71 Система дихання

Загальна характеристика системи дихання. Основні етапи дихання. Біомеханіка вдиху і видиху. Дихання – процес обміну газів (О2 та СО2 ) між атмосферним повітрям та тканинами організму. До виконавчих органів системи дихання відносять: Грудна клітина – жорсткий каркас, який захищає легені. Рух грудної клітки забезпечує здійснення вдоху та видоху – елементарних актів, які забезпечують вентиляцію легень та оновлення газового складу повітря. Дихальні м’язи – за рахунок їх скорочення та розслаблення відбуваються рухи грудної клітки Ù вдох та видох. Дихальні м’язи можна поділити на дві групи: а) ті, які забезпечують здійснення спокійного дихання, а саме спокійний вдох: це зовнішні реберні м’язи та діафрагма – при їх скороченні Ù спокійний вдох; при їх розслабленні Ù спокійний видох; б) ті, що підключаються до роботи під час форсованого (глибокого) дихання: - допоміжні (додаткові) м’язи вдоху – великі та малі грудні м’язи, драбинчасті, трапецієподібні, підіймач лопатки, підіймач ануса. - допоміжні (додаткові) м’язи видоху – м’язи живота (черевного пресу) та середні міжреберні. Плевра та плевральна порожнина, яка утворюється її двома листками – герметичність плевральної порожнини є необхідною умовою для вдоху та видоху. Повітроносні (дихальні) шляхи – порожнина носа та пазухи, носоглотка, гортань, трахея, головні бронхи та всі їх генерації (20-25). Вони вентилюються при кожному вдосі, але не беруть участі в газобміні. Тому об’єм дихальних шляхів називають “анатомічним мертвим простором”. Його об’єм у дорослої людини складає 150 мл. Легені – в альвеолах легень здійснюється газообмін між повітрям, який в них занходиться (альвеолярне повітря, склад якого постійно поновлюється шляхом вдоху та видоху) і венозною кров’ю, яка притікає до легень по артеріальним судинам малого кола кровообігу. Проходячи по капілярам легень венозна кров перетворюється на артеріальну. Кров – гази (О2 , СО2 ), що входять до її складу транспортуються від легень до тканин (О2 ) та в протилежному напрямку (СО2 ). Система кровообігу – забезпечують транспорт (рух) крові. Тканини – утилізують (використовують) О2 та утворюють СО2 . Дихання – складний процес і його поділяють на ряд етапів: 1. Зовнішнє дихання – обмін газами між атмосферним та альвеолярним повітрям, що здійснюється шляхом чергування вдоху та видоху. 2. Дифузфя газів в легені – перехід О2 із альвеолярного повітря в кров і СО2 – в протилежному напрямку за градієнтом парціального тиску цих газів в альвеолярному повітрі та їх напруженням в крові. 3. Транспорт газів кров’ю . 4. Дифузія газів в тканинах. 5. Тканинне дихання. Зовнішнє дихання здійснюється завдяки ритмічному чергуванню вдиху і видоху. Біомеханіка спокійного дихання: 1. Спокійний вдих – активний акт, тобто пов’язаний зі скороченням м’язів спокійного вдиху (зовнішні міжреберні та діафрагма). Скорочення зовнішніх міжреберних м’язів супроводжується підняттям ребер – збільшення розмірів грудної клітки в передньо-задньому та боковому напрямках. Нижні ребра підтягуються до верхніх завдяки характерному ходу волокон – сила, що діє на обидва ребра однакова, але момент сили, що діє на нижнє ребро, більший. Скорочення діафрагми супроводжується її сплощенням – органи черевної порожнини зміщуються донизу, а грудна клітка збільшує свій розмір у верхньо-нижньому напрямку. Роль діафрагми у здійсненні спокійного дихання більша, ніж у міжреберних м’язів – вона зміщується вниз лише на 1 см, але забезпечує 2/3 ємності спокійного вдиху. При форсованому дихані вона може зміщуватися вниз на 10 см. У більшості людей в спокої переважає діафрагмальне дихання як більш ефективне. Проте за деяких станів (вагітність, метеоризм) діафрагмальне дихання утруднене і тоді переважає реберне дихання. Збільшення ємкості грудної клітки за рахунок скорочення м’язів вдиху супроводжується зниженням внутрішньоплеврального тиску (від -5 мм водн.ст до -7...-8 мм водн.ст). Тобто внутрішньопелвральний тиск від’ємний вже у стані видиху (нижче атмосферного), а при вдосі стає ще більш негативним. Це призводить до збільшення транспульмонального тиску (різниця тисків у альвеолах та плевральній порожнині) і легені розширюються. При цьому тиск в альвеолах стає на 2-3 мм водн. ст. нижче атмосферного і повітря за градієнтом тиску надходить в альвеоли – здійснюється вдих. Тобто, послідовність дій при вдосі така: скорочення дихальних м’язів Ù збільшення розмірів грудної клітки Ù падіння тиску в плевральній порожнині (підвищення ступеня негативного тиску) Ù підвищення транспульмонального тиску Ù розширення легень Ù зниження тиску в альвеолах Ù рух атмосферного повітря в альвеоли за градієнтом тиску Ù вдих. 2. Біомеханікаспокійного видиху принципово відрізняється від біомеханіки спокійного вдоху тим, що видих проходить пасивно. Послідовність дій при видосі така: розслаблення м’язів вдоху Ù опускання ребер (під дією сили тяжіння, сил еластичної деформації хрящів, зв’язок, підняття діафрагми) внаслідок різниці тиску в черевній та грудній порожнині Ù зменшення об’єму грудної клітки Ù підвищення тиску в плевральній порожнині (зменшення ступеня негативності цього тиску, але він все ще залишається негативним – близько -5 см водн. ст.) Ù зменшення транспульмонального тиску Ù зменшення об’єму легень Ù підвищення тиску в альвеолах до +2 см. водн. ст.) Ù рух повітря із альвеол в атмосферу Ù видих. Звертає на себе увагу той факт, що тиск в плевральній порожнині при спокійному диханні залишається негативним навіть при видосі. Причиною наявності негативного внутрішньоплеврального тиску є еластична тяга легень – сила, яка примушує легені спадатись (зменшуватись в об’ємі). Ця сила зумовлює зменшення об’єму легень, а тиск в плевральній порожнині за рахунок цього стає негативним.

73 Зовнішнє дихання. Показники зовнішнього дихання та їх оцінка.  Спірографія – метод графічної реєстрації дихальних рухів (в умовах спокійного та форсованого дихання). Спірограма має такий вигляд: Статичні показники зовнішнього дихання: І. Об’єми: 1. ДО – дихальний об’єм – той об’єм повітря, який людина вдихає і видихає при спокійному диханні. 2. РО вдиху – резервний об’єм вдиху – той об’єм повітря, який людина може вдихнути при максимально глибокому вдосі понад ДО. 3. РО видиху – резервний об’єм видиху – той об’єм повітря, який людина може видихнути при максимально глибокому видосі понад ДО. 4. ЗО – залишковий об’єм – той об’єм повітря, який залишається в легенях після максимально глибокого видиху (його неможливо визначити методом спірографії чи спірометрії). Приблизно ЗО дорівнює 1200 мл. ІІ. Ємності – показники зовнішнього дихання, які є сумою декількох об’ємів. До них відносяться: 1. ЖЄЛ – життєва ємність легень – сума РО вдоху, ДО та РО видиху – той об’єм повітря, який людина може вдихнути при максимально глибокому вдосі після максимально глибокого видиху (тобто, характеризує максимально можливу глибину дихання). 2. Є вдиху – ємність вдиху – сума РО вдоху і ДО – той об’єм повітря, який людина може вдихнути при максимально глибокому вдосі після спокійного видиху. 3. ФЗЄ – функціональна залишкова ємність легень – сума РО видиху і ЗО – той об’єм повітря, який залишається в легенях після спокійного видиху. ФЗЄ забезпечує постійний газообмін (в інтервалі між вдихом та видихом). Доволі висока величина ФЗЄ (2,5 – 3л) є причиною того, що при вдосі газовий склад атмосферного повітря майже не змінюється (об’єм вдихуваного атмосферного повітря розподіляється в значному об’ємі альвеолярного повітря – ФОЕ). 4. ЗЄЛ – загальна ємність легень – той об’єм повітря, який міститься в легенях при максимально глибокому вдосі. Вона відповідає сумі РО вдоху, ДО, РО видиху та ЗО. Всі статичні показники характеризують функціональні резерви системи зовнішнього дихання (тобто, можливості збільшити глибину вдоху, видиху і т.д.). у здорової людини їх величина залежить перш за все від стану (ступеня тренованості) дихальних м’язів. При патології статичні показники можуть змінюватися внаслідок порушення стану дихальних шляхів, тканини легень, грудної клітки. Динамічні показники зовнішнього дихання по іншому називають показниками вентиляції легень. З врахуванням частоти дихальних рухів (ЧДР) і глибини дихання при спокійному та форсованому диханні вони показують, як проходить вентиляція легень при спокійному диханні і наскільки вона може зростати при форсованому диханні. До динамічних показників, які характеризують спокійне дихання, відносять: 1. ХОД – хвилинний об’єм дихання. Його розраховують за формулою: ХОД = ДО ЧДР. Він показує, який об’єм повітря проходить (вентилюється) через легені та дихальні шляхи за одну хвилину. 2. АВЛ – альвеолярна вентиляція легень – розраховується за формулою: АВЛ = (ДО – МП) ЧДР, де МП – об’єм мертвого простору, який рівний приблизно 150 мл.

74 дифузийна здатнисть легенив

Обмін газів (О2 та СО2) між альвеолярним повітрям та кров'ю проходить тільки пасивно за механізмом дифузії. Силою, яка спричиняє дифузію газів, являється різниця концентрації газів в альвеолярному повітрі та в венозній крові, яка надходить в капіляри легень.

Концентрація газів в повітрі характеризує їх парціальний тиск – та частина від загального тиску, що створюється сумішшю газів, яка приходиться на частку саме цього газу. Парціальний тиск (Р) розраховується, виходячи із загального тиску суміші газів і вмісту в ньому (в %) саме цього газу. Загальний тиск суміші газів, який називається атмосферним, видихуваним та альвеолярним повітрям, рівний атмосферному. Концентрацію газу в крові характеризує його напруження – тиск газу, розчиненого в рідині. Напруження також позначається літерою Р. Газовий склад вдихуваного (атмосферного), видихуваного та альвеолярного повітря різний:

Повітря	О2	СО2	Азот та ін. гази.
Атмосферний	20,93%	0,03%	79,04%
Видихуваний	16,0%	4,5%	79,5%
Альвеолярний	14,0%	5,5%	80,5%

Причиною різного газового складу атмосферного та видихуваного повітря є газообмін в легенях. Причиною різного газового складу видихуваного та альвеолярного повітря являється те, що видихуване повітря містить окрім альвеолярного ще й повітря із дихальних шляхів (мертвий простір, який не відрізняється за складом від атмосферного). в стані спокою градієнт тисків, за яким йде дифузія О2, в 10 разів більше градієнта, за яким іде дифузія СО2. Та об’єм дифузії цих газів відрізняється на незначну кількість. Протягом однієї хвилини в стані спокою дифундує 250 – 300 мл. О2 і лише дещо менше СО2 (200 – 250 мл). Великий об’єм дифузії СО2 при порівняно невисокому градієнту тисків пов’язаний з високим коефіцієнтом дифузії цього газу.Об’єм дифузії О2 і СО2 при фізичному навантаженні збільшується до десяти разів в порівнянні з станом спокою. Це пов’язано з збільшенням площі дифузії та зменшенням товщини дифузного шару, з збільшенням градієнту тисків газів по обидві сторони альвеоло-капілярної мембрани (за рахунок зміни газового складу венозної крові).

75 Кровообіг виконує одну з найважливіших функцій переносу кисню від легенів до тканин, а вуглекислого газу - від тканин до легень. Споживання кисню клітинами тканин може змінюватися в значних межах, наприклад при переходівід стану спокою до фізичного навантаження і навпаки. У зв'язку з цим кров повинна володіти великими резервами, необхідними для збільшення її здатності переносити кисень від легенів до тканин, а вуглекислий газ у зворотному напрямку. Транспорт кисню. При 37 С розчинність 02 в рідині становить 0225 мл • л-1 • кПа-1 (003 мл /л /мм рт. Ст.). В умовах нормального парціального тиску кисню в альвеолярномуповітрі, тобто 133 кПа або 100 мм рт.ст., 1 л плазми крові може переносити тільки 3 мл 02 що недостатньо для життєдіяльності організму в цілому. У спокої в організмі людини за хвилину споживається приблизно 250 мл кисню. Щоб тканинам отримати таку кількість кисню в фізично розчиненому стані, серце повинно перекачувати за хвилину величезна кількість крові. В еволюції живих істот проблема транспорту кисню була більш ефективно вирішена за рахунок оборотної хімічної реакції з гемоглобіном еритроцитів. Кисень переноситься кров'ю від легень до тканин організму молекулами гемоглобіну, які містяться в еритроцитах.

Гемоглобін здатний захоплювати кисень з альвеолярного повітря (з'єднання називається ок-сігемоглобіном) і звільняти необхідну кількість кисню в тканинах. Особливістю хімічної реакції кисню з гемоглобіном є те, що кількість зв'язаного кисню обмежена кількістю молекул гемоглобіну в еритроцитах крові. Молекула гемоглобіну має 4 місця зв'язування з киснем, які взаємодіють таким чином, що залежність між парціальним тиском кисню і кількістю переносимого кисню з кров'ю має S-подібну форму, яка носить назву кривої насичення або дисоціації оксигемоглобіну (рис. 10.18). При парціальному тиску кисню 10 мм рт. ст. насичення гемоглобіну киснем складає приблизно 10%, а при Р02 30 мм рт. ст. - 50-60%. При подальшому збільшенні парціального тиску кисню від 40 мм рт. ст. до 60 мм рт. ст. відбувається зменшення крутизни кривої дисоціації оксигемоглобіну і відсоток його насичення киснем зростає в діапазоні від 70-75 до 90% відповідно. Потім крива дисоціації оксигемоглобіну починає займати практично горизонтальне положення, оскільки збільшення парціального тиску кисню з 60 до 80 мм рт. ст. викликає приріст насичення гемоглобіну киснем на 6%. У діапазоні від 80 до 100 мм рт. ст. відсоток освіти оксигемоглобіну складає близько 2. В результаті крива дисоціації оксигемоглобіну переходить в горизонтальну лінію і відсоток насичення гемоглобіну киснем досягає межі, тобто 100. Насичення гемоглобіну киснем під впливом Р02 характеризує своєрідний молекулярний «апетит» цього з'єднання до кисню. Загальні запаси кисню в організмі обумовлені його кількістю, що знаходяться у зв'язаному стані з іонами Fe2 + в складі органічних молекул гемоглобіну еритроцитів і міоглобіну м'язових клітин.Один грам гемоглобіну пов'язує 134 мл 02. Тому в нормі при концентрації гемоглобіну 150 г /л кожні 100 мл крові можуть переносити 200 мл 02. Кількість 02 яке може зв'язатися з гемоглобіном еритроцитів крові при насиченні 100% його кількості, називається кисневої ємністю гемоглобіну. Іншим показником дихальної функції крові є вміст 02 в крові ( Киснева ємність крові ), Яке відображає його справжнє кількість, як пов'язаного з гемоглобіном, так і фізично розчиненого в плазмі. Оскільки в нормі артеріальна кров насичена киснем на 97%, то в 100 мл артеріальної крові міститься приблизно 194 мл 02.

76 Дихальний центр, його будова, регуляція ритмічності дихання. Регуляція зовнішнього дихання здійснюється шляхом ритмічного чергування вдиху та видиху. Вдих та видих проходять завдяки скорочення та розслаблення скелетних м’язів. Скорочення та розслаблення їх регулюється тільки за допомогою нервових механізмів (соматичних рефлексів). Зміна зовнішнього дихання зводиться до зміни глибини дихання (величини ДО) та його частоти (ЧДР) Ù зміна вентиляції легень Ù підтримання постійного газового складу альвеолярного повітря не дивлячись на зміну функціонального стану організму. Дихальний центр (ДЦ) знаходиться в задньому мозку (довгастий мозок та міст), хоча в регуляції зовнішнього жихання приймають участь всі рівні ЦНС, аж до кори головного мозку. Локалізація ДЦ визначається в дослідах з перерізкою стовбуру мозку. Таким чином, перерізка стовбуру вище заднього мозку не супроводжується змінами дихання, а перерізка нижче довгастого мозку призводить до його зупинки Ù ДЦ знаходиться саме в задньому мозку. Та він має складну структуру, тому що перерізки на різних рівнях заднього мозку призводить до різних порушень дихальної ритміки (апнейзіс – глибоке дихання з затримкою на вдосі; гаспінг – глибоке дихання з затримкою на видосі). В верхній третині мосту знаходиться пневмотаксичний центр (ПТЦ), який припиняє вдих та забезпечує поступовий перехід вдиху до видиху (перерізка стовбура на цьому рівні призводить до розвитку апнейстичного дихання). Дихальний центр довгастого мозку має два ядра – дорсальне та вентральне (розміщені симетрично по відношенню до середньої лінії). Особливістю дорсального ядра є наявність в ньому тільки інспіраторних нейронів, які збуджуються безпосередньо перед вдихом та під час вдиху (інспіраторні нейрони або нейрони вдиху). Нейрони дорсального дихального ядра забезпечують регуляцію дихання в стані спокою (при цьому акт вдиху є активним, а видиху – пасивним). Збудження інспіраторних нейронів дорсального ядра забезпечує скорочення м’язів спокійного вдиху Ù вдих Ù гальмування інспіраторних нейронів дорсального ядра Ù розслаблення м’язів Ù пасивний видих. До складу вентрального ядра входять як інспіраторні так і експіраторні нейрони (нейрони видиху). Це ядро вмикається в регуляцію форсованого (глибокого): дихання інспіраторні нейрони вентрального ядра забезпечують скорочення м’язів форсованого вдоху; експіраторні – м’язів видиху. Еферентні зв’язки нейронів дорсального ядра (інспіраторних) здійснюються таким чином: від цих нейронів по ретикулоспінальних шляхах інформація передається до мотонейронів спинного мозку: - які локалізуються в ІІІ – ІV сегментах шийного відділу спинного мозку; аксони цих нейронів формують діафрагмальний нерв Ù передача інформації до діафрагми; - які локалізуються в усіх сегментах грудного відділу Ù до зовнішніх міжреберних м’язів. Інспіраторні нейрони вентрального дихального ядра передають інформацію до мотонейронів спинного мозку, які інервують додаткові м’язи вдиху, експіраторні – до мотонейронів, які інервують м’язи видиху. Механізм ритмічного чергування вдиху та видиху в стані спокою пов’язаний з ритмічним збдженням та гальмуванням інспіраторних нейронів дорсального ядра дихального центру. Збудження цих нейронів головним чином зумовлюється надходженням до них інформації від хеморецепторів (ХР) (центральних і периферичних), які є тонічно активними: генерують ПД навіть при повністю нормальному газовому складу артеріальної крові та ліквора. Збудження від цих інспіраторних нейронів передається до мотонейронів спинного мозку Ù збудження та скорочення дихальних м’язів Ù вдих. Далі збудження інспіраторних нейронів дорсального ядра змінюється їх гальмуванням. Цьому сприяє надходження до них інформації від таких структур: 1. Від рецепторів розтягнення легень (РРЛ) по аферентних волокнах блукаючого нерва Ù спочатку до гальмівних вставних нейронів (ГВН) Ù до інспіраторних нейронів; 2. Від пневмотаксичного центру (ПТЦ) , збудження якого при вдосі пов’язане з надходженням до нього інформації від інспіраторних нейронів, а також від інших нейронів (ПТЦ – частина ретикулярної формації стовбура мозку і його аферентні зв’язки різноманітні). Коли потік гальмівної інформації від РРЛ та від ПТЦ до інспіраторних нейронів стає більш потужнішим, ніж потік збуджуючої інформації від хеморецепторів, інспіраторні нейрони гальмуються Ù гальмування мотонейронів спинного мозку Ù розслаблення дихальних м’язів Ù видих. Видих знімає механізми, які активують РРЛ та ПТЦ Ù припинення надходження гальмівної інформації до інспіраторних нейронів Ù переважання аферентного входу від ХР Ù збудження інспіраторних нейронів Ù видих.

80 . Загальна характеристика системи травлення. травлення у ротовій порожнині. жування ковтання. Система травлення забезпечує фізичну та хімічну обробку їжі та всмоктування отриманих продуктів у внутрішньому середовищі. Процес травлення відбувається послідовно в таких відділах: ротова порожнина, шлунок та кишківник. Після потрапляння їжі в організм, вона підлягає: 1.Механічній обробці, перемішуванню та подрібненню (за рахунок жування); 2.Хімічній обробці, яка полягає в тому, що під дією ферментів, що виробляються залозами, білки розчеплюються до пептидів, а пептиди до амінокислот, жири розчеплюються до жирних кислот та гліцерину, вуглеводи до моноцукридів. 3.Фізико-хімічній обробці – білки під дією шлункової HCl змінюють свою структуру, що сприяє їх травленню. 4.Всмоктуванню епітелієм травного канала – транспорт продуктів розкладу їжу з травного канала в кров та лімфу. 5.Виведення неперетравлених решток з організму. Гідроліз та всмоктування їжі органи травної системи виконують разом та узгоджено, це досягається завдяки механізмам регуляції. В травній системі однаково важливі як нервові, так і гуморальні механізми регуляції. У верхніх відділах травної системи переважають нервові механізми, а у нижніх відділах – гуморальні. Травлення в ротовій порожнині. Ротова порожнина – початковий відділ травної системи, виконує такі функції: 1.Механічна обробка їжі – подрібнення, перемішування. 2.Зволоження їжі слиною. 3.Хімічна обробка їжі відбувається за участю ферментів слини. 4.Знезараження – знищення мікроорганізмів лізоцимом слини. 5.Аналіз смакових якостей речовин смаковим аналізатором, на підставі аналізу формуються емоції відповідно до складу їжі (солодощі ( задоволення, лайно ( огида) й приймається рішення щодо продовження чи припинення її споживання; 6.Рефлекторне надходження інформації від рецепторів, які розміщуються в даній ділянці до інших органів системи травлення, що буде змінювати їх секреторну та моторну активність – це підготовка органів до перетравлення їжі з вже встановленим складом (багата на білок чи жири), що забезпечує більш ефективне травленя. 7.Всмоктування деяких низькомолекулярних речовин – це використовується для введення деякий лікарських препаратів – валідол. 8.Формування харчової грудки – порція їжі, що готова до ковтання. Жування – рефлекторний акт, який забезпечує перемішування, подрібнення та просочення їжі слиною до консистенці, що дозволяє відбутися ковтанню. Рефлекторна дуга цього рефлекса починається рецепторами слизової оболонки ( чутливі волокна трійчастого нерва ( центр жування (довгастий мозок) ( рухові волокна трійчастого нерва ( м’язи. Свідома регуляція ковтання відбувається завдяки зв’язку кори з центром жування. Ковтання – рефлекторний акт, який забезпечує перехід харчової грудки з ротової порожнини в нижні відділи глотки, а далі в порожнину стравоходу. Рефлекторна дуга цього рефлекса починається рецепторами кореня язика, піднебіння, задньої стінки глотки ( чутливі волокна язикоглоткового тінки глотки ( чутливі волокна язикоглоткового нерва ( центр ковтання ( рухові волокна язикоглоткового, під’язикового, трійчастого, блукаючого нервів ( м’язи ротової порожнини, язика, глотки та стравоходу.

81. Склад слини, її роль у травленнi. Регуляuiя слиновидiлення. Слина виділяється: І. Трьома парами великих слинних залоз: 1. Привушні (серозні). 2. Підщелепні (змішані). 3. Під’язикові (змішані). ІІ. Власними залозами слизової оболонки: 1. Серозні (на бокових поверхнях язика) 2.Слизові (корінь язика) 3.Змішані Слина – змішаний секрет всіх слинних залоз. Склад слини різних слинних залоз неоднаковий (привушні – серозна – найрідкіша, під’язикові – слизова – найгустіша). Змішана слина має 99,4 – 99,5% води, решта – органічні та неорганічні речовини, які забезпечують оптимум рН для дії ферментів. Органічні: (- амілаза (секретується переважно привушними залозами), ліпаза слизової оболонки язика, кисла та лужна фосфатази, РНК-ази, ДНК-ази, муцин (глікопротеїн), захисні речовини (лізоцим, імуноглобуліни), поодинокі сперматозоїди; неорганічні – К+, Na+, Ca2+, Cl-, HCO3- та ін. В стані спокою рН слини складає 5,5-6,0, а при стимуляції підвищується до 7,8. Слина розчиняє речовини, що діють на смакові рецептори, зволожує ротову порожнину, змочує їжу, формує та покириває харчову грудку, сприяє ковтанню. Розпочинає гідроліз вуглеводів ((- амілаза найбільш активна при рН 6,9 й розчеплює крохмаль до олігоцукридів (декстринів), мальтаза розчеплює дицукрид мальтозу до глюкози – тому, якщо потримати довго в роті ломтик хліба, відчувається солодкий присмак). Захисна функція полягає в тому, що в слині містяться бактерицидні речовини (лізоцим, імуноглобуліни ( тому собака зализує рани), вони сприяють заживленню мікротравм рота. При надходженні разом з харчовою грудкою в шлунок продовжує травлення в середині грудки та частково нейтралізує кислотність шлункового соку. Для дослідження слини у тварин вирізають слизову разом з протоком привушної залози й виводять її на зовнішню поверхню щоки. Коли рана загоїться, з цього протоку буде капати слина. Через цей свищ (фістула) збирають слину й досліджують її якість та склад при дії різних подразників. У людини слину збирають за допомогою капсули Лешлі-Красногорського. Її прикріплюють всередині щоки, де відкривається проток та збирають слину.

82. Методи дослідження секреторної функції шлунку у людини. Склад і властивості шлункового соку. На тваринах секреторну функцію шлунка досліджують такими методами: 1. Свищ (fistula) шлунка – трубка, що вставляється в порожнину шлунка. З зовнішнього боку свищ закривають пробкою і під час того, коли досліди не проводяться, тварина нормально живе і в її шлунку проходить нормальний процес травлення. Під час проведення досліду свищ відкривають, завдяки чому можна отримати шлунковий сік. Свищ шлунка можна комбінувати з езофаготомією (операцією по вирізанню стравоходу). У такої тварини можна проводити дослід “уявного годування”, який полягає в тому, що їжа, яку тварина (в основному для цього використовують собак) проковтує, не проникає в шлунок а виходить з отвору стравоходу. Завдяки цьому можна отримати чистий шлунковий сік без домішок їжі. Добутий таким чином шлунковий сік відноситься до того, який виділяється під час 1-ої фази шлункової секреції (бо їжа не подразнила слизову оболонку шлунка), тому в даному соці буде менше ферментів і більше електролітів. 2. Операції “маленьких шлуночків”. Даний метод полягає в тому, що в піддослідної тварини вирізають шматок тканини шлунка, з’єднують її із зовнішнім середовищем і пророблюють фістулу, утворюючи цим самим так званий “маленький шлуночок”. Є дві методики даних операцій: а) За Гейденгайном, вирізаючи частину шлунка та утворюючи з нього “маленький шлуночок”, перерізають при цьому гілки блукаючого нерва, залишаючи нормальним його кровопостачання (шлуночок стає денервованим). За допомогою цього методу можливо дослідити тільки гуморальну регуляцію шлункової секреції. б) За Павловим, утворюючи “маленький шлуночок”, залишали нормальним як його кровопостачання, так і інервацію. Саме завдяки цьому можна досліджувати і гуморальну, і нервову регуляцію шлункової секреції. У людини для дослідження шлункової секреції проводять такі дослідження: 1. Метод шлункового зондування полягає в введенні в порожнину шлунка зонд через який ми і отримуємо шлунковий сік для досліджень його якісного та кількісного складу. Найчастіше отримують 9 порцій шлункового соку через 15 хв. кожна. 1-у порцію отримують одразу ж після введення зонда в шлунок (ця порція береться вранці та натще). Потім, через одну годину збирають 4 порції соку в умовах базальної секреції. Потім, ще 4 порції в умовах стимуляції секреції шлунка. При цьому натщесерце отримують невелику кількість лужного соку; в умовах базальної секреції – багато кислого соку. В кожній порції визначають показники кислотності шлункового соку, його лужний компонент (наявність слизу), кількість і активність ферментів й на основі цих даних роблять висновок про секреторну діяльність шлунку. 2. Внутрішньошлункова ендоскопія – за допомогою введення в порожнину шлунка спеціальної оптичної техніки (ендоскопа), лікар наочно може вивчати стан слизової оболонки шлунка. 3. Метод ацидотеста на кислотність шлункового соку. Людині дають та на кислотність шлункового соку. Людині дають проковтнути спеціальну розчинну капсулу всередині якої знаходиться барвник, який при розчиненні капсули потрапляє на слизову шлунка, а потім в кров і виділяється з сечею. Далі збирають 3 порції сечі через 2-4-8 годин і визначають, яка порція буде більше зафарбована барвником. 4. Визначення активності пепсину в крові та сечі. Через те, що основна маса пепсину, виділяючись через апікальний полюс секреторної клітини, іде в просвіт залози, а її менша частина іде через базальний полюс в кров, то визначивши кількість пепсину в крові чи в сечі, можна дати оцінку ферментовидільній функції головних залоз шлунка. Склад і властивості шлункового соку. В шлунку секреторну функцію виконують такі клітини: 1. Клітини шлункових залоз: - головні клітини – секретують ферменти; - парієтальні (обкладові) – соляну кислоту; - додаткові (мукоцити) – розчинний слиз. 2. Клітини покривного епітелію – нерозчинний слиз. До складу шлункового соку входять: 1. Ферменти: а) протеолітичні ферменти, які відносяться до ендопептидаз: - пепсин – гідролізує білки в дуже кислому середовищі (pH = 1,5-2); - гастриксин – розщеплює білки в менш кислому середовищі (pH = 3-3,5); Значення протеолітичних ферментів: В шлунку існує радіальний та повздовжній градієнт pH. Значення радіального градієнту заключається в тому, що чим ближче до стінки, тим pH нижчий (висока кислотність), а чим ближче до центру шлунка, тим він вищий (низька кислотність). Це явище пояснюється тим, що оскільки низьку pH забезпечує соляна кислота, а в їжі, що надходить до шлунку, завжди є лужні продукти які її нейтралізують. Саме тому, ближче до стінки білки перетравлюють пепсини, а далі від стінки – гастриксини. Повздовжній градієнт pH збільшується по напрямку до пілоричного відділу шлунку, так як залози цього відділу не виділяють соляну кислоту, але виділяють багато слизу, реакція якого лужна і тому він нейтралізує соляну кислоту, зв’язуючи йони водню. Через це, в області тіла та дна шлунку їжу перетравлюють пепсини, а в пілоричному відділі – гастриксини. Протеолітичні ферменти шлункового соку виділяються шлунковими залозами в неактивному стані. Активуються вони тільки в порожнині шлунка за рахунок соляної кислоти. Неактивна форма пепсину називається пепсиноген. Виділення ферментів в неактивному вигляді попереджує самоперетравлювання головних клітин залоз. б) ліпаза – розщеплює емульгований жир, який є в рідких молочних продуктах. Шлункова ліпаза забезпечує гідроліз цього жиру до жирних кислот та гліцерину. При цьому утворюються також дигліцериди та моногліцериди. Оптимум pH для дії шлункової ліпази = 3,3-5,4. В дорослої людини цей фермент не має великого значення для перетравлення їжі, але він є дуже важливим для дітей 1-го року життя. У маленьких дітей pH в шлунку = 3-4.  Ферменти виділяють залози всіх відділів шлунка. 2. Соляна кислота, що являється одним із найважливіших компонентів шлункового соку, виділяється парієтальними клітинами, яких багато в инами, яких багато в залозах тіла та дна шлунка, та мало в залозах пілоричного відділу шлунка.

83 Як вважають, шлункова секреція проходить три фази: мозкову, шлункову і кишкову. Мозгова фаза. Ця фаза шлункової секреції виникає до того, як з'їдена їжа потрапить у шлунок. Вона виникаєяк реакція на вигляд, запах, смак їжі чи думки про неї. Чим вище апетит, тим сильніше відповідна реакція. Нервові сигнали, які обумовлюють мозкову фазу шлункової секреції, виникають в корі мозку і центрах апетиту мигдалеподібного тіла і гіпоталамуса. Далі вони передаються до дорсальним моторним ядрам блукаючого нерва і звідти по блукаючим нервах - в шлунок. Ця фаза секреції в нормі відповідає приблизно за 20% загального обсягу шлункової секреції, пов'язаної з прийомом їжі.Шлункова фаза. Як тільки їжа потрапляє в шлунок, відбувається стимуляція: (1) довгих ваговагальний рефлексів від шлунка до мозку і назад до шлунку, (2) місцевих кишкових рефлексів, (3) гастрінового механізму. Кожен з них, в свою чергу, викликає секрецію шлункового соку протягом декількох годин, поки їжа залишається в шлунку. Шлункова фаза секреції дорівнює приблизно 70% загальної шлункової секреції, пов'язаної з прийомом їжі, і тому відповідає за велику частину всієї щоденної шлункової секреції, що становить близько 1500 мл.Кишкова фаза. Знаходження їжі у верхньому відділі тонкої кишки, особливо в дванадцятипалій кишці, продовжує викликати шлункову секрецію в невеликій кількості, ймовірно, через малу кількостей гастрину, що виділяється слизової дванадцятипалої кишки.

84. Нервові і гуморальні механізми гальмування шлункової секреції. Назва гормона Чим виділяється Фактори, що стимулюють виділення гормона Характер вплив на виконавчі органи 1Гастрин G-клітини пілоричного відділу шлунка 1.Полпептиди. 2.Екстрактивні речовини. (відвари, бульйони, соки) 3.Мехінічні подразнення стінок шлунка. 4.Соляна кислота в низькій концентрації. 5.Алкоголь в низькій концентрації. 6.Блукаючий нерв. 1. + секреція соляної кислоти парієтальними клітинами залоз шлунка. 2. + секреція ферментів ацинозними клітинами підшлункової залози 3. + жовчоутворення Гістамін Тучні клітини сполучної тканини стінок шлунка 1.Механічне розтягнення стінок шлунка їжою. 2.Гастрин. 1. ± секреція НСl парієтальними клітинами залоз шлунка Секретин S-клітини верхніх відділів тонкої кишки 1.НСl. 2.Поліпептиди. 3.Гіпотонічні розчини. 1. + секреція води та бікарбонатів клітинами протоків підшлункової залози 2. + жовчоутворення 3. – секреція НСl парієтальними клітинами шлунка. Холецистокінін-панкреозимін І-клітини верхніх відділів тонкої кишки 1.Продукти гідролізу білків (амінокислоти). 2.Продукти гідролізу жирів (жирні кислоти та гліцерин). 3.Дещо продукти гідролізу вуглеводів. 4.НСl. 1. + секреція ферментів клітинами ацинусів підшлункової. 2. + секреція ферментів головними клітинами залоз шлунка. 3. + жовчовиділення. 4. + жовчоутворення Соматостатин Д-клітини верхніх відділів тонкої кишки, пілоричного відділа шлунка, підшлункової залози 1.Кінцеві продукти гідролізу білків жирів та вуглеводів (ентерально й після всмоктуваня). 2.НСl. 1. – секреція НСl парієтальними клітинами шлунка. 2. – секреція підшлункового соку. 3. – рухову функцію травного каналу. ШІП К-клітини тонкої кишки 1. Нейтральні жири. 1. – секреція НСl парієтальними клітинами шлунка. Нейротензин N-клітини дистальних відділів тонкої кишки 1. Нейтралні жири. 2. Продукти гідролізу жира. 1. – секреція НСl парієтальними клітинами шлунка. 2. – рухова функція шлунка. Знаком “+” в четвертому стовпчику зазначені стимулюючі впливи на виконавчі органи; знаком “–” – гальмівні.

85. Рухова функція шлунку та її регуляція. Механізми переходу хімуса із шлунку в дванадцятипалу кишку. В регуляції моторики шлунку беруть участь нервові та гуморальні механізми. Серед нервових механізмів виділяють місцеві та центральні. Деякі м’язові клітини внутрішнього шару м’язової оболонки шлунку мають пейсмейкерну активність, тобто періодично генерують ПД – з частотою 3-2 на секунду, що спричиняє періодичне підвищення внутрішньошлункового тиску. Впливи парасимпатичної нервової системи, котрі досягають шлунку волокнами блукаючого нерву, теж стимулюють моторику. Через деякий час після їди шлунок починає скорочуватися. У процесі таких скорочень, що повторюються з інтервалом близько 20 с, їжа, що знаходилась біля стінок, пересувається до антрального відділу – таким чином здійснюється її перемішування. Протягом першої години після вживання їжі перистальтичні хвилі слабкі, потім посилюються, при цьому швидше просувається та частина їжі, що містилася біля стінок. Гуморальні стимулятори шлункової моторики( ХЦК-ПЗ, гастрин, мотилін, інсулін серотонін, ацетилхолін. Інгібітори( секретин, ВІП, ШІП. Перехід хімусу з шлунку до дванадцятипалої кишки визначається, в основному градієнтом тиску між ними. Також при надходженні до duodenum кислого хімусу, продуктів гідролізу жирів стимулюється секреція інгібіторів шлункової моторики. Посилення моторики починається з впливу n.vagus, потім до нього приєднуються гуморальні механізми, після виходу хімусу, припиняється подразнення нервових закінчень, потім зникають гуморальні впливи – таким чином відновлюється рівень базальної секреції. 96.Особливості білкового обміну в організмі. Азотистий баланс, його відхилення. Білковий обмін - відбувається в організмі безупинно. За рік відбувається повне відновлення білків людського організму, а білки печінки оновлюються за 17-20 діб, що свідчить про інтенсивність цих процесів та напруженість роботи цього органу. Білки (шкіра, м'язи, сполучні тканини) складаються з 20 основних амінокислот. Амінокислотний склад білків неоднаковий. З двадцяти амінокислот вісім - незамінні: лейцин, ізолейцин, метіонін, треонін, триптофан, лі-зін, феніланін, валін. Через їх нестачу порушується білковий синтез, з'являються розлади життєдіяльності. Виключення триптофану з раціону харчування у період вагітності веде до загибелі зародка. Найбільш біологічно цінними є білки тваринного походження. Низьку біоцінність мають білки пшениці, ячменю, кукурудзи. Розрахункова добова потреба в білках, за рекомендацією Всесвітньої організації охорони здоров'я ООН, складає для дітей віком в 1 роки - 0,88, 4-6 років - 0,81, 7-9 років - 0,77, 10-12 років - 0,72; 13-15 років - 0,70, 16-19 років - 0,64, 20 років і більше - 0,59 г га 1 кг ваги при відхиленні на 20 % від середніх значень. азотистий баланс- різниця між кількістю азоту, який попадає в організм із їжею, і кількістю азоту, виведеного з організму із сечею, калом, потім; показник рівня азотистого обміну організму.

86 склад пидшлунковогосоку

У людини виділяється 1,5-2 літри соку на добу. Кислотність його – 7,8-8,4. Електроліти соку. Основні аніони підшлункового соку – Cl^- та HCO₃^- , катіони – Na⁺ та K⁺. На відміну від слини, сік ізотонічний плазмі крові незалежно від ступеня стимуляції. Концентрація катіонів при стимуляції лишається сталою, аніонів – змінюється в протилежному напрямку. Карбонат утворюється в ацинусах у більш високій концентрації, а при проходженні через протоки частково обмінюється на хлор – тому при посиленні підшлункової секреції концентрація карбонату підвищується (не встигає відбуватися обмін йонів). Окрім цих йонів, в підшлунковому соці містяться також йони кальцію, магнію, цинку, сульфат та фосфат. Ферменти підшлункового соку:1. Протеолітичні а) ендопептидази – розщеплюють внутрішні пептидні зв’язки у білковій молекулі – трипсин, хемотрипсин, еластаза. б) екзопептидази – відщеплюють кінцеві амінокислоти: карбоксипептида-зи (відщеплює амінокислоти від СООН^-кінця), амінопептидази (відщеплюють амінокислоти від NH₂ ^- кінця) 2. Амілолітичні: a-амілаза – розщеплює a-1,4-глікозидні зв’язки у полімерах глюкози . 3. Ліполітичні: ліпаза – розщеплює ефірні звязки в положеннях 1 і 3 тригліцеридів, фосфоліпаза А₂ – ефірні зв’язки в положенні 2 фосфоліпідів, холестеролаза – ефіри холестеролу. 4. Нуклеолітичні: рибонуклеаза – фосфодиефірні зв’язки між сусідніми нуклеотидами в рибонуклеїнових кислотах.