Договір як регулятор інтелектуальних відносин.

Договір – найпоширеніший юридичний факт, який є підставою виникнення цивільних правовідносин. Часте застосування договору пояснюється тим, що договір це, перш за все, специфічна гнучка форма реалізації права, в яку можуть входити різні за характером суспільні відносини. Отже, ми можемо говорити про те, що договір виконує специфічне завдання, що полягає у регулюванні суспільних відносин в межах закону та визначенні меж поведінки його учасників.

Роль договору як регулятора суспільних відноси наближує його до такого юридичного факту як закон, розмежування даних категорій можливе при виділенні ознак, що відрізняють договір і закон, Це зокрема: закон на відміну від договору наділений такою ознакою як нормативність тобто закон поширює свою дію на невизначене коло осіб. За загальним правилом встановлення, зміна або припинення цивільних прав і обов’язків визначених у договорі стосується лише сторін, що уклали договір, законодавець передбачає випадки, коли умови договору будуть впливати на третіх осіб, тобто таких, що не є стороною цього договору (прикладом буде договір страхування життя). Але навіть за такого виключення вплив цивільно-правового договору на третіх сторін обмежений. По-друге, закон приймається спеціально уповноваженими на те органами (Верховною Радою України), то на відміну від закону встановлення прав і обов’язків у договірному порядку відбувається сторонами (фізичними і юридичними особами). По-третє, закон приймається в односторонньому порядку, а договір укладається за взаємною згодою його контрагентів. По-четверте, закон необмежений часовими рамками на відміну від договору який укладається на певний строк. І по-п’яте, договір завжди повинен відповідати закону, а у випадках коли є наявні суперечності, то договір може визнаватися нікчемним.

Здійснюючи аналіз цивільного законодавства можна зробити висновок про те, що договір є специфічним юридичним актом, який формулюється та легітимується сторонами договору. І хоча для того, щоб укласти договір законодавець передбачає ряд вимог, що стосуються порядку укладення договору: письмова форма, нотаріальне посвідчення, державна реєстрація, дані положення, що закріпленні у ЦК України не обмежують свободи договору, а лише «стандартизують» договори як юридичні факти, що породжують взаємні права та обов’язки сторін. 

Міжнародні договори:

Договір про патентну кооперацію (РСТ). Договір про патентну кооперацію (РСТ) був укладений у 1970 р. РСТ надає можливість просити патентну охорону на винахід одночасно в кожній з великої кількості країн шляхом подачі однієї «міжнародної» патентної заявки. Така заявка може бути подана будь-якою особою, яка є громадянином чи проживає на території договірної держави. Цей договір регулює формальні вимоги, яким повинна відповідати міжнародна заявка.Станом на 1 січня 2003 р. загальне число договірних держав РСТ становило 118.

Мадридська угода і Мадридський протокол. Мадридська система міжнародної реєстрації знаків (Мадридська система) регулюється двома договорами: Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків (Мадридська угода) і Протоколом до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків (Мадридський протокол).Мадридська угода була укладена в 1891 р., а Мадридський протокол — у 1989 р. з метою введення в Мадридську систему деяких нових елементів. Ці елементи усувають деякі труднощі, що перешкоджають ряду країн приєднатися до Мадридської угоди, шляхом перетворення цієї системи в більш гнучку і порівнянну з національним законодавством цих країн.Станом на 1 січня 2003 р. загальне число договірних держав Мадридського протоколу становило 56.

Договір про закони щодо товарних знаків (TLT). Договір про закони щодо товарних знаків був укладений у 1994 р. TLT має на меті зробити національні і регіональні системи реєстрації товарних знаків зручнішими для користувачів шляхом спрощення і гармонізації процедур.Станом на 1 січня 2003 р. загальне число договірних держав Договору становило 31.

Ніццька угода. Ніццьку угоду про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків було укладено 15 червня 1957 року (переглянутої 14 липня 1967 року у Стокгольмі та 13 травня 1977 року у Женеві, а також зі змінами від 28 вересня 1979 року). Вона засновує класифікацію товарів і послуг з метою реєстрації товарних знаків і знаків обслуговування. Класифікація складається з переліку класів (на основі видів товарів і послуг), з яких 34 класи призначені для товарів і 11 класів — для послуг, а також алфавітного переліку товарів і послуг.

Будапештський договір. Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури був укладений 28 квітня 1977 року (зі змінами від 26 вересня 1980 року). Основною рисою договору є те, що договірна держава, що допускає чи вимагає депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури, повинна визнавати для таких цілей депонування мікроорганізму в будь-якому «міжнародному органі по депонуванню», незалежно від того, чи розташований такий орган на чи поза межами території зазначеної держави. Це усуває потребу депонування в кожній країні, де вимагається охорона.У жовтні 2003 р. Азербайджанська Республіка приєдналася до Будапештського договору, таким чином загальне число договірних держав Договору стало 58.

Договір про патентне право (PLT). Договір про патентне право (PLT) був укладений у 2000 р. Договір спрямований на гармонізацію і спрощення формальних процедур щодо національних і регіональних патентних заявок і патентів. З урахуванням значного зменшення вимог стосовно дати подачі PLT передбачає максимальний набір вимог, які може застосовувати відомство договірної сторони: відомство не може встановлювати будь-які інші формальні вимоги щодо питань, регульованих даним Договором.Станом на 1 січня 2003 р. загальне число договірних держав PLT становило 5.

• Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів була укладена в 1886 р. У Конвенції викладаються і визначаються мінімальні стандарти охорони майнових і особистих немайнових прав авторів літературних і художніх творів.  Станом на 1 січня 2003 р. загальне число договірних держав Конвенції становило 149. Женевська конвенція (фонограми). Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм була укладена в 1971 р. Женевська конвенція зобов’язує кожну договірну державу охороняти інтереси виробника фонограм, що є громадянином іншої договірної держави, від відтворення дублікатів фонограм без згоди на те виробника, а також від увозу таких дублікатів, коли таке відтворення чи ввіз здійснюється з метою поширення для загального відома, а також від поширення таких дублікатів для загального відома.  Станом на 1 січня 2003 р. загальне число договірних держав Женевської конвенції становило 69.

• Договір ВОІВ з авторського права (ДАП). Договір ВОІВ з авторського права був укладений у 1996 р. Він поширює охорону відповідно до авторського права на два додаткові об’єкти: комп’ютерні програми і компіляції даних чи іншої інформації («бази даних») у будь-якій формі, які за підбором і розташуванням змісту являють собою результат інтелектуальної творчості.  Станом на 1 січня 2003 р. загальне число договірних держав ДАП становило 39. Договори ВОІВ з виконань і фонограм (ДВФ). Договір ВОІВ щодо виконань і фонограм був укладений у 1996 р. Договір стосується прав інтелектуальної власності двох груп бенефіціарів: виконавців (актори, співаки, музиканти та ін.) і виробників фонограм (фізичні чи юридичні особи, що беруть на себе ініціативу і несуть відповідальність за запис звуків виконання). Вони розглядаються у тому ж Договорі, тому що більшість прав, наданих Договором виконавцям, є правами, пов’язаними з їх записаними, чисто звуковими виконаннями (які є предметом фонограм). Станом на 1 січня 2003 р. загальне число договірних держав ДВФ становило 39. Роль та значення судової практики у регулюванні інтелектуальних відносин

Під судовою практикою зазвичай розуміють ті положення (рішення) судів, які виробляються судами при розгляді певної категорії справ (наприклад, щодо встановлення батьківства, відшкодування шкоди, яка заподіяна джерелом підвищеної небезпеки тощо).

Рішення суду у конкретній справі мають обов'язкову силу лише для суб'єктів цієї справи і, звичайно, джерелом права вони не є. Джерелом права не можуть вважатися і узагальнення судової практики з певних категорій справ, позиції колегії в цивільних справах Верховного Суду України.

Водночас судова практика тісно пов'язана з джерелами права і має важливе значення в цивільному законодавстві. По-перше, саме за допомогою судової практики встановлюється таке розуміння і тлумачення закону, яке розкриває його зміст і розвиває його положення. По-друге, саме цивільна практика є вихідною базою для цивільного законодавства. Завдяки судовій практиці в нормативному порядку урегульовуються відносини, які до цього цивільним законодавством не регламентувалися. Так, ЦК 1963 р. не містив положень щодо відшкодування витрат, яких особа зазнала при веденні чужої справи без доручення. Але на практиці такі справи виникали, і суди змушені були їх вирішувати. Як наслідок цього в ЦК 2003 p. з'явилася окрема глава — гл. 79 "Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення". По-третє, застосування цивільно-правових норм на практиці дозволяє з'ясувати, наскільки ефективною і повною є чинна норма, виявити прогалини, неточності, суперечності, які закладені в ній, усунути їх і цим самим удосконалити норму права.

З метою забезпечення правильності рішень, які виносять суди, Пленуму Верховного Суду України надано право давати судам керівні роз'яснення, чим досягається єдність судової практики в однорідних справах. Зазначимо, що відповідно до ст. 147 Конституції право офіційного тлумачення законів надане Конституційному Суду України. Постанови Пленуму Верховного Суду публікуються в окремих збірниках і в періодичних юридичних виданнях ("Вісник Верховного Суду України", "Право України", "Збірник поточного законодавства, нормативних актів, арбітражної і судової практики", "Юридичний вісник" та ін.). Постанови Пленуму Вищого господарського суду та роз'яснення Президії Вищого господарського суду України публікуються в спеціальному виданні "Вісник Вищого господарського суду України", а також в зазначених вище виданнях.

Правовою базою для призначення та проведення судових експертиз в цивільних та господарських справах є Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Закон України «Про судову експертизу», Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 р. № 53/5, а також Постанова Пленуму Верховного суду України від 30.05.1997 року №8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», Постанова Пленуму Верховного Суду України 04.06.2010 року № 5 «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав», Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 4 «Про деякі питання практики призначення судової експертизи»,  Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від  17.10.2012 року № 12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності», Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року №5 «Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності».

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А 04.06.2010 N 5 Про застосування судами норм законодавств у справах про захист авторського права і суміжних прав

14. Судам слід вживати заходів забезпечення позову у справах про порушення авторського права і (або) суміжних прав, керуючись вимогами статей 151 - 154 ЦПК, та враховувати роз'яснення, викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року N 9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову". Крім того, слід виходити з положень статті 53 Закону N 3792-XII, що містить спеціальні підстави, способи та порядок вжиття заходів забезпечення позову в даній категорії справ.

Оскільки Законом N 3792-XII ( 3792-12 ) передбачено, що при вжитті заходів забезпечення позову суд повинен зазначити достатні підстави для того, щоб вважати, що відповідач є порушником авторського права і (або) суміжних прав, то ухвала суду не повинна містити висновки по суті спору, який виник, а також фактично наперед вирішувати спір по суті.

6

Отже, почнемо з того, що відповідно до сфери дії законодавства про інтелектуальну власність його предметом може бути визначена певна сукупність суспільних відносин, що є відносинами інтелектуальної власності.

Очевидно, коло та специфіку тих відносин, які регулюються нормами законодавства про інтелектуальну власність, мав би визначити відповідний спеціальний законодавчий акт України, оскільки від визначення предмета правового регулювання залежить відповідь на практично важливі питання стосовно того, якою є сфера дії того чи іншого законодавчого акта, які норми (спеціальних законодавчих актів, Цивільного кодексу тощо) мають застосовуватися у кожному конкретному випадку тощо. Однак такий об’єднувальний законодавчий акт у нашій державі відсутній. Спеціальні законодавчі акти, що діють у цій галузі, обмежуються вказівками на ті результати інтелектуальної, творчої діяльності, які підлягають правовій охороні. Що стосується ЦК України, то він виразно зорієнтований на встановлення порядку використання та забезпечення правового захисту суб’єктивних цивільних прав інтелектуальної власності, а тому можливості його застосування обмежуються цією сферою.

Отже, маємо визначити, що є предметом правового регулювання законодавства про інтелектуальну власність, тобто які конкретно суспільні відносини охоплюються поняттям «інтелектуальна власність» та якими є властивості відносин інтелектуальної власності. Насамперед варто зазначити, що відносини інтелектуальної власності — це суспільні відносини, що виникають з приводу результатів інтелектуальної, творчої діяльності, у яких одні особи ставляться до таких результатів як власники, а всі інші особи ставляться (мають ставитися) до цих самих результатів як до чужих і повинні утримуватися від зазіхань на них.