Чиж та голуб

Весною Чижик молоденький,

Такий співучий, проворненький,

В садочку все собі скакав

Та якось у сільце й попав;

Сердега в клітці рветься, б’ється...

А Голуб бачить та сміється:

«А що? Попавсь – от тобі й на!

Вже, певно, голова дурна..

Не бійсь, мене б не піддурили,

Хоч як би не хитрили,

Бо я не Чижик! Ні..оце!»

Аж гульк – і сам піймавсь в сільце...

Ото на себе не надійся,

Чужому лихові не смійся!

Коник-стрибунець

У степу, в траві пахучій,

Коник, вдатний молодець,

І веселий, і співучий,

І проворний стрибунець,

Чи в пшениченьку, чи в жито,

Досхочу розкошував

І цілісінькеє літо,

Не вгаваючи, співав;

Розгулявся на всі боки,

Все байдуже, все дарма...

Коли гульк — аж в степ широкий

Суне злючая зима.

Коник плаче, серце мліє;

Кинувсь він до Мурав’я;

— Дядьку, он зима біліє!

От тепер же згину я!

Чуєш — в лісі ворон кряче,

Вітри буйнії гудуть?

Порятуй, порадь, земляче,

Як се лихо перебуть!

— Опізнився, небораче, —

Одказав земляк йому, —

Хто кохав життя ледаче —

Непереливки тому.

— Як же в світі не радіти?

Все кругом тебе цвіте, —

Каже Коник, — пташки, квіти,

Любе літечко на те;

Скочиш на траву шовкову —

Все співав би та співав. —

На таку веселу мову

Муравей йому сказав:

— Проспівав ти літо боже, —

Вдача вже твоя така, —

А тепер танцюй, небоже,

На морозі гопака!

Зимня пісенька

Діти наші, квітоньки,

Хлопчики і дівоньки!

Нум гуртом співать;

Ви тягніть тонесенько,

Буду я товстесенько

Окселентувать.*¹

«Зимонько-снігурочко,

Наша білогрудочко,

Не верти хвостом,

А труси тихесенько,

Рівненько, гладесенько

Срібненьким сніжком.

Ми повибігаємо,

Снігу накачаємо

Купу за садком;

Бабу здоровенную,

Уночі страшенную,

Зліпимо гуртом.

Зробим очі чорнії,

Рот і ніс червонії —

Буде як мара.

День і ніч стоятиме,

Вовка проганятиме

Від свого двора.

Зимонько – снігурочко,

Просимо, голубочко,

Щоб мороз стояв,

Бабу товстобокую,

Відьму вирлоокую,

Пильно доглядав.

Гляне ясне сонечко

В весняне віконечко,

Бабу припече;

Де й мороз той дінеться,

Геть від баби кинеться,

З ляку утече!

Баба буде плакати,

Будуть сльози капати,

Знівечать кожух,

Голова покотиться,

Баба заколотиться

І в калюжу — бух!

Висохне водиченька,

Виросте травиченька,

Розцвіте садок, —

Ми тоді весняночку,

Любую паняночку,

Приберем в вінок.

Подаруєм квіточку,

Із васильків скрипочку

Грай, серденько, грай!

Звесели і воленьку,

І трудящу доленьку,

І весь рідний край».

Загадки і відгадки

***

Щоб дітям веселіш було,

Пущу я загадку прехитру:

Пішов смерком я за село,

Щоб повернути млин до вітру.

Дивлюся – з поля щось біжить,

Неначе бісова отара.

Шумить, гуде і торохтить,

А курява така, як хмара!

От-от на мене налетить...

Я з переляку скоком-боком

Та у бур’ян – дух притаїть –

І виглядаю одним оком.

Щось двоє спереду гудуть,

За ними двоє ще женуться,

Біжать, ніяк не доженуть

І зозла аж об землю б’ється...

Курить мара, все трощить, мне,

Чи то лозна, чи цеглина...

Гаразд, що втік, а то й мене

Не обійшла б лиха година.

Пробігло...зникло у ліску,

А я навтікача додому

Та про оказію таку

І досі не хвалюсь нікому.

Колись се дітям передам, -

Нехай їх розум молоденький

Міркує і розкаже нам

Про той переполох дурненький.

Спитав я голубят моїх:

Що ж воно бігло по дорозі?

Сміються діти-кіх-кіх-кіх:

«Дідусю, то колеса в возі!»

Тьху, недотепний дідуган!

Не знать чого перелякався,

Сховався здуру у бур’ян

І тільки сорому набрався!

***

Ануте, діти, ось сідайте!

Я загадку за хвіст піймав:

Подумайте і розгадайте,

Чи я диковину придбав.

Мовчала ніч; усі мовчали,

І соловейко задрімав;

На небі зірочки блищали.

За гаєм місяць виглядав.

Не спало троє у господі;

Не видно, де воно й яке;

Ви, діти, станьте у пригоді,

Вгадайте: що воно таке?

«Пошли нам, боже, день скоріше! -

Одно озвалось на стіні, -

Тепліше буде й веселіше,

к блисне сонечко мені».

А друге каже: «Нічко мила!

Коли б з тобою довше буть;

Мене без тебе тільки й діла,

Що в боки пхають і товчуть».

Мовляє третє: «Річ даремна,

Мене ніщо не веселить -

Чи то настане нічка темна

Чи то веселий день шумить».

***

Десь у гаю родилася,

У хаті опинилася.

Була німа і нежива -

Тепер говорить і співа.

Хто з нею добре знається,

До того обзивається;

А хто навпад її бере,

Аж по душі вона дере.

Буває, так зажуриться,

Що й люлечка не куриться,

В очах сльозина заблищить

І чуле серце заболить.

Зате ж, як розкуражиться,

Уся біда уляжеться:

Такий гармидер заведе,

Що й бас товстючий загуде.

Батьки, і паніматоньки,

І хлопці, і дівчатоньки

Аж не потовпляться-біжать,

До танців жижечки тремтять.

Усім, усім потішенько.

А закаблукам лишенько...

Колись і я її любив,

Колись навприсядки дурів.

Ох, діти-наші квіточки!

Пристарілися литочки:

Тепер не втямлять тропака...

Вгадайте ж: хто вона така?

ХТО БАБА?

Сидить хитра баба аж на версі граба.

«Ой не злізу з граба! — дурить діток баба. —

Вловіть мені тую курочку рябую.

А я подарую грушку золотую».

ХТО ВОНА?

Лиха зима сховається,

А сонечко прогляне,

Сніжок води злякається,

Тихенько тануть стане, —

І здалеку бистресенько

Вона до нас прибуде,

Кому-кому любесенько,

А діткам більше буде.

ХТО РОЗМОВЛЯЄ?

«Ой я бідна удовиця, -

Стала пхикать жалібниця, -

Он калина, - їй не так!

Кажуть, пісні їй складають,

А про мене забувають.

І ніхто ніде ніяк!...»

«Стій лиш! Слава не брехуха, -

Обізвалась джеркотуха, -

Розбирає, що і як!

От я славі догодила,

Кашку діточкам варила,

А тобі не вдасться так».

ЩУКА

На Щуку хтось бомагу в суд подав,

Що буцім би вона такеє виробляла,

Що у ставку ніхто життя не мав:

Того заїла в смерть, другого обідрала.

Піймали Щуку молодці

Та в шаплиці

Гуртом до суду притаскали,

Хоча чуби й мокренькі стали.

На той раз суддями були

Якіїсь два Осли,

Одна нікчемна Шкапа

Та два стареньких Цапа,—

Усе народ, як бачите, такий

Добрячий та плохий.

За стряпчого, як завсігди годиться,

Була приставлена Лисиця...

А чутка у гаю була така,

Що ніби Щука та частенько,

Як тільки зробиться темненько,

Лисиці й шле — то щупачка,

То сотеньку карасиків живеньких

Або линів гарненьких...

Чи справді так було, чи, може, хто збрехав

(Хто ворогів не мав!),—

А все-таки катюзі,

Як кажуть, буде по заслузі.

Зійшлися судді, стали розбирать:

Коли, і як воно, і що їй присудити?

Як не мудруй, а правди ніде діти.

Кінців не можна поховать...

Не довго думали — рішили —

І Щуку на вербі повісити звеліли.

— Дозвольте і мені, панове, річ держать,—

Тут обізвалася Лисиця.—

Розбійницю таку не так судить годиться:

Щоб більше жаху їй завдать

І щоб усяк боявся так робити, —

У річці вражу Щуку утопити!

— Розумна річ! — всі зачали гукать.

Послухали Лисичку

І Щуку кинули — у річку.

1* Окселентувать - вторити, підспівувати.