19. Поняття, зміст права власності на природні об’єкти та форми власності на них: їх законодавче закріплення.

Потрібно розрізняти поняття «власність» та «право власності». Власність — це економічна категорія, що виражає відносини людей з приводу виробництва та розподілу матеріальних благ. Власність як економічна категорія властива певному засобу виробництва і є основою виробничих відносин. Право власності є юридичним виразом, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою урегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню об'єктами власності. Право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов'язаних з екологічним змістом останніх. По-перше, це право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а тільки ті з них, що є відносно стабільними та підлягають індивідуалізації. До них належать земля, надра, води, ліси, рослинний світ, тваринний світ, природно-заповідні об'єкти. Інші елементи природного середовища не здатні за об'єктивними властивостями бути об'єктами власності (наприклад, вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси та інше), бо не можуть служити об'єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх на свою власність.

По-друге, природні ресурси хоча і є самостійними об'єктами права власності, проте перебувають у нерозривному екологічному взаємозв'язку один з одним, фактично їх не можна відокремлювати від природного середовища. Тому вилучення корисних властивостей у процесі використання природних об'єктів (видобуток корисних копалин, заготівля деревини, споживання води, відстріл тварин, лов риби та ін.) не припиняє права власності на відповідні елементи на- вколишнього природного середовища, а є підставою виникнення права власності на продукти праці, отримані шляхом експлуатації природних ресурсів. І, нарешті, по-третє, природні ресурси як об'єкти природного походження становлять національне багатство України й, на відміну відтоварно-матеріальних цінностей, не мають вартості. Природні ресурси не є майном у власному значенні цього слова. Грошова оцінка землі та інших ресурсів природи в даному випадку виступає у вигляді капіталізованої ренти. При відчуженні природного об'єкта власник по суті продає право на одержуваний з нього прибуток, продає право на ренту.

Перелічені специфічні особливості природних ресурсів обумовлюють відповідне регулювання питань власності на них з боку держави. Захищаючи суспільний інтерес, законодавець використовує публічно-правовий режим у регулюванні цих відносин, при цьому в ньому привалює спеціальний дозвільний метод впливу на відносини власності щодо природних об'єктів.

Право власності на природні ресурси — це право володіти, користуватися і розпоряджатися ними на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України в інтересах як окремих осіб, так і суспільства в цілому. Право власності на природні ресурси можливо розглядати як правовий інститут і як сукупність правомочий власника. Сукупність правових норм екологічного права, що регулюють відносини власності на природні ресурси, утворюють правовий інститут. Зміст права власності на природні ресурси — це сукупність правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню надрами, водами, лісами, об'єктами тваринного, рослинного світу та іншими природними ресурсами та комплексами.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року правовий режим власності на природні ресурси визначається законами України. До останніх можна віднести Конституцію України, ЦК України, природоресурсові кодекси (земельний, водний, лісовий, про надра) та поресурсні закони («Про рослинний світ», «Про тваринний світ», «Про атмосферне повітря», «Про природно-заповідний фонд»). Положення ЦК України застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів у субсидійо- ваному порядку. Відносини власності на природні ресурси є предметом цивільного права лише в тому випадку, якщо вони не врегульовані нормами екологічного права. Але незважаючи на таку форму корес- понденції правових норм, ЦК України містить основні теоретичні визначення інституту права власності, що мають відношення й для природних ресурсів.

Зміст права власності як суб'єктивного права складає правомоч- ності по володінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами в межах, визначених законом, тобто власникові належить право володіння, користування та розпоряджання своєї власністю (ст. 317 ЦК України). Ні в екологічному, ані в цивільному законодавстві України не визначено поняття «володіння», «користування» і «розпорядження» як складових елементів права власності на природні ресур- си. Кожна із правомочностей має свої особливості стосовно природних ресурсів та своє призначення. Володіння — це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певним природним об'єктом. Зрозуміло, що не можна використовувати природні ресурси, не маючи господарського або фактичного панування над ними. Право володіння завжди повинне мати власника є його право власності. Екологічне право визнає тільки титульне володіння. Якщо особа фактично володіє окремим природним об'єктом, але без належної підстави (титулу), вона вважається незаконним володільцем.

Користування — це право власника задовольняти за допомогою природних ресурсів свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки природних ресурсів як об'єктів права власності, під користування у даному випадку треба розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом вилучення їх корисних властивостей, у тому числі отримання плодів та інших прибутків.

Право розпорядження є визнана за власником і гарантована йому можливість вчиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, цільового призначення чи стану природних об'єктів, визначення їх юридичної долі (відчуження їх іншим суб'єктам у власність). Такими діями є головним чином угоди (купівлі-продажу, дарування, міни та ін.). Діюче законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту, проте фактично власники природних ресурсів володіють різноманітним обсягом щодо розпорядження ними. У найбільш повному обсязі право розпорядження притаманне праву державної власності на природні ресурси.

Природні ресурси в Україні можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Більшість природних ресурсів України перебуває в державній та комунальній власності. Чинне законодавство передбачає значно менший обсяг природних ресурсів, які можуть пере- бувати у приватній власності фізичних та юридичних осіб, порівняно з публічною. Це обумовлено тим, що використання природних ресурсів які перебувають у приватній власності, спрямоване на задоволення потреб окремих фізичних або юридичних осіб.

Право власності на природні ресурси характеризується множинністю суб'єктів: Український народ; держава Україна; фізичні особи; юридичні особи; Автономна Республіка Крим; територіальні громади; іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

20. Права і обов’язки власників природних об’єктів. Особливості “соціалізованого” права власності на природні ресурси.

Основне і невід'ємне право власника — самостійно господарювати, здійснювати безпосередню експлуатацію природного об'єкта. Однак самостійне використання природного об'єкта — це не лише право, але і обов'язок власника. Причому він має право і зобов'язаний використовувати природний об'єкт саме у тих цілях, для яких об'єкт призначений.

Право самостійного господарювання і безпосередньої експлуатації природного об'єкта передбачає наявність у власника ряду конкретних прав, обумовлених тим чи іншим видом природного об'єкта або його цільовим призначенням. Серед них чинне екологічне законодавство особливо підкреслює права власності на створену за допомогою природного об'єкта продукцію і доходи від її реалізації; можливість використовувати існуючі на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісні угіддя, водні об'єкти; зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будови і споруди; передавати природні об'єкти в оренду з одержанням за це відповідної винагороди; відчужувати їх, здавати в заставу та іншими засобами експлуатувати інші корисні властивості.

Всі права власника здійснюються ним тільки у встановленому порядку. Зведення будівель і споруд (виробничих, культурно-побутових та ін.) допустиме на призначених для цього земельних ділянках і за погодженням з місцевими радами. Надання природних об'єктів в оренду здійснюється на чітко обмежений законом термін і без зміни його цільового призначення. Власники земельних ділянок, наданих для ведення селянського (фермерського) господарства, протягом шести років не можуть його відчужувати, за винятком випадків передачі у спадщину.

Окрему групу прав складають майнові права, пов'язані з правом власності на природні ресурси. Все створене або здобуте власником на своєму природному об'єкті (згідно з його цільовим призначенням) належить даному власнику. Так, власники земельних ділянок, мають право власності на створену сільськогосподарську продукцію, посіви, насадження сільськогосподарських культур та інші насадження, а також на доходи від їх реалізації.

Окрім прав, що виражають основний зміст права власності, а також обумовлених ним, існує цілий ряд інших прав. Аналіз законодавства дозволяє зробити висновок про існування права власника, в якого природний об'єкт вилучається для державних або громадських потреб, вимагати надання замість вилученого іншого рівноцінного за якістю природного об'єкта. Так, наприклад, викуп для державних і громадських потреб земельних ділянок у власників може здійснюватися тільки після виділення за їх бажанням рівноцінної за якістю земельної ділянки, будівництва на новому місці підприємствами, установами, організаціями, для яких відводиться земельна ділянка, житлових, виробничих і інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування збитків у повному обсязі.

Власник природного об'єкта має право на відшкодування завданих йому збитків, окрім випадків, коли природний об'єкт вилучається за порушення закону. Під збитками розуміється кадастрова вартість пошкодженого чи знищеного природного об'єкта, що вилучається, невикористані витрати або неотриманий прибуток.

Право власників природних об'єктів гарантується законом. Це означає, що припинення права власності на природний ресурс або його частину може мати місце лише у випадках і на підставах, передбачених законодавством. Втручання в діяльність власників природних об'єктів, пов'язане з їх використанням, з боку державних, господарських та інших органів і організацій забороняється, за винятком випадків порушення власниками природоохоронного законодавства. Права власників можуть бути обмежені лише у випадках, прямо передбачених законом.

Порушені права власників природних об'єктів підлягають відновленню органами влади згідно із їх компетенцією судом, арбітражним судом чи третейським судом.

Як правило, не допускається накладення стягнення на природний об'єкт за претензіями кредиторів. Такі наслідки можливі тільки за рішенням суду у випадку відсутності у боржника іншого майна, а у громадянина — власника земельної ділянки таке накладення допускається лише у тому разі, коли земельна ділянка є об'єктом застави.

Серед обов'язків власників природних ресурсів перше місце займає раціональне і ефективне використання природного об'єкта згідно із його цільовим призначенням і умовами надання. При раціональному використанні природного об'єкта якість його повинна не погіршуватися, а поліпшуватися. Тому на власника покладається обов'язок застосовувати природоохоронні технології виробництва, підвищувати родючість, не допускати погіршення екологічної обстановки на території внаслідок своєї господарської діяльності, вживати заходів щодо недопущення забруднення, погіршення або знищення природного об'єкта. Раціональність використання природних об'єктів означає, що воно здійснюється за суворо цільовим призначенням. При використанні природного об'єкта не з тією метою, для якої він був придбаний, або нераціональними засобами можливе припинення права власності.

Найважливішим обов'язком власника є своєчасна сплата податку за природний об'єкт. Власник природного об'єкта зобов'язаний не порушувати права інших власників, дотримуватися правил добросусідства, не чинити перешкод суміжним власникам природних об'єктів, вживати заходів щодо недопущення можливості стоку дощових і стічних вод, проникнення ядохімікатів і мінеральних добрив на суміжні природні об'єкти (ст. 40 ЗК України).

Законодавство накладає на власника і обов'язок зберігати і утримувати у належному стані геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, дотримуватися режиму санітарних зон і територій, що особливо охороняються, виконувати інші природоохоронні обов'язки.

Про соціалізовану власність

Якщо ж говорити про сучасний стан регулювання відносин власності на об'єкти тваринного світу, то слід наголосити, що відповідно до ст. 5 ЗУ "Про тваринний світ" право власності на об'єкти тваринного світу набувається та реалізується згідно з КУ, цим Законом та іншими законами України.

Об'єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі і перебувають в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, є об'єктами права власності українського народу.

Від імені українського народу права власника об'єктів тваринного світу, які є природним ресурсом загальнодержавного значення, здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених КУ.

Кожний громадянин має право користуватися об'єктами тваринного світу - об'єктами права власності українського народу - відповідно до базового Закону та інших законів України.

Об'єкти тваринного світу в Україні можуть перебувати у державній, комунальній та приватній формах власності.

Об'єкти тваринного світу в Україні знаходяться під охороною держави незалежно від права власності на них.

Потрібно вказати, що ця стаття доповнює норми КУ, де у ст. 13, на жаль, тваринний світ не знайшов свого окремого закріплення як об'єкт права власності українського народу. Таке становище аж ніяк не сприяє підвищенню правового статусу тваринного світу, адже законодавець, замаскувавши тваринний світ під словами "інші природні ресурси", по суті, закріпив його вторинний, похідний від інших природних об'єктів, статус. Разом з тим ЗУ "Про тваринний світ" знімає ці суперечності, прямо поширюючи статус об'єктів права власності українського народу і в такий спосіб соціалізований характер права власності на нього.

Визнання лісу тільки природним ресурсом, або навпаки тільки майном, звужує зміст цього поняття та не сприяє організації охорони лісу від злочинних посягань на відповідному рівні. У цьому випадку взагалі не береться до уваги дуалістична природа лісу. Ліс в сучасних умовах – це майно й природний ресурс одночасно, або якщо більш чітко визначитися з цим поняттям, природний ресурс, якому притаманні майнові властивості. Не можна штучно відокремлювати майнові (речові) та природні складові поняття лісу, як соціалізованого природного ресурсу. Таким чином, через більш жорстку охорону лісу як майна, в сучасних умовах, можлива й більш ефективна та адекватна охорона лісу як природного ресурсу. Тобто пріоритетною є майнова характеристика лісу. Ліс розглядається як невід'ємна складова довкілля, що створює безпечні та необхідні для людини умови життя й діяльності, можливості для оздоровлення й відпочинку. Закріплюючи вказані положення в Конституції України як права людини і громадянина (ст. 50), держава вимагає від кожного члена суспільства “не заподіювати шкоду природі” (ст. 66), а також проголошує своїм обов’язком “забезпечення екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на території України” (ст. 16 Конституції України).