Адміністративно-правові норми та адміністративно-правові відносини
Норми адміністративного права конкретизують управлінську волю держави, перетворюють її на обов’язкове правило поведінки для керованих суб’єктів. Адміністративно-правові норми мають відповідні цілі та певні функції. До цілей відносяться:
інформаційні, які забезпечують необхідний зв’язок суб’єкта й об’єкта управління. Норма ніби «говорить», що вимагається від учасників управлінських відносин, і тим самим інформує їх про належну й можливу поведінку;
охоронні, які спрямовані на забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні. Через їх реалізацію забезпечується чітка робота виконавчо-розпорядчих органів, охорона суспільних відносин, прав і свобод громадян;
заохочувальні, які забезпечують творчу активність учасників адміністративно-правових відносин, розвиток їхньої ініціативи та самостійності в розв’язанні завдань державного управління;
соціально-моральні, які забезпечують формування у громадян, державних службовців, службовців органів місцевого самоврядування відповідної правосвідомості та ставлення до праці, громадського порядку, громадянської безпеки, правил співіснування.
До функцій адміністративно-правових норм належать:
забезпечення ефективної діяльності органів державного управління;
забезпечення честі, гідності, прав, свобод і здоров’я особи;
охорона системи суспільних відносин матеріальної та нематеріальної сфер;
виховна;
взаємодія з нормами інших галузей права;
взаємодія з іншими соціальними нормами.
Структура адміністративно-правової норми складається з трьох компонентів: гіпотези, диспозиції і санкції. Разом з тим норми адміністративного права як третій компонент можуть містити заохочення або зовсім його не мати.
Гіпотеза вказує на фактичні умови, обставини, з настанням яких слід керуватися цією правовою нормою.
Диспозиція – це сформульоване у вигляді приписів, заборон, дозволів саме правило поведінки суб’єкта. Диспозиція часто формулюється у вигляді вказівок або опису діяння, що тягне за собою накладання стягнення.
Санкція вказує на зміст реагування держави в разі порушення тих чи інших правил поведінки, передбачених правовою нормою. Слід зазначити, що не всі норми адміністративного права містять санкції. Так, правові норми, що регулюють управлінську діяльність, виходять з того, що взаємовідносини між вищими і нижчими адміністративно-управлінськими працівниками будуються на засадах дисциплінарної влади. Санкції у цьому випадку містяться в правових нормах загального характеру, що належать інституту державної служби.
Заохочення як елемент правової норми – це публічне визнання заслуг юридичної або фізичної особи за виконання адміністративно-правових чи громадських обов’язків, яке формулюється, як правило, в диспозиції норми. Підставою для заохочення є визначені нормою права дії (поведінка), що стимулюються державою.
У зв’язку з тим, що адміністративно-правові норми різняться за своєю регулюючою спрямованістю, своїм юридичним змістом, їх класифікують за видами.
За спрямованістю змісту:
такі, що закріплюють порядок утворення і правовий стан суб’єктів;
такі, що визначають форми і методи управлінської діяльності;
такі, що встановлюють порядок проходження державної служби, права та обов’язки державних службовців;
такі, що визначають способи і порядок забезпечення законності в державному управлінні;
такі, що регулюють управління окремими галузями, державними функціями і територіями;
норми, що встановлюють права та обов’язки громадян у сфері виконавчої та розпорядчої діяльності держави, в тому числі адміністративну відповідальність за порушення громадянами своїх обов’язків.
За адресами або суб’єктами призначення:
адресовані органам державно-виконавчої влади;
іншим державним виконавчо-розпорядчим органам;
державним службовцям;
державним підприємствам, установам, організаціям;
недержавним об’єднанням, підприємствам, закладам;
громадянам.
За формою припису:
зобов’язуючі (приписуючі) – ці норми зобов’язують вчинювати певні дії при виникненні передбачених ними умов;
заборонні - ці норми забороняють вчинення тих чи інших дій за умов, що ними визначені;
уповноважуючі (дозвільні, диспозитивні) – ці норми уповноважують чи дозволяють адресату діяти в межах вимог норм за своїм розсудом, проте, підкоряючись правовому режиму, що ними встановлений;
стимулюючі (заохочувальні) – це норми, що забезпечують за допомогою засобів матеріального або морального впливу належну поведінку учасників управлінських відносин або заохочують до діяльності, що задовольняє громадські чи державні інтереси;
рекомендаційні – це норми, які не мають юридично-обов’язкового характеру.
За галузевою належністю:
матеріальні – юридично закріплюють комплекс прав та обов’язків, а також відповідальність учасників управлінських відносин;
процесуальні – регламентують динаміку державного управління і пов’язані з ним управлінські відносини.
За межею дії:
у просторі – дія норми передбачає відповідну територію, на яку поширюється її юридична сила;
у часі – дія норми може обмежуватися (строкові норми) або не обмежуватися (безстрокові норми) будь-якими строками.
За ступенем загальності:
загальні – мають загальне значення;
міжгалузеві – регулюють одну функцію в усіх галузях;
галузеві – регулюють відносини в межах однієї галузі;
місцеві – норми місцевих органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування.
За повнотою викладених велінь:
визначені;
бланкетні (відсильні).
За юридичною силою:
викладені в законах;
викладені в указах;
викладені в постановах;
викладені в рішеннях;
викладені в наказах тощо.
Адміністративно-правова норма містить абстрактну конструкцію адміністративно-правових відносин, сутність якої полягає в тому, що правова норма від імені держави визначає належну поведінку кожного зі своїх адресатів. З моменту вступу такої норми в силу відносини між сторонами будуються в межах її приписів. Якщо до моменту прийняття правової норми адміністративно-правових зв’язків між ними не існувало, то вони формуються. Якщо ж такі зв’язки існували, то вони, по-перше, упорядковуються, як того вимагає норма, по-друге, набувають характеру юридичних зв’язків, які і будуть адміністративно-правовими відносинами.
О
сновні
ознаки адміністративних правовідносин:
вони виникають на основі адміністративно-правових норм;
характеризуються наявністю сторін, що іменуються суб’єктами адміністративного права;
за змістом включають в себе адміністративні права владного характеру й юридичні обов’язки;
є видом суспільних відносин державних органів, фізичних або юридичних осіб, спільностей;
здійснення суб’єктивних прав або додержання юридичних обов’язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.
Існує кілька критеріїв класифікації адміністративних правовідносин:
залежно від кількості суб’єктів - прості та складні;
залежно від дії в часі - довготривалі та короткотривалі;
за змістом поведінки зобов’язаної сторони - пасивні та активні дії чи бездіяльність;
залежно від функціонального призначення - регулятивні та охоронні;
за галузевою належністю - матеріальні та процесуальні;
за сферами управління окремими галузями - соціально-культурні, адміністративно-політичні, економічні та інші.
Адміністративні правовідносини виникають, змінюються і припиняються за настанням конкретних життєвих обставин, що передбачені гіпотезою адміністративно-правової норми і які прийнято називати юридичними фактами.
Залежно від підстав розглядають різні види юридичних фактів:
за юридичними наслідками - правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі;
залежно від форми її прояву - позитивні та негативні;
за характером дії - одноразові та безперервної дії;
за характером дій - активні та пасивні;
за галузевою ознакою - матеріальні та процесуальні;
за розподілом прав та обов’язків - односторонні та багатосторонні;
за функціями в механізмі правового регулювання – регулятивні та охоронні;
залежно від кількості суб’єктів - прості та складні;
залежно від наявності зв’язку факту з волею суб’єкта – юридичні дії та юридичні події. Юридичні дії у свою чергу поділяються на правомірні та неправомірні.
Структуру адміністративних правовідносин складають – суб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин.
Суб’єктами адміністративних правовідносин називають державні органи, фізичних та юридичних осіб, які наділяються адміністративно-правовими нормами, певним обсягом повноважень у сфері державного управління.
Необхідно розрізняти поняття "суб’єкт адміністративного права" і "суб’єкт адміністративних правовідносин", які близькі, але не тотожні. Суб’єкт адміністративного права в конкретному випадку може не бути учасником адміністративних правовідносин, у той час як суб’єкт адміністративних правовідносин є фактичним учасником правових зв’язків у сфері управління, тобто він обов’язково в них бере участь. Для того щоб суб’єкт адміністративного права став суб’єктом адміністративних правовідносин, необхідні такі три умови:
наявність адміністративно-правової норми, що передбачає адміністративні права та обов’язки;
наявність адміністративної правосуб’єктності, тобто володіння адміністративною правоздатністю та адміністративною дієздатністю. Адміністративна правоздатність – це здатність суб’єкта мати права і обов’язки в сфері державного управління. Адміністративна правоздатність фізичної особи виникає з моменту народження і припиняється її смертю, юридичної особи – з моменту державної реєстрації і припиняється з моменту її ліквідації. Адміністративна дієздатність – це здатність суб’єкта своїми діями реалізувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов’язки в сфері державного управління. Складовою дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб’єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність;
наявність адміністративного юридичного факту.
До суб’єктів адміністративних правовідносин слід віднести:
Президента України, який, згідно зі ст. 102 Конституції України, є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина;
органи виконавчої влади, які є основними функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі та поділяються на вищі, центральні та місцеві;
державних службовців, які будучи співробітниками державного органу, перебувають на службі у держави й виконують її завдання та функції.
Саме вони є останньою ланкою державного управлінського механізму, через яку реалізується виконавча влада, втілюються в життя державні вимоги та управлінські рішення. Загальні положення діяльності й статус державного службовця передбачені Законом України «Про державну службу». Посади державних службовців класифікуються за категоріями та рангами. Кожній із семи категорій відповідає три ранги. Проведення єдиної державної політики у сфері державної служби здійснює Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України (Головдержслужба), яке є центральним органом державно-виконавчої влади;
громадян України, які виступають як приватні особи, тобто реалізують свої особисті, загальногромадянські права та обов’язки у сфері державного управління;
іноземців та осіб без громадянства, за якими, згідно зі ст. 26 Конституції, закріплюються ті самі права і свободи, що й за громадянами України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України чи міжнародними договорами;
об’єднання громадян. Ст. 36 Конституції передбачено, що громадяни України для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів мають право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації, до останніх відносяться і професійні спілки. Діяльність політичних партій та об’єднань громадян регламентується Законами України «Про об'єднання громадян», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про політичні партії в Україні». Адміністративно-правовий статус цих формувань відрізняється від адміністративно-правового статусу державних структур тим, що у відносинах з іншими суб’єктами права і між собою вони виступають виключно від власного імені, не маючи державно-владних повноважень.
Чинне законодавство передбачає, що держава забезпечує додержання їх прав і законних інтересів, а втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднання громадян, як і втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, не допускається, крім випадків, передбачених законом;
органи самоорганізації громадян, які входять до системи місцевого самоврядування. До них належать:
громадські селищні, сільські, вуличні, квартальні комітети;
батьківські комітети в школах;
різноманітні громадські ради при установах культури і охорони здоров’я;
ради громадськості мікрорайонів;
ради громадськості пунктів охорони порядку;
товариські суди;
народні дружини тощо.