3.3. Зміни форм власності. Приватизація в Україні

На різних етапах розвитку суспільства може відбуватися перехід однієї форми власності в іншу. Зміна форми власності може здійснюватися як еволюційним, так і штучним способом. Так, приватна власність виникла історично внаслідок трансформації суспільної власності: у первіснообщинному суспільстві удосконалення продуктивних сил дало можливість створювати на індивідуальній основі та привласнювати додатковий продукт. На сучасному постіндустріальному етапі розвитку продуктивних сил відбувається усуспільнення приватної власності, її соціалізація. По-перше, з’являються фактори виробництва, саме існування яких має сенс тільки за умов їх колективного використання (мережа Internet). По-друге, усе більше людей стає співвласниками створеного інформаційного продукту, адже такі продукти невіддільні від того, хто їх створює. По-третє, у багатьох випадках значну частину пучка прав власності контролюють суб’єкти, які не можуть вважатися приватними власниками (менеджери корпорацій, державні органи, профспілки тощо).

Разом із тим перехід із суспільної власності у приватну, та навпаки, може відбуватися штучно. В історії багатьох країн непоодинокі випадки передачі державної власності у приватну за гроші, а іноді, навіть, безкоштовно (масовий продаж державних підприємств у Великій Британії наприкінці 70-х – початку 80-х рр. ХХ ст., Бразилії – у 90-ті рр. ХХ ст., безоплатна передача колишньої суспільної власності приватним особам у постсоціалістичних країнах). Аналогічно приватна власність може ставати суспільною (перехід під контроль уряду Великої Британії на початку 40-х рр. ХХ ст. цілого ряду галузей в межах військової програми, примусова експропріація підприємств та власності американських компаній на Кубі у 1960 р. після Кубінської революції, націоналізація нафтовидобутку в Ірані у 50-ті рр. ХХ ст., одержавлення збиткового системоутворюючого банку Hypo Real Estate у Німеччині у 2009 р. тощо). Як правило, штучний перехід з однієї форми власності до іншої санкціонований державою (закони про приватизацію, націоналізацію тощо).

Основними способами штучної зміни форми власності є.

1. Приватизація (privatization) – передача державної або муніципальної власності у приватну власність. Метою приватизації є розвиток конкуренції, підприємництва, розширення кола власників засобів виробництва, підвищення ефективності діяльності підприємств, їх технологічне та управлінське оновлення, скорочення дефіциту державного бюджету (як з рахунок надходжень від продажу об’єктів державної власності, так і за рахунок зменшення дотацій неефективним збитковим державним підприємствам). Форми приватизації суттєво різняться: продаж, повна або часткова роздача, викуп, передача. Приватизація здійснюється різними методами: у ринковій економіці шляхом аукціону, закритого продажу, викупу менеджментом або трудовим колективом акцій; у неринковій економіці – шляхом продажу, роздачі, застосування системи спеціальних облігацій, сертифікатів, купонів тощо.

2. Націоналізація (nationalization) – перехід з приватної власності у державну власність. Може відбуватися добровільно або примусово на основі державних актів (експропріація). Залежно від того, чи компенсує держава приватному власнику вартість націоналізованого майна, розрізняють конфіскацію та реквізицію. Конфіскація – примусове безвідплатне вилучення майна у власність держави. Реквізиція – примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості цього майна.

Цілями націоналізації зазвичай є:

• реалізація національних інтересів, у тому числі обмеження присутності іноземного капіталу;

• здійснення структурної перебудови національного господарства;

• модернізація націоналізованих підприємств;

• врятування від банкротства підприємств, банків, банкрутство яких може негативно позначитися на стані економіки у цілому, їх подальше фінансове оздоровлення;

• збереження контролю за об’єктами, які мають стратегічне значення для безпеки країни;

• припинення незаконного виведення прибутку за кордон;

• встановлення контролю над фінансовими ресурсами, що знаходяться у розпорядженні банків та інших фінансово-кредитних установ.

3. Денаціоналізація (denationalization) – повернення у приватну власність майна, раніше націоналізованого державою. Якщо майно повертається попередньому власнику, має місце реституція (restitution). Завдання денаціоналізації схожі не завдання приватизації.

4. Реприватизація (reprivatization) – повернення раніше приватизованого майна у державну власність з подальшою його передачею у приватну власність (повторна приватизація раніше приватизованого об’єкта). Метою реприватизації є відновлення порушених прав держави як власника щодо приватизованих об’єктів, умови приватизації яких не виконано та/або приватизація яких здійснювалася з порушенням законодавства.

Масштабна приватизація в Україні є складовою процесу роздержавлення (de-statization), зміст якого полягає у переході від директивного регулювання економіки до регулювання на основі ринкових механізмів, обмеженні державного втручання в господарську діяльність. Головним завданням приватизації було створення передумов для формування соціально орієнтованої ринкової економіки та підвищення соціально-економічної ефективності виробництва.

Приватизаційна кампанія в Україні стартувала на початку 90-х рр. На той час питома вага державної власності в економіці становила майже 90 %, виключно у державній власності перебувала земля. В основу вітчизняної моделі приватизації було покладено принципи соціальної справедливості і рівності розподілу та продажу державної власності, що означало безоплатну передачу більшої частини державного майна населенню (із використанням приватизаційних паперів), надання пільг трудовим колективам підприємств.

В Україні одночасно працювали декілька моделей приватизації:

• оренда з викупом (власником державного майна стає орендар);

• викуп трудовим колективом на пільгових умовах (власниками стають працівники підприємства);

• продаж за майнові сертифікати. Спочатку громадянам було відкрито приватизаційні рахунків в Ощадному банку в формі іменних депозитів, що не мали вільного обігу. Надалі були випущені приватизаційні майнові сертифікати у паперовій формі. Приватизаційні рахунки та майнові сертифікати свідчили про право їх володарів на певну частку державного майна. Сертифікати обмінювалися на акції державних підприємств, які потім продавалися на сертифікатних аукціонах, ураховувалися при викупі державного майна трудовими колективами. За період сертифікатної приватизації 45,7 млн. громадян України отримали приватизаційні майнові сертифікати;

• грошова приватизація (власником стає покупець);

• численні особливі схеми для різних галузей.

Існувала також практика відчуження майна державних підприємств способами, не передбаченими законодавством про приватизацію: за процедурами застави, досудової санації, банкрутства та іншими неприватизаційними способами.

Приватизація в Україні мала як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних наслідків можна віднести:

• створення критичної маси «приватної власності», без якої ринкові перетворення не стали б незворотними;

• прискорений розвиток недержавного сектора та його вихід на провідні позиції у національній економіці;

• розвиток ринкової інфраструктури, зокрема виникнення фондового ринку, створення широкої мережі посередників, що діють на ньому, формування основ корпоративних відносин в економіці;

• розвиток активних соціальних сил (підприємців), формування у суспільстві прошарку власників, створення умов для конкуренції в сфері малого бізнесу;

• поступова адаптація населення до ринкової економіки, яка відбувалася не на основі реальних грошей, а на основі штучно створених приватизаційних цінних паперів;

• залучення капіталу в економіку як з боку вітчизняних, так і іноземних інвесторів, створення системи інституціональних інвесторів.

Серед негативних наслідків приватизації можна виділити:

• перехоплення залишкових прав контролю над власністю впливовими групами інтересів за мінімальними цінами. По-перше, на законодавчому рівні для керівництва державних підприємств, які приватизувалися, було закріплено право на отримання пільгових пакетів акцій. По-друге, непоодинокими були випадки штучного заниження вартості та доведення до банкрутства багатьох рентабельних підприємств з подальших їх продажем наближеним до влади структурам;

• відсутність помітних зрушень у добробуті дрібних акціонерів, серед яких була розпорошена колишня державна власність. Формально завдяки приватизації 18 млн пересічних громадян України на рівні титульних прав стали акціонерами. Фактично ж вони не отримали залишкових прав контролю, а отже і доходів (дивідендів) від власності. Тривала законодавча неурегульованість прав дрібних акціонерів зробила їх майже повністю незахищеними від протиправних дій акціонерів з контрольним пакетом акцій та управлінського корпусу, які розпоряджалися майном приватизованих підприємств з метою особистого збагачення;

• значне майнове розшарування населення, надмірна концентрація ресурсів у руках невеликої групи осіб; масове зубожіння; соціальне напруження та політичне протистояння;

• підвищення цін на продукцію (послуги) вітчизняних підприємств-монополістів у сфері нафтопереробки, виробництва сировини для алюмінієвої промисловості, енергорозподільчому бізнесі. Це стало результатом продажу контрольних та близьких до них за розміром пакетів акцій нерезидентам, які є конкурентами цих підприємств на світовому ринку;

• монополізація ринків;

• послаблення захисту прав власності держави як акціонера приватизованих підприємств;

• формування неефективного власника, націленого на примноження багатства не в результаті відтворювального виробничого процесу, а шляхом перерозподільних процедур;

• штучна підтримка занижених соціальних стандартів, насамперед, у сфері оплати праці, формування «неефективного» працівника з низькою продуктивністю, заниженими вимогами до соціальної складової процесу праці, спрощеною системою мотивації, незацікавленого у результатах виробництва та підвищенні продуктивності праці;

• поява олігархії (oligarchy). Олігархія – політичне та економічне панування невеликої групи власників промислового, торгівельного, фінансового капіталу, в руках яких знаходиться переважна частина національного багатства. Для олігархії характерна практично повна безконтрольність прийняття рішень на всіх рівнях державного устрою. Олігархи можуть або самі уособлювати владу (обіймати державні посади, у тому числі в законодавчих та виконавчих органах влади), або використовувати органи влади для прийняття рішень у власних інтересах, а не в інтересах усіх громадян.

Важливо зазначити, що не сама по собі приватизація є шкідливим та потенційно небезпечним процесом, а вади у механізмі її здійснення. Тому важливим завданням є правове упорядкування процесу приватизації. Так, в Україні на законодавчому рівні визначений перелік стратегічно значущих об’єктів, що не підлягають приватизації. Фондом державного майна України здійснюється контроль над виконанням зобов’язань, прийнятих власником під час приватизації. Разом з тим, подальшого удосконалення вимагає процедура передприватизаційної підготовки об’єкта, порядок здійснення приватизаційних аукціонів.