13.3. Глобалізація економіки: сутність, характерні риси, переваги та ризики. Інтеграційні пріоритети України в умовах глобалізації

Глобалізація (globalization) – складний, багатогранний процес, який охоплює усі сторони суспільного розвитку і втілюється у зростаючій взаємозалежності країн світу в результаті формування єдиного всесвітнього господарського організму. Конкретними формами прояву глобалізації стали: розвиток транснаціонального капіталу, формування світових ринків (товарних, фінансових, технологічних, інформаційних тощо), утворення регіональних економічних об’єднань.

Визначають такі джерела процесів, що в сукупності утворюють явище глобалізації: науково-технічний прогрес, революція в інформаційних технологіях, розвиток яких забезпечує соціальний взаємозв’язок та взаємозалежність країн світу; удосконалення міжнародної інфраструктури, нових поколінь транспорту і зв’язку; поглиблення міжнародного поділу праці, подальший розвиток інтернаціоналізації виробництва; поява таких суб’єктів світової економіки та політики, як транснаціональні корпорації (ТНК) (transnational corporations) та міжурядові організації, узгодження інтересів та можливостей яких потребує від них і дозволяє їм діяти глобально в одній чи декількох сферах життєдіяльності.

Серед глобальних проблем (global problems) сучасності можна виокремити: 1) проблеми економічного і політичної взаємодії держав; 2) проблеми взаємодії суспільства і природи: забруднення навколишнього середовища; забезпечення людства необхідними природними ресурсами (сировиною, енергією, продовольством); освоєння світового океану та космічного простору; 3) проблеми взаємовідносин людей і суспільства: зростання народонаселення; охорони і зміцнення здоров'я людей; освіти і культурного зростання.

Економічна природа глобалізації розкривається через процес формування єдиного економічного простору, кількісного та якісного поглиблення взаємозв’язку національних економік при формуванні мегаоператорів, ринком збуту яких стають будь-які регіони з високим рівнем споживання. Глобалізацію економіки (global economy) характеризують як єдність двох процесів: глобалізацію ринків (ресурсів, товарів та послуг) і глобалізацію економічних форм (формування транснаціональних операторів, збільшення організаційних структур економіки, утворення глобальних мереж).

Посиленню процесів економічної глобалізації сприяють:

– відносна самостійність транснаціональних корпорацій і перерозподіл функцій між державою, ТНК та міжнародними організаціями та інститутами. ТНК формують міжнародні виробничі, науково-технічні зв’язки і співробітництво, виступають основними суб’єктами іллегалізації міжнародної економіки, враховуючи значну кількість випадків недобросовісної конкуренції, недостатню прозорість внутрішньокорпоративного руху факторів виробництва та продуктів праці, що дає можливість приховувати певну частину прибутку, одержану у країні перебування дочірньої компанії. Небезпечними є також виробництва, які повністю забезпечуються імпортними комплектуючими і не мають ні власних технологій, ні можливості диверсифікувати джерела постачання;

– розвиток конкуренції, яка забезпечує перерозподіл капіталу через злиття та поглинання, що в свою чергу сприяє формуванню глобальних мереж у різних сферах економіки;

– використання електронних каналів зв’язку, Інтернет-технологій для впровадження нових методів управління виробництвом та торгівлею, що породжує нові види загроз та ризиків;

– деформація пропорцій між реальним та фінансовим капіталом, що обумовлено концентрацією та перенакопиченням фінансових ресурсів у мережевих структурах ТНК, а як наслідок – домінуванням на ринку спекулятивного капіталу. Капітал стає фінансовим за формою руху та спекулятивним за змістом. Фінансові ринки починають не тільки обслуговувати реальний сектор економіки, а й набувати самостійного значення через контроль формування та розподілу світової вартості.

Як наслідок – формуються суперечності глобалізації (contradiction of globalization), які породжені домінуючою роллю фінансового капіталу в світовій економіці. Перша – це суперечність економіки та політики, що має таку форму прояву, як політизація світової економіки. Головними агентами становлення глобальної економіки були уряди країн «великої сімки» та міжнародні інститути – МВФ, Світовий банк, СОТ. Основи глобалізації були сформовані саме цими агентами в дусі вимог Вашингтонського консенсусу (політикою дерегулювання, лібералізації та приватизації). Друга суперечність глобалізації охоплює протиставлення та єдність національної та світової економіки, що має таку форму прояву, як зіткнення національних та світових пріоритетів. Поширення набуває «ресурсна дискримінація», котра встановлює «вимивання» ресурсів з країн, що розвиваються, та експортну експансію промислово розвинених країн, що одержує інституційне оформлення у формуванні наддержавних міжнародних організацій;

– збільшення частки послуг у структурі виробництва реальних благ, найбільша питома вага припадає на інформаційні та фінансові, які представляють віртуальний (фіктивний) сектор. У цілому економіка стає більш спекулятивною і трансформується в фінансову, що сприяє утворенню глобального суспільства ризику, для якого найважливішими стають інститути керування ризиками;

– лібералізація фінансових ринків забезпечує формування залежних від мегаоператорів національних фінансових інститутів.

В умовах глобалізації інтернаціоналізація економіки набуває нових рис:

на основі інтенсифікації діяльності транснаціональних корпорацій та розвитку довгострокових виробничих зв’язків формується глобальне світове виробництво;

кардинально змінюється зміст світових господарських зв’язків: темпи зростання міжнародної торгівлі випереджають темпи зростання виробництва, а фінансові операції перевищують обсяги експорту товарів та послуг;

змінюється спрямованість і структура міжнародної торгівлі, зростає товарообмін наукоємною, високотехнологічною продукцією між розвинутими країнами;

зростає орієнтація розвинутих економік на активізацію людського фактора, здатність генерувати нові знання, швидко їх застосовувати, використовуючи сучасні методи обробки інформації.

У 80–90-ті роки ХХ ст. відбулися зміни, що поставили під питання п’ятиступеневу схему регіональної інтеграції: зона вільної торгівлі – митний союз – спільний ринок – економічний та валютний союз – політична інтеграція, в якій кожний рівень розглядався як передумова наступного. Цій схемі на сучасному етапі відповідає тільки ЄС. Об’єднання, які виникали в 90-ті роки, як правило, зупинялися на півшляху до митного союзу/спільного ринку, що обумовлено входженням в регіональні об’єднання в них країн з різним рівнем економічного розвитку, спільні інтереси яких об’єктивно не поширюються далі розвитку вільної торгівлі.

Особливості сучасного етапу розвитку глобалізації економіки зумовлюють значне підвищення рівня її нестабільності, підтвердженням чого є численні міжнародні кризи останніх років, серед яких криза європейської валютної системи 1992–1993 рр., латиноамериканська криза 1994–1995 рр. та криза в Південно-Східній Азії у 1997–1998 рр., у Бразилії в 1997–1999 рр., Туреччині у 2000–2001 рр., Аргентині у 2001–2002 рр., глобальна фінансова криза 2008 р., що суттєво зачепила й Україну.

Головним ризикоутворюючим фактором для економіки в умовах глобалізації є поширення ознак ринковості як самоорганізуючої системи на все світове господарство. Другий тип ризиків глобалізації пов’язують з мережевими структурами фінансових і організаційних систем, а саме: несиметричним розподілом інформації, яка, лише на перший погляд, є надмірною, а в реальній дійсності доступна не для всіх і розповсюджується нерівномірно. У процесі піднесення фінансової глобалізації розгортаються такі передумови фінансової нестабільності: зміна валютних режимів; зростання обсягів міжнародних потоків капіталу, обсягів валютообмінних операцій, збільшення швидкості поширення інформації; якісні зміни у структурі міжнародних потоків капіталу, що спричинили мобільність капіталів; приналежність суб’єктів фінансового ринку до різних національних економічних систем, що збільшує рівень ризику фінансових операцій та зумовлює зростання нестабільності глобального фінансового простору.

Визначаючи місце України в глобальній економіці, варто зазначити, що динаміка внутрішніх ринків залежить від здатності національних фірм конкурувати в глобальному масштабі, у межах якого формується інститут транснаціональних корпорацій, що диверсифікує процес виробництва та реалізації з використанням переваг певного регіону. Ризик фінансової нестабільності може бути суттєво знижений за допомогою раціональної макроекономічної політики на національному рівні, тісного міжнародного співробітництва та подальшого вдосконалення архітектури світової фінансової системи, спрямованих перш за все на попередження кризових явищ.

Ратифікувавши Угоду про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода), Україна підтвердила свої інтеграційні пріоритети. Виконання вимог цієї Угоди дає можливість Україні в подальшому стати повноцінним членом в Європейському Союзі. Намір України розбудовувати відносини з ЄС на принципах інтеграції був вперше проголошений у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики України» та у подальшому стратегічний курс України на європейську інтеграцію був підтверджений та розвинутий у «Стратегії інтеграції України до ЄС» схваленій Указом Президента України 11 червня 1998 року, та «Програмі інтеграції України до ЄС», схваленій Указом Президента України 14 вересня 2000 року. Політика України щодо розбудови відносин з Європейським Союзом впроваджується на основі Закону України від 1 липня 2010 року «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Відповідно до статті 11 Закону (в редакції від 1 січня 2015 року) однією з основоположних засад зовнішньої політики України є «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС». Першочергові пріоритети становлення та розвитку України як члена європейської спільноти визначено Стратегією сталого розвитку “Україна - 2020”, схваленою Указом Президента України №5/2015 від 12 січня 2015 року.