27. Творчість Сковороди та ідеал «мандрівного філософа»

У свідомість сучасників і нащадків Григорій Сковорода увійшов як народний вільнодумний філософ, як мандрівний учитель життя. Висока освіченість не віддаляла його від простого народу, він прагнув бути «чорною сковородою, що пече білі млинці». Тому і твори свої найперше адресував тим, хто жив під солом’яною стріхою, вбачаючи у цьому сенс свого щастя і призначення на землі. Відомо, що твори Г. Сковороди, поширюючись у рукописах, увійшли до репертуару кобзарів і лірників, а один із них («Всякому городу нрав і права») використав Котляревський у п’єсі «Наталка-Полтавка». Як людина свого часу, як представник просвітительської ідеології, Г. Сковорода видобуває свою філософію на вченні про «природну» людину і шляхи досягнення нею щастя. У природі, перед Богом, на його думку, всі люди рівні. Суспільна організація породжує суспільну нерівність, тобто експлуатацію панівною верхівкою низів, що є неприродним, невластивим самому єству людини. А тому Сковорода заперечує не лише існуючий суспільний лад, а й будь-яку експлуатацію. Хижацьку сутність панівних класів розкриває Г. Сковорода у вірші «Всякому городу нрав і права», сатиричне спрямування якого відображає позицію трудового народу. Поет не приймає також світу, що руйнує в людині людське,— прагнення до чесної праці, бажання мати серце, «як чистий хрусталь», що також відповідало настроям та ідеалам простої людини. І його найперше цікавлять одвічні людські моральні і духовні цінності. Головне для нього — подивитися в корінь, з’ясувати причину всіх людських бід, яка, на думку просвітителів, полягала у відступах від Богом заведеного порядку, природного життя. Цей погляд знайшов своє відображення у «Баснях харьковскіх». Мудрість байок Сковороди — це в основі своїй мудрість трудящої людини з її розумінням добра і зла.

28. Самоусвідомлення представників «козацької нації» та його культурний зміст

29. Травестія як форма засвоєння культурної традиції ( на прикладі «Енеїди» Котляревського )

Бурлескно-травестійні твори були широко представлені у XVIII ст. й на Україні. У пародійних різдвяних й великодніх віршах-травестіях об’єктом висміювання виступають біблійні мотиви тощо. Бурлеск й травестія в розвитку українського історико-літературного процесу за годину, безперечно, малі позитивне значення. Про. Білецький слушно зауважив, що бурлескна (жартівлива) література стала перехідною ланкою від шкільно-церковної схоластики, що не відповідала уже новим духовним потребам українського народу, до світського, пізніше реалістичного письменства на Україні. Остаточного удару церковній схоластиці завдала “Енеїда” І.Котляревського. Приступаючи до опрацювання Вергілієвої “Енеїди”, І.Котляревський використав лише сюжетну канву античної епопеї. Певною мірою взірцем для нього й був й “Вергилиева Енеїда, вывороченная навиворіт” М. Осипова. Якщо попередники й сучасники І. Котляревського, звертаючись до Вергілія, насамперед вдавалися до пародіювання його класичної епопеї, її образів, драматичних колізій тощо, то Український співає свідомо ставав на інший шлях – він прагнув до “перелицювання”, травестування римського оригіналу, переосмислення його патетичної тематики підкреслено зниженій тональності. При цьому І. Котляревський відмовляється від багатьох епізодів, образів й ситуацій першоджерела. І водночас виманювати нові життєві картини, наближає його до української дійсності, надав всьому твору народно-національного колориту. “Енеїда” І. Котляревського безсумнівно перевершує усі попередні травестії Вергілієвої епопеї, котрі “давно відійшли до історико-літературного архіву” (Про. Білецький). У поемі І. Котляревського бурлеск набував нових естетичних функцій – сміх його виходить за суто розважальні межі, він набирав нового призначення, проникаючи у сфери серйозні. Цілком у дусі естетики просвітительського реалізму І. Котляревський реалістичними мазками (зрозуміло, в гумористичних тонах) подавши талановите художнє відтворення звичаїв, “народного побуту, народної психології. Об’єктивного критицизму Український співає досягав у зображенні представників панівної феодально-поміщицької верхівки, виступаючи, по суті, поборником “мужичої правди”, якої бачить у духовно здоровому житті народних мас.