5. Джерела міжнародного права

Джерела міжнародного права – це зовнішні форми, в яких закріплюються міжнародно-правові норми.

Формальний перелік джерел міжнародного права наведено у ст. 38 Статуту МіжнародногоСуду ООН. Такими джерелами є:

· міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безумовно визнані державами;

· міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою;

· загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

· судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців публічного права різних націй як засіб для визначення правових норм.

Основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародно-правовийзвичай. Саме вони безпосередньо містять норми міжнародного права. Інші джерела маютьдопоміжний характер, використовуються в тих випадках, коли відсутня писана або звичаєва нрма, атакож для тлумачення норм міжнародних договорів або звичаїв.

Судові рішення і правова доктрина Статутом Міжнародного Суду ООН визначені якдопоміжні джерела права, і у своїй діяльності Суд може посилатися на них лише при розглядіконкретної справи і тільки за умови, що сторони попередньо на це погодилися.

Міжнародний договір в цілому можна визначити як угоду між двома або більше державамичи іншими суб`єктами міжнародного права, спрямовану на встановлення, зміну або припинення їхвзаємних прав та обов’язків.

Міжнародні договори можуть мати різні форми та назви (конвенція, пакт, трактат, протокол,обмін нотами, підсумковий акт міжнародної конференції тощо), але вони мають єдину сутність якджерела міжнародного права. Структура договору, як правило, містить преамбулу, основну частинута заключні положення. В залежності від кількості сторін міжнародні договори бувають двосторонній багатосторонні. За рівнем укладення розрізняють міждержавні, міжурядові та міжвідомчі договори.

За предметом регулювання договори поділяються на політичні, економічні, договори з спеціальнихпитань та інші. Крім того, є міжнародні договори, котрі підлягають ратифікації і такі, що невимагають для набрання чинності цієї процедури.

Міжнародно-правові звичаї, на відміну від договорів, не мають писаної форми. Вонистворюються внаслідок тривалої практики держав, яка в силу тривалого і беззаперечного повтореннянабуває загальнообов’язкового характеру. Для того, щоб сформувався міжнародно-правовий звичай,потрібно, щоб мав місце певний акт поведінки держав; цей акт повторювався протягом більш чименш тривалого часу; такі акти поведінки держав мають суттєве значення і визнані правомірними впрактиці міжнародних відносин.

Кваліфікація правила поведінки як міжнародно-правового звичаю є складним питанням, томудля встановлення існування звичаю використовують допоміжні засоби: рішення Міжнародного судуООН, інших міжнародних судових та арбітражних органів, доктрини, рішення міжнароднихорганізацій тощо.

Загальні принципи права, визнані цивілізованими націями – це відомі ще з часів ДавньогоРиму правила, характерні для права взагалі (як міжнародного, так і внутрішнього). Ці принципи слідчітко відмежовувати від загальних принципів міжнародного права. На відміну від останніх,принципи права, визнані цивілізованими націями, не мають характеру норм jus cogens, тому сторониможуть уточняти їх зміст чи призупиняти їх дію (Зауважимо, що Суд Європейських співтовариств урішенні від 12.12.1972 р. вказав, що загальні принципи права включають також і основні принципиміжнародного права. Однак в практиці діяльності Міжнародного Суду ООН загальні принципи,визнані цивілізованими націями, і принципи міжнародного права завжди чітко розмежовувалися). Доцих принципів, зокрема, відносять такі: “ніхто не може бути суддею у власній справі”, “ніхто неможе передати більше прав, ніж має сам”, “наступний закон скасовує попередній”, “спеціальна нормаскасовує дію загальної” та інші. Загальні принципи права застосовуються, як правило, притлумаченні змісту міжнародно-правових норм, а також при вирішенні міжнародно-правових спорів.

Рішення міжнародних судових органів дають визначення звичаєвим нормам, вони такожможуть започаткувати виникнення нового міжнародно-правового звичаю. Характеру прецеденту(рішення у справі, обов`язкового при вирішенні інших спорів з аналогічними фактичнимиобставинами) вони, як правило, не мають, хоча, звичайно, можуть бути враховані міжнароднимсудовим чи арбітражним органом.

Доктрини (праці видатних вчених у галузі міжнародного права) в минулому розглядалися якодне з найважливіших джерел міжнародного права. Нині доктрина міжнародного права допомагаєтлумаченню змісту окремих міжнародно-правових норм, узгодженню правових позицій держав. Так,сторони міжнародно-правового спору в документах, які вони подають до міжнародних судовихорганів, іноді посилаються на думку спеціалістів з різних питань міжнародного права.

Останнім часом часто виникає питання про доцільність доповнення наведеного перелікуновими видами джерел міжнародного права. До подібних джерел можна віднести резолюціїміжнародних організацій та так зване “м’яке право”.

Резолюції (рішення) міжнародних організацій не мають обов`язкової юридичної сили, вониносять рекомендаційний характер. Обов`язковість резолюцій для держав-учасниць організаціївиникає у двох випадках:

· коли резолюції стосуються внутрішніх питань організації (наприклад, щодо прийняття нових членів),

· коли держави заздалегідь, ще при створенні міжнародної організації, домовились про обов’язковість її резолюцій. Наприклад, відповідно до ст. 25 Статуту ООН члени ООН зобов’язані підкорятися рішенням Ради Безпеки ООН та виконувати їх.

До “м’якого права” відносяться різноманітні політико-правові джерела (заяви, попереднідомовленості про проведення переговорів, комюніке тощо), які безпосередньо не створюютьправових наслідків для держав, але виконуються ними з метою підтримання власного авторитету. Іноді такі політико-правові джерела мають важливіше значення та виконуються більш чітко і неухильно, ніж традиційні міжнародні договори. На нашу думку в таких випадках можнаконстатувати, що положення політико-правових джерел стають нормами-звичаями, визнаними впрактиці діяльності держав, і саме цим слід пояснювати їхню юридичну силу. Так, наприклад, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. (т.зв. “Гельсінський акт”), який задекларував принцип непорушності кордонів у Європі, заклав основи сучасної колективної безпеки Європи, є нічим іншим, як спільною заявою глав європейських держав.