Тема 6. Людина як проблема філософії. (1год.)
Лекція 1. Людина як проблема філософії: історія і сучасність. Проблемність людського буття. Різноманітність вимірів світу людського буття. Природне, соціальне і духовне в людині.
Філософські аспекти проблеми походження людини. Людина як космічний феномен.
Суспільне та індивідуальне в бутті людини. Людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність. Унікальність і універсальність людського буття. Життя як цінність. Проблема сенсу життя, смерті і безсмертя в духовному досвіді людства.
Лекція 2. Буття людини як буття можливостей. Діяльність і практика як способи людської буттєвості. Комунікаційний вимір людського буття.
Творчість як найбільш адекватна форма людського існування і найбільша форма саморозвитку людини. Людське буття як самобуття.
Лекція 3. Відчуження: сутність і шляхи подолання. Свобода, необхідність, відповідальність. Свобода як цінність. Єдність і багатоманітність людського буття і проблема його достотності. Культурні форми подолання недостотності людського буття.
Проблема соціалізації та ідентифікації особи: сутність, форми, шляхи. Діалогічність процесу соціалізації.
Питання:
Доведіть. Що проблема людини є однією з найбільш важливих філософських проблем.
Назвіть філософів які зробили найбільше для розвитку проблеми людини. Обгрунтуйте відповідь.
Охарактеризуйте основні філософські підходи до осмислення буття людини в суспільстві.
Доведіть, що людина - особливий рід існуючого. Розкрийте зміст людського в людині.
Проблема життя та смерті.
Як співвідносяться поняття “людини”, “індивід”, “індивідуальність”, “особа”, “особистість”.
Життєве призначення людини бути – особистістю. Розкрийте суть імперативу.
Визначіть природне, соціальне і духовне в людині.
«Людину не можна вивести з обмеженої кількості принципів» к.Ясперс
Доведіть, що проблема людини є однією з найбільш важливих філософських проблем.
Почнемо з того, що всі філософські проблеми, якимим б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов’язані з проблемою людини. Не випадково І.Кант питання “що таке людина ?” формулює як основне питання філософії.
Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму специфічному аспекті (більше 100). Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.
Філосо́фська антрополо́гія (від філософія та антропологія) — у широкому сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини XX століття, що виходив із ідей філософії життя (Дільтей), феноменології Гусерля та інших, у рамках якого робилася спроба відтворити цілісність поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук — біології, психології, етнології, соціології і так далі.
Напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності. Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини.
Кожна філософська концепція в історії людської думки (попри певні недоліки і історичну обмеженість) додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавня індійська, китайська, грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як “малий світ”, мікрокосм, що є відображення і символом макрокосму-Всесвіту. У філософії Давньої Індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари), У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами) є дуже умовною, рухливою, непостійною. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари — карми.
Європейське Середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійон- моральні проблеми людського існування. Розглядала ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Людина, на думку Ф.Аквінського, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа — нематеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі. Незважаючи на деякі розбіжності, філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягненні людини порівняно з античною філософською класикою. Саме тут вперше з’являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.
Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.
Новоєвропеська філософія 17 ст. особливе значення приділяє розуму як специфічній особливості людини. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П.Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».
Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб’єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала – духу, розуму. Кант: Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності — людина вільна. Відмітною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот.
На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класики Л.Фейєрбах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність – розглядають її не лише як духовне втілення, але й чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб’єкту суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин.
З кінця 19- поч. ХХ ст. в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот – проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень.
Філософія ХХ ст. стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому вона ставить на місце людини – індивіда, який в своїй неповторності і унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні ірраціоналістичні концепції (С.Керкегора, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, З.Фрейда), які домінуючими рисами людини проголошують позарозумові властивості ( почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою.
Пошуки сучасної філософії обумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві.
діяльність
спілкування