29.З’ясуйте, яким було становище церкви в Україні у 50-х - 60-х рр. XX ст.

У середині 1950-х років певні зміни відбулись у взаєминах церкви і влади. У липні 1954 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи її поліпшення». Мета постанови – посилення антирелігійної пропаганди. Текст постанови не публікувався в пресі. Але вже в листопаді 1954 р. прийнята ще одна постанова – «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення». Цей документ, на відміну від попереднього, відразу з’явився на сторінках «Правди». Постанова засуджувала образливі випади з боку лекторів і доповідачів на адресу духовенства та віруючих. Відзначалось, що більшість священиків займає лояльні позиції щодо радянської влади. Крім того, в постанові вказувалось на необхідність більш ретельного підбору лекторських кадрів та недопустимість образ віруючих і духовенства, адміністративного втручання в діяльність церкви.

Тимчасове послаблення адміністративного тиску призвело до активізації релігійних громад. У 1955-1957 рр. збільшилась кількість православних церков та молитовень, а також духовенства. У 1957 р. кількість православних храмів в УРСР зросла до 8 тис. Зросли пожертви на користь монастирів.Вже у 1958 р. ситуація різко змінилася. В листопаді цього року М. Хрущов виступив з ініціативою про зміну тактики щодо релігії та церкви. В засобах масової інформації почали звинувачувати церковні громади у порушенні радянської законності та підриві економіки, антицерковна кампанія значно активізувалась. Держава стала активніше закривати храми. Усього за 1957-1964 р. майже половина церковних громад залишилась без храмів, припинили діяльність дві третини монастирів. Влада знімала з реєстрації церковні громади на підставі «зменшення кількості віруючих», або під приводом недотримання віруючими законодавства. Храми передавалися місцевим органам влади для використання в господарських або культурних цілях. Встановлений також новий прибутковий податок на свічки, що вироблялися церковними майстернями. Це відчутно вдарило по бюджету релігійних громад.

У жовтні 1958 р. Рада Міністрів УРСР ухвалила кілька постанов, спрямованих на обмеження діяльності монастирів. Зокрема, значно збільшені податки на монастирське землеволодіння. Розміри ділянок у користуванні монастирів зменшено майже у шість разів. Монастирям заборонялось використовувати найману працю та приймати до себе осіб віком до 30 років. Значно посилилась антирелігійна агітація і пропаганда

Протягом 1950-х років відносини між владою та греко-католицькими священиками в західних областях України залишались дуже складними. З осені 1955 р., після реабілітації почали повертатись додому репресовані священики УГКЦ. Частина з них почала проводити богослужіння, зокрема в закритих уніатських храмах. Окремі групи віруючих звертались до органів влади із заявами про реєстрацію греко-католицьких громад. Влада намагалась обмежити активність новостворених греко-католицьких громад. Їм відмовляли у реєстрації. Незареєстрованих священиків переслідували на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 23 липня 1951 р. «Про заходи боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами». Деякі священики були заарештовані за антирадянську агітацію. У 1957 р. знову був засуджений Й. Сліпий.

На початку 1960-х років посилилось переслідування протестантських громад, зокрема євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, єговістів, п’ятидесятників та ін. В окремих випадках учасників цих релігійних громад притягували до кримінальної відповідальності за звинуваченнями у дармоїдстві, порушенні радянського законодавства про релігійні культи.

ЗО.Визначте основні напрями політики русифікації в Україні у 50 - 60-х рр. XX ст.

Русифікація – сукупність дій і заходів російського царизму, а згодом радянського союзного керівництва в національних окраїнах і неросійських республіках СРСР, спрямованих на звуження, приниження чи відсунення на другорядні ролі національних мов, культури, історії і водночас висунення на провідні позиції російської мови, культури, історії. У 60-80-і роки проводилася партійним і державним керівництвом Радянського Союзу у вигляді активної пропаганди і реалізації ідеї зближення і злиття націй в СРСР.

Її конкретними проявами стали освітянські реформи М.Хрущова, що проводились наприкінці 50-х років. У 1958 р. навколо реформи школи в засобах масової інформації розгорнулася активна дискусія щодо принципів і напрямків її проведення.

Підвищений інтерес української громадськості викликала, насамперед, мовна проблема. В проекті реформи пропонувалося надати батькам учнів право самим обирати мову, якою будуть навчатися в школі їхні діти. Зрозуміло, що одержавши таку можливість, переважна більшість батьків, щоб в майбутньому полегшити своїм дітям просування по щаблях службової кар'єри, обирали в школах великих міст. як правило, російську мову викладання. Таким чином, проект реформи школи хоча й був, на перший погляд, цілком демократичним, але фактично сприяв процесам русифікації системи освіти, внаслідок чого статус української мови у великих містах України набував вторинності.

Це було настільки очевидним, що навіть деякі високопоставлені представники тогочасних українських владних структур змушені були заявити в ході обговорення проекту реформи, що українська мова повинна залишитися обов'язковою для вивчення в російськомовних школах.

У грудні 1958 р. у газеті «Правда» з'явилася стаття М.Бажана і М.Рильського «В ім’я людини», в якій автори виступили проти фактично факультативного викладання рідної мови в школах України. їх ініціативу згодом активно підтримали збори київських письменників.

Однак М.Хрущов наполіг на тому, щоб у республіканському законі про народну освіту, прийнятому в квітні 1959 р., було зафіксовано положення про факультативність вивчення української мови в школі. Активним провідником цього положення в школах республіки стало Міністерство освіти УРСР. Саме з-під його пера вийшов наказ, згідно з яким російська мова стала обов'язковою для вивчення, а українську можна було вивчати за бажанням.

Внаслідок такої мовної політики в наступні роки в республіці розпочалося неухильне зменшення кількості українських шкіл (у 1959-1965 рр. їх поменшало майже на 2 тис.) і, навпаки, збільшення шкіл з російською мовою викладання. Такі зміни в системі освіти посилювані русифікацію населення України в цілому.