30. Роль «козацького міфу» в формуванні української національної ідентичності

31. Конструювання модерної ідентичності: романтизм, народність, націоналізм

32. Перші дослідники українського фольклору

А початок українській фольклористиці поклали збірки пісень, видані в 1827 і 1834 роках М. О. Максимовичем, першим ректором Київського університету. Ганна Барвінок і Марко Вовчок, М. П. Драгоманов і Г. А. Залюбовський, Пантелеймон Куліш і Олекса Стороженко, Павло Чубинський і Леся Українка, І. Я. Рудченко і А. Ю. Кримський - це лише найвідоміші із збирачів фольклору дев'ятнадцятого сторіччя. А їх же були десятки, а може й сотні... Ще у першій половині дев'ятнадцятого сторіччя у Харківському університеті В. Н. Каразін, Г. Ф. Квітка-Основ'яненко, І. І. Срезневський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський заклали традиції всебічного вивчення народної культури. У п'ятдесяті роки мало хто зі студентів не мав власного зошита з різними етнографічними матеріалами, здебільшого піснями. Щоб допомогти молодим фольклористам, А. Л. Метлинський видав інструкцію "Про збір, приведення до ладу, приготовления до видання й друку народних пісень й інших творів народної словесності" й "Правила при записуванні народних дум, пісень, казок, переказів тощо". Але найвидатнішим (і одним з перших) дослідників українського фольклору став О. О. Потебня. Він започаткував цілу школу фольклористики - її назвали міфологічною, результатом його досліджень стали роботи "Про долю й споріднених з нею істот", "Про купальські вогні і споріднені з ними уявлення" (1867 p.), "Малоруська народна пісня за списком XVI ст. Текст і примітки" (1877 p.), а також рецензія-дослідження на чотиритомне видання збірки "Народні пісні Галицької й Угорської Русі, зібрані Я. Ф. Головацьким" (1880 р). Він - автор монографій "Про деякі символи в слов'янській народній поезії" (1860 р.), "Про міфічне значення деяких обрядів і вірувань"-(1865 p.), "Пояснення малоруських і споріднених народних пісень" (т. 1, 1883 p., і т. 2, 1887 p.).

33. Народовська концепція походження і призначення української нації

Після занепаду політичного москвофільства та тривалого домінування в українській історіографії народовської концепції національно-визвольного руху нове трактування процесу національного відродження в Галичині запропонував канадський дослідник Павло Магочій. На його думку, галицькі русини в 1848 р. під тиском зовнішніх обставин створили певну організаційну структуру, але без належної інфраструктури, і тому наступних півстоліття йшла боротьба між групами лідерів за те, щоб нав’язати загалові прийнятну національну ідеологію. Більшість населення усвідомлювала, що вони не поляки, але мали великі труднощі з визначенням, ким вони є:

– чи окремою східнослов’янською русинською нацією;

– чи частиною окремої української нації;

– чи частиною «общерусскої» нації.

Залежно від відповіді на це запитання утворилось три групи національних патріотів: старорусини, народовці й русофіли. Ці групи не виникли відразу 1848 p., вони поступово виявлялися протягом наступних десятиліть. Так, згідно з баченням П. Магочія, перед 1870-ми роками серед галицької інтелігенції були лише старорусини. Наприкінці 60-х і протягом 70-х років відокремились народовці. Русофіли, що однозначно ідентифікували себе з великоруською нацією, відділилися лише наприкінці 90-х років XIX ст.