Спадкове право
Суб’єктами спадкових правовідносин є спадкодавець та спадкоємець.
Спадкодавець – це фізична особа, майно якої після її смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб.
Спадкодавцем не можуть бути юридичні особи.
Спадкоємці – це особи, які вказані у заповіті або у законі й до яких переходять цивільні права і обов’язки спадкодавця.
Спадкоємство виникає у випадку смерті громадянина чи оголошення його померлим у судовому порядку. Спадкоємцями можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи, у тому числі держава. Спадкоємцями можуть бути особи, що були в живих на час смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за його життя і народженні після його смерті.
Не мають права бути спадкоємцями:
особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;
після смерті дітей батьки, які на момент відкриття спадщини були позбавлені батьківських прав відносно них;
батьки та повнолітні діти, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо це встановлено судом.
Спадщина складається з прав і обов’язків спадкодавця. Якщо спадкоємець приймає спадщину, то й приймає всі права і обов’язки по ній. Право спадкоємця - прийняти таку спадщину або відмовитись від неї. Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи законом спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини видає свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається після закінчення шестимісячного терміну із часу відкриття спадщини.
Право на спадкування виникає в день відкриття спадщини. Відкриття спадщини – це настання певних обставин (смерть особи або оголошення особи померлою), за яких у відповідних осіб виникає право спадкоємства. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого її оголошено померлою. Встановлення часу відкриття спадщини має важливе значення, бо на час відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, склад спадкового майна. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті.
Нормами цивільного законодавства встановлюються два види спадкування – за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і за законом (частина майна спадкодавцем заповідана, а інша частина успадковується за законом).
Спадкування за законом має місце у таких випадках:
якщо спадкодавець не залишив заповіту;
заповіт визнано недійсним;
спадкоємці, які вказані у заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовились її прийняти.
Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно зі ст.ст. 1261-1265 ЦК України встановлено п’ять черг спадкоємців:
перша черга:
діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті;
подружжя (чоловік або дружина);
батьки;
друга черга:
рідні брати та сестри спадкодавця;
його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;
третя черга:
рідні дядько та тітка спадкодавця;
четверта черга:
особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини;
п’ята черга:
інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення;
утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.
У межах однієї черги спадкування розмір частки у спадщини кожного з спадкоємців за законом є однаковим, тобто частки є рівними.
Спадкування за заповітом має місце тоді, коли спадкодавець при житті розпоряджається своїм майном так, що воно після його смерті переходить до тих осіб, які визначені в заповіті.
Заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті, зроблене у встановленому законом порядку і формі.
До заповіту, який є одностороннім правочином, встановлюються такі самі умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме:
заповіт має бути складений тільки дієздатною особою;
заповіт повинен бути складений у формі, що визначена законом;
зміст заповіту має відповідати вимогам чинного законодавства.
Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування, якщо у населеному пункті немає нотаріуса. До нотаріального посвідчення прирівнюється посвідчення заповіту капітаном судна, начальником експедиції, командиром військової частини, головним лікарем закладу охорони здоров’я тощо.
ЦК України проголошує принципи свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності в нього з цими особами сімейних та родинних відносин. Крім того, він може без зазначення будь-яких причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.
Але свобода заповіту має певні межі: не можна позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку в спадщині. Це неповнолітні та непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Вони спадкують незалежно від змісту заповіту половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка). Обов’язкова частка в спадщині є певною соціальною гарантією для осіб, які не можуть забезпечувати самостійне існування.
Заповідач може в будь-який час змінити, скасувати або написати новий заповіт.
Чинне цивільне законодавство закріплює новий різновид заповіту – заповіт подружжя. Відповідно до ст. 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. У разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. Отже, спадщина в цьому разі не відкривається і у спадкоємців не виникає право на спадкування. Лише у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям у заповіті. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.
Одним з основних положень спадкового права є таємниця заповіту. Тому нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. Для більш повного і всебічного захисту інтересів заповідача і збереження таємниці заповіту передбачається можливість складання секретного заповіту, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Даний заповіт оголошується нотаріусом лише після смерті заповідача і відкриття спадщини у присутності заінтересованих осіб та двох свідків.