції «Ріо-92», а також у наступних матеріалах, зокрема, в Україні для позначення сталого розвитку.

Упровадження принципів сталого землекористування неможливо без постійного відстеження процесів перетворення існуючої системи в май-бутню, ту, що ми намагаємося створити. Такі показники необхідні, крім того, для підтримування дій і порівняльного аналізу. В концепції системі, яка запропонована Академією аграрних наук для контролю перетворень у суспільстві, є 134 показники. Імовірно, що й для контролю у землекорис-туванні також потрібна велика кількість показників. Узагальнений їх пе-релік наведено у таблиці 4.1. Ці самі показники складають основу моні-торингу земель і використання технологій, що за умови їхнього поєднан¬ня з економічними показниками і акумулювання протягом років, й будуть основою для об’єктивної оцінки стану земель і наближення його до сталого функціонування. Більшість з рекомендованих показників, навіть сучасного стану їхнього вивчення, можуть бути ранжовані у міру відхилення від до¬пустимої або оптимальної величини. Врешті-решт саме так можна створити дієву систему управління існуючого землекористування, визначивши етапи на шляху до сталої фази, і, насамкінець, сформувавши інформаційну сис¬тему необхідних управлінських рішень (коригувальних, підтримувальних, радикальних тощо).