Український національний рух у 1907-1914 pp. У Наддніпрянській Україні

Приклад революції 1905–1907 pp. доводив, що мобілізаційна можливість українського руху є високою: за короткий проміжок часу він зумів розгорнути масову культурно-просвітницьку і політичну діяльність. А участь в українському русі значної частини українського селянства доводила, що останнє досить легко сприймає національні гасла. Слабкість українського руху полягала не у відсутності масової підтримки, а у відсутності сприйнятної для всіх прошарків суспільства програми, яка б поєднала національні та соціальні вимоги.

У період 1907–1914 pp. осередками розвитку українського руху були «Просвіти», що виникли в роки революції: київська, катеринославська, одеська, кам'яиецька та ін. Найбільш впливовою серед «Просвіт» була київська, у якій зосередилися провідні діячі українського руху. "Просвіти" в Наддніпрянській Україні, на відміну від своїх західноукраїнських аналогів, не складали єдину організаційну структуру. Кожна з них діяла окремо, більшості з них заборонялось мати філії у селах. Незважаючи на свою суто культурницьку роботу, як то: читання лекцій, організація вечорів, свят на українську тематику, відзначання ювілеїв діячів української культури, поширення українських книжок, заснування бібліотек тощо, діячі організації зазнавали переслідувань із боку властей, їх робота неодноразово переривалася обшуками, перереєстраціями. Голова Ради Міністрів Росії П. Столипін видав розпорядження, у якому зокрема говорилося: «Якщо товариство здійснило спроби, які загрожують громадянській безпеці та спокою, то губернатори і градоначальники мають припиняти діяльність такого товариства, порушуючи питання про його закриття». Найбільшим ударом для «Просвіт» став указ П. Столипіна 1910 р. «Про закриття деяких інородницьких товариств...».

У результаті урядових переслідувань на 1914 р. продовжувала свою роботу лише катеринославська «Просвіта».

Переслідування українського руху дало ще один, несподіваний для царської адміністрації наслідок: він поширився й на економічну сферу у вигляді кооперативного руху.

У роки реакції ініціатором, натхненником і організатором кооперативних товариств стала земська сільська інтелігенція. "В кооперацію,– як писав один із перших дослідників українського кооперативного руху П. Височанський,– втягується все краще, що було в українській народній інтелігенції, іде сільський вчитель, іде лікар, агроном, іде літератор. Виробляється особлива форма "кооперативного культурництва", яка складає цілу епоху нашого громадсько-політичного руху". Одним із найвидатніших діячів цього руху був літератор, учений, діяч ТУП В. Доманицький. Після його смерті в серпні 1910 р. місцева влада заборонила ховати його в Києві, побоюючись маніфестацій.

Кількість кооперативних товариств із 1906 по 1912 р. збільшилась із 572 до 2476, а в 1914 р. її налічувалося вже 3054, що становило третину кооперативів у Російській імперії. На кооперативному з'їзді в Києві (1908 р.), наприклад, уже пролунала вимога селян-депутатів видавати кооперативні часописи українською мовою. На наступному з'їзді в 1913 р. українські кооператори спробували відстояти свою автономність від російської кооперації.

Поразка революції призвела майже до повного розгрому українських партій. Так, якщо на червень 1907 р. УСДРП мала близько 3 тис. учасників, то вже через декілька місяців її кількість зменшилась у десятки разів. У 1908–1909 pp. єдиною ознакою існування партії була легальна газета "Слово", яка виходила в Києві за редакцією В. Садовського, С. Петлюри, М. Порша та Я. Міхури, які також утворювали Центральний комітет партії.

Починаючи від 1908 р., провідники партії, що не були заарештовані або зуміли емігрувати, здійснюють спроби відновити діяльність УСДРП. Результатом цієї роботи стало створення Організаційного комітету українських соціал-демократів вищих навчальних закладів та Київської робітничої організації.

Після цих невдач більшість провідників УСДРП стають на чітко визначені націоналістичні позиції. До них приєднуються і деякі лідери "Спілки", зокрема М. Меленевський та Скоропис-Йолтуховський. В. Липинський відстоював позицію, що українці в національно-визвольній боротьбі мають спиратися на власні сили; В. Степанківський та В. Кушнір відстоювали позицію, що в боротьбі треба спиратися на Австро-Угорщину; помірковану позицію займав А. Жук, а Л. Юркевич був узагалі за боротьбу.

Зрештою, ці зміни призвели до утворення двох самостійницьких організацій: Українського інформаційного комітету, ініціатором стоворення якого був А. Жук, і Молодоукраїнської партії, створеної за ініціативою В. Стеланківського, В. Дорошенка. Проте остання так і не почала роботу.

Члени УСДРП, які продовжували діяльність у Російській імперії, створили дві літературні групи в Москві й Києві та організували видання суспільно-політичних журналів "Украинская жизнь" (Москва) і "Дзвін" (Київ).

"Украинская жизнь" (почав виходити в 1912 р.) був єдиним журнал, хоча і російськомовним, що висвітлював становище українства в Російській імперії, висловлював його прагнення і потреби. Авторами його статей були провідні діячі українського руху. Офіційно він вважався органом УСДРП. Редагував його С. Петлюра. На основі матеріалу, зібраного редакцією, П. Стеблицький і О. Лотоцький у 1914 р. підготували книгу «Українське питання», де було викладено і систематизовано всі аспекти вимог українства.

Розуміючи неможливість партійної діяльності, члени Ради УДРП Б. Грінченко, С. Сфремов, С. Чикаленко та інші вирішили на основі місцевих партійних осередків відновити колишню загальну безпартійну організацію. На з'їзді УДРП у 1908 р. ідея була підтримана і, за пропозицією О. Лотоцького, нова організація отримала назву «Товариство українських поступовців» (ТУП). Організація виступила за федеративний переустрій Російської імперії, надання Україні автономії, упровадження української мови в школах, створення в Київському та Одеському університетах українських кафедр.

Для конкретизації своїх вимог у квітні 1912 р. керівництво ТУП провело з'їзд, на якому була вироблена "українська платформа", тобто вимоги організації: запровадження загальної освіти українською мовою; викладання української мови, літератури та історії як окремих предметів у середніх і вищих навчальних закладах; запровадження української мови в церкві, судах та громадських організаціях в Україні; скасування заборони на привезення з-за кордону літератури, виданої українською мовою тощо. Для пропаганди "української платформи" ТУП уклала угоду з кадетами, що мали її відстоювати в Думі, популяризувала її через журнал "Украинская жизнь".

Таким чином, незважаючи на урядові переслідування, українських рух ширився, шукав нові ідейні основи. Свідченням його могутності став Шевченківський ювілей 1914 р. Демонстративно відмовившись від святкування, ТУП вирішив надати урядовій забороні всеросійського і міжнародного розголосу. Із цією метою до Думи було внесено запит саме в день роковин Шевченка, 26 лютого. Проти урядових заборон виступили фракції трудовиків, кадетів, октябристів, соціал-демократів. Запит і обговорення запиту не лише викрили ганебну національну політику царизму, а й сприяли пропаганді ідей українського руху. Незважаючи на заборони і заклики ТУПівців, 25–26 лютого в Києві відбулися вуличні демонстрації робітників і студентів. Подібні виступи відбулися в Катеринославській, Полтавській, Херсонській, Волинській губерніях, Москві, Петербурзі, Тифлісі.

Прояви українського національного руху на початку XX ст.:

А масові культурно-просвітні заходи. Б масштабна нелегальна видавнича діяльність (книги, газети, листівки).

В організація селянських збройних повстань. Г численні демонстрації, Мітинги, страйки.