Національна політика самодержавства в Україні (1907–1914 pp.). «Справа Бейліса»

Після поразки російської революції 1905–1907 pp. настав період реакції. Було категорично заборонено викладання українською мовою. Не дозволялося навіть користуватися рідною мовою при тлумаченні окремих незрозумілих учням слів. Цензура заборонила вживати в будь-яких публікаціях слова «Україна», «український народ». Царською владою було заборонено збирання коштів серед населення України для спорудження пам'ятника Т. Шевченкові на його могилі в Каневі. Одна за одною були закриті «Просвіти».

Утілювана в життя царським урядом політика русифікації оформлялася законами III Державної думи, яка розпочала свою діяльність 1 листопада 1907 р. Новий виборчий закон забезпечив кількісне переважання в Думі депутатів-поміщиків. Народ с назвав III Державну думу "панською". Переважна більшість депутатів-росіян за своїми ідейними переконаннями належала до великодержавних шовіністів. А чимало з них були членами «Союзу руського народу», «Союзу Михаїла Архангела» та інших чорносотенних організацій.

Шовінізм (фр. chauvinisme, в англ. версії – джингоїзм) – пропагування переваги одного народу (нації) над іншими народами (націям) й обґрунтування «права» на дискримінацію та пригнічення інших націй.

Чорносотенці – збірна назва для низки російських монархічних і ультра націоналістичних, шовіністичних, монрхічних організацій, що виникли після революції 1905 року в Російській імперії. Виступали за збереження самодержавства на основі уваровської формули «Православіе, Самодєржавіе, Народность». Період особливої активності чорносотенців прийшовся на 1905–1914 роки.

У 1908 p. великодержавна російська шовіністична депутатська більшість провалила запропонований кількома десятками депутатів з України законопроект про впровадження української мови в навчальний процес початкової школи. Так само провалили й пропозицію депутата Думи, авторитетного професора історії Київського університету І. Лучицького, вести в Україні судочинство українською мовою.

Допомагати репресивній політиці самодержавства щодо українства активно взявся «Клуб націоналістів» – самодіяльна організація, що виникла в Києві в 1908 р. її відділи за підтримки царської влади згодом повідкривались у десятках міст і містечок України. «Гасіть пожежу, доки не пізно!» – говорили діячі «Клубу», залякуючи учасників українського національного руху, яких вони називали не інакше, як «мазепинцями», яким, мовляв, місце у тюрмі.

У 1910 р. царський уряд розіслав усім губернаторам розпорядження, яким заборонялося по всій Російській імперії створення будь-яких товариств з "інородців". До останніх були зараховані й українці. Більше того, глава уряду Столипін наступного, 1911 р., інструктуючи своїх підлеглих, вважав за потрібне звернути окрему увагу на український національний рух, бо в його основі, мовляв, лежить ідея "відродження старої України на автономних, національних територіальних основах". Антиукраїнські репресивні дії не припинилися й після вбивства Столипіна.

Крайньо шовіністичними поглядами вирізнялися граф О. Бобринський, В. Шульгін, В. Милорадович, В. Волконський. Але заходами О. Лотоцького та В. Піснячевського в Думі був створений невеликий гурток симпатиків України, який складався переважно зі священиків – колишніх їхніх товаришів по духовній семінарії та академії. Однак у Думі всі вони сиділи дуже тихо, і коли заходила мова про Україну, її потреби, то здебільшого відмовчувалися. Єдиним активним депутатом в III Думі від України був кадет І. Лучицький. Таке становище зумовило те, що серед питань, які для українства мали суттєве значення, у III Думі було піднято лише питання про українську школу, допущення української мови до місцевого судочинства, введення земств на Правобережжі та створення Холмської губернії.

Уперше за всю історію Державної думи українське питання було винесене на розгляд 29 березня 1908 р. Це був законопроект 36 депутатів про введення української мови у початкових школах, згідно з яким передбачалося в 1908/1909 навчальному році запровадити навчання українською мовою в районах етнічного розселення українців і забезпечення викладання необхідними навчальними посібниками. При цьому вивчення російської мови було обов'язковим. Автори законопроекту посилалися на Указ Святого Синоду від 12 жовтня 1907 р. про дозвіл викладати українською мовою в церковних школах Подільської губернії. Але законопроект "36-ти" був розглянутий лише частково при обговоренні основних напрямів діяльності міністерства народної освіти.

Досить цікаво захищали законопроект деякі депутати, так, К. Рудич говорив: «Українська школа не потрібна, але якщо її вимагають українофіли – дайте їм її, щоб вони самі переконалися в безглуздості своїх вимог». Остання крапка в питанні введення української мови в початковій школі була поставлена в жовтні 1910 р., коли після тривалих обговорень у результаті голосування українська мова в школі була знову заборонена.

Друге питання, яке привернуло увагу думців до української справи, був законопроект про запровадження рідної мови в місцевих судах, що обговорювався в грудні 1909 р. Депутати А. Булат (голова фракції трудовиків, литовець) та І. Лучицький (професор Київського університету) порушили питання про допуск української мови в судочинство. Проти цього категорично виступили ультраправі депутати, особливо Бобринський, Шульгін та ін. Вони навіть організували "виступ від народу", який нібито містив таке твердження: "Вони, українці, самі не хотіли української мови в судочинстві". За результатами голосування, українській мові було перекрито доступ і в суди. Таким чином, Державна дума в національному питанні повністю орієнтувалася на урядовий курс.

Дещо іншими були справи в IV Думі (1912–1917 pp.). Хоча депутатський склад Думи був подібним, українські питання були більш вагоміші. Під час передвиборчої компанії до IV Думи українські діячі ліберального спрямування, що були об'єднані в Товариство українських поступовців (ТУП), уклали угоду з кадетами про те, що останні будуть захищати українські права в Думі.

За два роки роботи Думи до початку Першої світової війни українське питання в ній поставало два рази. Так, у червні 1913 р. фракції кадетів та трудовиків внесли запит до уряду з приводу переслідування в Україні українських громадських установ. На захист українців виступили кадети (П. Мілюков), трудовики (В. Дзюбинський), соціал-демократи (Г. Петровський). Виступ опозиції на захист українства викликав шалену лють депутатів правої більшості Думи, які відстоювали урядову політику щодо України.

Удруге українське питання постало в Думі з приводу урядових заборон щодо Шевченківських урочистостей. 26 лютого 1914 р. в день 100-літнього ювілею Шевченка фракції трудовиків, кадетів, октябристів, а згодом і соціал-демократів внесли запит, у якому звинувачували міністра внутрішніх справ у тому, що, заборонивши вшанування пам'яті Шевченка, він перевищив надані йому владні повноваження.

У 1911 р. в Державній Думі Росії постало питання впровадження земств у шести західних губерніях (Вітебській, Мінській, Могильовській, Київській, Волинській, Подільській). Тривале невпровадження земств у цих губерніях пояснювалося побоюваннями царського уряду, що поляки, які становили більшість землевласників у цьому регіоні, отримають легальний шанс до творення осередків національного життя. П. Столипін, уважаючи, що земства відіграють важливу роль у житті країни, запропонував запровадити їх у вказаних губерніях, але зробити всестановими, тобто нейтралізувати голоси польських поміщиків українськими і білоруськими селянами. Для українського населення Правобережжя запровадження земств стало важливою школою для отримання досвіду демократії. Проте реалізувати його не вдалося, бо вже через три роки розпочалася Перша світова війна.

Ще одним важливим питанням, що торкалось українського населення, було виділення Холмщини і Підляшшя зі складу Царства Польського й утворення Холмської губернії. Наступна, III Дума, де праві партії мали повну більшість, схвалила цей проект. Поляки намагалися перешкодити прийняттю цього законопроекту, називаючи його «четвертим поділом Польщі». Остаточне голосування відбулось 9 травня 1912 р., і рішення про створення Холмської губернії було схвалено.

Із метою відволікти населення від боротьби з самодержавством царський уряд намагався поширити в Україну антисемітські настрої. У роки революції мали місце єврейські погроми, які організовувалися російськими чорносотенними організаціями і покривалися поліцією.

Навесні 1911 р. в печерах Бабиного Яру було знайдено тіло 13-річного Андрія Ющинського. І хоч поліція швидко виявила вбивць, члени російських чорносотенних організацій почали поширювати чутки, ніби це зробили євреї для одержання крові в ритуальних цілях (приготування маци). За підозрою у скоєнні злочину був заарештований М. Бейліс. Судовим процесом над ним самодержавство намагалося спровокувати єврейські погроми. «Справа Бейліса» тривала майже два роки і завершилася великим судовим процесом у Києві. На захист М. Бейліса виступила демократична громадськість України й Росії. Гнівні статті протесту проти провокацій царизму висловили М. Грушевський, А. Шептицький, С. Єфремов, В. Короленко. Присяжні виправдали М. Бейліса, і царський суд змушений був звільнити його.