4. Принципи реалізації соціальної політики

Дієва реалізація напрямів вітчизняної со­ціальної політики можлива лише за умо­ви доцільного та адаптованого використання науково обґрун­тованих принципів світової соціальної політики. Порушення їх або цілковите неврахування, як показав досвід проведення ряду вітчизняних соціальних реформ та дій в недалекому минулому, не дали змоги отримати очікувані результати.

Принцип єдності об'єктивного і суб'єктивного в реаліза­ції соціальної політики передбачає врахування усієї низки об'єктивних і суб'єктивних чинників, які зумовлюють розви­ток соціального буття. При цьому необхідними є повний ана­ліз усіх можливих явищ всіма суб'єктами соціальної політи­ки, що можуть проявитись у сфері соціального буття, враху­вання як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, послідовна оцінка процесів чи тенденцій соціального розвитку, зокрема пов'язаних із соціальною безпекою людини, недопущення будь-яких проявів абсолютизації.

Ігнорування цього принципу, як правило, призводить до суб'єктивізму в регулюванні соціальної політики, гальмує зростання соціального потенціалу людини.

Принцип взаємозв'язку об'єктивної соціальної саморе­гуляції та цілеспрямованості у здійсненні соціальної полі тики означає, що реалізація її складних завдань повинна ґрунтуватися на діалектичній єдності процесів конструктив­ної саморегуляції соціального розвитку та цілеспрямованій регулятивній діяльності з реалізації основних засад цієї полі­тики. Процеси об'єктивної соціальної саморегуляції насампе­ред пов'язані з розвитком ринкових відносин, складовими елементами яких є:

• соціально-демографічні процеси;

• ринок праці;

• міграційні процеси;

• орієнтація трудових ресурсів на власні сили;

• антипатерналістичні настрої;

• процеси, пов'язані зі створенням умов для соціального самозахисту особи та самозайнятості населення;

• розвиток самодостатніх елементів соціального страху­вання тощо.

Однак для прогресивного розвитку подій не слід абсолю­тизувати об'єктивну саморегуляцію, яка часом може призвес­ти до руйнації та деструкції. Найбільш цілеспрямовано про­цеси здійснюватимуться, якщо суб'єкти соціальної політики функціонуватимуть у режимі найповнішої взаємодії зовніш­нього соціального регулювання соціального розвитку і свідо­мого (внутрішнього) саморегулювання людиною власного соці­ального потенціалу.

Принцип легалізації соціальної захищеності особистості передбачає наявність відповідної законодавчої бази на рівні складових соціальної політики і державних інститутів, які створюють (і забезпечують) захищеність людини в суспіль­стві.

Принцип цільового фінансування, прогнозування та про­грамно-інформаційного забезпечення соціальних програм і заходів означає їх повне ресурсне та інформаційне охоплення.

Принцип профілактики соціальних ризиків передбачає проведення широких превентивних заходів (за їх відповідного ресурсного забезпечення) з метою подолання таких ризиків, як зростання безробіття, ускладнення демографічної кризи, погіршення умов праці тощо.

Принцип адекватності, диференційованості та стійкості соціальних гарантій передбачає повноту забезпечення жит­тєвих потреб членів суспільства чи його окремих груп.

Принцип комплексності соціальної політики полягає у взаємозв'язку та взаємодії усіх її самостійних суб'єктів, структур, систем і рівнів, спрямованих на розвиток соціально­го буття та процеси його відтворення.

Комплексність соціальної політики передбачає:

• виявлення особливостей та спрямованості різних форм, методів, засобів впливу і наповнення їх інноваційним змістом з метою збільшення їх потенційних можливос­тей для подальшої реалізації;

• об'єднання зусиль різноманітних суб'єктів соціальної політики з метою формування системи соціальних цін­ностей, які мають найбільший вплив на становлення соціального потенціалу та активності особистості;

• створення умов для альтернативної та незалежної дія­льності усіх елементів суб'єктів соціальної політики;

• виявлення особливостей прояву тих чи інших суспіль­них процесів, соціальних взаємозв'язків, що зумовлю­ють розвиток і функціонування соціального буття;

• формування засад на основі комплексної, збалансова­ної, зваженої, багаторівневої та цілісної системи діяль­ності її суспільних суб'єктів.

Принцип активності соціальної політики визначається діяльністю, спрямованою на всебічну підтримку потенційно активних і підприємливих членів суспільства, створення умов, сприятливих для їхньої соціально-економічної діяльності.

Принцип пріоритету соціальних інтересів людини, осо­бистості передбачає підпорядкування всієї багатовекторної цілеспрямованої діяльності з освоєння соціального простору, використання результатів реалізації соціальних програм в інтересах конкретної людини, створення умов для її соціаль­ної безпеки. Основною умовою ефективності цього принципу є діяльність усіх суб'єктів соціальної політики, спрямована на розширення можливостей для соціальної самореалізації осо­бистості, всебічне задоволення її конкретних життєвих по­треб. Цей принцип у часи функціонування радянської моделі соціальної політики був замінений принципом соціалістичного колективізму, який повністю нівелював особистість, не давав їй можливості самовираження та самореалізації.

Принцип єдності організаційних і самоорганізаційних засад у реалізації соціальної політики передбачає перебудо­ву її організаційної структури шляхом утворення гнучких і демонополізованих механізмів відносин суб'єктів, які мають замінити жорстку адміністративно-командну систему ієрар­хічної організації соціального життя. За такої перебудови переважає автономність усіх складових системи, що дає змогу запобігати регламентації діяльності, сприяти самореалізації усіх суб'єктів організації, а також створювати умови для вра­хування особистістю різних видів детермінації: внутрішньої та зовнішньої, системної, синхронної, діахронної детермінації, самодетермінації та кореляції. Саме сукупність цих видів і типів детермінації забезпечують саморегуляцію та самороз­виток соціального потенціалу людини.

Принцип єдності централізованих і децентралізованих засад у реалізації соціальної політики полягає в подальшій її децентралізації та „роздержавленні", перерозподілі повно­важень у здійсненні її програм і заходів між центром і регіо­нами на користь останніх, що дає змогу більш ефективно й оптимально провадити таку політику. Прийнятна модель цієї соціальної політики повинна поєднувати аспекти цілісності та різноманітності з певним зміщенням акцентів на місцеві орга­ни виконавчої влади та місцевого самоврядування. Децентра­лізація не тільки не зменшить ефективності програм соціаль­ної політики, а, навпаки, підвищить її, оскільки надасть змогу конкретним місцевим суб'єктам продуктивніше реалізувати свої функції за напрямами:

• створення умов для зміцнення соціальної безпеки лю­дини;

• забезпечення системи соціального захисту;

• здійснення заходів з охорони здоров'я, розвитку інших галузей соціальної сфери;

• реалізація житлової політики тощо.

Координаційна роль держави повинна бути зосереджена саме на кардинальних і глобальних проблемах регулювання та фінансування загальнонаціональних і регіональних соці­альних програм, а також на забезпеченні соціальних гарантій, передбачених чинним законодавством. Динамізм у реалізації завдань соціальної політики забезпечується оптимальним співвідношенням централізованого та децентралізованого компонентів.

На жаль, наразі держава виконує не всі свої соціальні зо­бов'язання перед громадянами. Часто соціальна політика здійснюється без достатнього врахування історично сформо­ваних суспільством цінностей і взаємозв'язків суспільного прогресу з економічним розвитком. Як і в часи тоталітарної системи, спостерігається підпорядкування соціальних інтере­сів суспільства економічним інтересам держави без урахування інтересів окремої людини з її життєвими (і досить не­простими) проблемами. Часто суб'єктом такої політики стає населення, а не людина, особистість, а предметом — соціаль­на інфраструктура. Такі тенденції можуть призвести до знач­них негативних наслідків: зростання суперечностей і проти­стояння між суспільством і державою, особистістю і держа­вою або особистістю і суспільством.

Саме на цьому відповідальному етапі реалізації соціальної політики Українська держава не має права (та й ресурсів) перетворитися на великий відділ соціального забезпечення. Використовуючи потужну систему соціального захисту, вона повинна створювати умови для функціонування позитивних зворотних зв'язків між якістю та кількістю соціальних послуг і продуктивністю та результативністю праці кожного окремо­го працездатного члена суспільства за допомогою загальних економічних важелів. Необхідно створити умови для адекват­ного вибору та реалізації пріоритетів соціальної політики. Не можна дозволити політикам „заяложити" сутність і мету на­ціональної соціальної політики, перетворити її на супервиграшний передвиборчий лозунг і накопичувати на цьому влас­ний політичний капітал, що тримається здебільшого на голо­му популізмі.

Необхідно розпочати роботу .з відтворення кваліфіковано­го трудового потенціалу українського народу на ґрунті фор­мування внутрішніх джерел мотивації соціально-економічної діяльності кожної трудоактивної людини, подолання у суспі­льстві ідей утриманства, патерналізму, сподівання на чиюсь милість; зробити так, щоб рівень розвитку соціальної політи­ки був не результатом, а радше фактором прискорення еко­номічного розвитку. Сама ж соціальна політика повинна стати демпфером або інгібітором можливих деструктивних (чи сти­хійних) суспільних процесів, які виникають з переходом еко­номіки на ринкові умови господарювання.

Необхідно поступово, але наполегливо формувати й утвер­джувати у нашому суспільстві такі морально-етичні цінності, як:

• українська національна ідея;

• суспільна парадигма, яка б правильно оцінювала ідеї розвитку творчої діяльності, самореалізації ділового потенціалу та здібностей людини, її прагнення до при­множення власних і суспільних благ, відхід від „інституційного фетишизму".

Уміле поєднання усіх принципів соціальної політики дасть змогу найближчим часом помітно поліпшити задоволення ін­дивідуальних потреб, соціальну безпеку людини і суспільне буття українського народу загалом.

Висновки

Соціальна політика і система соціального захисту в Україні, хоч уже набули ознак, характерних для країн за­хідної демократії, ще не цілком задовольняють життєві потреби своїх громадян.

Український уряд зробив спроби реформування багатьох напрямів соціальної політики, однак через використання способів, яким часом бракувало відповідного змісту, вони призвели лише до часткових результатів. Життєво необ­хідно переорієнтувати вітчизняну соціальну політику на активізацію факторів, які стимулюють високоефективну і продуктивну працю, поліпшення на цій основі матеріально­го становища та умов життя українського народу. Усі ре­сурси соціальної політики слід спрямовувати лише на роз­виток її стратегічних напрямів.

Концептуальними засадами соціальної політики України повинні бути:

• науковість,

• комплексність,

• реалізм,

• правонаступництво,

• відсутність популізму,

• врахування етнонаціональних, соціально-економічних особливостей і територіально-регіональної специфіки, гендерних питань,

• достатнє правове, ресурсне, кадрове та інформаційне забезпечення.

15