77

Зміст

ВСТУП……………………………………………………………………...3

Розділ І. Поняття «даймона / демоніуса» у філософській традиції античності…………………………………………………………………..5

1. Етимологія слова «даймон»…………………………………..........5

2. «Даймон Сократа» і дискусії довкола нього…………………….10

Розділ ІІ. Середньовічні та модерн витоки постмодерністської демонології………………………………………………………………...19

2.1. Середньовічна християнська демонологія…………………….......19

2.2. Іконографія демонів у християнській традиції……………………28

2.3. Слов’янська народнохристиянська демонологія………………….32

2.4. Демонологічний ономастикон………………………………………34

Розділ ІІІ.Демонологія в контексті магіко-езотеричних течій культури (від Середньовіччя до Постмодерну)…………………………………………41

3.1. Демонологія в традиції європейського окультизму……………….41

3.2. Спроби демонологічних класифікацій в епоху Середньовіччя......43

3.3. Основні образи демонологічної культури сучасності (вампір, перевертень, ангел, інопланетянин, робот, зомбі)…………………....45

Розділ IV. Демонологія в сучасній масовій постмодерністській культурі……………………………………………………………...…....60

Висновок…………………………………………………………………..72

Список використаної літератури……………………………………….74

Вступ

Актуальність проблеми. Міфологічні істоти, в тому числі й демонологічного характеру, досізацікавлюють і привертають увагу людей, як це мало мічце й на протязі багатьох тисячоліть. Тому дана наукова робота насагається розглянути образ демона в сучасній постмодерністській культурі, що на даний момент переповнена ідеєю демонології в цілому.

Традиційно вважається, що «даймон / демоніус» в античній культурі був тотожним уявленню скоріше про «ангела-охоронця»,ніж до «демона» в сучасному їх постмодерністському образі. Начебто, Сократ вважав його певною істотою, яка відводить його від злих вчинків, тому можна розглядати це як і окрему сутність,яка є представником потойбіччя, але одночасно – і як образ совісті.

Така плутанина породжує безліч думок з цього приводу,але вона ж послугувала і до формування багатьох теорій і більшого дослідження демонології як спроби провести паралель між внутрішнім відчуттям людини і трансцендентальними силами добра і зла як квінтесенції породження людської думки.

Об'єктом дослідження є чуттєво-ірраціональне міфологічне світовідчуття та його відображення у культурі загалом і філософії зокрема.

Предмет дослідження – демонологія як сукупність міфологічних уявлень про надприродних істот, образ демона у різних міфологічних та культурних традиціях, його специфіка та функціонування у постмодерністській культурі.

Структура дослідження. Бакалаврська робота складається з вступу, 4-х розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Метою моєї наукової роботи:

– спроба розгляду наявних у філософсько-культурологічній думці концепцій демонології, її місце у культурі;

– описати та проаналізувати вплив демонічних образів на сучасну культуру епохи Постмодерну.

Для виконання даної мети, необхідно вирішити кілька завдань:

1. Визначити поняття «демон» («даймон», «демоніус»), «демонічний».

2. Спробувати сформулювати поняття «демона» у відповідності з даними, добутими під час вивчення міфології.

3. Продемонструвати процес змін загальнокультурних та філософських уявлень про демонів(як певної категорії надприродних істот) у епохи Премодерну, Модерну та Постмодерну.

4. Вивчити історію дискурсу в науці щодо аналізу образу «демонічного».

1. Поняття «даймона / демоніуса» у філософській традиції античності.

1. Етимологія слова «даймон»

Слово «δαίμων» – вельми багатозначне. У класичному давньогрецько-російському словнику Дворецького [2,с.1044] можна прочитати наступне:

«Надалі під впливом християнства значення терміна від нейтрального «взаємодія з богами» змінилося на негативне – «бісівський»» та ін.

В давньогрецько-англійському словнику Ліддела і Скотта [3,с.365] трактувань ще більше. Принципово вони не відрізняються, але немає зміщення в бік «нижчого порядку» божеств – мабуть, це наносне християнське трактування, і більша увага приділена трактуванню у вигляді «долі». Останнє пов'язано зі специфікою світосприйняття західною культурою–в нійприсутня традиційно висока роль фатуму та іншого приречення, чого в принципі немає в російській культурі.

Условнику Лампе [4,с.329] стаття «Δαίμων» займає чотири сторінки густого тексту, але там ухил в патристику, тому зрозуміло, що отримуємо «на виході». Втім, цікаво, що одне зі значень, уживаних християнами, було і «єретик».

δαιμονο-βλάβεια - послане богами безумство.

δαίμων, ονος - бог, богиня божество ; дух, геній,божеське визначення, фатальна випадковість: злий рок, нещасна душа померлого

δαιμονάω - перебувати у владі (шукаючого помсти) божества, бути одержимим, божеволіти, шаленіти знавіснілий від страждань;

δαιμονῶντες ἐν ἄτᾳ Aesch. приречені долею на злочин;

δαιμονᾷ δόμος κακοῖς Aesch. будинок вражений (понад) лихами.

δαιμόνια adv. - Надзвичайно, страшно (βούλεσθαι ποιεῖν τι Arph.).

δαιμονίζομαι - Обожнюватись,ставати подібним до Бога Soph .;

Традиційно в сучасному загальнокультурному застосуванні поняття «де́мон» означає в класичній художній літературі діяча, який володіє надлюдською силою, належить до невидимого світу і має вплив на життя і долю людей.

Безперечної етимології слова демон не існує. Є три головні:

1) платонова (в діалозі «Кратил») від дієслова δαήναι – «знати», отже «даймон»– знаючий».

2) традиційна граматика давньогрецької мови і популярнаа аж до Нового часу (Модерну) тлумачить слово «демон» від кореня, спільного з дієсловом δαίομαι, δαίνυμι, δατέομαι –«роздаю, розподіляю (дари)»; δαιτύμαι – «роздаятель, розподільник (дарів)», пор. епітетом Зевса - Έπιδώτης, Гадеса - Ίσοδαίτης і богів взагалі - δωτήρες.

3) від кореня διF, споріднене індоіранськомуdêva, daêva і daïvas «небо, бог неба» (з переходом дігамми F в носовий звук і з суфіксом -μων), Звідси слово «демон» буквально означає«блискучий, світла істота, бог».

В грецькій міфології«даймон» – узагальнене уявлення про якусь невизначену і неоформлену божественну силу, злу чи (рідше) благодійну, часто визначаючою життєву долю людини. Вона миттєво виникає і миттєво зникає, страшна фатальна сила, яку не можна назвати по імені, з якою не можна вступити ні в яке спілкування. У цьому образі очевидні рудименти раптового преанімізму (за термінологією Г. Узенера, «демон»– це ніщо інше, як «бог даної миті»[21,671 с.].

Іноді олімпійські боги теж називаються демонами, але тільки в узагальнено-невизначеному сенсі, або у випадку, коли бог не виявив себе індивідуально і приховує своє ім'я.

Демон безпосередньо впливає на людину, готує біду, спокушає (8,c.194), насилає біди [8,c.512], зловісні сни [8,c. 87]. Він направляє людину на шлях, що веде до яких-небудь подій, часто катастрофічних [8, c. 172;c. 248]. Демон викликає несподівано ту чи іншу думку[8,c. 27]. Інший раз віндіє благодійно[8. C. 381], тому стосовно деяких людей зустрічається епітет ολβιοδαίμων, «щастливодемонічний». Кожній людині в житті дістається свій демон. Демон прирівнюється до долі, всі події людського життя знаходяться під його впливом. Є демон народження, демон добра і зла, характер людини – її демон. Демони мисляться також нижчими божествами, посередниками між богами і людьми. У Гесіода покоління "золотого віку" після свого зникнення перетворилося в «добрих демонів», які охороняють людей і дивляться на праві і неправі справи [8,c. 27]. У римській міфології демону відповідає «геній», а в латинській середньовічній традиції грецьке «даймон» запозичене як іншомовне слово у формі «демоніус» («демон»).

Відповідно до класифікації, запропонованої Г. Узенером і підтриманої Е. Кассірером, слід розрізняти демона (духа) як позначення випадкового міфологічного образу, створюваного з будь-якого предмета, що потрапляє в поле дії міфологічної думки, і генія як позначення міфологічного символу долі й особистості людини .[23,c.121]

Геній (genius) у римській міфології: дух-охоронець, відданий людям, предметам і місцевостям, визначає характер людини або атмосферу місцевості. Символ генія – змія. У мистецтві геній зображувався у вигляді юнака (іноді бородатого чоловіка). У кожного римлянина був свій геній - божество, що супроводжувало його протягом всього життя - від колиски до могили, спонукаючи людини до тих вчинків, які він здійснював на життєвому шляху. Тому в день свого народження кожен римлянин приносив своєму генію жертви - квіти, плоди, димлення і узливання. Всі значні події в житті відзначалися жертвопринесенням генію. Римляни бенкетували з друзями, бажаючи доставити генію радість. Після смерті людини її геній залишався на землі, перебуваючи біля його могили. Таку ж роль в житті римських жінок грали їх юнони - генії жіночого роду. Були генії, під заступництвом яких знаходилися держава, місто і навіть окремі місцевості. Їх ім’я трималося у суровій таємниці, а за розголошення слідувала смерть.Віра в існування божеств, духів і демонів, які сприяють людині, дуже давня і зустрічається у багатьох культурах. Вважається, що деякі духи можуть надихати людини, вселяючи йому знання істини і наділяючи талантами, якими людина перевершує багатьох смертних; звідси походить поняття про людську геніальності, що буквально означає заступництво доброго духа-генія. Геній також захищає людину від впливу злих духів, несучих хвороби і невдачі.В ассирійській міфології образ генія виражався зазвичай або богами, або добрими демонами, такими як Шеду і Ламмасу, які були духами-хранителями людини [27,c.32], виражали її індивідуальність. Вони можуть займати як тіло людини, так і певне місце, що робить іх тотожними genius loci – дух-покровитель того чи іншого конкретного місця (села, гори, окремого дерева).Слід зазначити, що у інших культурах genius loci має інші назви,але сама суть його не змінюється. Так у римлян переважно були Лари-божества,які покровительствують всьому, що зв’язано з сім’єю, домашнім вогнем,шлюбом, слідкують за збереженням традицій сім’ї і тд.

Ранньохристиянські уявлення про демонів переважнопов'язані з образом злої демонічної, бісівської сили.

Відомим є вислів першого грецького філософа Фалеса, що «все повно демонів» (πάντα δαιμόνων πλήρη), і тому на цьому ґрунтувалася первісна релігія всіх народів. Ця релігія найкраще визначається як пандемонізм, що не заважає їй бути разом з тим і культом померлих або предків; бо між демонічними силами природи і душами людей спочатку не було певної межі: померлий предок міг втілюватися в якому-небудь священному камені, дереві, зірці і т. п., а з іншого боку, всякий природний дух міг приймати людський образ, змішуватися з людьми і ставати демоном-родоначальником .

У Гомера бог називається θεός або δαίμων, із тією лише відмінністю, що θεός означає бога самого по собі, в блаженному спокої і віддаленні від світу людського, а δαίμων - бога в його ставленні до людей, наскільки він впливає благотворно або згубно на їх долю, надаючи благодіяння і допомогаючи або наводячи страх. Пізніше виник особливий клас божественних істот, яких стали називати «демонами». Так, напр., Гесіод говорить, що люди «золотого віку», після закінчення свого земного життя, зробились демонами, добрими надприродними істотами, охоринителями людей, і що вони, носячи невидимо всюди на землі, спостерігають за правдою і неправдою і дарують багатство. Однак це місце з Гесіода визнають за пізнішу вставку, тому що віра в демонів не доходить до настільки древніх часів. Вчення про них лише у філософів отримало повний розвиток.