30. Міжнародно-правові стандарти прав та свобод людини і громадянина та їх імплементація в Україні.

Міжнародно-правові стандарти в галузі прав люди­ни — це встановлені в договірному порядку правові норми мінімально допустимого поводження держави з проживаючими на її території індивідами (громадянами, іноземця­ми, апатридами).

Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини різноманітні. За дією у просторі розрізняють універсальні (діють у всьому світі) і регіональні (діють у певному регіо­ні земної кулі) стандарти.

До універсальних відносять, наприклад, Міжнарод­ний пакт про громадянські і політичні права і Міжнарод­ний йакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.). До регіональних — Європейську Конвенцію про захист прав людини і основних свобод (1950 p.), Американську Конвенцію прав людини (1969 p.), Африканську Хартію прав людини і народів (1981 p.). Як правило, регіональ­ні стандарти є детальнішими за своїм змістом і, що особли­во важливо, регламентують порядок захисту прав людини у разі їх порушення державою. Наприклад, важливим га­рантом дотримання прав і свобод людини в європейських країнах служить Європейський Суд з прав людини, що роз­глядає позови індивідів, які постраждали від владного свавілля, до держави.

Залежно від дії за колом осіб розрізняють загальні (сто­суються прав усіх людей) і спеціальні (стосуються прав окремих категорій населення) стандарти. Спеціальні між­народно-правові стандарти регулюють статус осіб, які об'­єктивно є найбільш уразливими, незахищеними: дітей, жінок, біженців, національних меншин.

Міжнародні стандарти прав і свобод людини мають такі функції:

1) визначення переліку прав і свобод людини, які в обов'язковому порядку повинні бути визнані державами — учасницями тієї або іншої конвенції;

2) формулювання змісту прав і свобод, які повинні одержати втілення в конституціях і законах держав-учасниць конвенції. Наприклад, Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. Розкриває поняття достатнього життєвого рівня. Це поняття включає достатнє харчування, одяг і житло для людини та її сім'ї;

3) встановлення зобов'язань держав із забезпечення реалізації проголошуваних прав і свобод. Наприклад, приєднавшись до Європейської Конвенції із захисту прав людини і основних свобод, Україна була зобов'язана скасувати смертну кару як вид кримінального покарання;

4) фіксація обмежень і заборон, пов'язаних з реаліза­цією прав і свобод людини. Наприклад, Міжнародний Пакт про громадянські, і політичні права 1966 р. забороняє пропаганду війни, насильства, національної, расової, релі­гійної ворожнечі.

Міжнародні стандарти в галузі прав людини до певної міри обмежують державний суверенітет, маючи на увазі, що людина, її прдва і свободи є вищою, в порівнянні з дер­жавою, цінністю.

Сьогодні основні права і свободи людини вже не є об'єктом внутрішньої компетенції тільки держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Ці основні права і свободи відображені у низці найважливіших міжнародно-правових актів, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав і свобод особистості.

Такими міжнародно-правовими актами є:

o Загальна декларація прав людини (1948 р.). її положення є завданням, виконання якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Декларації);

o Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) та Факультативні протоколи до нього;

o Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);

o Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікована Україною 17.07.1997 р., набула чинності 11.09.1997 р.

У сукупності ці акти утворюють так звану Міжнародну хартію прав людини.

Відповідно до зазначених актів усі особи, які проживають у державі-учасниці актів або на яких поширюється юрисдикція такої держави, отримують можливість користуватися правами, передбаченими цими актами, без обмежень за будь-якими ознаками.

Міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:

— права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;

— обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;

— загальні принципи природного права;

— відповідальність за злочинне порушення прав людини;

— напрями розвитку та розширення сфери прав людини;

— напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов'язань у сфері прав людини.

На їх основі кожна держава зобов'язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Частиною 2 ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні: якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, закріплено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Аналіз статей розділу II Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст актів, що утворюють Міжнародну хартію прав людини, однак іноді простежуються відходи від послідовності викладення прав і свобод, передбаченої міжнародно-правовими актами. Також у Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Остання обставина зумовлена загальністю формулювання прав і свобод у міжнародних актах, а також фактором часу. Наприклад, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, передбачене у ст. 50 Конституції України, не міститься у текстах головних міжнародних документів.