2. Поняття, предмет, метод і функції міжнародного права

Існують дві самостійні правові системи – внутрішньодержавна і міжнародна. Термін“міжнародне право” склався історично. У середні віки, коли виникла ідея створення права, щорегулювало б відносини між державами, юристи звернулися до авторитету римського права. Протеостаннє не знало подібного поняття. Воно оперувало поняттям “jus gentium” (право народів), доякого включалися норми, що регулювали відносини римських громадян з іноземцями і відносиниостанніх між собою на території Риму, а також норми, спільні для країн, залежних від Римськоїімперії. Згодом назву було модифіковано – “jus inter gentes” (“право між народами” чи “міжнароднеправо”). Слід, проте, зауважити, що назва “міжнародне право” досить умовна, оскільки це праворегулює відносини не між народами, а між державами та їх об’єднаннями.

Міжнародне право також часто називають “міжнародним публічним правом”, відмежовуючийого таким чином від міжнародного приватного права. Між міжнародним приватним та публічнимправом існує певний взаємозв’язок, зумовлений тим, що їхнім предметом є правовідносини, яківиходять за межі юрисдикції однієї держави. В той же час, міжнародне публічне і приватне правоявляють собою абсолютно різні правові явища. Міжнародне публічне право регулює публічно-правові відносини між суверенними державами, їх об’єднаннями та утвореними ними міжнароднимиорганізаціями. При цьому міжнародне публічне право як система норм існує незалежно віднаціонального права, тобто паралельно з ним. Норми міжнародного публічного права не можуть бутиприйняті однією окремо взятою державою, вони завжди виражають погоджену волю декількохдержав. Міжнародне ж приватне право регулює приватноправові відносини транскордонногохарактеру, тобто такі, чия структура ускладнена одним або кількома іноземними елементами (такимиелементами можуть витупати іноземний суб’єкт, об’єкт, що знаходиться закордоном, юридичнийфакт, який мав місце поза межами держави). Норми міжнародного приватного права складаютьчастину національної системи права і видаються державою самостійно, погодження змісту цих нормз іншими державами не є вимагається.

Міжнародне право – це сукупність юридичних норм та принципів, створених шляхомспільного волевиявлення держав з метою регулювання їх взаємних правовідносин та іншихправовідносин, що виникають у сфері інтересів міжнародного співтовариства.

Предмет регулювання міжнародного права, так само як і права внутрішнього, становитьпевний комплекс суспільних відносин. Ці відносини складаються між суб’єктами міжнародногоправа: державами, міжнародними організаціями та деякими іншими. Головною рисою міжнароднихправовідносин є те, що вони за своїм характером і змістом виходять за межі компетенції таюрисдикції окремої держави. Такі відносини стають об’єктом спільної компетенції і юрисдикціїкількох держав або міжнародної спільноти в цілому.

Предмет міжнародного права складають такі основні групи суспільних відносин:

1) правовідносини, що виникають з приводу загальнолюдських цінностей та інтересів, якіневіддільні від співробітництва всіх держав і потребують узгоджених рішень. Це стосується, зокрема,міжнародної безпеки, глобальних екологічних проблем, правового режиму космічного просторутощо;

2) правовідносини, що хоча і не складають загальнолюдського інтересу, але можуть бутивирішені лише на основі спільних зусиль двох або кількох держав (наприклад, визначення державнихкордонів, встановлення дипломатичних стосунків);

3) правовідносини, які, для забезпечення їх більш ефективної реалізації, повністю чи частковопереводяться із сфери виключної внутрішньої компетенції держав до компетенції міжнародної. Так,права людини як вища та універсальна цінність не відносяться сучасним міжнародним правом довиняткової компетенції держави. Якщо держава порушує визнані міжнародною спільнотою права неїнаслідки, наприклад, виключення з міжнародної організації, економічна блокада тощо.

Міжнародне право характеризується наявністю особливого методу. Застосування доміжнародного права класифікації методів правового регулювання за аналогією з національнимправом (зокрема, виділення методів зобов’язання, заборон та дозволу) було б необґрунтованим,оскільки національне право виражає суверенну волю держави, обов’язкову для усіх підпорядкованихосіб, тоді як міжнародне право виражає взаємну погоджену волю рівноправних учасників (держав таміжнародних організацій). В цілому міжнародне право використовує погоджувальний методправового регулювання. Специфіка методу міжнародного права полягає, преш за все, у порядкуутворення міжнародно-правових норм, які не можуть виникнути інакше, ніж в результаті погодженняволі суб’єктів міжнародних правовідносин. Крім того, у міжнародному праві відсутній механізмпримусу, а міжнародно-правові норми мають виконуватися державами та міжнароднимиорганізаціями добровільно.

Сучасне міжнародне право виконує такі основні юридичні функції:

· координаційна – у нормах міжнародного права втілюються спільні для усіх держав стандарти та моделі поведінки. Так, дотримання норм міжнародного космічного права дозволяє державам уникати взаємних перешкод під час використання космічних просторів;

· регулятивна – норми міжнародного права встановлюють конкретні правила поведінки у тих чи інших міжнародних сферах;

· охоронна – норми міжнародного права покликані захищати законні права і інтереси держав та народів;

· забезпечувальна – норми права спонукають держави виконувати міжнародні зобов’язання. Це, зокрема, стосується інститутів міжнародної відповідальності та механізмів контролю за дотриманням міжнародних договорів.

Крім юридичних, міжнародне право виконує також і соціально-політичні функції, зокрема,інтегруючу, стабілізуючу, інформаційну, ідеологічну, виховну тощо.

В науці не існує єдиного підходу до визначення системи міжнародного права. Зокрема,традиційним є розуміння міжнародного права як системи загальних принципів, договірних тазвичаєвих норм, які об’єднуються у галузі, підгалузі, інститути та субінститути. З таким підходомтісно пов’язаний і поділ міжнародного права на загальну та особливу частини. Якщо першаскладається з основних норм та принципів, спільних для усіх галузей міжнародного права, то другустановлять самі ці галузі права, наприклад, міжнародне консульське, дипломатичне, гуманітарне,морське, економічне, космічне, транспортне та інші галузі міжнародного права. Існує також поділсистеми міжнародного права на загальне (універсальне) міжнародне право та регіональні системиміжнародного права (європейську, ісламську, латиноамериканську тощо).

3. Поняття та класифікація норм міжнародного права

Міжнародно-правова норма – це правило поведінки, що визнається обов’язковим державамита іншими суб’єктами міжнародного права і забезпечується юридичними засобами.

Поряд із традиційним для усіх галузей права поділом норм на матеріальні та процесуальні,норми-цілі, норми-принципи, регулятивні, охоронні та захисні норми тощо, існують специфічнікласифікації правових норм, притаманні саме міжнародному праву.

1. За сферою дії виділяються такі види міжнародно-правових норм:

· універсальні – норми, що діють на загальносвітовому, глобальному рівні. Специфікою цих норм є те, що вони утворюються не окремими державами чи їх групами, а світовим співтовариством в цілому. Більшість цих норм є або звичаєвими, або утвореними в результаті нормативно- договірного закріплення звичаєвих правил;

· регіональні – норми, що діють на рівні певного регіону. Досить часто регіональні норми переростають в універсальні. Наприклад, принцип непорушності кордонів вперше був закріплений Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. як регіональна (європейська) норма-принцип, проте майже одразу цей принцип був визнаний і загальним принципом міжнародного права;

· партикулярні (локальні) – норми, дія яких поширюється на відносини з обмеженим колом учасників, як правило з двома. Партикулярні норми найчастіше встановлюються міжнародними договорами, проте існують і партикулярні міжнародно-правові звичаї, зокрема, Міжнародний Суд ООН посилався на локальні міжнародні звичаї при розгляді справи про право транзиту через територію Індії та в деяких інших справах.