13.Висвітліть хід повстань у радянських концтаборах з участю українських в’язнів в срср у 1953-1954 рр.

Окрему, але поки що мало відому сторінку історії УПА, становлять повстання у сталінських концтаборах. Політично — організаційною основою для цих повстань служило доручення ОУН—УПА, видане ще в 1947р. В 1949 р. встановлено зв'язок між Проводом ОУН—УПА на Українських Землях і полоненими членами ОУН—УПА, яких було вислано за межі українських земель. Ці засланці і каторжани організували «ОУН—Північ», їх провід очолював Михайло Сорока. Цей провід керував і координував страйками і повстаннями політв'язнів по всій території Гулагу.

Звістки про смерть Сталіна, арешт і страту Берії потрясли табори. У в'язнів зажевріли надії на зміни, але сподівання були марними. Влітку 1953 р. у Воркуті вибухнув страйк в'язнів, який очолив українець Ю. Левада. Страйковий комітет розробив меморандум не лише з економічними, а й з політичними вимогами, зокрема щодо перегляду всіх судових справ. Вимогу страйкуючих підтримали деякі підприємства міста. Влада вдалася до перевірених методів приборкання.

Ще більшим за масштабами було повстання (8 тисяч в'язнів) у Кенгірі в травні-червні 1954 р., яке тривало 40 днів. Під час повстання працював пропагандистський центр. В'язні видавали газету, писали листівки, які запускали за межі зони з допомогою повітряного змія. У листівках містилося прохання розповісти світові про розстріли в'язнів. Перелякана адміністрація табору за вказівкою з Москви залучила для придушення повстання авіацію та танки.

Найбільшим повстанням в таборах ГУЛАГу за всю історію його існування був виступ в'язнів Норильська влітку 1953 р. З тих країв в'язнів не вивозили на велику землю, а залишали на довічне поселення. Здавалося, ніхто й ніщо не зможе похитнути устоїв ГУЛАГу- Але в 1952 р. в Норильськ привезли етап українців, членів УПА, засуджених на 25 років у 1949 р.

Причиною вибуху було вбивство молодого в'язня з Волині. 40 тисяч в'язнів Норильська відмовилися працювати. Ватажки повстання були заарештовані. Це спричинило повторний виступ по всій зоні. В'язні висунули ще одну вимогу: «Воля або смерть». Економічне життя Норильська було паралізовано на 12 днів, після чого в зону ввели війська. Під час придушення повстання було вбито до 800 та поранено понад 300 осіб.

Найдовше трималися каторжники третього концтабору, які заздалегідь створили керівний центр, змогли протриматися майже два місяці. У серпні 1953 р. війська МВС штурмом захопили табір. Найактивніших в'язнів відправили на Колиму та в каторжні тюрми.

Боротьба ця не була марною. її результатом було задоволення багатьох економічних вимог в'язнів. Найголовніше те, що боротьба в'язнів наприкінці 40-х — у першій половині 50-х років спричинила кризу системи трудових таборів. Страйки і повстання не тільки засвідчили силу політв'язнів, а й змусили керівництво таборів і держави піти на поступки.

14.Висвітліть процес реабілітації жертв сталінських репресій в Україні з другої половини 50-х рр. XX ст. І до наших днів.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті України сприяла реабілітація, хоча й часткова, жертв сталінських репресій. З 1956 по 1963 р. в Україні було повністю реабілітовано 250 тис. осіб. Власті погодилися реабілітувати колишніх партійних і радянських керівників України — В.Чубаря, Г.Петровського, В.Затонського, С.Косіора, інших членів партії, проте не поспішали з реабілітацією сотень тисяч українців, якимось чином пов'язаних зі звинуваченнями у «націоналізмі». Навіть спроби реабілітувати українських націонал-комуністів М.Хвильового, О.Шумського і М.Скрипника були визнані помилковими і шкідливими.

На кінець 50-их рр. Органами КДБ було переглянуто справи 5,5 млн. чол., які перебували на обліку репресивних органів. З цього обліку було знято 58% справ. Це одночасно свідчить про жахливі масштаби репресій та про обмеженість процесу реабілітації їх жертв.

Найкричущим парадоксом “відлиги” було те, що процес реабілітації сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. На ХХІ з’їзді КПРС (січень 1959) М.Хрущов заявив, що в СРСР немає фактів притягнення до судової відповідальності за політичні злочини. Це було абсолютною брехнею. Протягом 1954-1959 рр. в Україні було притягнено до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за антирадянську діяльність близько 3,5 тис.чол. Репресії продовжувались і під час піку “відлиги”. Зокрема, в Україні була репресована група львівських юристів, які збиралися агітувати за конституційний вихід України зі складу СРСР. Членів групи (Л.Лук'яненка, І.Кандибу, С.Віруна та ін.) звинуватили у “зраді Батьківщини” і засудили на максимальні строки ув'язнення. Того ж року КДБ “викрив” у Львові підпільну організацію “Український національний центр”. Не припинялись й утиски та переслідування учасників збройної боротьби ОУН-УПА. Отже, населення західних областей України стало об'єктом масової ідеологічної обробки у дусі боротьби з “націоналізмом”.