Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Національний університет водного господарства і природокористування
Кафедра автоматизації та комп’ютерно-інтегрованих технологій
Методичні вказівки
до виконання лабораторної роботи №2
з навчальної дисципліни
“Комп’ютерні технології та програмування“
для напряму підготовки 6.050202
„Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології”
Рівне – 2012
Методичні вказівки до виконання лабораторної роботи №2 з навчальної дисципліни “Комп’ютерні технології та програмування“ для напряму підготовки 6.050202 „Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології”
А.П.Сафоник - Рівне: НУВГП, 2012. – 28 с.
Розробник: А.П. Сафоник, кандидат техн. наук, доцент кафедри автоматизації та комп’ютерно-інтегрованих технологій НУВГП
Відповідальний за випуск - зав. кафедри автоматизації та комп’ютерно-інтегрованих технологій, професор, академік УЕАН Б.О. Баховець
Затверджено методичною комісією
за напрямом підготовки 6.050202
«Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології»
Протокол № 2
від “ 27 ” вересня 2012 р.
Лабораторна робота №2 Вивчення віртуальної машини. Вивчення базової системи вводу-виводу. Встановлення ос ms-dos. Робота в середовищі ос ms-dos.
2.1. Мета роботи
Вивчити принципи функціонування віртуальної машини. Освоїти інтерфейс програми VMware. Потренуватися в створенні образів СD і дискет, а також розглянути процедуру початкового завантаження і тестування POST. Навчитись проводити первинне налагодження BIOS.
2.2. Теоретичні відомості
Природно, що в процесі навчання вам належить розбиратися із багатьма настройками персонального комп’ютера та операційних систем (ОС), які керують його роботою. У новій справі нерідко можна допустити помилку. Як же поступити, якщо, з одного боку, не дуже приємно ставити небезпечні експерименти на діючій машині, а з іншого, є необхідність вивчити всі тонкощі настройки і адміністрування. Що можна придумати в такій ситуації? Рішення є.
Існує ряд програмних комплексів, які ідеально підходять для такого завдання. Ці програми емулюють комп'ютер в комп'ютері. Реально такі програми надають в наше розпорядження віртуальний комп'ютер. Апаратне забезпечення віртуального комп'ютера не є реальним, це лише програмна емуляція. При цьому на емульоване апаратне забезпечення в рамках однієї ОС можна встановити ще одну або декілька ОС. Або скажімо так: на віртуальному комп'ютері ми можемо провести установку ОС. При цьому така установка нічим не відрізнятиметься від установки на реальне "залізо". У результаті ми отримаємо одну ОС, запущену в іншій. Перебуваючи в середовищі однієї ОС, можна запустити другу ОС без перезавантаження. Давайте відповідно до прийнятих угод називати ОС, встановлену на реальне апаратне забезпечення HOST OC (основна). А встановлену на віртуальному комп'ютері GUEST ОС (гостьова). Пошкодження «гостьової» системи, ніяк не відбивається на основній. Із уроків програмування вам вже відомо, що ви не працюєте безпосередньо із устаткуванням. Програмні виклики йдуть до ОС, а вже вона взаємодіє із устаткуванням. Тобто, по суті, ми немовби і працюємо з апаратною частиною, і не маємо поняття про пристрій і команди, характерні для конкретного устаткування. У випадку гостьової ОС ми спостерігаємо таку ж картину. ОС працює із залізом не безпосередньо, а через систему драйверів. Тобто, віртуальний комп'ютер практично нічим не відрізняється від реального. Виклики гостьової ОС так само йтимуть через систему драйверів. Правда драйвера ці будуть орієнтовані не на роботу із "залізом", а на роботу з драйверами основної ОС. У цьому є значний плюс. У нас ніколи не виникне проблем із пошуком і установкою драйверів для гостьової ОС. У вказаних вище програмних комплексах використовуються драйвера завчасно відомі встановлюваній ОС. Природно, що ці драйвера можуть бути від пристроїв, яких в реальній системі немає і так найчастіше і буває. Але як ми вже знаємо це не проблема. Навпаки в цьому випадку є можливість перенести встановлену гостьову ОС з одного реального комп'ютера на іншій. І неважливо якщо у реальних машин різна апаратна частина, головне, щоб на них була встановлена аналогічна host OC.
Зупинимося ще на декількох моментах. Для нас особливий інтерес має те устаткування з яким ми дійсно працюємо: приводи компакт-дисків, дискет, жорстких дисків. Якщо з відеокартою все зрозуміло, її настройка відбувається один раз і ми забуваємо про неї, то в перераховані компоненти нами постійно вносяться зміни. Як же віртуальний комп'ютер працює з таким устаткуванням? Тут є декілька цікавих особливостей. По-перше: гостьова ОС може працювати з реальними дисководом, приводом СD і жорстким диском безпосередньо реального комп'ютера, аналогічно як і із рештою "заліза". Як це відбувається ви розглянули вище. По-друге: гостьова ОС може працювати і з образами цих пристроїв. Під образом CD, дискети або жорсткого диска, ми розумітимемо бінарну копію цих об'єктів, збережену у вигляді файлу. Можливо багато хто з вас стикався із ситуацією, коли для запуску гри обов'язково потрібна наявність компакт-диска. У випадку якщо приводу CD немає, зазвичай використовують спеціальні програми емулятори приводів, а завантажують в них ні що інше, як образи CD, збережені на жорсткому диску. Часто можна зустріти термін "імідж" (image – зображення) диска. Поняття "Образ і "імідж" мають аналогічне значення. Використання образів дисків дає ще декілька переваг в порівнянні з використанням реальних дисків:
- Немає необхідності мати реальний привід CD.
- Дані збережені у вигляді образу менш схильні до механічних ушкоджень.
- Швидкість роботи із образом значно вища, ніж з реальним носієм. Образ знаходиться на жорсткому диску, а він як ви пам'ятаєте має найбільш високі швидкісні характеристики у порівнянні з іншими носіями. Особливо це помітно при використанні образів дискет.
- Якщо носій використовується основною ОС, то неможливо отримати до нього доступ із гостьової ОС. При використанні образу реальний пристрій залишається доступним для основної ОС.
- Образ як і будь-який файл можна копіювати по мережі і зберігати в архіві.
Отже, використання віртуальних машин ідеально підходить для вивчення ОС. Нам залишається тільки познайомитися з програмами емуляторами ПК і освоїти правила роботи з ними.
Серед таких програмних продуктів найбільш зручним і ефективним є проект VMware.
Віртуальна машина VMware дозволяє встановити декілька операційних систем на одному комп'ютері і працювати з ними без перезавантаження. Віртуальна машина VMware запускається як програма під управлінням "основної" операційної системи і створює набір віртуальних комп'ютерів, в кожному з яких може бути запущена своя "гостьова" операційна система.
Перед тим як розпочати роботу з віртуальним комп'ютером в настройках програми VMware необхідно задати його апаратну конфігурацію або відкрити вже створену раніше апаратну конфігурацію. Після цього натиснути на кнопку „Power On”, тим самим, запустивши віртуальний комп'ютер. І далінеобхідно встановити ОС вже в середовищі віртуального комп'ютера. Подальша робота з віртуальним комп’ютером нічим не відрізняється від роботи з реальним ПК.
Ще декілька слів про те, що використовувати дисковод і привід CD-ROM, як вже відмічалось можна або фізичні пристрої, або образи дискет і компакт-дисків. Для створення образів дискет або компакт- дисків можна скористатися програмами WinImage або WINISO.
При роботі з віртуальним комп’ютером програмного комплексу VMware характерні наступні особливості:
- можливість перемикання гостьової програми в повноекранний режим;
- збереження стану гостьової ОС при виключенні програми VMware;
- перенесення файлів з основної ОС в гостьову і навпаки;
- є можливість робити знімки екрану гостьової ОС;
- можливість встановлення додаткових модулів VMware Tools
для гостьової ОС, щоб покращити її швидкодію.
Зрештою, ви повинні забути про те, що працюєте в програмі. З'явиться відчуття роботи за реальним ПК. Якщо що-небудь можна зробити на реальній машині, то можна і на віртуальній.
Обмеження, які накладає даний метод, пов'язані тільки з апаратними ресурсами основного ПК. Для одночасної роботи декількох ОС потрібна велика кількість оперативної пам'яті і досить потужний процесор. Рекомендується, як мінімум, 256 Мбайт ОЗУ і процесор з частотою не нижче 700 МГц.
Як ви вже здогадуєтеся вивчення ОС ми проводитимемо на базі віртуальної машини (на віртуальному комп’ютері).
Запуск системи й контроль параметрів
Перший запуск комп'ютера — міроприємство відповідальне й вимагає відомої уважності. Хоча комп'ютер поки не оснащений ніякими програмами, дуже багато чого про стан і працездатність компонентів говорять повідомлення BIOS, виведені на екран під час проходження процедури POST.
Отже, навіть „пустий” комп'ютер (без операційної системи) має програмні компоненти, які здатні працювати. Це програми, записані в постійну пам'ять — постійний запам'ятовуючий пристрій (ПЗП) – маленьку мікросхему на материнській платі. Комплект таких програм називається BIOS (Basic Input/Output System — базова система введення/виведення). Він призначений для виконання декількох основних функцій:
• первинної перевірки апаратних компонентів комп'ютера;
• організації запуску операційної системи з жорсткого диска або змінного носія;
• первинного настроювання роботи основних апаратних компонентів;
• виконання операцій обміну даними з базовими пристроями комп'ютера.
Перші дві функції залишаються в силі й сьогодні, після впровадження сучасних операційних систем, оскільки в будь-якому разі першу команду, що виконає процесор комп'ютера, необхідно вибирати з пам'яті, а звичайна пам'ять (ОЗП) відразу після включення комп'ютера порожня. Тому комп'ютер влаштований таким чином, що, одержавши живлення, процесор шукає команду, розташовану по фіксованій адресі, що перебуває в області ПЗП. Відповідні команди забезпечують перевірку компонентів комп'ютера й наступний запуск операційної системи.
Перша програма з набору компонентів BIOS, що здійснює первинну перевірку апаратних компонентів комп'ютера, виконує процедуру POST (самотестування при подачі живлення).
Остання функція — обмін даними з базовими пристроями — потихеньку відмирає. Відповідні операції створювалися з розрахунком на операційну систему MS-DOS. Вона значною мірою опиралася на програми BIOS при одержанні даних від клавіатури, виводу інформації на екран, обміну з дисками. Операційні системи лінійки Windows 9x й Windows ХР використовують для цієї мети власні драйвери, не прибігаючи до стандартних процедур BIOS.
Лишається ще один елемент системи — засіб настроювання апаратних компонентів, іншими словами, вибору використовуваних програм BIOS. Це відносно новий компонент, повнота його функцій за останні роки помітно зросла.
Базова система вводу-виводу є обов'язковим елементом будь-якого комп'ютера. Не буде великим перебільшенням заявити, що стабільність у роботі й стандартній функціональності комп'ютера багато в чому забезпечує BIOS. Багато виробників материнських плат розширюють стандартні функції BIOS, надаючи користувачам можливість самостійно задавати частоти системної шини, напругу ядра процесора, тайминги оперативної пам'яті й деякі інші параметри. Такі моделі системних плат відомі під загальною назвою „оверклокерських” і користуються популярністю на ринку.
Р
озглянемо
більш
докладно
процедуру
POST
на
прикладі
системи
BIOS
моделі
Phoenix-Award
(зборка
6.00PG).
Під
час
завантаження
BIOS
всі
екрани
„проскакують”
дуже
швидко,
тому
рекомендуємо
вчасно
нажати
клавішу
Pause/Break
на
клавіатурі
(рис.
2.1).
1
Рис.2.1.
Перший
інформаційний
екран
BIOS
2. Далі в рядку Main Processor (Центральний процесор) наводяться дані про процесор, «зашиті» у нього виробником. Зокрема, у нашому прикладі видно, що компанія AMD не розкриває реальної робочої частоти процесора, а дає його маркування відповідно до рейтингу.
3. У рядку Memory Testing (Перевірка пам'яті) виводиться інформація про розмір установленої оперативної пам'яті (у кілобайтах) і результати тестування. Це одна з небагатьох процедур, де проводиться правильний (або „чесний”) підрахунок обсягу пам'яті. Тобто кілобайт дорівнює 1024 байт, мегабайт - 1024 Кбайт і так далі. Далі ви побачите, що «чесний» підрахунок використовується в комп'ютерній системі далеко не скрізь. Наступний рядок займає інформація про тактову частоту шини пам'яті (зазначена в МГц).
4. Чотири рядки представляють інформацію про накопичувачі, підключені до каналів IDE. У рядках Primary Master (Ведучий диск першого каналу) і Primary Slave (Ведений диск першого каналу) повідомляються марки накопичувачів, установлених у якості ведучого й веденого на першому каналі IDE. Подібна інформація виводиться й для другого каналу IDE (Secondary Master й Secondary Slave).
5
.
Найнижчий
рядок
першого
екрана
містить
дуже
важливу
інформацію
про
материнську
плату:
код
її
зборки,
по
якому
однозначно
визначається
виробник,
чіпсет
і модифікація.
У
випадку
втрати
керівництва
до
системної
плати
цей
код
допоможе
визначити
її
марку
й
завантажити
керівництво
із
сайту
виробника.
Крім
того,
для
різних
типів
системних
плат
випускаються
різні
версії
BIOS.
По
коду
легко
встановити,
чи
підходить
нова
система
BIOS
для
даної
плати.
Д
Рис.2.2.
Другий
інформаційний
екран
BIOS
40 х 1024 х 1024 х 1024 = 42 949 672 960 байт.
На практиці обсяг такого диска дорівнює 40 006 156 288 байт, що становить 37,2 Гбайт. Таким чином, „хитрощі” маркування означають для користувача втрату майже 10% ємності диска.
Останнім виводиться список з інформацією про розподіл ресурсів шини PCI: номер зайнятого слота (шини), номер пристрою, використовуване переривання, код виробника, код пристрою і його клас. Ці дані обробляються системою Plug and Play (PnP), автоматичного виявлення, класифікації й конфігурування пристроїв).
Налаштування BIOS
Так чи інакше, практично будь-який параметр BIOS впливає на систему в цілому. Тому знання налагоджень BIOS необхідно й тим користувачам, які не займаються оверклокінгом, але хочуть домогтися максимальної продуктивності системи, не втративши в стабільності.
Засіб настроювання BIOS називається SETUP. Вхід у програму SETUP здійснюють натисканням клавіші DEL з появою перших системних повідомлень на екрані. У деяких випадках вхід можливий при натисканні інших сполучень клавіш. Як правило, спосіб входу в SETUP вказується в другому знизу рядку першого текстового екрана, відображуваного процедурою POST.
Нижче представлені основні параметри настроювання BIOS (рис.2.3), у тому числі і ті, що входять в останню версію стандартної зборки Phoenix-AWARD BIOS. Виробники материнських плат можуть змінювати назву розділів і конкретних параметрів, додавати власні параметри, однак у цілому запропонована тут інформація відповідає найбільш поширеним варіантам BIOS.
Сучасні версії BIOS звичайно містять наступні розділи:
• Standard CMOS Features;
• Advanced BIOS Features;
• Advanced Chipset Features;
• Integrated Peripherals;
• Power Management Setup;
• PnP/PCI Configurations.
При наявності вбудованої системи контролю параметрів системної плати й компонентів звичайно вводиться відповідний розділ, наприклад PC Health Status. Іноді окремий розділ приділяється для „ручного” керування частотами системної шини й напругами ядра процесора, наприклад Frequency/Voltage Control.
Деякі виробники системних плат віддають перевагу іншій конфігурації меню SETUP BIOS (рис. 2.4). Зокрема, можна зустріти наступний варіант подання розділів меню:
• Main (аналог Standard CMOS Features);
• Advanced (поєднує функції меню Advanced BIOS Features, Advanced Chipset Features, Integrated Peripherals, Power Management Setup, PnP/PCI Configurations, Frequency/Voltage Control);
•
Security
(установка паролів користувача й
адміністратора);
• Hardware Monitor (аналог меню PC Health Status);
• Exit (завантаження «зашитих» конфігурацій BIOS і варіанти виходу із засобу SETUP).
В
Рис.2.3.
Перший варіант організації розділів
BIOS Setup
З
асіб
SETUP містить команди завантаження
конфігурації, що запобігає помилковому
введенню параметрів (Load Fail-Safe Defaults) і
оптимальної конфігурації (Load Optimized
Defaults). Окремі команди передбачені для
установки паролів. Команда Set Supervisor
Password викликає вікно задання пароля
доступу до настроювань BIOS, команда Se
User Password викликає вікно задання пароля
завантаження системи.
Дві команди призначені для виходу із засобу SETUP. Команда Save & Exit Setup зберігає при виході зроблені зміни, команда Exit Without Saving при виході залишає BIOS у колишньому стані.
С
Рис.
2.4. Другий
варіант організації розділів BIOS Setup
Завантаження з таких дисків може бути двох варіантів: завантаження повноцінної ОС (як у нашому випадку – MS-DOS) або завантаження програми, що допоможе встановити ОС на жорсткий диск з цього або іншого носія.
Після завантаження ОС зі з’ємного диску потрібно провести підготовку жорсткого диску до встановлення на нього ОС, тобто провести його загальне форматування.
Форматування
Від правильного виконання настроювання й форматування залежить продуктивність і надійність жорсткого диска. Розглянемо процедури, за допомогою яких форматування диска виконується коректно. Ці процедури використовуються при установці в комп'ютер нового накопичувача.
Форматування накопичувача на жорсткому диску виконується в три етапи:
1. Форматування низького рівня.
2. Логічна розбивка на розділи.
3. Форматування високого рівня.
Низькорівневе форматування
При низькорівневому "справжньому" форматуванні на диску формуються доріжки й сектори. Під час виконання цієї процедури службова інформація записується на всій поверхні диска. Неправильно виконане низькорівневе форматування приведе до втрати даних і частих помилок при їхньому зчитуванні й записі. Як правило, низькорівневе форматування вже виконане виробником диска й повторне його виконання необхідно лише в крайніх випадках. Для низькорівневого форматування необхідно використовувати спеціальні програми (найкраще програми виробника або ж інших розробників, наприклад Disk Manager фірми Ontrack або Microscope фірми Micro 2000).
Організація розділів жорсткого диска
Перед установкою будь-якої операційної системи необхідно розбити накопичувач на розділи і відформатувати їх під певну файлову систему. Розбиття накопичувача – це визначення областей диска, які операційна система буде використовувати як окремі розділи, або томи.
При організації розділів диска в його перший сектор (циліндр 0, головка 0, сектор 1) заноситься головний завантажувальний запис (Master Boot Record - MBR). У ньому містяться відомості про те, з яких циліндрів, головок і секторів починаються і якими закінчуються наявні на диску розділи. У цій таблиці також знаходяться вказівки для системної BIOS, який з розділів є завантажувальним, тобто де варто шукати основні файли операційної системи.
Для розбивки накопичувачів на жорстких дисках можна використовувати програму fdisk з поставок операційних систем Windows 9x або DOS. При її використанні в завантажувальний сектор (перший сектор на диску, у якому заноситься головний завантажувальний запис) записується таблиця розбивки, що необхідна для нормальної роботи програми format.
По представленню програми fdisk кожен жорсткий диск може складатися з основного й додаткового розділів. Основний розділ включає тільки один логічний диск, що може бути завантажувальним. Додатковий розділ може містити довільне число логічних дисків, завантаження з яких неможливе. Відповідно, видалення інформації про структуру жорсткого диска теж відбувається в три прийоми.
Запуск програми Fdisk.
При запуску програми fdisk буде виконане тестування диска і, якщо його розмір перевищує 512 Мбайт, з'явиться наступне повідомлення:
Компьютер имеет диск емкостью более 512 МБ. Данная версия Windows включает поддержку больших дисков и позволяет эффективнее использовать место на таких дисках, а также форматировать диски размером более 2 Гбайт как один диск.
ВНИМАНИЕ! Если включить поддержку больших дисков и создать на них новый диск, невозможно будет получить доступ к новому диску из другой операционной системы, включая некоторые версии Windows 95 и Windows NT, а также более ранние версии Windows и MS-DOS. Кроме того, дисковые служебные программы, которые не поддерживают явно файловую систему FAT32, не смогут работать с этим диском. Если собираетесь обращаться к этому диску из других операционных систем или более старых служебных программ, не включайте поддержку больших дисков.
Включить поддержку больших дисков (Y/N)...........? [N]
Якщо ви дасте стверджувальну відповідь на це питання, то всі розділи розміром більше 512 Мбайт будуть мати файлову систему FAT32. Крім того, позитивна відповідь потрібна для створення розділів об'ємом більше 2 Гбайт.
З'являться наступні команди меню:
Текущий жесткий диск: 1
Выберите действие:
1. Создание раздела DOS либо логического диска DOS
2. Выбор активного раздела
3. Удаление раздела либо логического диска DOS
4. Вывод сведений об имеющихся разделах
5. Смена текущего диска
Введите номер выбранного действия: [1]
П'ята команда з'являється лише при наявності в системі декількох жорстких дисків. Номер поточного диска відображається в першому рядку.
Для створення розділу використовується перша команда. Якщо диск уже розділений, то для перегляду його структури можна скористатися четвертою командою.
При виборі першої команди з'явиться наступне меню:
Создание раздела DOS либо логического диска DOS Текущий жесткий диск: 1 Выберите действие:
1. Создание основного раздела DOS
2. Создание дополнительного раздела DOS
3. Создание логических дисков DOS в дополнительном разделе DOS
Введите номер выбранного действия: [1]
Спочатку необхідно створити основний розділ на диску, який буде завантажувальним, а потім додатковий розділ і логічні диски.
Після створення розділів необхідно один з них зробити активним (найчастіше це основний розділ на завантажувальному диску). Для цього застосовується друга команда.
Іноді програма fdisk «прораховується» на один циліндр, роблячи жорсткий диск трохи менше, ніж варто було б, але звичайно ця погрішність несуттєва в порівнянні із загальним об'ємом жорсткого диска.
Створивши розділи, потрібно перезавантажити комп'ютер і провести високорівневе форматування нових розділів, а тоді встановити на один з них операційну систему.
Створення розділів диска за допомогою програми PartitionMagic.
Розбити диск на розділи можна за допомогою програми PartitionMagic. Ця програма дозволяє також змінювати розміри розділів, не ушкоджуючи даних, перетворювати файлову систему FAT 14 в FAT 32 і навпаки. Істотна відмінність цієї програми від Fdisk - висока швидкодія. Більш докладний опис можливостей цієї програми можна знайти в її довідковій системі.
Форматування високого рівня. Встановлення системних файлів MSDOS.
Останній етап програмного налагодження жорсткого диска — форматування високого рівня (тобто на рівні операційної системи). Основною метою даної процедури є створення таблиць розміщення файлів (FAT) і системи каталогів, щоб операційні системи Windows і DOS могли звертатися до файлів.
Звичайно форматування високого рівня здійснюється за допомогою стандартної програми MSDOS format.exe, що запускається введенням команди такого вигляду: format с: /s
По цій команді відбувається високорівневе форматування диска С: у його початку розміщаються приховані (системні) файли операційної системи, а наприкінці пропонується ввести мітку тома.
При високорівневому форматуванні програмою format.exe виконується послідовність операцій:
1. Поверхня диска сканується в пошуках доріжок і секторів, позначених як дефектні під час низькорівневого форматування, і вони відзначаються як недоступні.
2. Головки повертаються на перший циліндр розділу, і в його перший сектор (головка 1, сектор 1) заноситься завантажувальний запис тому DOS (завантажувальний сектор).
3. Починаючи з наступного сектора (головка 1, сектор 2), записується таблиця FAT. Відразу після неї записується друга копія FAT. Ці таблиці поки порожні, у них містяться тільки координати дефектних кластерів, список яких був складений під час перегляду дефектів поверхні.
4. Записується порожній кореневий каталог.
5. Якщо програма запускалася з параметром /s, то на диск копіюються системні файли io.sys й msdos.sys і файл command.com (саме в такому порядку).
4. Якщо програма запускалася з параметром /v, то пропонується ввести мітку тому (volume label), що записується як четвертий елемент кореневого каталогу.
Тепер операційна система може використовувати диск для запису й зчитування файлів; крім того, диск перетворюється в завантажувальний, тобто з нього завантажиться ОС MSDOS.
На першому етапі форматування високого рівня сканується поверхня диска в пошуках дефектів. Ті дефекти, які були позначені при низькорівневому форматуванні, виглядають тепер як незчитувальні доріжки й сектори. Виявивши таку ділянку, програма форматування високого рівня робить до п'яти спроб прочитати записані на ньому дані. Але, якщо дефектна ділянка була відзначена при низькорівневому форматуванні, як правило всі спроби виявляються безуспішними.
Після п'яти спроб програма format переходить до наступних доріжок або секторів. Ділянки, дані на яких не вдалося прочитати з п'яти спроб, позначаються в таблиці FAT як дефектні кластери.
Основні поняття файлової системи MS-DOS. Робота з файлами,
каталогами та групою файлів в операційній системі MS-DOS.
Інтерфейс ОС MS-DOS з користувачем ведеться за допомогою командного рядка. Після завантаження ОС на екрані у текстовому режимі виводиться інформація про версію ОС та стандартне запрошення MS-DOS в командному рядку, що виглядає приблизно як: С:\>
В цей рядок вводяться команди для ОС MS-DOS. Можливе використання програми-оболонки (файлового менеджера), що спрощує інтерфейс користувача з ОС, навігацію по файловій системі та виконання файлових операцій.
Всі вказівки для ОС MS-DOS дають шляхом введення команд в командну стрічку. На клавіатурі набирається команда MS-DOS або назва файлу програми, яку потрібно запустити, і натискається клавіша ENTER.
На диску з файловою системою MS-DOS (FAT) завжди є кореневий каталог (папка), у якому реєструються звичайні файли і каталоги (підкаталоги) 1-го рівня. У підкаталогах 1-го рівня, в свою чергу, створюються звичайні файли та підкаталоги 2-го рівня і т.д. Імена каталогів, включених один в одний, відокремлюються знаком “\“. Для ідентифікації файлів у каталогах необхідно вказати повний шлях – ланцюг каталогів та ім’я файла. Поточним називається каталог, в якому в даней момент ведеться робота. Шлях та назва поточного каталога записуються в запрошенні операційної системи.
Ім’я будь-якого файлу в ОС MS-DOS складається з назви і розширення, що записується через крапку (за допомогою розширення ідентифікується тип файлу). В коректно записаному імені файла назва може містити не більше вісьми символів (латинських літер, цифр та деяких інших символів), розширення – не більше трьох таких символів.
Шлях до деякого файла r1.txt записується наступним чином:
c:\ram\st\atc\r1.txt.
Загальні правила написання командних рядків:
вказати назву команди (файла програми) і при необхідності параметри;
вказати ім’я файла з яким необхідно виконувати дії;
вказати шлях, куди розмістити результат;
в якості роздільника при написанні командного рядка використовується символ пропуску.
Додаткові параметри для команди починаються знаком “/”. В кожної команди є свій набір параметрів. Щоб взнати загальний формат запису команди, а також які додаткові параметри можна задати для команди, потрібно записати її з параметром /?, наприклад: copy /?.
Для копіювання файлів використовують команду copy. Основний формат цієї команди передбачає зазначення джерела (де розміщено початковий файл) і місця, де створюється копія файла. При цоьму потрібно вказати повні імена файла і копії (імена із повним шляхом). Якщо копіювання відбувається із або у поточний каталог, то відповідний повний шлях до файла можна не вказувати, а лише ім’я самого файла. Імена початкового файла і файла-копії можуть бути різними.
Приклад. Потрібно зкопіювати файл з диску а: на диск с: в каталог Temp. Ім’я файла і копії збігаються. Отже, команда записується у вигляді:
copy a:\text1.doc с:\Temp\
Якщо поточним є каталог a:\, тоді шлях до вихідного файлу можна не писати. Тобто:
copy text1.doc с:\Temp\
При написанні команд в іменах файлів можуть бути використані символи “*” і “?”. Символ “?” замінює один будь-який символ, “*” – будь-яку їх кількість. Наприклад, запис “*.txt” означає всі файли, що мають розширення .txt. Команда
copy a:\?ext.* с:\Temp\
копіює файли з назвою із чотирьох символів (причому, перший символ будь-який (?), символи e, x, t – другий, третій і четвертий відповідно) і будь-яким розширенням (.*) з кореневого каталогу диска а: в підкаталог Temp диску с:.
За допомогою команди copy можна створювати нові файли. Для цього як джерело вказується клавіатура (con), а як другий параметр (куди) – ім’я створюваного файла. Наприклад, для створення нового файлу nov.txt у поточному каталозі, слід набрати команду:
copy con nov.txt
Після введення цієї команди можна вводити з клавіатури будь-який текст. Для закінчення роботи з командою (для закінчення вводу тексту у створюваний файл) потрібно натиснути клавіші Ctrl+z, а потім Enter.
Для знищення файлів використовується команда del. Формат команди:
del [шлях]\<ім’я файла>
Приклад. Знищити файл nov.txt у каталозі Temp диска а:
del a:\Temp\nov.txt
Для перейменовування файлів використовується команда ren (від rename). Формат команди:
ren [шлях]\<ім’я файла> <нове ім’я файла>
Для перегляду вмісту файла на екрані монітора використовується команда type. Формат команди:
type [шлях]\<ім’я файла>
Нові каталоги (підкаталоги) створюються за допомогою команди md (від make directory). Формат команди:
md [шлях]\<ім’я каталога>
Для знищення каталогів (підкаталогів) використовують команду rd (від remove directory). Формат комади:
rd [шлях]\<ім’я каталога>
Для використання цієї команди існують деякі обмеження, наприклад, не можна знищувати кореневий і поточний каталоги, каталог, що знищується, повинен бути порожнім.
Для зміни поточного каталога використовується команда cd (від change directory). Формат команди:
cd [шлях]
Для виводу на екран вмісту каталога використовується команда dir (від directory). Формат команди:
dir [шлях]
Перераховані команди відносяться до внутрішніх команд MS-DOS, виконує ці команди командний процесор ОС command.com. Інші файли з розширеннями .com або .exe являються окремими программами для ОС MS-DOS, вони виконують так звані зовнішні команди. Методика роботи із зовнішніми командами аналогічна до роботи із внутрішніми командами. Якщо програми для ОС MS-DOS не мають свого власного інтерфейсу і взаємодіють з користувачем лише засобами командної стрічки операційної системи, то такі програми називаються консольними (без графічного інтерфейсу). Однією з таких программ є програма-архіватор arj.exe. На відміну від консольних програм є програми з власним інтерфейсом, зокрема, добре вам відоме середовище Borland C++ для ОС MS-DOS, яке запускається зовнішньою командою bc.exe.
Створення архівних файлів програмою архіватором arj.
Для архівації (стиснення) файлів використовують спеціальні програми, які називають архіваторами. Архівний файл може вміщувати один, декілька файлів або каталогів з файлами у стисненому вигляді.
Програма arj.exe використовується як для створення архіву, так і для розархівування файлів. Створені архіви мають розширення .arj. Форма запису команди для виклику програми arj.exe:
arj <параметр>[ключ] <ім’я архівного файла> [cписок файлів, із шляхом до них]
Параметр визначає дію програми (наприклад: а – архівація, е – розархівація); ключ задає додаткову дію. Ключів може бути кілька, або не бути зовсім (перед ключем ставиться символ “/“); ім’я архівного файла – назва файла зі шляхом до нього, в який архівуються або з якого розархівовуються файли; cписок файлів – файли, що архівуються чи розархівовуються. Коли цей параметр відсутній, при розархівуванні з архіву відновлюються всі файли, а при архівуванні в архів включаються всі файли поточного каталогу.