3. Вирішення психофізичної проблеми у психологічній науці

У першому систематизованому дослідженні індивідуальних відмінностей В. Штерн (1900) не передбачав виділення індивідуальної типології і зосереджувався на вивченні окремих сторін особистості. У цей час диференціально-психологічний підхід формувався у працях Ф. Гальтона (значимість психологічних відмінностей на рівні генетичної спадковості), А. Біне, Д. Кеттелла, Т. Сімоне (статистичний підхід у вивченні індивідуальних відмінностей, насамперед інтелектуального розвитку), О.Ф. Лазурського (наукова характерологія).

Генетично проблема індивідуальних відмінностей пов’язана зі спробою визначити загальні психологічні координати, закономірності та принципи розвитку особистості, що до початку ХХ століття перебувала у межах вирішення психофізичної (згодом психофізіологічної) проблеми.

Р. Декарт висловив ідею створення науки про людину, яка протистояла природничим наукам. З одного боку, він обґрунтовував учення про рефлекс (в подальшому розвинуте Ж. Ламетрі, І.М. Сєченовим, І.П. Павловим, В.М. Бехтерєвим), з іншого, – припускав існування духовної субстанції, яку неможливо пояснити рефлекторною діяльністю організму, хоча та й локалізується в головному мозку в якості особливої залози. За Р. Декартом, рефлекторна робота можлива за умови невтручання психіки у процес реакції. Й. Прохазка одним із перших на початку ХІХ століття включив психічний компонент у систему причинних зв’язків між організмом та середовищем і зауважив, що рефлекс викликається не будь-яким зовнішнім подразником, а лише тим, який перетворюється на почуття. Це була одна з перших спроб об’єднати душевні та фізіологічні акти в єдину систему. Вже І.П. Павлов, «коректуючи» вчення І.М. Сєченова, буде змушений ввести поняття другої сигнальної системи в якості нового рівня фізіології нервової діяльності людини, що здатна гальмувати першосигнальні (безумовнорефлекторні) реакції.

К.М. Корнілов цей період розвитку психології оцінював так: «…дуалізм психічного та фізичного, це – основна передумова будь-якої, навіть так званої емпіричної психології, дуалізм, відкрито виявлений у старій метафізичній психології і прихований, завуальований в емпіричній психології». Він її назвав безпринципною й еклектичною.

Концепція психофізичного паралелізму виходила з положення, що між фізіологічним і психічним відсутній прямий зв’язок, а відтак вони не можуть бути причиною одне одного. Е. Гартман, наприклад, розрізняв однобічний субординаційний паралелізм, взаємний координаційний паралелізм, коли кожен із рядів створює власну причину, хоча між собою вони не пов’язані. У цьому проглядається спроба психології свідомості відстояти методологічні позиції, відповідно до яких достатнім є опис феноменів свідомості. В. Вундт, зокрема, обстоюючи думку, що «фізіологія і психологія… перебувають у постійній і різноманітній взаємодії» і що «наша свідомість не є якоюсь окремою від нашого тілесного і духовного єства сутність…», все ж наголошував, що шкідливо заповнювати психологію фізіологічним змістом і гіпотезами, оскільки це призводить до утвердження «матеріалістичної псевдонауки». Він розмежовував безпосередній досвід, суттю якого є психічні явища, й опосередкований досвід – фізичні явища. На тих же позиціях перебував Г.І. Челпанов, який стверджував, що свідомість і думка докорінно відрізняються від всього фізичного: фізіологічний компонент є протяжною субстанцією, а психічний – непротяжною. Фізичне може перетворитися лише на фізичне, а психічне – у психічне, відтак вони являють два замкнених кола.

Отже, не маючи реальних внутрішніх зв’язків, психічні явища лише супроводжують фізіологічні процеси і стають епіфеноменами дійсних фізичних явищ, а тому не є чимось реально існуючим. Разом із тим, не варто перебільшувати значення теорії психофізичного паралелізму, адже вона здебільшого розглядалася в якості робочої гіпотези, яка вимагала емпіричного та експериментального підтвердження.

М.М. Ланге вважав, що «теорія паралелізму правильна, як правило, при застосуванні до початкових стадій психічного життя, теорія ж причинного впливу – як правило, до більш високих ступенів в її еволюції». Він намагався експериментально довести, що фізіологічні процеси в організмі здатні детермінувати психічні явища, зокрема почуття і, навпаки, психічні процеси впливають на фізіологічне функціонування людини: наприклад, вольовими зусиллями можна впливати на ритм дихання тощо. Іншими словами, на початку ХХ століття альтернативно постулювалася ідея безпосереднього зв’язку фізичного і свідомо-психічного субстратів. Однак, на думку Г.С. Костюка, теорія взаємодії теж хибує на декартівський дуалізм, оскільки «відриває психічні процеси від їх матеріальної основи і їх зв’язок з фізіологічними процесами розглядає як зовнішню взаємодію».

Теорія взаємодії, хоч і ставила за мету встановити взаємодетермінуючий характер фізіологічних і психологічних процесів, не змогла показати їх складний багато-багатозначний зв’язок. Системний погляд на психічну природу людини ще не мав достатніх об’єктивних підстав оформитися у верифіковану теорію, адже експериментальна психологія лише накопичувала фактологічну базу (моторна теорія уваги Т. Рібо та М.М. Ланге, теорія зв’язку емоцій і тілесних змін У. Джемса та К. Ланге).

Гіпотеза тотожності протиставлялася як концепції паралелізму, так і теорії взаємодії, хоча разом розвивалися на ґрунті еволюційної теорії Г. Спенсера. Розроблена Г. Геффдінгом, вона виходила з розуміння тілесної взаємодії між елементами мозку та нервової системи як зовнішньої форми внутрішньої ідеальної єдності свідомості. Ще раніше вона була обґрунтована Е. Геккелем, який стверджував, що «субстанція душі» складається з психічної енергії та психічної матерії, за посередництва якої перша здатна реалізуватись. Він виходив із думки, що психічну та фізичну енергію не можна порівнювати, адже ця енергія має єдину природу.

Ототожнення фізіологічного і психічного ряду, хоча й сприяло розумінню їх органічної єдності та регуляційної цілісності, проте нівелювало їх якісну своєрідність й автономність, а в окремих випадках наближало до берклівського соліпсизму.

Таким чином, у психології початку ХХ століття притаманним було розмежовування і протиставляння фізіологічно-рефлекторного і вищого свідомого психічного матеріалу. Спроби узгодити і скоординувати їхню діяльність у цілісну регуляторну систему призводили до утворення концепцій, які схилялися або до визнання їх цілковитої автономії, або взаємодії, або тотожності. При цьому більшість концепцій виходили з положень, що домінуючим механізмом, власне маркером індивідуальності є або біологічні (спадково-генетичні) детермінанти, або соціально-культурні фактори. Тому проблема структури особистості в класичній формі поступово затушовувалась, оскільки не існувало можливості демонструвати зв’язки між психічними і непсихічними підструктурами та елементами особистості.