Діва Обида

Стали над прірвою — хто потойбіч? —

темні обидва

Плакала в ніч із коханих облич

Діва Обида.

Хтось упаде — бо немає для двох

місця на світі.

Душу якого заманює Бог

в порвані сіті?

Вже прикипіла до тисячі пліч

траурна бинда..

кликала пріч із пекельних сторіч

Діва Обида.

Вже перейшли чудеса і хрести.

нетрі і скали.

Люто гнучи задубілі хребти,

що там шукали?

Віщого слова? погибелі? чи

їдла для бидла?..

Ще озирається, нитку рвучи.

Діва Обида:

може, душа, спопеліла до тла,

не озвіріє…

Чом же ти ймення Обиди взяла

Діво Маріє?

******

На столі —

не кутя,

а коливо.

Ся рождаєш. Господій Сину?..

Задубілу в опівніч голову

опускаю, мов в домовину.

Поминальні обруси стеляться

під заплаканою звіздою

Хто покликав батька

з хурделиці

потойбічною колядою?

Легко двері він отворив…

Я в ті двері щосили грюкаю!...

Із руки родових вітрів

я паду вже

на нього

грудкою.

Двадцятилітній

Ще тільки —«як».

Іще нема — «навіщо».

Вода, як ніч, висока й молода.

У світлі і кишені вітер свище.

у небі і чолі горить звіздар.

Ще знаєш все: пророцтва й заповіти,

себе й усіх…

Ще вмієш на лльоту

безлюдні пляжі перешепотіти

в безладну колисанку золоту,

а німоту, що підступа до слова,

змахнути легко — як сльозину з вій…

Ще днина — безконечна й кольорова.

Ще дівчинка — чужа.

Ще друг — живий.

Ще все довкола точне, як подвір′я,

ще байдуже, навіщо і куди

летітимуть

крізь кам′яне повітря

тонкі, як зморшки, промені звізди.

В. Герасим′юк

Крук

ти поет

ти літаєш

навіть нині

ти живишся щоб літати

нині чим

усе струпішіло

кажу ти крук

кажи чому гинеш від омерзіння

ти ж крук

перетравлюй падло

ти ж поет

живишся

щоб літати

******

Люблю мамин почерк. Слова її переповім.

Їх можна читати, шептати і не відпускати.

Не жить мені більше, у світі не жить молодім,

та нинішню радість не зможе ніхто відібрати.

Відчую розхристану днину — як материн спів.

Відчую відчахнуту гілку — заниє, як слово.

Відчую осквернену душу — з таких вона слів,

що пахнуть отавами пізніми та барвінково.

Нехай мене завтрашня днина хитає в диму

їдкого лукавства, але відібрати не зможе

цю радість від імені жінки хоча би тому,

що нині читаю ім′я її, Господи Боже…

Осінні пси Карпат

Іду — немов траву чиюсь толочу

некошену. Не погляд і не зойк

з гущавини. Та озирнутись хочу,

поглянути на слід бодай разок.

Не видно сліду. Не крадуться тіні.

Ніхто не скочить і — по рукоять!..

Але я знаю: є ще пси осінні.

Вони мене почули і не сплять.

Не виють. Не печуть небесні схили.

Отари не женуть — то відійшло.

Верхи їх відпустили й побіліли —

Вже був мороз. Вже вкуталось село.

Вже все забуто!

Згризено в гонитві!

А що на споді — чорне і круте,

аж крутить листям буковим на вітрі,

аж менша псота кумельгом іде!

Їх спини жовті. Їх зіниці білі.

Їх лапи відігріті у золі.

Їх ґазди мокрі в тихому похміллі.

Їх зорі вічні. Їх ґаздині злі.

А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш.

В ногах чиїхось часом, як щеня,

заскімлиш… Часом озирнутись хочеш,

немовби хтось тебе наздоганя.

******

Я промчався тунелем тих літ,

де лиш протяг і втома,

і малим повернувся на світ,

та змаліли і дома

ті великі боги і дідьки.

що в дитинстві лякали.

Я сказав про підземні стежки,

і мене не впізнали.

А тебе я, кохана, впізнав,

хоч не пахла, як злива,

із холодних космацьких отав

твоя посмішка сива.

Хоч весільний твій кінь не носив

ні барвінку, ні рути,

хтось волосся твоє розповив…

Може, протяг забутий?..

Я руками тебе обів′ю,

як тремтливу морелю, — наче білу сорочку твою

втягне

в пащу

тунелю.

О. Забужко

******

— Зимно мені, коханий...

• Накинь пальто кожушане.

• Сумно мені, коханий…

• До праці берись, моя пані.

• Ой щось воно все мені ліньки…

• Бо треба б тобі дитинки.

• Страшно, коханий, з нею

Стати на вік твоєю!..