Тема 7 Медичний контроль за кардюреспіраторною системою і методичні підходи до проведення допінг-контролю низько­молекулярних сполук у спортсменів

Методи дослідження серцево-судинної системи 2

Тести респіраторної функції 11

Сучасні інструментальні та лабораторні дослідження в спорті 17

Методичні підходи до проведення допінг-контролю 20

Контрольні запитання і завдання 27

Медичний контроль за станом кардіореспіраторної сис­теми організму має бути не формальним, а регулярним і грунтовним. Це засвідчили трагічні події в Україні (2008—2010 рр.), ЩО призвели до заги­белі школярів під час проведення уроків фізичної культури. Причиною та­ких наслідків є саме несвоєчасний і некваліфікований контроль за станом здоров’я учнів і, очевидно, недостатнє володіння практичними навичками з надання першої невідкладної допомоги самими вчителями. Стало зрозу­міло для всіх — і тренерів спортивних команд, і вчителів фізичної культу­ри, і науковців спортивних вузів, — що медична складова є невід’ємною частиною будь-якої спортивної діяльності.

Від професійної кваліфікації спортивних лікарів, медичних експер­тів, а також медичної підготовки спортивних тренерів і вчителів фізичної культури багато в чому залежать досягнення в спорті, а саме головне — збереження здоров’я та життя осіб, які займаються фізичною культурою і спортом (як з метою оздоровлення, так і професійно). Тому в даному роз­ділі ми прагнули дати хоч і коротку, але інформативну характеристику всіх сучасних методів дослідження серцево-судинної і легеневої систем без огляду на те, що таке всебічне обстеження під час підбору як кандида­тів для занять спортом, так і самих спортсменів не завжди є необхідним Однак якщо у них під час рутинного обстеження виявили хоч які-небудь відхилення від норми функціональних показників зазначених систем, то в такому разі необхідним є поглиблене дослідження цих систем з вико­ристанням усього арсеналу діагностичної техніки. Вважаємо за необхідне нагадати, що серцево-судинна система є провідною в інтегративній діяль­ності всього організму. Від її функціонального стану залежить злагоджена робота всіх органів і систем організму (мозку, нирок, легенів, м’язів тощо). Тому не випадково, що ця система найчастіше уражається, про що свідчить статистика невпинного зростання серцево-судинних захворювань серед на­селення планети, у тому числі спортсменів.

Сучасна апаратна і лабораторно-медична техніка в змозі виявити будь- які зрушення з боку серцево-судинної та дихальної систем. Однак все за­лежить від того, у чиїх руках вона опиниться — професіонала чи ні. Тому дослідження цих систем мають проводити вузькопрофільні спеціалісти- кардіологи і пульмонологи. На жаль, спортивні лікарі є недостатньо під­готовленими для оцінки функціонального стану таких складних систем. Водночас кваліфікована оцінка (з урахуванням віку, статі) стану серцево- судинної та дихальної систем має і важливе прогностичне значення в плані адекватного вибору напряму спортивної діяльності.

Методи дослідження серцево-судинної системи

Дослідження артеріального пульсу. Пульсом називається коливання стінок артерій, обумовлені скороченням серця, вигнанням кро­ві в артеріальну систему і зміною в ній тиску протягом систоли і діастоли.

Основним методом дослідження пульсу є пальпація. Найчастіше пульс досліджують на променевій артерії, оскільки вона розташована поверх­нево, безпосередньо під шкірою, і добре промацується між шилоподібним відростком променевої кістки і сухожилком плечо-променевого м’яза. Під час пальпації пульсу кисть обстежуваного охоплюють у ділянці променево- зап’ясткового суглоба так, щоб великий палець розташовувався на тильно­му боці передпліччя, а інші — над артерією. Промацавши артерію, її притис­кають до прилеглої кістки, що полегшує визначення властивостей пульсу. Пульс також можна досліджувати на загальній сонній, поверхневій скро­невій, підколінній, задній великогомілковій артеріях, артеріях тилу стопи тощо. Велике значення має дослідження пульсу на перелічених артеріях нижніх кінцівок, оскільки його ослаблення, а іноді і зникнення спостеріга­ється у хворих на облітеруючий ендартеріїт, атеросклероз і цукровий діабет.

Дослідження пульсу на променевій артерії необхідно починати одночас­но на обох руках, бо в патологічних випадках може спостерігатися поміт­на різниця або в наповненні пульсу, або в терміні його появи. Такий пульс називається різним пульсом. Різний пульс буває за наявності аномалії по­ложення, звуження просвіту (рубці, збільшені лімфатичні вузли, пухлини середостіння, загруднинний зоб, аневризма аорти, атеросклероз та запа­лення дуги аорти тощо).

У разі відсутності різниці пульсу на обох руках його визначення прово­дять на тій руці, на котрій пульсові хвилі краще виражені.

Під час дослідження пульсу визначають його властивості: частоту, ритм, наповнення, напруження, величину, форму, стан стінки судини. Частота пульсу відповідає кількості скорочень серця і в нормі становить 60—80 уд-хв'¹.

Якщо частота пульсу становить менше 60 уд-хв"\ такий пульс нази­вається рідким. Пульс з частотою 80 уд-хв ¹ і більше називається частим. Частота пульсу залежить від низки фізіологічних і патологічних чинників.

У жінок частота пульсу в середньому дещо більша, ніж у чоловіків. У дітей пульс частіший: до 3-річного віку він значно більший ніж 100 уд-хв' ‘. З ростом дитини пульс поступово рідшає. Під час вдиху пульс трохи при­швидшується, під час видиху — сповільнюється. Звичайно пульс різко пришвидшується під час м’язової роботи та психічного збудження.

Частий пульс є результатом прискорення роботи серця — тахікардії. У переважній більшості випадків механізм появи тахікардії зводиться до надмірного подразнення синусового вузла через вегетативну нервову сис­тему або гуморальним шляхом. Частий пульс спостерігається у разі недо­статності кровообігу, падіння кров’яного тиску будь-якого походження (інтоксикація, інфекція, шок, гостра крововтрата, підвищення функції щитоподібної залози — тиреотоксикоз). Підвищення температури тіла на 1 С у середньому прискорює пульс на 8—10 уд-хв"¹. Прискорення пульсу також може спричинити прийом деяких медикаментів (кофеїну, адреналі­ну гідрохлориду, кортикостероїдів, сечогінних препаратів).

Рідкий пульс буває у разі сповільнення серцевого ритму — брадикардії, механізм якої є різноманітним. У більшості випадків рідкий пульс є на­слідком надмірного подразнення центру блукаючого нерва, що зумовлює підвищення внутрішньочерепного тиску, розвитку пухлин мозку, а також виникнення крововиливів у мозок, струсу мозку тощо. Часто причинами рідкого пульсу є зниження автоматизму синусового вузла, порушення про­відності — повна поперечна блокада серця.

Сповільнення пульсу може виникнути у разі розвитку мікседеми, ліку­вання серцевими глікозидами та антиаритмічними засобами тощо.

У пацієнтів із порушенням ритму серця окремі скорочення лівого шлу­ночка можуть бути настільки слабкими, що спричинена ними пульсова хвиля не доходить до периферії. У подібних випадках частота периферич­ного пульсу повинна бути перевірена аускультативно за тонами серця.

Різни ця між числом серцевих і пульсових ударів, підрахованих протя­гом 1 хв, називається дефіцитом пульсу, а такий пульс — дефіцитним.

Ритм пульсу має бути правильним. Пульсові хвилі повинні надходити одна за одною через однакові проміжки часу і мати однакову величину. За наявності розладів серцевого ритму пульсові хвилі виникають через не­однакові проміжки часу і пульс стає неправильним. У цьому випадку ве­личина пульсових хвиль часто стає різною — такий пульс називається не­рівномірним.

Деякі види аритмії, однак, добре виявляються за пульсом під час пальпа­ції. Легко розпізнається екстрасистолічна аритмія, за наявності якої окре­мі пульсові хвилі передчасні, а за ними йде тривала пауза (компенсаторна пауза). Миготлива аритмія характеризується цілковитою неправильністю пульсу: пульсові хвилі різної величини йдуть одна за одною без будь-якого порядку. Дихальну аритмію розрізняють за прискоренням пульсу під час вдиху та його сповільненням під час видиху.

Наповнення пульсу віддзеркалює ступінь наповнення кров’ю досліджу­ваної артерії. Наповнення пульсу залежить від величини ударного об’єму серця, а також від загальної кількості крові та її розподілу. Змінюючи силу натискування кінчиками пальців на артерію, можна вловити обидва край­ні стани — від спадання до найбільшого наповнення. За нормального удар­ного об’єму і достатнього кровонаповнення артерії відчувається повний пульс. У разі крововтрати наповнення пульсу зменшується, такий пульс називається пустим пульсом.

Напруження пульсу визначається опором, який виникає під час спроби стиснути пальцями артерію з метою припинення в ній пульсових хвиль. Для визначення напруження пульсу при пальпації проксимально розміще­ним пальцем поступово збільшують стиснення на променеву артерію, доки дистально розміщений палець не перестане відчувати пульсові хвилі. Та­ким чином, напруження пульсу оцінюють силою, з якою необхідно стисну­ти артерію, щоб зникли її пульсові коливання. Ступінь напруження пульсу залежить від висоти артеріального кров’яного тиску. Пальпаторно можна розрізнити слабке, середнє і сильне напруження. У нормі пульс є середньо­го наповнення (за умов нормального систолічного артеріального тиску і по­мірного стиснення).

Напружений, або твердий пульс спостерігається у хворих на артеріаль­ну гіпертензію, атеросклероз.

Пульс, що легко стискується, м’який пульс, свідчить про знижений то­нус судин і спостерігається у хворих на артеріальну гіпотензію, а також у випадках колапсу і шоку.

Величина пульсу — поняття, яке об’єднує такі властивості, як наповнен­ня і напруження. Величина пульсу, який пальпаторно сприймається як ко­ливання артерії під час кожного пульсового удару, залежить переважно від ударного об’єму лівого шлуночка, наповнення артерій, пульсового тиску. Пульс нормального (середнього) наповнення і напруження зумовлює пульс середньої величини. Зі збільшенням ударного об’єму крові і величини ко­ливання ударного тиску в систолу і діастолу (пульсового тиску) величина пульсових хвиль зростає. Такий пульс називається великим, або високим, і спостерігається під час недостатності клапанів аорти, тиреотоксикозу, іно­ді гарячки. Навпаки, у разі зменшення ударного об’єму лівого шлуночка, малої амплітуди коливання тиску в систолу і діастолу величина пульсових хвиль зменшується — пульс стає малим. Малий пульс спостерігається у разі малого і повільного надходження крові в артеріальну систему, напри­клад, у випадку звуження гирла аорти або лівого атріовентрикулярного отвору. Пульс дуже слабкого наповнення і напруження, ледве відчутний, називається ниткоподібним; він буває за наявності гострої серцевої недо­статності, масивної крововтрати, шоку.

У деяких випадках під час ритмічного пульсу відчувається чергуван­ня великих і малих пульсових хвиль. Вважають, що ритмічний пульс пов’язаний із чергуванням різних за силою серцевих скорочень і спостері­гається за наявності тяжких уражень міокарда.

Форма пульсу залежить від швидкості наростання і падіння окремої пульсової хвилі, а це, в свою чергу, залежить від швидкості зміни тиску в артеріальній системі протягом систоли і діастоли. Якщо під час систоли в аорту викидається багато крові і тиск у ній швидко зростає, а під час діасто­ли він так само швидко падає, то такий пульс називається швидким. Цей пульс характерний для недостатності клапанів аорти.

Пульс із дуже сповільненим зростанням і спаданням пульсової хвилі на­зивається повільним. Він спостерігається за наявності звуження гирла аорти.

Таким чином, така ґрунтовна характеристика пульсу дає можливість, не вдаючись до складних методів дослідження, досить об’єктивно оцінити стан судин і, певною мірою, усю серцево-судинну систему навіть непрофе- сіоналу.

Дослідження веняого пульсу. На шиї можна спостерігати пульсацію яремних вен, синхронну з діяльністю серця, — венний пульс. Діяльність серця спричиняє сповільнення течії крові в яремній вені під час систоли передсердя і прискорення її під час систоли шлуночків. Сповільнення течії веде до певного набухання вен шиї, а пришвидшення — до їх спадання. Це фізіологічний, так званий від'ємний венний пульс. У здорових осіб він мало помітний і стає більш виразним під час набухання вен унаслідок застою в них крові в положенні лежачи, проте він повністю зникає у вертикальній позиції.

За наявності недостатності тристулкового клапана зворотна хвиля кро­ві з правого шлуночка в передсердя під час систоли затримує відтікання крові з магістральних вен у передсердя, і вени, зокрема яремні, набухають синхронно з систолою шлуночків — це патологічний позитивний венний пульс. Такий пульс спостерігається під час застою крові в малому колі кро­вообігу (у легенях).

Електрокардіографія займає чільне місце в арсеналі інструментальних методів дослідження пацієнтів. Електрокардіограма (ЕКГ) — це графічна реєстрація з поверхні тіла біопотенціалів працюючого серця. Відомо, що під час збудження міокардіальної клітини у фазу деполяризації мембрани на її зовнішній поверхні виникає від’ємний потенціал. Отже, між збудже­ною частиною міокарда і ділянкою, яка перебуває в стані спокою, у цей мо­мент з'являється різниця потенціалів, яка може бути зафіксована електро­кардіографом у вигляді зубця ЕКГ. Завдяки добрій провідності тканини потенціали можна реєструвати безпосередньо з серця, а також із поверхні тіла, — від кінцівок. За допомогою електрокардіографії можна виявити па­тологію автоматизму, збудливості та провідності серця.

Ехокардіографія — це метод дослідження структур серця, що ґрунту­ється на реєстрації відбитого від цих структур ультразвукового сигналу. Для його входу використовують точки, де немає легеневої тканини (тре­тє—четверте міжребер’я ліворуч від груднини).

Застосування ехокардіографії дає змогу з цілковитою вірогідністю ви­явити мітральний стеноз, пролабування мітрального та тристулкового кла­панів, недостатність аортальних клапанів, дефекти перегородок, пухлини серця, інфекційний ендокардит, аневризми шлуночків, ексудативний пе­рикардит, зміни товщини міокарда та об’ємів порожнини серця.

У сучасній ехокардіографічній апаратурі використовується також відо­мий ефект Доплера, суть якого полягає в тому, що частота ультразвуку, відбитого від предмета, що рухається, змінюється: якщо предмет рухаєть­ся назустріч джерелу сигналу, то частота ультразвуку збільшується, якщо ж предмет віддаляється, то частота зменшується. Знаючи частоту посла­ного й прийнятого сигналів, можна визначити швидкість руху предмета. В ехокардіографії таким предметом є кров’яні тільця, що рухаються. За допомогою ехокардіографії можна виявити патологічний рух крові під час роботи серця.

Фонокардіографія (ФКГ) — це метод графічної реєстрації тонів і шумів серця. Крім того, крива ФКГ, зареєстрована синхронно з ЕКГ, сфігмогра­мою сонної артерії або анексакардіограмою, дозволяє провести фазовий аналіз систоли і діастоли працюючого серця й отримати важливу інформа­цію про функціональну здатність серцевого м’яза. ФКГ реєструють за допо­могою фонокардіографів, які складаються з мікрофона, блока посилення і фільтрації та реєструючого пристрою.

У мікрофоні, який встановлюють у загальноприйнятих точках аускуль­тації, звукові коливання перетворюються на електричні. Останні посилю­ються і передаються в систему частотних фільтрів, де нібито відбувається “розкладення" звуку на різні частотні складові, кожна з яких потім пере­дається на окремий канал фонокардіографа.

Велоергометрія. Для діагностики стенокардії напруження та визначен­ня толерантності до фізичного навантаження використовують різні про­би з дозованим фізичним навантаженням. Одним із найточніших способів контролю за обсягом фізичного навантаження є велоергометрія. Під час фізичного навантаження виникає посилення роботи серцевого м’яза, що зумовлює зростання його потреби в енергетичних сполуках і кисні. У здо­рових осіб це легко компенсується збільшенням припливу крові вінцевими судинами. В умовах склеротичного звуження останніх виникає невідповід­ність між потребою в кисні та його доставкою до міокарда, що призводить до появи болю за грудниною або (і) у ділянці серця та змін ЕКГ.

Велоергометр являє собою видозмінений статичний велосипед. На­вантаження виконується через рух педалей. За допомогою електричного пристрою дозується ступінь опору педалей. Перед пацієнтом встановлю­ють спеціальний спідометр, який показує, з якою швидкістю необхідно обертати педалі під час навантаження. Для визначення величини наван­таження враховують вік, стать, масу тіла, тренованість людини. Так, для чоловіків ЗО років середньої тренованості величина першого навантаження становить 1 Вт-кг⁴ маси тіла, частота педалювання — 70 обертів за 1 хв. Тривалість першого навантаження становить 5 хв. Через 3—5 хв за умови доброго самопочуття і відсутності змін на ЕКГ та нормальному рівні артері­ального тиску (АТ) проводять другий етап навантаження.

Величина другого навантаження залежно від реакції організму на пер­ше навантаження становить 1,5—2 Вт-кг ¹ маси тіла. Згідно з прийнятою схемою, реєструють ЕКГ, АТ, пульс. Показниками до негайного припинен­ня велоергометри є поява загруднинного болю, нудоти, блювання, запамо­рочення, частих екстрасистол, порушення провідності, депресії сегмента в-Т інверсія зубця Т.

Крім велоергометрів для дозованого фізичного навантаження викорис­товують бігові доріжки (тредміли, тредбани).

У практиці фізіології спорту і спортивної медицини тестування фізич­ної працездатності проводять за допомогою велоергометри або степ-тесту. Досліджуваному пропонується виконання на велоергометрі двох 5-хвилин- них помірних навантажень з інтервалом 3 хв, після яких вимірюють ЧСС. Це так званий тест Р\>УС₁₇₀, який орієнтований на досягнення відповідної ЧСС (170 скорочень за 1 хв). ЧСС, що дорівнює 170 уд’хв'¹, з фізіологічної точки зору характеризує початок оптимальної робочої зони функціонуван­ня кардіореспіраторної системи, а з методичної — початок вираженої не лі­нійності на кривій залежності ЧСС від потужності фізичної роботи. Якщо ЧСС перевищує цю межу, то хоч ріст ХО і відбувається, але вже на фоні зниження систолічного об’єму крові.

Розрахунок Р\А^С_К0 здійснюється за такою формулою:

/ ч170-1

Р\л/с„₀ = \/у,+(-«/,)——і,

2 ^Т1

де \Л/. і W. — потужність першого і другого навантаження відповідно; : і і. — ЧСС наприкінці першого і другого навантаження відповідно.

Знаючи величину РШС₁₇₍₎, можна визначити і величину ІҐО^тах за та­кими формулами:

\Ю,тах= 1 ,7Р\Л/С_і70 + 1240 (швидкісно-силові види спорту);

\Ю₇тах= 2,2Р\Л/С_і;о + 1070 (висококваліфіковані спортсмени циклічних видів спорту, за В. Карпманом, 1987).

Є спроби ув’язати показник Р\¥С₁₇₀ з масою тіла спортсмена. Зокрема

В. Карпман і співавт. (1988) запропонували такі формули:

Р\Л/С_І70 {для боксерів) = 15,0Р + 300;

Р\Л/С,₇₀ (для борців) = 19,0Р + 50,

де Р — маса тіла.

Рентгенологічне дослідження серця проводять у трьох проекціях: пря­мій або фазній, коли пацієнт стоїть спиною до трубки апарата й обличчям до екрана; першій косій, коли пацієнт стоїть під кутом 45° до екрана пра­вим плечем уперед; другій косій, коли пацієнт стоїть під кутом 45’ до екра­на лівим плечем уперед.

У цих проекціях визначаються всі контури серця (аорта, праве та ліве передсердя, легеневий стовбур, правий і лівий шлуночки, порожнис­ті вени), що дає можливість визначити патологію того чи іншого відділу серця.

Під час рентгенологічного дослідження серця проводять контрастуван­ня стравоходу з використанням суспензії барію сульфату. Оцінюють при цьому хід стравоходу. У нормі його хід прямий. У разі, гіпертрофії лівого шлуночка стравохід відхиляється в другій косій проекції по дузі великого радіуса.

Комп’ютерна томографія (пошарова рентгенографія) серця являє со­бою метод, за допомогою якого можна вивчити об’єми його порожнин і ве­ликих судин, виявити звапніння клапанів серця, аневризми шлуночків, плевроперикардіальні зрощення.

Радіонуклідні методи дослідження. Радіонуклідна ангіокардіографія — метод, подібний до рентгенконтрастної ангіографії. Як індикатор викорис­товують ^99тТс-пертехнітат, який вводять внутрішньовенно. Випромінення реєструють за допомогою гамма-камери. На послідовно виконаних серій­них знімках після введення препарату візуалізуються верхня порожниста вена, праві відділи серця, легеневі артерії.

Сцинтиграфія міокарда проводиться шляхом роздільного введення в праву і ліву вінцеві судини мікросфер альбуміну, помічених одним із ізото­пів ^99тТс або ^ШІ. За допомогою цього методу можна виявити локальні зміни коронарного кровообігу і порушення кровопостачання серцевого м’яза.

Функціональні методи дослідження кровообігу.

Швидкість пульсової хвилі визначають за допомогою синхронного запису сфігмограм. Для визна­чення швидкості поширення пульсової хвилі в судинах еластичного типу (аор­та) одночасно записують сфігмограму із сонної і стегнової артерій. Це дасть можливість визначити швидкість пульсової хвилі в судинах м’язового типу.

Швидкість кровотоку (течії крові) — це час, протягом якого кров у серцево-судинній системі проходить певний відрізок. Існують криваві й без­кровні способи визначення швидкості кровотоку. Одним із найбільш доступ­них кривавих методів визначення швидкості кровообміну є проба з магнію сульфатом, який вводять у ліктьову вену. Відмічають час появи відчуття жару в порожнині рота (у нормі він становить 10—15 с). У разі виконання безкровного методу на прогрітій мочці вуха фіксують датчик оксигемогра- фа, вмикають пристрій і реєструють оксигемограму. Пацієнту пропонують зробити глибокий вдих і затримати дихання на 10—15 с. Під час апное окси- гемограф реєструє зниження насичення крові киснем. Потім пацієнт від­новлює дихання. Оксигемометрична крива ще деякий час продовжує зни­жуватися, а потім раптово піднімається вгору. Час від моменту відновлення дихання до початку підйому кривої вказує на швидкість течії крові на ділян­ці “легені—вухо”. У здорових осіб цей показник коливається від 3,6 до 6 с.

Маса циркулюючої крові визначається за допомогою внутрішньовен­ного введення барвника (синього Еванса). Через 5 хв беруть з вени кров і визначають концентрацію в ній барвника. Знаючи концентрацію барвника до і після введення, за ступенем його розбавлення вираховують масу крові, яка у здорових осіб становить 7,5 % маси тіла.

Ортостатична проба. Коли людина переходить із горизонтального по­ложення у вертикальне, відбувається перерозподіл крові в нижні частини тіла. На це організм реагує зміною АТ, ЧСС і ЕКГ. У нормі реакція серцево- судинної системи нічим не проявляється на зміну положення тіла. У разі недостатності кровообігу, а також у осіб з вираженою симпатикотонією відмічаються тахікардія (більше 20 серцевих скорочень за 1 хв), зниження систолічного тиску (більше 15 мм рт. ст.) і підвищення діастолічного тиску (більше 10 мм рт. ст.), на ЕКГ можуть фіксуватися зниження інтервалу Б-Т і зменшення амплітуд зубця Т.

Проба із затримкою дихання. У здорових осіб затримка дихання на ви­соті глибокого вдиху в середньому триває ЗО—40 с, на висоті максималь­ного видиху — 20 с. Частота дихальних рухів після затримки дихання не повинна збільшуватися, бо компенсація кисневої заборгованості відбува­ється за рахунок поглиблення дихання. У разі розладів кровообігу, дихальної недостатності, метаболічних по­рушень в організмі, зокрема пов’язаних з ураженням печінки, ці показ­ники значно зменшуються. Причому після відновлення дихання помітно збільшується частота дихальних рухів.

Неінвазивні методи дослідження артеріального і венозного відділів системи кровообігу. Протягом серцевого циклу рівень АТ постійно змі­нюється, підвищуючись під час діастоли. У момент серцевого викиду час­тина крові, яка знаходиться в проксимальному сегменті висхідної аорти, отримує значне прискорення, тоді як решта крові, що володіє інерцією, прискорюється не відразу. Це призводить до короткочасного підвищення тиску в аорті. У міру того як решта крові прискорює свій рух під впливом пульсової хвилі, тиск в аорті починає знижуватися, але все-таки наприкін­ці систоли залишається більш високим, ніж на початку. Під час діастоли тиск рівномірно знижується, але АТ не знижується до нуля, що пов'язано з еластичними властивостями артерій і досить високим периферичним опором.

Виокремлюють систолічний, пульсовий, середній і боковий АТ. Систо­лічний АТ — це максимальний тиск в артерії, який розвивається під час систоли лівого шлуночка. Він обумовлений переважно ударним об’ємом, еластичністю аорти і великих артерій.

Діастолічний АТ — це мінімальний тиск в артерії під час діастоли сер­ця. Він значною мірою визначається величиною тонусу периферичних ар­теріальних судин.

Пульсовий АТ — це різниця між систолічним і діастолічним тиском.

Середній АТ — це результуючий усіх перемінних значень АТ протягом серцевого циклу, вираховуваний шляхом інтегрування кривої пульсового коливання тиску в часі:

_р₁+р_г+...+р„

п

де Р _Г — середній АТ; Р₎₍ ... Р_п — перемінні значення тиску протягом сер­цевого циклу, п — число вимірювань тиску протягом серцевого циклу.

Боковий систолічний АТ — це тиск, що діє на бокову стінку артерії в період систоли шлуночків.

Метод вимірювання АТ. Існує безліч апаратів (автоматичних, напівав­томатичних) для вимірювання АТ, але найбільш точним із непрямих ме­тодів є аускультативний метод М. Короткова. Вимірювання АТ проводять у положенні пацієнта лежачи або сидячи після 10—15-хвилинного відпо­чинку. Манжетка сфігмоманометра щільно накладається на оголене плече. У ліктьовій ямці знаходять пульсуючу плечову артерію і прикладають до цього місця стетофонендоскоп, після чого нагнітають повітря в манжету дещо вище (приблизно на 20 мм рт. ст.) — до моменту повного припинення кровотоку в плечовій (або променевій) артерії. Потім повільно випускають повітря, знижуючи тиск у манжетці і тим самим зменшуючи стиснення ар­терії.

У разі зниження тиску в манжетці трохи нижче систолічного, артерія починає пропускати в систолу перші пульсові хвилі. У зв’язку з цим елас­тична артеріальна стінка починає короткі коливальні рухи, які супрово­джуються звуковими явищами. Поява початкових незвучних тонів (І фаза) відповідає систолічному АТ.

Подальше зниження тиску в манжетці призводить до того, що арте­рія з кожною пульсовою хвилею розкривається все більше. При цьому з’являються короткі компресійні шуми (II фаза), які в подальшому зміню­ються звучними тонами (III фаза). Коли тиск у манжетці знизиться до рів­ня діастолічного АТ у плечовій артерії, остання стає повністю прохідною для крові не тільки в систолу, айв діастолу. У цей момент коливання ар­теріальної стінки мінімальні і тони різко слабшають (IV фаза). Цей момент відповідає рівню діастолічного тиску. Згодом зниження тиску в манжетці веде до повного зникнення звуків Короткова (V фаза). Правила вимірюван­ня АТ описані в першому розділі даного посібника.

Артеріальна осцилографія і тахіосцилографія. Артеріальна осцило­графія — це метод дослідження артерій, заснований на реєстрації пульсо­вих змін об’єму тканин за умови штучної (за допомогою манжетки) комп­ресії і декомпресії судин. Під час вимірювання АТ способом Короткова ртутний стовпчик коливається. Графічна реєстрація цих коливань і є осцилографією. Запис осциляцій проводять за допомогою ртутного осци­лографа. Спочатку в манжетку нагнітають повітря до повного стискання плечової артерії, а потім повітря поступово випускають. Коли тиск стає дещо нижчим від систолічного, з’являються перші осциляції, які й від­повідають величині систолічного тиску. Далі зі зниженням тиску амплі­туда осциляцій зростає, а потім раптово помітно зменшується. Амплітуда осциляцій значно знижується, коли тиск у манжетці стає рівним діасто- лічному. Максимальні амплітуди осциляцій відповідають рівню серед­нього АТ.

Метод дозволяє кількісно оцінити: прохідність великих артерій; рівні систолічного, діастолічного і середнього АТ; еластичність артеріальних стінок.

Тахіосцилографія заснована на тих самих принципах, що й артеріальна осцилографія, однак відрізняється від останньої тим, що реєструє не пуль­сові коливання об’єму тканин, які піддаються компресії і декомпресії, а швидкість зміни цього об'єму.

Сфігмографія — це реєстрація пульсових коливань стінки артерій. Сфігмограми реєструють за допомогою спеціальних датчиків, які пере­творюють механічні коливання в електричні. Датчики встановлюють на ділянках тіла а чітко вираженою пульсацією артерій — на сонній, підклю­чичнім. стегновій і променевій. На сонній, рідше підключичній артеріях, які близько розміщені до серця, реєструють сфігмограму центрального пульсу; сфігмограма периферичного пульсу записується на стегновій або променевій артеріях. Сфігмограма центрального пульсу включає аналіз періоду вигнання і протодіастолічного періоду серця; сфігмограми перифе­ричного пульсу використовуються для визначення швидкості поширення пульсової хвилі.

Реографія — це метод дослідження загального і регіонарного кровообі­гу, заснований на графічній реєстрації змін електричного опору тканин, що виникають під час проходження по них пульсової хвилі.

Реограми реєструють за допомогою реографів двох типів — біполярних і тетраполярних. Конструкція біполярних реографів передбачає накладан­ня на певну ділянку тіла двох електродів, між якими пропускають змінний струм високої частоти. Одночасно реєструють зміни опору на досліджува­ній ділянці тіла.

Тетраполярна реографія дозволяє точніше виміряти опір тканин і, відповідно, кількісно оцінити кровотік у тканинах. У разі використання тетраполярного реографа два електроди слугують для пропускання елек­тричного струму, а ще два — для реєстрації електричного опору тканин. Залежно від мети дослідження реєструють інтегральну реографію тіла, грудну реографію, реографію легенів, судин кінцівок (реовазограму), судин мозку (реоенцефалограму) тощо. Реограми реєструють на багатоканальних електрокардіографах синхронно з ЄКГ і першою похідною реограм (кри­вою швидкості).

Метод реографії завдяки своїй простоті, відносно високій інформатив­ності, безпеці й доступності останнім часом отримав велику популярність. Адже він дає можливість неінвазивного дослідження гемодинаміки прак­тично будь-якого органа і частин тіла. Реографія дозволяє вивчити особли­вості артеріального кровонаповнення органа або кінцівки, оцінити стан ар­теріального тонусу, венозного витоку і колатеральний кровообіг, а також деякі показники центральної гемодинаміки.

Флебографія. Графічний спосіб реєстрації венного пульсу у вигляді кри­вої називається флебограмою. Для перетворення пульсових коливань вен в електричний сигнал використовують п’єзодатчик, фотодатчик, ємнісні датчики. Найчастіше флебограми записують з яремної вени. Синхронно з флебограмою реєструється електрокардіограма, фонокардіограма, сфіг­мограма сонної артерії. Флебограму виконують під час затримки дихання. Визначивши за югулярною флебограмою і фонокардіографією тривалість фази ізоволюметричного розслаблення (див. розділ 1), за допомогою спеці­альної номограми опосередковано можна також оцінити рівень систолічно­го тиску в легеневій артерії.

Капіляроскопія. За допомогою капіляроскопа, який являє собою мо­дифікований мікроскоп зі збільшенням у ЗО—80 разів, проводять огляд капілярів нігтьового ложа, коньюктиви, шкіри. Метод дає змогу стежити за змінами мікроциркуляції, що відбуваються за наявності захворювань серцево-судинної і центральної нервової систем.

За допомогою даного методу вивчають кровонаповнення капілярного русла, функціональну здатність капілярів, їх проникність, швидкість руху крові в капілярах, час припливу і відтоку крові, агрегацію клітинних еле­ментів крові.

На інвазивних методах дослідження серцево-судинної системи ми не зу­пиняємось через складність їх проведення і високий ризик. Крім того, такі дослідження потребують відповідної апаратури, яка є доступною тільки ве­ликим кардіохірургічним центрам.