3.Спосіб та форми існування матерії.

Універсальність та цілісність організації всього розмаїття нескінченного світу виражається в єдності простору і часу

Простір – найзагальніша форма буття як усталеного, структурного, що характеризує протяжність і співіснування об’єктів, явищ

Простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об’єкта дійсності.

Простір і час виступають формами існування матерії. Так кожне матеріальне тіло має об’ємні характеристики: довжину, ширину, висоту. Саме співіснування і місцезнаходження предмета відображають у понятті “простір”. Отже простір – це об’єктивна форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об’єкта з іншими об’єктами.

Разом з тим, в дійсності кожне матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються певні зміни; окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту матерії у філософії вироблено поняття часу. Час – це об’єктивна форма існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів. Час, отже, відображає процесуальність буття.

Спільними властивостями простору і часу є:

Разом з тим простір і час розрізняються за своїми властивостями.

Час виявляє себе як:

О

З

Н

А

К

И

- тривалість

• послідовність існування та зміни стану об’єктів

• одномірність

• асиметричним (тобто спрямованим від минулого до майбутнього)

• незворотнім

Що стосується соціального чи біолоігчного часу, то людина може прискорити або уповільнити його.

Отже, час характеризує плинність буття.

Простір характеризується:

О

З

Н

А

К

И

• Протяжністю

• Тримірністю

• Симетричністю

Простір і час мають – ритм – стійке повторюване перебування. Завдяки періодичності – буття входить в сталість (орієнтація в часі, вимір часу).

Простір і час, як форми існування матерії, взаємопов’язані між собою. У ХХ ст. теорія відносності обґрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно-структурних особливостей об’єктів.

Під простором у сучасній філософії мають на увазі форму буття, що виражає протяжність і співіснування об'єктів. “Протяжність” можна тлумачити, наприклад, як можливість виміру довжини, ширини і висоти об'єкта. “Співіснування“ означає тут характер взаємного розташування об'єктів один щодо іншого, характер «околиць» розглянутого об'єкта (у математиці, наприклад, є спеціальна дисципліна, що вивчає ці питання – топологія).

Час – це форма буття, що виражає тривалість існування об'єктів і послідовність зміни їхніх станів. Остання частина цього визначення підкреслює зв'язок часу з рухом і такою важливою рисою буття (точніше, зв'язків у бутті), як причинність (див. докладніше нижче в темі 6).

Доповнимо описаний зміст категорій простору і часу хоч би коротким розглядом трьох основних концепцій простору і часу, значимих в історії філософської думки –

• субстанціальної,

• реляційної

• апріористської.

У рамках субстанціальної концепції (серед яскравих її представників відзначимо І. Ньютона (1643 – 1727) простір і час розглядаються як незалежні одна від одної і від матерії субстанції. Використовуючи модельні образи, їх можна розглядати як своєрідні судини, шухляди, стінки яких розсунуті в нескінченність. Підкреслимо головну особливість трактування, наприклад, простору: воно не залежить від часу і від матерії, а час не залежить від простору і від матерії. Ця концепція не витримала критики з боку науки і практики.

Реляційна концепція трактує простір і час як такі, що мають відношення до матерії і навіть як найважливіші її властивості. Один з основоположників цієї концепції – Г. Лейбніц. Ця концепція вплинула на становлення спеціальної і загальної теорії відносності А. Ейнштейна (1879 – 1955), що внесли істотний вклад у розвиток наших уявлень про простір і час.

Якщо в тільки що розглянутих концепціях простір і час розглядаються як об'єктивні форми буття, то в апріористській концепції (її розвивав головним чином І. Кант) простір і час трактуються як переддосвідні властивості чуттєвого споглядання людини, тобто як суб'єктивні властивості. Реальний же життєвий досвід людини лише розвиває цю дану від народження здатність.

Відзначимо деякі властивості простору і часу. Серед загальних властивостей виділимо зв'язок з іншими атрибутами - рухом і матерією. Особливо яскраво цей зв'язок підтвердили спеціальна і загальна теорія відносності: як просторові, так і часові характеристики об’єктів, які рухаються із швидкістю, близькою до швидкості світла, залежать (хоча і по-різному) від величини швидкості (міри руху), що є одним з наслідків спеціальної теорії відносності. Відповідно, як просторові, так і часові характеристики залежать від наявності поблизу розглянутих об'єктів важких мас, що є наслідком загальної теорії відносності (наприклад, простір поблизу нейтронної зірки чи чорної діри «викривляється», а «плин» часу «сповільнюється»).

Серед часткових властивостей простору і часу відзначимо тривимірність «звичайного» простору, але одновимірність часу; симетрію простору (наприклад, як рівноправність лівого і правого), але асиметрію часу. Остання властивість зв'язана з іншою фундаментальною властивістю буття – причинністю, а також з необоротністю реальних природних процесів, що, у свою чергу, пов'язано з одним з найважливіших законів природи – із другим законом термодинаміки. Це закон інакше називають законом зростання ентропії. Спрощене формулювання його таке: замкнута система у своїй динаміці прагне до все менш упорядкованого стану. Чи в термодинамічних термінах: тепло передається лише від теплого до холодного, але не навпаки.

Варто розрізняти, з одного боку, простір і час як філософські категорії, і, з іншого боку, - як конкретно-наукові поняття, що використовуються, наприклад, у математиці (евклідовий, гільбертовий простір), у фізиці (фазовий простір, просторово-часовий континуум Мінковського) чи в психології (перцептивний простір). Взагалі, усі ці простори відносяться до протяжності і співіснування, однак кожний – по-своєму, зі своєю специфікою.

Загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу в залежності від природи систем: чим складнішим є той чи ін. об’єкт, тим складніших властивостей є і форми його існування. Особливо принципових відмінностей набувають соціальні.

РУХ – поняття для позначення будь-яких взаємодій, а також зміни станів об’єктів, що викликані цими взаємодіями, безвідносно до їхнього носія, способу та напряму здійснення

СПОКІЙ – поняття, що виражає незмінність, сталість будь-чого. Це означення тих станів руху, що забезпечують сталість, збереження якості предмета чи явища

Як свідчить практика, оточуючий людину світ знаходиться в постійній зміні, в русі. Ми ніколи не спостерігали матеріальної системи, яка б не знаходилася хоча б в якомусь русі, а була б у стані спокою. Така б нерухома система не взаємодіяла б з оточуючими речами і явищами і не могла б виявити жодних своїх властивостей, тобто вона має бути абсолютно не поміченою. На цій підставі слушним є висновок про те, що рух є невід’ємною властивістю матерії. Матерія не існує інакше, ніж в русі, тому рух є спосіб існування матерії.

Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим матерія завжди існує у конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми руху.

У сучасній науковій картині світу виділяється чимало форм руху. Серед них найпоширенішими є такі:

• механічний, тепловий, електромагнітний, хімічний, гравітаційний, геологічний, біологічний, соціальний.

Хоча кожна форма руху є відносно самостійною, але всі вони пов’язані між собою.

Отже, Якщо рух є способом існування матерії, то простір і час виступають формами існування матерії.

Опишіть різноманіття видів матерії.

Які форми руху матерії Ви знаєте?

Які концепції простору і часу Ви знаєте ?

Що таке розвиток?

7. Як співвідносяться категорії : буття, матерія, і субстанція.

Світ – це визначене буття, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як суб’єкт діяльності, котрий створює власний світ – світ людського буття. Однією з центральних проблем онтології є проблема виділення серед можливих видів світового буття якогось субстрату конкретних видів буття, що у філософії пов’язано з обґрунтуванням категорії «субстанція».

Категорія субстанції (від лат. substantia – те, що покладено в основу). У загальних рисах субстанцію розуміли як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це є буття, яке визначає все суще.

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

– незмінна основа мінливих явищ. У цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокрита, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII-XVIII ст.;

– субстрат як носій певних властивостей, те, що зв’язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.

Проблема субстанції виникає тоді, коли людська думка з усім різноманіттям речей і подій миру прагне знайти незмінну і стійку єдність, виявити такий глибинний вид буття, який послужить причиною появи всіх інших видів буття, а сам не має інших причин існування, окрім самого себе. Зіставлення духу і матерії як двох різних субстанцій породжує концепції відповідно ідеалістичного або матеріалістичного типу.

Матерія є однією із субстанцій. Природу також можна розглядати як одну із субстанцій (наприклад, як це має місце у Б. Спінози), припускаючи матеріальну основу, що забезпечує життя людини (гідро-, атмо- і біосфера).

Таким чином, матерія – це філософська категорія, яка відображає загальні універсальні властивості навколишнього світу. Вона існує лише в різноманітті конкретних об’єктів, через них, а не поряд з ними. У цьому визначенні підкреслюється, що об’єктивна реальність існує незалежно від свідомості.

Синергетика або теорія самоорганізації складних систем. Згідно із синергетичною концепцією основний напрям еволюції вкладається у схему

хаос – порядок –хаос.

Отже, якщо ще з часів античної філософії світ розглядався як принципово упорядкований, то з точки зору синергетики упорядкованість світових процесів є лише видимим проявом більш глибинної тенденції до зростання ентропії (безладдя). Кінець кінцем навіть наш Всесвіт, створений мільярди років тому в наслідок великого вибуху ще за декілька мільярдів років загине в наслідок вичерпання енергії цього вибуху. Процес самоорганізації що можна спостерігати в природній чи соціальній системі є природнім механізмом запобігання цієї тенденції. Однак, щодо самоорганізації дій таке обмеження: чим більш складною стає система, тим більшою є її вірогідність її руйнування.

Переломним моментом процесів самоорганізації – коли система опиняється в найнерівноважнішому стані на роздоріжжі між поступальним рухом вперед до ускладнення і зворотнім регресивним рухом до спрощення, отримали назву точок біфуркації. Вибір напрямку руху в точці біфуркації залежить від випадкового збігу обставин. Так само не послідовним і спонтанним є перебіг еволюції системи від однієї точки біфуркації до іншої. Один із засновників синергетики – Ілля Пригожин 1917. Зазначив що таке нове співбачення викликає в людині суперечливе відчуття вони здатні стурбувати людину через те, що світ назавжди втратив гарантії стабільності так і народжувати надію на те що навіть індивідуальна активність окремо взятої людини мається на увазі в точках біфуркації є не марною оскільки може спричинити наслідки глибокого масштабу.