40. Система адміністративно-територіального устрою України.

Згідно зі ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони у містах, селища і села^[3]. Ці територіальні одиниці розрізняються за трьома підставами^[4]:

1) за географічними ознаками вони поділяються на регіони (АР Крим, області, райони, міста-регіони Київ і Севастополь) та населені пункти (міста, селища, села);

2) за своїм статусом — на: адміністративно-територіальні одиниці (області, райони), самоврядні територіальні одиниці (міста, селища, села). Крім того, АР Крим має особливий статус територіальної автономії, а райони в містах характеризуються ознаками як адміністративно-територіальних, так і самоврядних одиниць);

3) за місцем у системі адміністративно-територіального устрою України — на територіальні одиниці первинного рівня (міста без районного поділу, райони у містах, селища, села), середнього рівня (райони, міста з районним поділом) і вищого рівня (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь).

Адміністративно-територіальна реформа в Україні 2015 — адміністративна реформа, що полягає у наданні більших повноважень органам місцевого самоврядування і зміні адміністративно-територіального поділу. Проводиться в Україні, починаючи з 2015 року. Замість понад 11 тисяч місцевих рад буде створено 1500–2000 спроможних територіальних громад.

40. Поняття та види автономій. Конституційно-правова природа автономій Криму.

Особливістю державного устрою України є те, що до її складу як невід`ємна складова входить адміністративна автономія – Автономна республіка Крим.

Автономія – у політико-правовому значенні це форма самоврядування частини унітарної, а іноді федеративної держави. Автономна територіальна одиниця самостійна у вирішенні питань місцевого значення у межах, встановлених центральною владою. Представницький орган автономного утворення представляє специфічні інтереси місцевого населення. Можна сказати, що наявність в державі автономії – це спроба налагодити відносини з національними меншинами, спільно приймати рішення з місцевих питань.

Автономія може бути: екстериторіальною(І) або територіальною(ІІ).

І. Екстериторіальна автономія поширюється не на певну територіальну одиницю держави, а на представників певного етносу (національності), що проживають у межах всієї державної території. Залежно від того, компактно чи розрізнено проживають етнічні спільності та від інших обставин екстериторіальну автономію поділяють на такі різновиди:

– персональна автономія, яка утворюється у випадках розрізненого проживання відповідних етнічних груп чи національних меншин. Ці групи та меншини створюють свої об’єднання, що займаються питаннями культури, побуту, мови і можуть мати своє представництво (з правом дорадчого голосу) при деяких центральних органах державної влади;

– корпоративна автономія, яка утворюється з огляду на існування лінгвістичних спільнот, для яких резервуються місця в державному апараті. Крім того, на місцевій мові здійснюється судовий процес, викладання в школах тощо.

Оскільки екстериторіальна автономія полягає в наданні певній етнічній спільноті певної самостійності в питаннях організації освіти та інших форм культурного життя, її часто іменують культурною (національно-культурною) автономією.

ІІ. Територіальна автономія – це самоврядування певної частини території держави, тобто її право (точніше, право громадян, що проживають на цій території та органів, які вони обирають) самостійно вирішувати окремі питання організації та здійснення влади в межах повноважень, установлених конституцією та законами держави. Отже, територіальна автономія – це форма децентралізації державної влади в унітарній державі на рівні регіону, який має деякі особливості свого розвитку. У більшості випадків під територіальною автономією розуміють самоврядування однієї або кількох територіальних одиниць держави, які характеризуються особливостями національного складу населення, культури, традицій, побуту тощо.

Своєю чергою, територіальні автономії теж класифікують за такими критеріями:

1) за підставами, що спонукали до їх утворення, вони поділяються на:

– автономії, утворені за національно-лінгвістичними ознаками (етнотериторіальні або національно-територіальні). Подібні автономії утворюються на територіях з особливостями національного складу населення, наявністю місцевих діалектів (Велика Британія, Іспанія, Індія тощо);

– автономії, що були утворені внаслідок певних історичних подій та обставин, наприклад, автономія на територіях, що характеризуються особливостями політичних та економічних відносин (Гонконг і Макао в КНР);

– автономії, що утворилися внаслідок реалізації загального принципу територіальної організації влади. До них можна віднести суб’єктів федерації, області в Італії, всі територіальні одиниці в Японії та Коста-Риці;

2) за обсягом повноважень територіальні автономії поділяються на: державну (політичну або законодавчу) та адміністративну (місцеву).

Державна автономія має деякі ознаки державності – це державоподібне утворення у складі відповідної держави, органи якого мають право видавати закони з питань місцевого значення. В такій автономії створюється парламент, вона має свій орган місцевої виконавчої влади, інколи – свою конституцію, громадянство, інші атрибути державності.

Адміністративна автономія являє собою територіальну одиницю держави, органи якої не мають права видавати закони, але наділяються ширшими правами у галузі управління, ніж органи в звичайних адміністративно-територіальних одиницях.

Ознаки територіальної автономії:

· Національно-етнічний фактор при утворенні автономії є істотним, але не завжди визначальним;

· Автономія виникає не внаслідок акта самовизначення її населення, а надається державою «зверху» (тобто, воля населення враховується через проведення місцевого референдуму тощо, але не є юридичною підставою);

· Автономізація областей хоча і забезпечує виконання тих самих функцій що і федерація, однак не порушує унітарності держави, тобто єдності держави як цілісного утворення;

· На відміну від суб`єктів федерації, автономні утворення незважаючи на те, що вони мають власні органи законодавчої, виконавчої влади, не можуть вважатися державними утвореннями, тому що найважливішою ознакою держави є державний суверенітет.

З урахуванням зазначеного вище аналізу щодо конституційного статусу Автономної Республіки Крим можна зробити такі висновки:

1. АРК є територіальним автономним утворенням у складі України; це – невід’ємна складова частина України, яка в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання (ст. 134 Конституції України).

2. АРК слід розглядати як існуючу в Україні форму адміністративно-територіальної автономії.

Незважаючи на наявність окремих атрибутів державності (назва – Республіка, наявність символів – герб, прапор, наявність Конституції) АРК згідно з Конституцією України не характеризується найважливішими ознаками державної автономії – вона не має парламенту, а її представницький орган (Верховна Рада АРК) не наділений законодавчими повноваженнями, він приймає нормативно-правові акти у формі рішень і постанов, які не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Перелік питань, з яких АРК здійснює нормативне регулювання. До них, зокрема, віднесено питання:

1) сільського господарства і лісів;

2) меліорації і кар’єрів;

3) громадських робіт, ремесел і промислів; благодійництва;

4) містобудування і житлового господарства;

5) туризму, готельної справи, ярмарків;

6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;

7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;

8) мисливства, рибальства;

9) санітарної та лікарняної служб.

Представницький орган АРК- ВР АРК. (строк повноважень- становить п’ять років. )

В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається законом України.