47.Мистецтво хіх ст.: Імпресіонізм (Клод Моне, Едуар Мане, Едґар Деґа)

Клод Моне (1840-1926)

Клод Моне (.14 листопада 1840 —5 грудня 1926) — французький живописець, один із засновників імпресіонізму.

Клод Оскар Моне народився 14 листопада 1840 в Парижі. Коли хлопчикові було п'ять років, родина переїхала до Нормандії, у Гавр. Батько хотів, щоб Клод став бакалійником і приєднався до сімейного бізнесу, але син з дитинства захоплювався образотворчим мистецтвом, зокрема із задоволенням малював карикатури. На морському узбережжі Нормандії Моне зустрів Ежена Будена, відомого пейзажиста і одного з провісників імпресіонізму. Буден показав юному художнику деякі прийоми живописної роботи з натури.

У 1860 р. Моне був призваний до армії і потрапив до Алжиру, але там він захворів на тиф. Втручання тітоньки допомогло художнику демобілізуватися, і він повернувся додому вже у 1862 році.

Моне вступив до університету на факультет мистецтв, але швидко розчарувався в пануючому там підході до живопису. Покинувши навчальний заклад, він незабаром вступив у студію живопису, яку організував Шарль Глейр. У студії він познайомився з такими художниками, як Огюст Ренуар і Фредерік Базіль. Вони були практично однолітками, дотримувалися схожих поглядів на мистецтво і незабаром склали кістяк групи імпресіоністів.

Популярність Моне приніс портрет Камілли Донс, написаний у 1866 р. («Камілла, або портрет пані в зеленій сукні»). Камілла потім стала дружиною художника, і у них народився син Жан.

Після початку франко-пруської війни в 1870 р. Моне їде в Англію, де знайомиться з роботами Джона Констебла і Вільяма Тернера. У березні 1871 року він залишив Лондон і став жити в Заандамі (Нідерланди), де він написав двадцять п'ять картин. Крім того він перший раз побував в сусідньому Амстердамі.

У жовтні або листопаді 1871 Моне повернувся до Франції. З грудня 1871 року по 1878 рік він жив у Аржантейлі, селі на правому березі річки Сени поблизу Парижа, яке було популярним місцем недільного відпочинку для парижан. У Аржантейлі були написані деякі з його найвідоміших робіт.

Наприкінці 1872 Моне пише свій знаменитий пейзаж «Враження. Схід сонця» (фр. Impression, soleil levant). Саме ця картина і дала назву групі імпресіоністів і цілого художнього напрямку. Картина була показана на першій імпресіоністській виставці в 1874 р.

У 1873 році Моне купив невеликий човен і обладнав його для використання як плавучої студії. У цій студії Моне писав пейзажі, а також портрети Едуара Мане і його дружини. Мане, в свою чергу, в 1974 році написав картину, на якій зобразив Моне разом з Каміллою на борту човна.

На початку 1920-х у Моне розвивається катаракта, через що йому довелося перенести дві операції. Проте він не залишив занять малюванням. Втративши кришталика на лівому оці, Моне знову знайшов зір, але став бачити ультрафіолет як блакитний або ліловий колір, від чого його картини знайшли нові кольори. Наприклад, малюючи знамениті "Водяні лілії", Моне бачив лілії блакитнуватими в ультрафіолетовому діапазоні, на відміну від звичайних людей, для яких вони були просто білими.

Художник помер 5 грудня 1926 р. у Живерні і був похований на місцевому церковному цвинтарі.

Творчість

Клод Моне писав свої картини рядами малих кольорових цяток чистих спектральних кольорів, а не змішував їх на палітрі, як зазвичай роблять художники. Він розраховував на оптичне суміщення кольорових цяток в зоровому сприйнятті. Завдяки цьому прийому Моне прагнув створити враження м'якої вібрації повітря, і це надає його картинам абсолютно оригінальний вигляд.

Ранні картини Моне, такі, як «Жінка в зеленому» (1866), «Жінки в саду» (1867), та деякі пізніші — «Міст в Аржантейлі» (1874), «Скелі в Бель-Іль» (1886) — відзначаються свіжістю і багатством колориту. В пізніших творах, наприклад, «Враження. Схід сонця» (1873), «Бульвар Капуцинок у Парижі», (1873), а особливо в картинах останніх років — серія «Стіжки» (1890–1891), «Тополі» (1891—1892), види Лондона (1900–1904) — Моне захопився передачею суб'єктивних, випадкових, скороминучих вражень, самодостатніми експериментами в розкладанні кольорів. Найкращі твори Моне належать до світових надбань живопису.

Враження. Схід сонця, 1872

Жінка з парасолькою

Водяні лілеї. Музей Оранжері

Гирло Сени, 1865

Жінка в саду, 1867

«Церква Сен-Жермен-л'Осерруа », Париж, 1867, Стара національна галерея (Берлін) , Німеччина

Весна, 1872

Поле маків, 1873

Бульвар Капуцинок у Парижі, 1873

Гавр, 1874

Вокзал Сен-Лазар, 1877

Скелі в Етреті, 1885

Скелі в Бель-Іль, 1886

Тополі на сонці, 1887

Копиця (захід), 1891

Собор в Руані, 1894

Став з лілеями, 1899

Міст Ватерлоо (2012 р. викрадена з музею Кюнстгал).

Ґранд-канал, 1908

Едуар Мане (1832-1883)

Едуард (Едуар) Мане (23 січня 1832 Париж —30 квітня 1883 Париж) — французький художник імпресіоніст. Створював портрети, жанрові композиції, натюрморти. Залишив цікаві зразки графіки в малюнках і офортах.

Мадам Мане (Сюзанна Леєнхоф) на блакитному дивані, Лувр, Париж

Огюст та Ежен Мане, батьки художника, Мане, 1860, музей д'Орсе, Париж

Народився в Парижі 23 січня 1832 року. Його мати була похресницею шведського принца Карла XIV Юхана, батько, Огюст Мане, був французьким суддею. Але батькам Мане не була притаманна фанаберія чи агресивна буржуазність, яку демонстрували паризькі багатії. У 1860 році син напише їх портрет, що став шедевром раннього періоду творчості. Майже все життя прожив в Парижі, де в 1850-56 вчився в школі мистецтв пана Т. Кутюра (T. Couture).

Вже в перших своїх творах виступив проти офіційного мистецтва, так званого академізму, протиставляючи йому зображення реальної дійсності, простих повсякденних явищ навколишнього життя, зокрема паризького життя. В багатьох своїх творах був предтечею імпресіонізму.

Полотна: «Кафе» (1877), Бар «Фолі-Бержер» (Le Bar aux Folies-Bergère) (1881-82), низка портретів. Найвідоміші картини: Лола з Валенсії, Сніданок на траві (1863), Олімпія (1863), Флейтист (1866), Вокзал Сен Лазар.

Твори зберігаються в Луврі, Музеї д'Орсе в Парижі, а також Інституті Курто у Лондоні.

Середина 19 століття пройшла в Парижі під потужним впливом моди на іспанське. Цьому сприяло декілька факторів. Ще війська Наполеона І Бонапарта пограбували і вивезли у Францію значну кількість картин іспанських майстрів. Тому розпродаж збірки іспанського живопису маршала Сульта збагатив пізніше великі збірки інших країн від Угорщини до Російської імперії.

Моду на іспанських художників підтримував і короткочасний монарх так званої Другої французької імперії, що був одружений з іспанською принцесою та мав картини іспанців в палацовій колекції. Тоді Париж і сам Мане відкрили для себе творчість Веласкеса й інших іспанських майстрів (Сурбарана, Мурільо, Алонсо Кано).

Веласкес художньо полонив Едуарда, і той копіював його твори. В квітні 1859 р. Мане створив картину «П'яниця» («Прихильник абсента»)[4]. Вона проста за мотивом, але тематично була навіяна впливами портретів давньогрецьких філософів і літераторів, які створив Дієго Веласкес («Портрет Меніппа», байкар «Езоп»). Ще з доби Лукіана з Самосу (2 ст. нашої ери) і його книги «Ярмарок життєписів» з'явилась традиція подавати грецьких філосрфів як жебраків і представників найнижчих веств населення[5]. Лукіан з Самосу був за переконаннями найближче до світогляду іспанця Хосе де Рібери, тому митець подав уславлених філософів, цих велетнів духу, як жебраків і рабів, мало потрібних суворій реальності, в серії «Філософи». Подібний образ забажав створити в Едуар Мане, але спрямував його на зображення маргінала. Картину Мане «Прихильник абсента» не прийняли в Паризький Салон 1859 р. Переваги полотна визнав лише один член журі, ним був Ежен Делакруа. Але його відгук проігнорували. Мане втратив можливість виставити власний твір в Салоні і (як наслідок) не заробив ні грошей, ні популярності. Не визнавали за великого митця минулого і Дієго Велескеса, його слава прийде пізніше. Едуар Мане і в цьому випередив смаки пересічного буржуазного оточення, підтримуючи авторитет мало визнаного тоді іспанця-художника.

Декілька робіт Мане присвятив іспанцям, яких зустрів в Парижі, а декілька його картин постановницько-іспанські. Він перевдягав моделі в іспанські костюми і малював дещо фантазійне на іспанську тему («Вікторина Меран в костюмі еспади», 1862, «Молодик в костюмі махо», 1863). Справжнім шедевром цього періоду стала картина «Лола з Валенсії».

Е. Мане. «П'яниця» («Прихильник абсента»), 1859, Нова гліптотека Карлсберга, Копенгаген

Е. Мане. «Молодик в костюмі махо», 1863, Музей мистецтва Метрополітен, Нью-Йорк

Танцівниця з Валенсії

Лола з Валенсії. Музей д'Орсе, Париж

Невдоволення сучасниками, сучасним обмеженим і дріб'язково-буржуазним суспільством вщухало, коли Мане стикався зі світом іспанців, іспанського мистецтва. Різкий контраст іспанської музики, палких і пристрасних танців, манер, іспанського одягу з одягом паризьких буржуа, їх посередніми смаками і жалюгідними бажаннями, привели художника до деякої ідеалізації Іспанії в його творчості. Адже ще в період війни Наполеона І з Іспанією хтось влучно зауважив, що тогочасний іспанський уряд мертвий, а іспанський народ бурхливо живий. Бурхливе життя іспанців і помітив художник в Лолі з Валенсії.

Коротенька і товста Лола заробляла танцями. Мане подав її у повний зріст на тлі театральних лаштунків. Навіть умовний одяг Лоли сприймався правдивим і щирим. Мане малював цей одяг старанно, делікатно виписував кожен візерунок шалі, золотої прикраси на руці, червоних китиць на чорній спідниці. Це водночас портрет і сценічний образ.

Нині ця екзотична іспанська квітка прикрашає колекцію музею д'Орсе, Париж.

Портрети пензля Мане

Портрет Леона Леєнхофа, 1868, Національний музей Швеції, Стокгольм

Портрет мадам Леві, 1882, Національна галерея мистецтва, Вашингтон

Портрет хворої Жанни Дюваль, 1862, Музей образотворчих мистецтв (Будапешт)

«Мадам Огюст Мане», ( мати художника у траурному вбранні), 1863, Музей Гарднер, Бостон

Портрет Еміля Золя, 1868, Музей д'Орсе, Париж

Портрет Анрі Рошфора, 1881, Гамбурзька картинна галерея

«Ніна де Каллі», 1873, Музей д'Орсе, Париж

Мане і «Гурток аквафортистів»

Мане було 30 років, його картини не купували, а він вимушено жив на гроші своїх батьків. Складні стосунки з батьком, який не схвалював ані художній фах сина, ані його позашлюбний і довготривалий зв'язок з Леоною Ленгофф, дуже пригнічували митця. Лише смерть батька дозволить Едуару успадкувати гроші забезпеченої родини і одружитися з коханою жінкою.

Аби якось популяризувати свої картини, він і звернувся до створення офортів. З серпня 1862 року його приятелі художники (Альфонс Легро, Фелікс Бракмон заснували в Парижі «Гурток аквафортистів»[6]. Мане звернувся до призабутої техніки і створив офорти за мотивами своїх творів («Цигани», «Хлопчик з собакою», «Вікторина Меран в костюмі еспади», «Лола з Валенсії», «Прихильник абсенту») і творів Веласкеса. У 1862 році було створено тринадцять (13) офортів. Малюнки Мане виявились значно цікавішими за його офорти, серед них і " Портрет пані Гійєме ", що потрапить в петербурзький Ермітаж лише в 1938 році. Але після друку офортів популярність Мане підвищилася. Сприяла цьому і стаття про майстрів-аквафортистів, надрукована поетом Шарлем Бодлером (1821—1867).

Е. Мане. «Олімпія», варіант в офорті, 1867, Нью-Йоркська публічна бібліотека

(офорти Мане), «Цигани Іспанії», 1862, Художній музей Мічиганського університету, Енн-Арбор

(офорти Мане), «Лола з Валенсії», 1863, Національна бібліотека Франції, Париж

(офорти Мане), «Жанна» («Весна»), Музей мистецтв Ріо-Гранде-ду-Сул, Порту-Алегрі

(офорти Мане), «Прихильник абсенту», Національна галерея мистецтва, Вашингтон

Мане у зображенні сучасників[ред. • ред. код]

Анрі Фантен-Латур. «Едуар Мане», малюнок, Далласький музей мистецтв

Офорт Едгара Дега, портрет художника Едуарда Мане

Худ. Фелікс Бракмон (Bracquemond), екслібрис для бібліотеки Едуарда Мане, гравюра

Дега, ще один офорт з портретом Мане

Фелікс Бракмон. Портрет Е. Мане, гравюра

Натюрморти Едуарда Мане

Перлинами живопису вважають натюрморти Едуара Мане, який формально не входив до кола імпресіоністів. Він добре відчував фактуру і красу простих речей, овочів, фруктів, особливо ж квітів. До того ж, малювання квітів виявило його колористичні здібності у повній мірі, більш, ніж у жанрових композиціях.

Подамо їх короткий перелік:

«Білі півонії», 1865, Музей д'Орсе.

«Натюрморт з квітами», 1880, приватна збірка.

«Троянди та бузок», 1883, Нью-Йорк, приватна збірка.

«Натюрморт з лососем», 1869, Шелборн, штат Вермонт, США.

«Букет», 1883, Берлін.

«Натюрморт з лососем», 1866-1869, музей Шелбурн, Вермонт, США

«Півонії на мармуровій стільниці», 1882; «Білі півонії», 1864, Музей д'Орсе

«Ваза з півоніями», 1864-1865, музей д'Орсе

«Натюрморт», 1883, Стара національна галерея, Берлін.

Едуард гостро відчував свою самотність і невизнаність. Найгіршим було невизнання в родині батьків. Батько, Огюст Мане, дотримувався буржуазних уявлень про порядність, шляхетність і доцільність поведінки сина. Батько Мане не схвалював фаховий вибір сина, художник для нього — не був гідним уваги й пошани мсьє. Це батько скупо давав гроші на утримання сина, а Мане страждав від фінансової залежності в дорослому віці. Саме батько став на заваді, коли син надумав одружитися з Леоною Леєнхоф, а шлюб з нею вважав небажаним і непотрібним для їх родини мезальянсом. Нестримний в почуттях Едуард Мане став батьком позашлюбної дитини, а через спротив Огюста не міг визнати свого батьківства.

Лише після смерті Огюста у 1863 році Едуар бере шлюб з улюбленою жінкою і стає фінансово незалежним як законний спадкоємець.

Не краще було і з офіційним визнанням. Едуард Мане зазнав 20 років приниження і образ від критиків, газетних писак і буржуазного суспільства. Мане публічно ганьбили словами — «кровопивця», «революціонер», «червоне (криваве) чудовисько». Едуард зазнав значної самотності в паризькому натовпі.

Остання велика картина

Бар «Фолі-Бержер», 1882, Інститут Курто, Лондон

Тяжко хворий на той час художник малював картину прямо в барі «Фолі-Бержер», тобто з натури. Він лише висвітлив фарби і зробив Сюзон (головну персону картини) більш русявою. Про це залишили записи свідки, сучасники сеансів художника. Ось свідоцтво колеги Едуарда, художника Жанньо: «Коли я повернувся в січні 1882 року, мій перший візит був до Мане. Він якраз малював Бар Фолі-Бержер. Модель — красива дівчина — позувала, стоячи біля прилавку, уставленому пляшками і кришталем. Він одразу пізнав мене… Я узяв стілець…, і почав дивитися, як він працює. Мане, хоча й малював свої картини з натури, зовсім не відтворював модель документально точно. Я одразу побачив його сміливі спрощення. Все було полегшено, тон був світлішим, фарби — яскравішими, валери — більш легкими. Все це робило гармонійно світлий і ніжний ансамбль. Прийшли інші відвідувачі, і Мане покинув малювати, важко перебравшись на диван праворуч біля стіни. Тільки тепер я побачив, як посилилась його хвороба. Він перебрався на диван повільно, важко спираючись на палицю, і весь тремтів. Але його настрій був бадьорим, і він навіть казав про швидке одужання».

Через рік художник помер.

Країни світу, де зберігають твори Едуарда Мане

Едуар Мане. «Смолять боки рибальського човна», 1873, Фонд Барнса, Філадельфія

Едґар Деґа (1834-1917)

Едґар Деґа (фр. Edgar Degas), справжнє ім'я Едґар-Ілер-Жермен де Ґа (фр. Edgar Hilaire Germain de Gas; бл.19 липня 1834, Париж — 27 вересня 1917, Париж) — французький живописець, імпресіоніст.

Деґа народився в сім'ї, що походила з аристократичного роду. Батько — паризький банкір П'єр Ауґуст де Ґа, мати — Селестан Мюссон. Пізніше Едґар спростив своє прізвище на громадянське — Деґа.

Вже у віці 18 років він влаштував у батьківському домі собі художнє ательє. Після навчання у Коледжі Луі-ле-Ґран 1853 року він почав студію юриспруденції у Сорбоні. В той же час він інтенсивно цікавився живописом старих майстрів у Луврі. Після року навчання в Сорбоні він покинув юриспруденцію і почав вивчати живопис у художника Луї Ламота (Louis Lamothe).

В 1855-1856 він відвідував Школу гарних Мистецтв (École des Beaux-Arts), де познайомився з французьким малярем і графіком Жаном Інґресом (Jean Auguste Dominique Ingres), від якого одержав важливий творчий стимул. Наступні три роки він жив у родичів в Італії — у Флоренції та Неаполі. Під час свого перебування у Римі він працював як художник на віллі Медічі і студіював мистецтво старих італійських майстрів 15-16 ст..

В ранній період своєї творчості Деґа писав картини на історичні теми («Сцена з війни в середні віки», 1865, Париж); реалістичні портрети, які позначено виразністю і тонкістю малюнка («Портрет молодої жінки», 1867, Париж). З 1873 року приєднався до імпресіонізму і став одним із найхарактерніших із його представників. Деґа зображав буденні сцени з паризького життя («Абсент», 1876, Париж; «Гладильниці», 1882). Багато картин Деґа присвятив балету («Блакитні танцівниці»), кінним перегонам («На кінних перегонах», 1877—1878, Париж). Твори Деґа відзначаються гостро виразним малюнком, майстерною композицією, вишукано витриманим колоритом.

Галерея

Жінка за туалетом, пастель, Ермітаж

Оперний оркестр, музей д'Орсе

Зірка балету, Музей д'Орсе

Блакитні танцівниці, Московський музей імені Пушкіна

Танцювальний клас, музей д'Орсе

Гітарист Паган і монсеньор батько Деґа музей д'Орсе

Репетиція

Танцювальний зал

Бавовняна факторія в Сполучених Штатах, Музей міста По

Жокеї перед трибуною, музей д'Орсе