Тема 3 принципи (засади) кримінального провадження україни План заняття

Заняття ІІ.

в.5. Обов’язковість судових рішень

Судове рішення, яким закінчується розгляд справи, є найважливішим актом судової влади. Воно постановляється іменем України незалежно від того, до якого рівня судової системи або юрисдикції належить суд і в якому складі суддів (одноособово чи колегіально) розглянуто справу.

Принцип обов’язковості судових рішень, що набрали законної сили, надає їм властивості закону по справі, у якій вони постановлені. Тому вони обов’язкові для виконання на території України всіма фізичними і юридичними особами, яких ці рішення стосуються.

За невиконання судового рішення може настати кримі­нальна, адміністративна або дисциплінарна відповідальність. Обов’язкове і точне виконання судових рішень дер­жавними і недержавними організаціями, установами, підприємствами, службовими особами і громадянами забез­пе­чується системою державних органів, на які покладено виконання судових рішень у цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення (органи Державної виконавчої служби України, Державного департаменту України з питань виконання покарань та ін.).

Обов’язковий характер судового рішення, постановленого іменем держави, підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню в Україні режиму законності.

в.6. Процесуальна економія

У відповідності з цим принципом процес по кожній справі суд повинен вестися з мінімально необхідними витратами часу. Порушене право або охоронюваний законом інтерес повинні знайти в суді своєчасний захист. Тому вирішення справ в суді не повинно затягуватися. Разом з тим швидкість вирішення справ не повинна перешкоджати з'ясування судом дійсних обставин справи.

Швидкість вирішення справ забезпечується певною мірою термінами розгляду справ судом першої інстанції, а також строками розгляду справ у судах алепяційної і касаційної інстанції.

При здійсненні правосуддя держава несе чималі матеріальні витрати. Ці витрати в судочинстві (не на шкоду якості розгляду справ) повинні бути мінімальні. Раціональне використання процесуальних засобів дозволяє успішно розв'язати названу проблему. Принцип процесуальної економії не має нічого спільного з спрощенням в застосуванні норм процесуального права.

в.7. Презумпція невинуватості (лекція)

Засада презумпції невинуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення свою дію поширює не тільки на таких учасників провадження, як підозрюваний та обвинувачений. Під її захистом перебуває будь-яка особа у кримінальному судочинстві, стосовно якої ведуться дії інкримінаційного характеру. Це, зокрема, може бути свідок, якого допитують про обставини, що можуть бути використані проти нього. Саме так тлумачить коло осіб, на яких поширює свою дію презумпція невинуватості, Європейський суд з прав людини (справа "Хужін та інші проти Росії", 2008 p.; справа "Адольф проти Австрії",1982 р.).

в.8. Забезпечення права на захист (лекція)

в.9. Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї;

Свобода особи від самовикриття та викриття близьких родичів і членів сім'ї - засада кримінального провадження, яка грунтується на конституційній нормі (ч. 1 ст. 63 Конституції України): "Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом". Своєю чергою, наведена норма-засада кореспондує ч. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, яка встановлює: "Кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення як мінімум на такі гарантії: ... не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним". Ця засада у кримінальній процесуальній доктрині та судовій практиці ще іменується привілеєм проти самовикриття та викриття близьких родичів та членів сім'ї у вчиненні кримінального правопорушення. У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ця засада як привілей проти самообвинувачення та обвинувачення близьких родичів та членів сім'ї спеціально не сформована у вигляді окремої норми. Проте прецедентна практика Європейського суду з прав людини, грунтуючись на основі поняття справедливої процедури, про яку йдеться у ст. 6 Конвенції, визнає "право кожного, кому пред'явлено кримінальне звинувачення, ... зберігати мовчання та не давати показань у підтвердження своєї винуватості" ("Функе проти Франції", 1993 р.; "Саундерс проти Сполученого Королівства", 1996 p.). Поняття ж справедливої процедури охоплює захист обвинуваченого від примусу з боку влади, забороняє стороні обвинувачення використовувати докази, одержані всупереч волі обвинуваченого, за допомогою примусу чи насильства.

Реалізація коментованої статті-засади у кримінальному провадженні здійснюється за допомогою процесуального механізму, передбаченого КПК, який, зокрема, включає: а) визначення кола учасників провадження, на яких поширюється ця засада (ними є свідки, підозрювані, обвинувачені, потерпілі); б) наділення кожного з цих учасників кримінального провадження відповідними процесуальними правами, реалізація яких дає їм можливість захищати, як правило, свій інтерес, зокрема, правом не давати показань та не відповідати на запитання з приводу тих обставин, які можуть стати підставою для підозри або обвинувачення їх чи близьких родичів та членів сім'ї у вчиненні кримінального правопорушення (п.п. 4, 5 ч. З ст. 42; ч. 8 ст. 224 КПК); в) покладення на слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд обов'язку під час проведення допитів (на їх початку) ознайомити допитувану особу з її процесуальними правами та обов'язками і роз'яснити їх; г) обов'язково роз'яснити і процесуально зафіксувати право допитуваної особи відмовитися від давання показань, а також відповідати на запитання щодо обставин, які дають підставу підозрювати цю особу або її близьких родичів чи членів сім'ї у вчиненні кримінального правопорушення; ґ) у разі відмови підозрюваного давати показання, відповідати на запитання, особа, яка проводить допит, зобов'язана його зупинити відразу після отримання такої заяви (ч. 4 ст. 224 КПК). Нероз'яснення допитуваній особі права на свободу від самовикриття та права не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї тягне за собою недопущення таких показань як доказу в кримінальне провадження.

Свобода від самообвинувачення охоплює не лише право особи не свідчити (не давати показань) проти себе, а й право не давати будь-яких інших відомостей, які можуть бути використані проти неї, зокрема, документів, речових доказів тощо. Проте прецедентна практика Євросуду не вважає порушенням привілею від самообвинувачення використання стороною обвинувачення інших доказів, які можуть бути отримані від обвинуваченого всупереч його волі, в тому числі й шляхом примусу, зокрема: вилучення документів, речових доказів, отримання зразків для експертного дослідження (крові, інших біологічних виділень тощо) за умови, що такі дії вчинені у згоді із законом, переслідували правомірну мету та були пропорційними необхідності її досягнення.

в.10. Безпосередність дослідження показань, речей і документів (лекція)

Не буде відхиленням від засади безпосередності допит одного з обвинувачених (якщо їх двоє чи більше), потерпілого чи свідка в режимі відеокон-ференції чи із застосуванням інших технічних засобів для трансляції з іншого приміщення у випадках, якщо цього вимагають інтереси провадження або безпека допитуваних осіб (ч. З ст. 351, ч. 9 ст. 352 КПК). Такі допити проводяться в режимі on-line, і сторони мають можливість почути (чи побачити і почути) показання від допитуваних осіб безпосередньо, ставити їм запитання, чути на них відповіді, уточнювати їх тощо.

Новелою КПК є положення ч. З коментованої статті. Якщо за раніше чинним кримінальним процесуальним законом (КПК 1960 р.) виклик в судове засідання свідків, які підлягають допиту, забезпечувався судом, незалежно від того, які свідчення (обвинувальні чи виправдувальні) вони давали на досудовому розслідуванні, то ч. З коментованої статті обов'язок забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення покладає на сторону обвинувачення. Такий підхід є проявом не лише засади безпосередності дослідження показань, а й засади змагальності та права обвинуваченого на справедливий судовий розгляд. Це право передбачене ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ч. З якої встановлює, що кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, має щонайменше такі права: "...d) допитувати свідків, які свідчать проти неї, або вимагати їх допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків з її сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї". Європейський суд з прав людини суворо дотримується правил пункту "d" ст. 6 Конвенції, вважаючи порушенням Конвенції покладення в основу обвинувального вироку показань свідків, які не були допитані під час дослідження доказів у судовому розгляді (судові рішення у справі Костовскі від 20 листопада 1989 р.; у справі Віндіш від 27 вересня 1990 р.; в справі Дельта від 19 грудня 1990 p.).

в.11. Публічність та диспозитивність в кримінальному провадженні (лекція)

На жаль, КПК не передбачив положення свого попередника (КПК 1960 р.) про право прокурора розпочати досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених ст. 447 КПК, за відсутності відповідної заяви потерпілої особи у тих випадках, коли її вільному волевиявленню перешкоджали фізичні чи психічні недоліки, знаходження залежно від правопорушника тощо. На такі випадки необхідно було б поширити дію засади публічності, давши право прокуророві розпочати кримінальне провадження за власною ініціативою та згодою потерпілої особи. Адже прокурор вправі в справах публічного обвинувачення за власною ініціативою пред'явити цивільний позов в інтересах не лише держави, а й громадян, які через фізичний стан, матеріальне становище, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права (п. 12 ч. 2 ст. 36 КПК).

Диспозитивність у кримінальному провадженні поділяється на два види: матеріальну і процесуальну (формальну). Між ними існує нерозривний зв'язок, оскільки матеріальними правами (щодо предмета провадження) можна розпоряджатись учасникам провадження лише завдяки реалізації процесуальних прав. Матеріальна диспозитивність знаходить свій прояв у КПК у таких правах:

1) праві потерпілої особи від кримінальних правопорушень, перерахованих у ст. 477 КПК, звернутися із заявою до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, якою ініціювати кримінальне провадження. Таким правом потерпілий розпоряджається на свій власний розсуд;

2) праві потерпілого у встановлених КПК випадках примиритися з підозрюваним чи обвинуваченим, що має наслідком закриття провадження щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої та середньої тяжкості, а також у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення (ч. З ст. 469. ч. 6 ст. 284 КПК);

3) праві підозрюваного, обвинуваченого укласти з прокурором угоду про визнання винуватості (ч. 2 ст. 469 КПК);

4) праві підозрюваного, обвинуваченого заперечувати проти закриття кримінального провадження у зв'язку зі звільненням їх від кримінальної відповідальності (ч. 7 ст. 284, ч. З ст. 285 КПК);

5) праві потерпілого пред'явити позов у кримінальному провадженні про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням майнової та/або моральної шкоди (ст. 128 КПК), а цивільного позивача - підтримувати цивільний позов або відмовитися від нього (ч. З ст. 61 КПК), укласти з обвинуваченим чи цивільним відповідачем мирову угоду (ст. 128 КПК);

6) праві потерпілого підтримувати обвинувачення у випадку відмови прокурора від його підтримання в судовому засіданні (ст. 340 КПК) або також відмовитися і від приватного обвинувачення у цьому випадку. 

Процесуальна (формальна) диспозитивність знаходить свій прояв за КПК у вільному, на свій розсуд користуванні суб'єктами провадження своїми процесуальними правами, але в межах, визначених КПК.

в.12. Всебічність, повнота та об’єктивність встановлення обставин у кримінальному провадженні (лекція)

в.13. Вільної оцінки доказів (94)

Оцінка доказів тісно переплітається з їх перевіркою. У науці кримінального процесу є загальновизнаним положення, що логічний етап перевірки доказів починається з їх аналізу й синтезу. Аналіз проводиться шляхом умовного роз'єднання змісту й джерела. Аналізуючи зміст доказу, суб'єкт доказування більш глибоко пізнає його узгодженість чи неузгодженість з іншими доказами і таким чином збільшує своє уявлення про обставини події, що досліджується, або доходить необхідності отримати нові докази. Самостійний аналіз джерела доказу надає можливість виявити його особливості, які дозволяють вести мову про об'єктивність і правдивість джерела

Серед головних умов вільної оцінки доказів, яка носить обов'язковий характер для всіх суб'єктів оцінки, що ведуть процес, законодавець називає такі:

• необхідність формування внутрішнього переконання;

• необхідність всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності;

• необхідність керуватись законом;

• ніякі докази не мають для суб'єкта оцінки наперед встановленої сили.

Внутрішнє переконання доцільно розглядати як мету (результат) оцінки доказів у разі прийняття будь-якого процесуального рішення. Внутрішнє переконання - це такий стан свідомості суб'єкта оцінки, коли він вважає, що зібрані й перевірені у справі докази є достатніми для вирішення питання щодо наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, або інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і впевнений у правильності свого висновку та готовий до практичних дій відповідно до отриманих знань.

Зокрема, показання підозрюваного і обвинуваченого, в яких вони визнають свою вину у вчиненні злочину, не є вирішальним доказом. Навіть такий авторитетний, науковий доказ, як висновок експерта, теж не є обов'язковим для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду (ч.4 ст.75 КПК).

Вільна за внутрішнім переконанням оцінка доказів слідчими органами, прокурором і судом не означає їх сваволі. Вона є контрольованою. Закон передбачає, що їх внутрішнє переконання повинно ґрунтуватися на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, і керуватись вони повинні законом; всі рішення приймають в справі, повинні бути мотивованими і ґрунтуватись на аналізі всіх доказів, що є в справі, а не на враженнях, міркуваннях, припущеннях, цих органів.

в.14. Здійснення провадження у розумні строки

Засада розумних строків у кримінальному провадженні має на меті встановити межу невизначеності підозри і обвинувачення та гарантувати право обвинуваченого від необгрунтованого і надмірного затягування кримінального провадження. Для цього КПК встановлені процесуальні строки - проміжки часу, в межах яких учасники кримінального провадження мають право або зобов'язані вчинити процесуальні дії чи ухвалити процесуальні рішення. Розумними прийнято вважати строки, що є об'єктивно необхідними для вчинення процесуальних дій та ухвалення відповідних рішень. Такі дії і рішення мають бути виконані без невиправданої затримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного для них КПК. Забезпечення дотримання розумних строків на досудовому розслідуванні покладається на прокурора та слідчого суддю (щодо питань, віднесених до його компетенції), а під час судового провадження у всіх його стадіях - на суд.

в.15. Недоторканність житла чи іншого володіння особи;

У контексті коментованої статті під "житлом" необхідно розуміти будь-яке приміщення, в якому не лише постійно проживає особа, а й яке є місцем її тимчасового проживання або перебування (ч. 2 ст. 233 КПК). Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові "Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства" від 28 березня 2008 p., під житлом у значенні кримінального провадження слід розуміти:

1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоч і не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку;

2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо);

3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового проживання (дача, садовий будинок тощо).

Європейського суду з прав людини поняття "житло" у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення.

Під "іншим володінням" особи, як роз'яснив Пленум Верховного Суду у згаданій постанові, слід розуміти такі об'єкти (природного походження та штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути, зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі та будівлі побутового, виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (аеропорту), індивідуальний банківський сейф, автомобіль тощо.

Недоторканність житла чи іншого володіння особи не є абсолютною. Під час кримінального провадження органи, які здійснюють досудове розслідування (слідчий) і прокурор вправі увійти до них і провести обшук чи огляд лише на підставі ухвали слідчого судді. Без такої ухвали вони можуть вчинити ці слідчі (розшукові) дії лише у невідкладних і визначених КПК випадках, пов'язаних із: а) врятуванням життя людей чи майна (при цьому загроза життю чи майну повинна бути реальною: крики про допомогу, постріли, погрози нападників тощо);

б) безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (переслідування "по гарячих слідах").

Без ухвали слідчого судді, але за добровільною згодою володільця житла чи іншого володіння, в них може бути проведена така слідча (розшукова) дія, як слідчий експеримент (ч. 5 ст. 240 КПК). Без дозволу володільця чи ухвали слідчого судді входити до житла підозрюваного чи обвинуваченого, до яких був застосований запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, мають право працівники органів внутрішніх справ з метою контролю за його поведінкою та вимагати усних чи письмових пояснень з питань, пов'язаних із виконанням покладених на нього зобов'язань. При цьому вони вправі використовувати електронні засоби контролю (ч. 5 ст. 181 КПК).

в.16. Таємниця спілкування;

Спілкування, про яке йдеться у кримінальному провадженні, - це передання інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої за допомогою засобів зв'язку будь-якого типу: поштовим зв'язком, транспортними комунікативними мережами, електронними інформаційними системами. Обмеженням таємниці спілкування (втручанням до неї) є такі дії, які забезпечують можливість одержати відомості, що були предметом спілкування, за умови, що його учасники можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб. Під листуванням необхідно розуміти обмін листами, листівками, телеграмами, бандеролями, іншими поштовими відправленнями, в яких міститься певна інформація. Телефонні розмови - це обмін інформацією голосом у реальному часі за допомогою телекомунікаційних мереж (провідних чи електромагнітних систем тощо). Під телеграфною кореспонденцією слід розуміти будь-які повідомлення (телеграми), що передаються за допомогою телеграфу. Іншими формами спілкування є повідомлення осіб за допомогою більш сучасних форм зв'язку -телефаксом, пейджинговим зв'язком, електронним тощо.

У кримінальному провадженні втручання у таємницю спілкування здійснюється шляхом використання таких негласних слідчих (розшукових) дій, як:

а) накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК);

б) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК);

в) зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК).

Коментована норма-засада визначає мету обмеження таємниці спілкування під час кримінального провадження, його умови та підставу. Метою втручання у спілкування є виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення обставин такого злочину та особи, яка його вчинила.

Умовою, яка визначає можливість втручання у таємницю спілкування, є неможливість в інший спосіб досягти названої мети. Легітимною підставою для втручання є ухвала слідчого судді апеляційного суду (його голови або за його визначенням іншим суддею цього суду).

в.17. Невтручання у приватне життя;

Під поняттям "приватне (особисте і сімейне) життя" в статті слід розуміти життєдіяльність людини у сфері сімейних, особистих, побутових та інших стосунків, які не перебувають під "тягарем суспільних інтересів". (Право на приватне життя вперше з'явилось в англо-американській правовій системі як право на приватність ("прайвесі" - privacy), що означало "право залишатись наодинці"). Право на приватне життя надає особі можливість на власний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя залежно від власних уподобань, інтересів та мети. Однак при цьому здійснення цього права не повинно порушувати межі прав інших осіб.

В практиці Євросуду приватне життя визначалось так: "Приватне життя є правом на невтручання в особисте життя, правом жити так, як хочеться, без оголошення деталей особистого життя..., але право на повагу особистого життя цим не вичерпується. Воно вимагає також, до певної міри, право на встановлення і підтримання стосунків з іншими людьми, особливо в емоційній сфері, для розвитку і реалізації особистості людини" (рішення в справі "Ван Оостервійк проти Бельгії", 1980 p.).

Право на особисте життя та повагу до нього вимагає не лише забезпечення його недоторканності, а й забезпечує його таємницю. В широкому розумінні право особи на приватне життя тісно пов'язане і навіть охоплює право на недоторканність житла чи іншого володіння особи, таємницю спілкування та повагу до людської гідності, які чинний КПК виділяє в окремі норми-засади, виходячи з їх важливості та необхідності захисту у сфері кримінального провадження.

КПК передбачає слідчі (розшукові) дії гласного і негласного (таємного) характеру (обшуки, огляди, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та електронних інформаційних систем, аудіо-, відеоконтроль особи тощо), в ході яких одержується інформація про приватне (особисте і сімейне) життя таких учасників провадження, як підозрюваний та обвинувачений. Здобута в такий спосіб інформація може бути використана у кримінальному провадженні.

Збирати, зберігати (шляхом фіксації у процесуальних документах та додатках до них) і використовувати інформацію про приватне життя особи без її згоди можливо лише для досягнення завдань кримінального провадження. Використання її для іншої мети (шантажу, залякування, психологічного тиску, дискредитації тощо) не допускається. Особа, конституційне право про недоторканність приватного життя якої було тимчасово обмежене під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний та його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про факт і результати такої дії у визначений ними час (ст. 253 КПК).

в.18. Усність кримінального провадження

Усність процесу - це усна форма спілкування суду і учасників судового розгляду, усне обговорення всіх обставин кримінальної справи, заявлення клопотань, усне давання показань обвинуваченим, потерпілим, свідками, експертами, оголошення документів, що є у справі.

Таке ведення судового процесу робить його доступним для присутніх у залі судового засідання, для інших людей, якщо використовується радіо, відеозапис, магнітофон.

Не суперечить принципу усності право свідка, даючи показання в суді, мати при собі нотатки в тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які важко тримати в пам'яті (ч.І ст.305 КПК), оскільки і в цьому випадку показання даються усно.

На попередньому слідстві теж широко діє принцип усності, але клопотання можуть заявлятись письмово, обвинуваченому і свідку, коли вони того просять, надається можливість написати свої показання власноручно, про що робиться відмітка в протоколі допиту (ст. 146, ч.З ст.170 КПК).

в.19. Мова, якою здійснюється кримінальне провадження.

Це положення грунтується наст. 10 Конституції України, яка проголошує державною мовою в Україні українську. Державною (офіційною) мовою є мова, якій державою надано правовий статус

Здійснення кримінального провадження в Україні лише державною мовою жодною мірою не обмежує право особи, яка не володіє нею, користуватися у провадженні рідною або іншою мовою, якою вона володіє. І Іонад те, згідно з вимогою ч. З коментованої статті орган, який веде провадження, зобов'язаний забезпечити перекладача. Його призначення - забезпечити розуміння процесуального статусу (прав, обов'язків, відповідальності) та його реалізації з мовного боку, розуміння всіх процесуальних дій та ухвалених за їх результатами процесуальних документів тими учасниками провадження, які не володіють або недостатньо для повного розуміння володіють мовою, якою ведеться судочинство. Він же здійснює й переклад та засвідчує своїм підписом рішення, якими суд завершує судовий розгляд по суті, інші процесуальні документи, копії яких вручаються таким учасникам провадження.