20

ЛЕКЦІЯ 2

Специфічні особливості діяльності спеціалістів у галузі адаптивної фізичної культури

План вивчення теми

1. Історія адаптивної фізичної культури.

2. Характеристика сучасного адаптивного фізичного виховання в Україні.

3. Фізкультурно-спортивна реабілітація інвалідів.

4. Завдання викладача адаптивної фізичної культури.

5. Педагогічна діяльність спеціаліста з АФК з позицій теорії управління.

6. Психолого-педагогічні відмінності у діяльності професіонала з фізичної культури й адаптивної фізичної культури.

7. Готовність до педагогічної діяльності в галузі АФК.

Рекомендована література:

1. Байкина Н. Г. Основы инвалидного спорта: учебное пособие / Н. Г. Байкина, Я. В. Крет. – Запорожье: ЗГУ, 2002. – 58 с.

2. Бегидова Т. П. Основы адаптивной физической культуры / Т. П. Бегидова. – М.: Физкультура и Спорт, 2007. – 192 с.

3. Бріскін Ю. А. Адаптивний cпорт. Спеціальні Олімпіади : Навч. посібник / Ю. А. Бріскін – Львів: Ахіл, 2003. – 127 с.

4. Винник Д. П. Адаптивное физическое воспитание и спорт / [Винник Д. П.]; под ред. Джозефа П. Винника; [пер. с англ. И. Андреев]. – К.: Олимпийская литература, 2010. – 608 с.

5. Иванова И. Б. Социально-психологические проблемы детей-инвалидов / И. Б. Иванова. – К.: Логос, 2000. – 86 с.

6. Технологии физкультурно-спортивной деятельности в адаптивной физической культуре : [учебное пособие] / Под ред. С. П. Евсеева. – М.: Советский спорт, 2007. – 296 с.

7. Чудная Р. В. Адаптивное физическое воспитание / Р. В. Чудная. – К.: Наукова думка, 2000. – 358 с.

8. Шапкова Л. В. Средства адаптивной физической культуры : [методические рекомендации по физкультурно-оздоровительным и развивающим занятиям детей с отклонениями в интеллектульном развитии] / Под ред. С. П. Евсеева. – М.: Советский спорт, 2001. – 152 с.

1. Історія адаптивної фізичної культури

Результати дослідження науковців С. П. Євсєєва, Р. В. Чудної та ін. свідчать, що проблема ставлення суспільства до людей зі стійкими порушеннями здоров’я проходить через усю історію людства і свідчить про жорстоке знищення тих, хто тривало хворіє, або, у кращому разі, про безжалісну байдужість до них. Навмисне відсторонення від людей з фізичними дефектами має як психологічні, так і соціальні коріння. Це і свідомий страх перед хворобою, каліцтвом і смертю, і проблеми життєзабезпечення людей з особливими потребами, які вимагають більших зусиль і ресурсів, і т.п. Принципові зміни у суспільному ставленні до людей з обмеженими фізичними можливостями приходять з християнством, із закликом Ісуса Христа про милосердя і любов до ближнього. Але тільки в епоху Відродження намітилося подолання ізоляції аномальних людей від соціуму та зміна ставлення до них. Одна з перших наукових робіт, присвячених вихованню інвалідів, – книга видатного вченого епохи Відродження Дж. Кардано «Paralipomena».

За дослідженнями Р. В. Чудної на території України в давнину людей з фізичними дефектами опікували центри духовного життя того часу – монастирі. У процесі розвитку суспільства з’являються притулки для знедолених людей. З ХІV ст. у притулках і церквах вводять сумісне виховання здорових і аномальних дітей. У середині XVІІІ ст. у виховних закладах було виділено спеціальні групи для аномальних дітей. На початку XIX ст. виникають перші спеціалізовані установи для глухонімих і сліпих дітей, а трохи пізніше і для дітей з розумовою відсталістю. У дореволюційній Росії, до складу якої входила Україна, на власні пожертвування існувала зовсім невелика кількість навчальних закладів на зразок притулку, які охоплювали не більше 5–6 % дітей-інвалідів, що потребували допомоги. Перша світова війна, багаточисельні жертви змінили ставлення світової спільноти до проблем інвалідності. Зростання суспільної свідомості зумовило появу громадського руху на захист рівних прав людей незалежно від їхніх фізичних можливостей. Сьогодні в усьому світі спостерігається великий прогрес у сфері соціальної і фізичної реабілітації інвалідів, у розробленні педагогічно-реабілітаційних методів.

В Україні кардинальні зміни в реабілітаційній роботі з інвалідами відбулися у післяреволюційний період. Законодавство 1918 р. визначило статус інвалідів у суспільстві, заснувало виховно-корекційні установи для аномальних дітей і ввело їх до загальнодержавної системи народної освіти. Цей крок дозволив консолідувати сили освіти, охорони здоров’я та юстиції у сфері реабілітації. До розроблення системи корекційної педагогіки у 20–30-ті роки ХХ ст. були залучені кращі вчені того часу: В. Бехтерєв, Л. Виготський, Г. Россолімо, Ф. Рау, В. Кащенко, М. Грабов. У 1929 р. у Радянському Союзі було організовано перший науковий центр з розроблення проблем освіти, виховання і професійної підготовки аномальних дітей – Експериментально-дефектологічний інститут.

Одним з найбільш відомих методів корекційної педагогіки став метод, розроблений на початку ХХ ст. педагогом М. Монтессорі. Заснований на сенсуалістичних принципах, він переслідує мету розумового розвитку дитини цілеспрямованим збагаченням її сенсорного досвіду. Завдяки цьому методу діти із затримкою психомоторного розвитку, особливо при педагогічній занедбаності, за рік-другий наздоганяють і навіть випереджають у розумовому розвитку своїх здорових однолітків. Педагогіка Монтессорі стала популярною як у роботі з аномальними, так і зі здоровими дітьми. Нині 80 % голландських загальноосвітніх шкіл працюють за цим методом.

О. Декролі розвинув метод Монтессорі і розробив трьохетапну систему корекційного виховання, у якій на першому етапі відбувається виховання сприйняття і здібності до спостереження, на другому – здібності утворювати асоціації (мислення), на третьому – забезпечення реалізації особистості.

На початку 30-х років ХХ ст. Л. Виготський висунув ідею активно-діяльнісного випереджаючого навчання. Ідеї Л. Виготського було розроблено та обґрунтовано в межах теорії діяльності А. Леонтьєвим, П. Гальпериним та ін. Реалізуючи ці ідеї, Л. Занков у 50–60-х роках ХХ ст. розробив систему інтенсивного всебічного розвитку для початкової школи.

Разом із розвитком дефектології відбувалося становлення і розвиток фізичної культури і спорту інвалідів. У 20-ті роки ХХ ст. почався спортивний рух людей з вадами слуху. Вже у 1924 р. у Парижі відбулися Перші Олімпійські ігри для глухих. З того часу Всесвітні ігри глухих регулярно надають можливість на рівних змагатися і спілкуватися глухим спортсменам усього світу.

У роки Другої світової війни в Англії почав розвиватися спорт на візках, який за півтора десятиліття переріс у всесвітній спортивний рух під назвою Паралімпійські ігри. У 1968 р. у США дістав поширення рух, який мав на меті інтегрувати розумово відсталих людей до суспільства засобами фізичної культури і спорту, – Спеціальна Олімпіада. Наприкінці ХХ ст. Спеціальна Олімпіада залучила більше 1 млн. учасників зі 150 країн.

Характерно, що починалися всі спортивно-громадські явища, які змінили життя мільйонів людей-інвалідів, їхніх близьких і життя світової спільноти в цілому, завжди з ентузіазму окремих особистостей. Так, організатором Олімпійських ігор для глухих став Е. Рубенс-Алкейс, Паралімпійських ігор – Л. Гуттман, Спеціальної Олімпіади – Ю. Кеннеді-Швайвер – сестра президента США Дж. Кеннеді.

Сьогодні міжнародний фізкультурний рух людей з обмеженими фізичними можливостями успішно розвивається завдяки активній роботі багаточисельних громадських організацій, таких як: Міжнародна організація глухих, Міжнародна асоціація спорту і відпочинку осіб з наслідками дитячого церебрального паралічу, Міжнародна асоціація спорту сліпих, Міжнародна організація спорту осіб з вадами розумового розвитку, Міжнародна федерація Сток-Мандевільських ігор, Міжнародна спортивна організація інвалідів, Міжнародна федерація спорту на візках. У кінці ХХ ст. з метою розвитку нових видів спорту для залучення ще більшої кількості людей з фізичними вадами було створено Міжнародну організацію рекреаційного спорту, розвитку і стимуляції інвалідів.

На початку ІІІ тисячоліття адаптивне фізичне виховання стало вже самостійним напрямом фізичного спортивного руху і сьогодні представлено багатьма організаціями.