4. Іван Брюховецький

Іван Брюховецький у 1663-1668 рр. був гетьманом Лівобе­режної України.

До цього він служив у Б. Хмельницького. У 1659 р. з'явився на Запорожжі, де був обраний кошовим отаманом, а згодом і «кошовим гетьманом» (1661-1663 рр.).

Ставши гетьманом, /. Брюховецький спочатку проводив проросійську політику, незабаром після свого обрання підписавши т.зв. Батуринські статті 1663 р., які містили нові поступки царському урядові.

Він першим з українських гетьманів поїхав для свого затвердження у Москву, де одержав титул боярина.

Під час свого візиту в грудні 1665 р. він підписав Московські статті, що значно обмежили суверенітет Гетьманщини.

Під час свого правління І. Брюховецький, забувши свої обіцянки поліпшити життя простих людей, усіляко захищав інтереси козацької старшини, сприяв захопленню нею земель і посиленню експлуатації селян, міщан, рядових козаків.

У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі І. Брю­ховецький висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині і перехід України під турецький протек­торат.

Одночасно він почав переговори з правобережним гетьманом П. Дорошенком про спільну боротьбу за визволення України й об'єднання її під владою єдиного гетьмана.

У травні 1668 р. війська І. Брюховецького вигнали російські гарнізони з ряду українських міст і виступили на визволення м. Котельви на Полтавщині, взятої в облогу російськими військами.

У цей час на Лівобережну Україну вступили правобережні полки геть­мана П. Дорошенка і пішли на зустріч з військами Брюхове­цького, які стояли табором під Опішнею.

У червні. 1668 р. біля Диканьки відбулося об'єднання право­бережних і лівобережних козацьких військ. Тут, під час стихій­ної ради лівобережні козаки, обурені політикою І. Брюхове­цького, убили його.

4.Московські статті 1665 р.

Московські статті 1665 р. були підписані в Москві гетьманом Лівобережної України І. Брюховецьким і московським урядом. За умовами договору:

українські міста і землі ставали володіннями російських монархів, і з їхніх жителів, крім козаків, стягувалися податі в царську скарбницю;

підтверджувалося право козаків обирати гетьмана, але кожен обраний гетьман повинен був їхати на затвердження до Москви;

гетьман позбавлявся права надавати містам самовряду­вання, яке тепер могло надаватися лише царською жалуваною грамотою;

царські гарнізони додатково вводилися в Полтаву, Кремен­чук, Новгород-Сіверський, Остер, Канів, Гадяч, а також у Кодацьку фортецю і на Запорізьку Січ. При цьому російські воєводи одержали право втручатися у місцеві справи: збирати до царської скарбниці податки із селян і міщан, грошові збори з винної оренди (у Росії винокуріння було царською монопо­лією), податі з торгових людей;

Київський митрополит повинний був призначатися мос­ковським патріархом.

Таким чином, договір підтверджував привілеї козацької старшини і права реєстрових козаків, але посилював адмініст­ративну і фінансову залежність гетьманського уряду від царату, ще більш обмежуючи українську державність.